< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Упирі, берегині, домовики

Як уже зазначалося, вірування чуттєво-надчуттєвого типу для літописних слов'ян — це залишкові форми релігійності, що перейшли їм у спадок від часів ранньородового суспільства. Але власною релігійністю праслав'ян був історично вищий тип віри в надприродне — демоністичний, який зароджується ще в мезоліті й еволюціонує в наступні епохи.

Перші відомості про демоністичні повір'я й звичаї подають київські книжники і зовсім особливий фольклорний феномен — українська міфологічна новела, яка спільно з казками, піснями, легендами, прислів'ями, колядками тощо доносить до нас образи демоністичних персонажів. Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні "поверхи" в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий "поверх" представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, "нижчі" вірування в духів не зникають з появою "вищих", а живуть і в часи "ідольського мороку", і в християнську добу. І недарма автор "Слова святого Григорія", пам'ятки XII ст., зазначав, що "на ганьбу святому хрещенню" погани не тільки моляться "проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вилу", а й поклоняються Роду та рожаницям, а перед тим "клали треби упирям і берегиням" (Аничков Е. Язычество Древней Руси. — СПб., 1914. — С.69).

Упирі — один з персонажів демоністичних вірувань, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла. Це не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й людського вигляду. Їхнє основне заняття — висмоктувати кров у людей, молоко у корів, а якщо упир — червонопикий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п'ють кров, а й крадуть дощ, насилають неврожай тощо.

Водночас упирі мають і деякі ознаки чуттєво-надчуттєвого типу вірувань. І.Нечуй-Левицький повідомляє, наприклад, про такі залишки стародавнього анімізму в образах упирів: коли упир помирає, на його "могилці буває дірочка або нора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глуху ніч, ходить по хатах і ссе кров з людей... Кажуть, що треба потрусити в хаті попелом або тертою сіллю, то зостануться сліди од його ніг на долу" (Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992. — С.65). Зовсім як у індіанців, що в могилі померлого палицями робили отвори, щоб "чуттєво-надчуттєва" душа небіжчика могла вилетіти. І все ж упирі — духи, і не завжди перевертні: вони можуть перебувати, не перевтілюючись, у баговиннях, темних гаях, у хмарах, можуть "ходити через зачинені двері" (як в американських ескімосів: душа-дух небіжчика вільно проникає через стіни оселі й відлітає в країну духів).

Упирі — персонажі, які стоять на межі між зооморфними й антропоморфними істотами. Така двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демоністичного типу надприродного, зокрема уявленням про "нечистих" небіжчиків (утоплеників, убитих тощо), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки — це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаруванням перевернуті на вовків. У даному разі це — знедолені істоти, в яких вкрадено людське ймення. Наведемо для прикладу українську міфологічну новелу, записану на Харківщині ще в минулому столітті: "Поверталися два брати з поля додому. "А що, Грицьку, дуже боїшся ти вовків?" — питає старший брат меншого. "Не знаю, — відповідає той, — я їх зроду не бачив". "А от побачиш", — каже старший брат. І тут пішов за могилу, що була при дорозі. Там вийняв з кишені два ножі, встромив їх у землю й перевернувся між них через голову. Не встиг Грицько й "почухатися", як з-за могили показався здоровенний сірий вовк. Злякався Грицько й кинувся за могилу в той бік, куди пішов його брат, але замість брата побачив там ножі, що стирчали з землі. Він швидко висмикнув їх і прожогом кинувся додому, а за ним біг вовк із жалібним виттям, у якому він не міг упізнати голос брата. Не раз пробував нещасний вовкулака пробратися додому, але блискучі зуби собак, що скажено кидалися на нього, примушували втікати. Хуторяни потім часто зустрічали в околицях худого вовка із сльозавими очима, пильно націленими на вогник у тому місці, де готували вечерю для косарів.

Якось вночі страшне собаче валування на дворі розбудило Грицька. Він вийшов з хати; дивиться — собаки шалено кидаються на вовка, що забився в куток кошари. За Грицьком вийшов і батько. Він одразу ж здогадався, що то за вовк. Швидко підійшов до нього, схопив його за барки й щосили струсонув. Шкура на вовку репнула й з неї виліз брат Грицька. Коли ж усі заспокоїлися й колишній вовкулака, що сидів за столом у хаті, вгамував свій голод, то на питання матері: "Синочку-голубчику, що ж ти їв, як вовкулакою був?" казав: "Облизував на деревах ті місця, за котрі люди бралися руками, — тим тільки і жив". (Иванов П. Кое-что о вовкулаках и по поводу их // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. — К.,1991. — С.509—510). Якщо на вовкулаків перекидаються ворожбити, то вони, ці перевертні, стають страхітливими істотами і можуть навіть висмоктувати кров.

Загалом кажучи, вірування в перевертнів є одним з архаїчних залишків міфологічної стадії людської думки, що міцно зберігається в тій суспільній групі, яка вірно охороняє легендарну поезію стародавнього людства.

Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань праслов'ян та літописних слов'ян. Сюди належать також русалки, водяники, болотяники, відьми, чорти, домовики, лісовики, берегині тощо. За повідомленнями П.Чубинського, О.Афанасьєва, В.Милорадовича, І.Нечуя-Левицького та ін., уявлення про них пов'язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетіли в царство водяних духів. Етнографи засвідчують: подекуди ще й тепер день Петра й Павла зветься проводами русалок, а на Київщині такі проводи справляли у перший петрівський понеділок. Русалки — душі молодих утоплениць, самовбивиць, мертвонароджених. До русалок треба віднести й мавок — дівчаток, які померли нехрещеними. Згадаймо народне й Шевченкове ("Причинна"):

Ух! ух!

Солом'яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Йдеться, отже, про духи-душі померлих жіночої статі та про особливий спосіб їхнього існування: позначаються, мабуть, залишки уявлень часів материнського роду та умови життя первісної людини, в яких велику роль відігравали водні стихії.

Але Русалки — не анімістичні, а демоністичні образи. Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони — духи. У русалок майже нема зооморфних рис, хоча П. Куліш і наводить розповіді про "морських людей" — напівчоловіків-напівриб, які нагадують давньогрецьких сирен. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Та й живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. І все ж русалкам більше притаманні антропоморфні риси, вони мають вигляд дівчат з гарними обличчями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом. Русалки живуть не тільки тим, що пустують та залоскочують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо. В образах русалок виявляються як традиційні язичницькі вірування, так і християнські, а також іншоетнічні впливи.

Мабуть, не менше поширеними були й повір'я про відьом та чортів. Відьми — напівміфічні істоти, які мають таємничу силу чаклунства. Зовні вони немовби й не відрізняються від інших людей, проте можуть перекидатися всілякими звірами (на що не здатні звичайні чаклуни), літати на мітлі, красти місяць і зорі, викликати дощ або посуху. Особливо улюблене заняття відьом — доїти чужих корів. Серед відьом трапляються природжені персонажі, чимало в чому доброзичливі, загалом не шкідливі, готові зняти пристріт чи інше наврочення; але здебільшого це ті, що продали чортам свою душу й за те навчені ними зловорожого чаклунства. Отже, єством цих відьом та відьмаків є не звичайна душа, а злий демон, який таємниче єднає їх з "нечистою силою", й вони морочать людей, тобто затьмарюють їм розум, наврочують всілякі нещастя, хвороби, висмоктують кров.

Та чи не найбільш потворним у язичницьких повір'ях є чорти. Вони водяться в ковбанях, у болотах, очеретах, у греблях, в лісах тощо. Чорт (інші назви: дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций, той) — це зловорожий дух, уособлення темних земних і небесних вад. І якщо серед русалок, природних відьом, навіть серед упирів можна зустріти нешкідливих, зичливих персонажів, то чорти — справжні виплодки зла. Недарма у народі їх наділяють лише негативом: "Приніс же тебе дідько не в час, не в годину", "Коли весь час гулятиме, то й сорочки чортматиме", "Бог чорта мітить" (лиху людину якоюсь очевидною вадою), "До біса це сміття!", "Це той, що греблі рве" і т.д.

Демоністичний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значних еволюцій та іншоконфесійних впливів, особливо християнських. "Ранній" чорт не мав ніякого стосунку до пекла, тепер же "куций в пеклі припікав". Більше того, відомі казання, новели, в яких пізніший чорт — християнський сатана — допомагає Богові творити світ. І чи не ці фольклорні змішання язичницького і християнського спричинилися до того, що окремі дослідники дійшли думки:

"Чорт стояв на рівні з Богом"? Та поглянемо уважніше на одну з таких українських новел:

"Ото як задумав господь створити світ та й говорить до найстаршого ангела Сатанаїла: а що, каже, архангеле мій, ходімо творити світ. Та ходімо, боже, каже Сатанаїл. Ото вони пішли над море, таке темне-темне — сказано: безодня. Ото бог і каже до Сатанаїла: бачиш отую безодню? Бачу, боже. Іди ж, каже, у ту безодню на саме дно та дістань мені жменю піску; та гляди — як будеш брати, то скажи про себе: беру тебе, земле, на ім'я господнє. — Добре, боже. І пірнув Сатанаїл у самую безодню на самий пісок; та й заздрісно йому стало: ні, каже, боже, приточу я і своє ім'я, нехай буде разом і твоє, і моє. І бере він та й каже: беру тебе, земле, на ім'я господнє і моє. Сказав; прийшлось виносити, а вода йому той пісок так і змиває. Той так затискує жменю, але де вже бога ошукати; потім вигулькнув із моря, так того піску як не було — геть вода змила. Не хитруй, Сатанаїле, каже господь; іди знов та не приточуй свого ім'я. Пішов знову Сатанаїл; промовляє: беру тебе, земле, на ім'я господнє і своє, — і знову піску не стало. Аж за третім разом сказав вже Сатанаїл: беру тебе, земле, на ім'я господнє. — І ото вже несе та й не стискує жмені, так і несе, на долоні, щоб те вода змила. Але дарма: як набрав повну руку, то так і виніс до бога. І узяв господь той пісок, ходить по морю та й розсіває, а Сатанаїл давай облизувати руку: хоч трохи, думає, сховаю для себе, а потім і землю збудую. А господь розсіяв: що, каже, Сатанаїле, нема більше піску? — А нема, боже. — То треба благословити, каже господь, та й благословив землю на всі чотири часті, і як поблагословив, так тая земля і почала рости. Ото росте земля, а тая, що у роті, і собі росте; далі так розрослася, що й губу розпирає. Бог і каже: плюнь Сатанаїле. Той почав плювати і харкати, і де він плював, то там виростали гори, а де харкав — там скелі" (Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. — М.,1868. — Т.П. — С. 459—460).

Як бачимо, фольклорний сенс цієї міфологічної новели в тому, що "далеко куцому до Бога". Демоні стичний тип вірувань не витримує теїстичних мірок: чорт не творить світ, а лише бездарно прислуговує Богу. Віра в духів не знає деміур-гічної функції, а чорти, відьми, упирі та ін. лише орудують "даністю". Це головна відмінність демоністичного від теїстичного. Звернімо увагу й на те, що образи чортів репрезентують зооморфний спосіб уособлення природних явищ і зв'язків людини з ними. Адже чорти мають волохаті ноги, цапині ріжки, вишкірені зуби, перекидаються всіляким звіром. Можуть перекидатися й людиною, але із собачою мордою, кігтями на пальцях, ратицями й хвостом. Це свідчення давнішності образа чорта. І тільки значно пізніше чорт може перекидатися звичайною людиною, може навіть пробувати "приточити" своє ім'я догосподнього.

Чорти, звичайно , завдають людям всіляких прикрощів: заманюють у баговиння, крадуть гроші, залякують тощо. Одна літня жінка розповідає: "Нечиста сила схожа і на людину, і на звіра. Має шерсть, хвіст, роги, але розмовляє людською мовою. Вона виявляється ось у чому: може бути схожою на якусь знайому тобі людину. Може тоді з тобою розмовляти, ходити, може завести десь у болото або в ліс, може літати над землею, душити людину вночі. Проти неї є обряди: обкурюють хату й подвір'я святим зіллям, моляться". Хоча, кажуть, для сміливих та кмітливих не такий уже й страшний чорт, як його малюють; у народних казках нерідко й чорти бувають посоромлені людиною.

На відміну від упирів, відьом, чортів та інших "нечистих сил", згадані раніше берегині є поліморфними образами добрих духів. Ще у "Слові реченого христолюбцем" йдеться про "тридесять сестрениць", яких погани, "кляті невігласи, вважають за богинь". Пізніше, у "Слові Іоана Златоуста", сестреницями названо берегинь, причому тут вони прирівняні до русалок. (Гальковский И. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. — Харьков, 1916. — Т.П. — С.59). Звичайно, берегині — не русалки, підступні утоплениці, а тим більше — не богині. Ймовірно, що їх вважали за зичливих демонів, певним чином пов'язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. (Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С. 16—17). Звернімо увагу й на те, що берегині — жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це один з найдавніших демоністичних образів, з яким міфологічна уява пов'язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про чимало яких інших образів духів, як-от водяниці, полудниці, домовики, лісовики, польовики тощо, які справили вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір'ях.

Можна сказати дещо й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики близькі до образів берегинь. Генетично, треба згадати, вони пов'язані з культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими духами, які оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі й у лісі, були духами-господарями життєво важливих для людини сфер. Ці міфологічні образи — не просте продовження архаїчного анімізму, а більш розвинуте бачення людиною процесів та явищ, характерне тим, що дух уже не вдовольнявся переселенням в інші предмети, а "стежив за порядком" у більш широкому й більш ускладненому колі об'єктів людської діяльності. Так, домовики могли бути покровителями "подвір'я й господарства, коней і товару", лісовики (або полісуни) охороняли ліс від пожежі, "часом допомагали людям рубати дрова", польовики дбали про посіви та врожаї, вони були господарями хмар, покровителями дощу. (Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — С.51—53). Пізніше, під впливом християнства, ці образи набрали й негативних рис.

Розглядувані персонажі не випадають з того міфологічного ряду образів, до якого належать і берегині, водяники тощо. Так, вони можуть набирати й зооморфного, й антропоморфного вигляду. Але ця антропоморфність, як і в прикладі з упирями, русалками тощо, мало чого варта у власному розумінні слова. Вона ще не мала необхідного соціального й гносеологічного грунту — виділення індивіда з родової общини й усвідомлення ним себе як особистості. Тому і в демоні стичних уявленнях людина постає як елемент натуралістичного ряду, залежний від природних обставин. Дослідники фіксують, наприклад, уявлення про те, що лісовики як духи можуть перекидатися баранами, а можуть набирати й людської подоби, але якщо ліс високий, то й вони такі заввишки, як дерева, а якщо зовсім низенький — то вони "як трава"; що стосується польовиків, то й вони "бувають рівні з хлібом", а коли той вижнуть, стають "як стерня".

Демоністичні вірування про переселення й перевтілення душ-духів утримують у собі певні залишки прадавніх тотемістичних уявлень про зв'язки людини з рослинним світом. І.Огієнко як приклад цих "легендарних" зв'язків наводить фольклорну розповідь про брата й сестру, які, не знаючи, що вони рідня, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніщо їх не приймає для смерті. І тоді брат каже:

— Ходім, сестро, горою,

Розсіймося травою:

Будуть люди зілля брати,

Сестру з братом споминати, —

Я зацвіту жовтий цвіт,

Ти зацвітеш синій цвіт,

Буде слава на весь світ...

(Іларіон, митрополит (Огіенко І.) Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С. 58—59). Це перевтілення душ-духів брата й сестри пов'язане з уявленнями про животворну силу вогню й вод, які в народній поезії символізовані золотаво-жовтим та синім кольорами і єдність яких, цих протилежних начал, символізує вічність, нездоланність життя.

Викладене ще раз переконує в тому, що уявлення про духів є зооморфними, а в певному значенні — й геоморфними образами. Як зазначав М.Грушевський, "для поглядів на природу і для релігійних представлень того часу характеристичним був магічний спосіб думання. Природні, космічні сили не уявлялись людині у виразно індивидуалізованих (тобто персоніфікованих — Авт.) втіленнях. Уява не йшла поза поетичні образи певних природних явищ з незначними початками антропоморфізму (уявлення в людських образах), таких як сонце, вітер, мороз, огонь, дощ, урожай тощо. За поміччю певних молитов, обрядів і маніпуляцій: вогнем, запаленим певним способом, водою, зачерпленою з певними словами й обрядами, рослинами, зірваними з закляттями, ритуально приготованими стравами тощо людина вважала можливим впливати на сі сили, диктувати врожаєві, приплодові своєї родини, ловам, звіреві і т.д." (Грушевський М. З історії релігійної думки на України. — К.,1992. — С.7—8).

Особливістю домовиків, польовиків, лісовиків є також обмеженість їхнього чину: вони діють лише в порівняно вузьких сферах, мають порівняно обмежений рід занять і, що особливо важливо, вони не створюють, а лише відвертають, приносять, наводять хворобу, радість, вдачу та ін. Але, звичайно, усі ці застереження не можуть заступити того, що демоні-стичні уявлення, загалом кажучи, є важливим, своєрідним показником історичного й духовного розвитку людини.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >