< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Моделі політики зайнятості

Конституцією юридично закріплено перетворення Украї­ни на демократичну правову державу із соціально орієнтова­ною ринковою економікою.

Ринкова економіка формується і розвивається як органіч­не поєднання багатьох ринків: землі, капіталу, товарів, по­слуг, робочої сили тощо. Ринок праці є частиною загально­економічного ринкового механізму. Тому для створення ме­ханізмів регулювання вітчизняного ринку праці необхідне вивчення й узагальнення зарубіжного досвіду.

Політика ринку праці як комплексу цілеспрямованих за­ходів впливу на зайнятість населення виникла ще в І поло­вині XX ст. Світова економіка переживала в той час період глибокої економічної кризи та соціальних потрясінь, що спо­нукало до необхідності активного втручання держави в еко­номічні процеси шляхом вироблення механізмів попереджен­ня негативних наслідків таких явищ.

Політику регулювання ринку праці було основано на при­нципах кейнсіанської теорії державного регулювання еконо­міки. До неї входили розробка і здійснення законодавчих за­ходів із соціального захисту населення, підтримки повної зайнятості, державного контролю за розвитком трудових від­носин і політики вирівнювання доходів. Одним з головних принципів цих моделей стало стимулювання підвищення продуктивності праці як основи зростання доходів. Такий підхід дав найбільший ефект у 50—60-х роках у період еконо­мічного піднесення. Етап економічного спаду, який настав після цього, змусив створити, з одного боку, концепцію полі­тики гнучкого ринку, а з іншого — систему командних за­ходів (примусової роботи). Політика гнучкого ринку праці базувалася на:

  • — розширенні пропозиції робочої сили шляхом стимулю­вання її професійно-кваліфікаційної і територіальної мобіль­ності;
  • — розвитку гнучких форм трудових відносин;
  • — організації ефективної системи професійної підготовки та перепідготовки кадрів.

Унаслідок такого підходу відбулося:

  • — розшарування трудових колективів на три категорії: вища (еліта), середня (спеціалісти та висококваліфіковані працівники) і нижча (працівники низької кваліфікації);
  • — значне збільшення чисельності працівників з негарантованою зайнятістю і соціальним захистом;
  • — величезне майнове розшарування працівників.

Функціонування системи командних заходів призвело до послаблення ролі держави і професійних спілок у погодженні інтересів найманих працівників та роботодавців на ринку праці, до виникнення диспропорції в підготовці кадрів, до послаблення мотивації праці тощо.

Наступним етапом розвитку форм регулювання зайнятості населення стала теорія активної політики ринку праці, яка базувалася на політиці праці, що є складовою загальної соціально-економічної політики. Її головна мета — активізація трудової поведінки незайнятого населення. Такі форми в різ­них варіантах практично застосовувалися в сучасних розви­нутих країнах. Прикладом країни з ефективною соціальною політикою є Швеція. Успіхи цієї країни у сфері зайнятості пов'язані з реалізацією моделі Рена — Мейднера. Відповідно до цієї моделі політика на ринку праці зводиться не до спри­яння заповненню робітниками вакантних місць і виплати до­помоги з безробіття, а до попередження останнього. Було ви­знано, що традиційні методи здійснення цілковитої зайнятості — підтримка високого попиту на робочу силу разом із контро­лем за заробітною платою та цінами — неминуче мають при­звести до високого рівня інфляції і виникнення диспропорцій у заробітній платі. Нова модель досягнення цілковитої зайня­тості складається із чотирьох основних елементів:

  • 1) обмежена фіскальна політика;
  • 2) "солідарна" політика заробітної плати;
  • 3) активна політика на ринку праці;
  • 4) підтримка окремих галузей економіки, визначених дер­жавною програмою престижного розвитку.

Мета обмеженої фіскальної політики полягає в запрова­дженні державою таких другорядних податків на товари і послуги, які б уповільнювали темпи зростання інфляції і зму­шували менш прибуткові підприємства припиняти діяль­ність. Прибуток має стати стримуючим фактором з метою не­допущення конкуренції та підвищення заробітної плати між фірмами, які отримують дуже великий прибуток.

Принцип "солідарної" політики заробітної плати реалі­зується через умову, за якою всі працівники мають отримува­ти рівну плату за рівну працю незалежно від фінансового ста­ну підприємства. Такий підхід має привести до рівномірнішо­го розподілу заробітної плати і водночас змусити менш прибуткові підприємства скоротити чисельність працівників або взагалі припинити діяльність.

Третій елемент моделі — активна політика на ринку праці — нівелює негативні сторони перших двох. Так, стало оче­видним, що деякі категорії працівників не готові до конку­рентної боротьби на ринку праці, тому для них передбачаєть­ся надання соціальної допомоги. Держава економічними ме­тодами стимулює роботодавців тримати таких людей на підприємствах. У крайньому разі таким працівникам пропо­нуються робочі місця на державних підприємствах, де діють фіксовані тарифні ставки.

Четвертий елемент моделі — державна підтримка галузей з низькими економічними показниками, які все-таки забез­печують соціально необхідні послуги, — полягає у вжитті со­ціальних заходів підтримки великих компаній, котрі успіш­но працюють, створенні нових робочих місць у тих регіонах, де традиційні галузі в занепаді.

В Україні регулювання процесів зайнятості здійснюється на трьох рівнях:

· державному;

· регіональному;

· на рівні підприємств, установ та організацій.

Головною метою політики регулювання процесів зайня­тості є досягнення максимальної погодженості дій на всіх на­званих рівнях. На державному рівні визначаються мінімаль­но необхідні нормативи функціонування ринку праці та його загальні межі. Держава забезпечує уніфікацію системи со­ціального захисту, трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців та найманих працівників, можливості участі їх в управлінні виробництвом, межі компетенції місце­вих органів управління тощо.

Крім використання нормативів прямої дії, держава здійс­нює безпосереднє регулювання ринку праці шляхом податко­вої, кредитно-фінансової політики, а також за допомогою ін­ших засобів загальноекономічного характеру. Тобто можна говорити про вирішальну роль держави у формуванні ринку праці. Разом із тим, макроекономічне регулювання ринку праці не може охопити всіх його аспектів, врахувати особли­вості територій. Тому важливим рівнем регулювання ринку праці є регіональний.

На регіональному рівні вивчається стан ринку праці, спів­відношення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки кожного регіону.

Залежно від пріоритетів розвитку конкретного регіону формується концепція зайнятості, передбачаються заходи стимулювання тих чи інших підприємств з метою подолання проблем, що виникли.

Третій рівень регулювання ринку праці — це рівень підприємства, установи й організації. Тут протікає процес вжиття всіх засобів впливу з регулювання безпосередньо на працівника. На цьому рівні регулюванню підлягають:

  • — робочі місця і трудові процеси;
  • — планування у сфері кадрового забезпечення;
  • — професійно-технічне навчання працівників;
  • — соціальний захист.

Ці процеси, як правило, входять до стратегічної мети ор­ганізації і відображаються у формуванні політики управлін­ня персоналом.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >