< Попер   ЗМІСТ   Наст >

СОЦІОЛОГІЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Хоча злочинність є невід'ємною складовою кожного суспільства і ніколи не бракувало інтересу до цієї теми з боку громадськості та наукового співтовариства, соціологія злочинності - порівняно нова галузь вітчизняної соціології. Склалося так, що за часів СРСР кримінологія (наука про злочинність та методи її профілактики) набула юридичного статусу, входила до числа наук так званого кримінального циклу (кримінальне право, кримінальний процес, криміналістика, оперативно-розшукова діяльність) і викладалась як навчальна дисципліна виключно на юридичних факультетах. В ті часи соціологи не мали права вільно обирати собі теми для досліджень, особливо, що стосувалося "гострих" проблем і "темних" боків суспільного життя. Сьогодні таких обмежень не існує й українські соціологи все частіше звертаються до проблем злочинності, проституції, наркоманії тощо. Цікаво, що кримінологія в США має статус соціологічної дисципліни, а у більшості європейських країн вона розглядається радше як міждисциплінарна галузь, що поєднує соціологічні, психологічні, медико-біологічні та юридичні дослідження злочину й злочинності.

Оскільки в Україні кримінологія за традицією віднесена до юридичних дисциплін, а це певним чином звужує її предметне поле й методологічну базу, соціологічний підхід до явища злочинного конституювався за традицією як ще одна галузь соціології - соціологія злочинності. Близькою до цієї галузі є соціологія девіантної поведінки (від лат. deviatio -відхилення). Остання вивчає форми поведінки, які відхиляються від соціальної норми, в тому числі делінквентну (протиправну) поведінку молоді, наркоманію, алкоголізм, проституцію, суїцид (самовбивство), аморальні та антидисциплінарні дії тощо. Проблема девіації (відхилення від норми) й існування в суспільстві девіантів (індивіди, що чинять відповідно) є набагато ширшою, бо вона включає і так звані позитивні відхилення (феномен Коперника), коли певні індивіди випереджають свою епоху. На відміну від девіантології, соціологія злочинності є набагато конкретнішою дисципліною, і головне: вона через зрозумілі обставини не може бути відірваною від юриспруденції.

Злочин і злочинність: соціологічне трактування

Поняття злочину є водночас і простим і складним. Злочин — загальнопоширене слово, яке вживає кожна пересічна людина, даючи свої присуди певним особам, діям, обставинам або констатуючи відомі явища нашого життя. Але "злочин" поза побутовою лексикою, перш за все, є юридичним терміном. Правознавці його вживають більш обачливо, є доволі суворі визначення того, що таке злочин, бо за юридичною дефініцією можна визначити долю людини, навіть "відібрати" у винного життя. Злочин протягом всієї історії людства був пов'язаний із кримінальним покаранням. "Ганебне або болісне покарання" (вислів з Карного кодексу Наполеона, 1810 p.) мусило бути відплатою за нанесення кривди потерпілим і виконувати функції загальної і спеціальної превенції (попередження злочинів у майбутньому).

Загальна превенція полягає у психологічному тиску на загал, посиленні остраху перед відплатою шляхом демонстрації страждань покараних злочинців. Для цього раніше застосовувалися витончені тортури, так звані кваліфіковані види покарань і страти, коли людину публічно принижували, катували, вбивали не відразу, а так, щоб заподіяти якомога більше болю і страждань — викликати тваринний страх у оточення. Страчували злодіїв прилюдно, часто примушували все населення дивитися на це дійство. Спеціальна превенція зводиться до того, щоб надовго ізолювати злодія від суспільства і не давати йому під час ув'язнення скоювати нових злочинів, або ще краще - стратити і скасувати небезпеку від конкретного злочинця назавжди. Донедавна кримінально-правові системи так і будувалися: ще на початку XIX ст. в "цивілізованій" Англії кара на горло передбачалася за 222 види злочинів. Наприклад, така доля чекала крадія вівці, або того, хто викрав 5 шилінгів з крамниці [ 1, 13].

Кара і сьогодні розглядається як ознака злочину. Але не кожна санкція є зворотною стороною злочину: тут йдеться про кримінальні покарання, які передбачені кримінальним законом і призначаються у судовому порядку. Натомість асоціальні, аморальні побутові вчинки, порушення дисципліни на підприємстві, дрібні правопорушення, які не передбачають застосування кримінального покарання, не є злочинами як такими. І самі злочини поділяються юристами в залежності від ступеня покарання. В українській системі кримінальної юстиції злочини поділяються на чотири види: невеликої тяжкості (покарання — ув'язнення на термін не більше 2-х років, або інше, більш м'яке покарання), середньої тяжкості (не більше 5 років), тяжкі злочини (не більше 10 років), особливо тяжкі злочини (понад 10 років або довічне ув'язнення). Отже, легковажити з юридичним визначенням злочину не можна, і тому термін трактується не довільно різними суддями або державними установами, його визначено у законодавчому порядку.

Кримінальний кодекс України (прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р.) в статті 11 дає таке формулювання: "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину" [2, 9]. Ця формула включає кілька однаково важливих юридичних ознак злочину, на яких будується кримінальний процес — діяльність органів дізнання, попереднього слідства й кримінального суду. Отже, що є вирішальним для юридичного тлумачення злочину? По-перше, злочин мусить мати відповідник у так званих диспозиціях статей Кримінального кодексу, де визначається зміст злочинних діянь. Якщо опису діяння немає в жодній статті, то дія людини не може бути кваліфікована як злочин і бути предметом досудового (попереднього) слідства або судового розгляду. Це є найбільш фундаментальним і стародавнім положенням, яке формулювали ще у Древньому Римі: "nullum crimen sine lege" – немає злочину, не передбаченого Законом. По-друге, злочином є те, що несе певну суспільну небезпеку, суттєво шкодить інтересам фізичних або юридичних осіб.

Малозначність негативних проявів, навіть якщо є формальні ознаки злочинної дії, не дає підстав для кваліфікації діяння як злочинного. В такому разі до порушника можуть бути застосовані заходи іншого виду - адміністративне покарання, наприклад, у формі штрафу, службове розслідування й покарання в межах компетенції начальника або роботодавця ("вища міра" - звільнення з роботи), нарешті, вжито різних неформальних санкцій з боку оточення, трудового колективу, кола друзів. По-третє, бездіяльність у ситуації, яка вимагає дії, наприклад, приховування злочину, або невиконання службових обов'язків (від чого постраждали інші особи) може розглядатися як злочин. По-четверте, так званий склад злочину має дві частини — об'єктивну і суб'єктивну, отже, недостатньо розглядати виключно об'єктивну фабулу події. Для того, аби злочин відбувся у юридичному сенсі, необхідно вказати на винну особу, суб'єкт злочину. Злочинцем, за українським законодавством, може бути лише фізична осудна особа. Вину потрібно довести у законному порядку, тобто встановити обвинувальним вироком суду.

Є кілька категорій неосудних людей (за віком, хворобливим станом психіки, внаслідок недоумства), які взагалі не несуть кримінальної відповідальності. Отже інститут осудності, який захищає від кримінальної репресії тих, хто чітко не усвідомлює власних дій, може вщент зруйнувати юридичну конструкцію злочину. І тут виникає перший парадокс: невідповідність житейських уявлень про злочин стосовно змісту деяких юридичних рішень. За буквою закону виходить так, що масовий або серійний убивця У випадку, коли судовими експертами доведено його психічну хворобу, нібито і не скоїв багатьох злочинів, хоча на його рахунку можуть бути десятки закатованих осіб. Більше того, те, що він скоїв, навіть не може бути зараховано до кримінальної статистики. Якщо немає суб'єкта злочину й обвинувального вироку суду, то вбивства можна порівняти з дією стихії - блискавки, паводку або пожежі, які також призводять до загибелі людей, але не мають винних і не становлять кримінальної події. З такою логікою важко погодитися не юристам, тим, хто керується здоровим глуздом. До речі, раніше діяв принцип так званої об'єктивної осудності - каралися усі без винятку, незалежно від того, хто став до суду - підліток, вагітна жінка чи несповна розуму людина. За Середньовіччя до суду притягалися і каралися навіть свійські тварини - свині, собаки, коти тощо.

Другий парадокс Юридичного трактування злочину полягає у тому, що злочинність існує нібито завдяки Законодавцеві. Держава встановлює кримінальні закони і відбувається так звана криміналяація певного кола діянь. Випадковим і необґрунтованим рішенням парламенту, указом короля чи президента можна поставити поза законом мільйони осіб, особливо якщо йдеться про розповсюджені форми поведінки, — виробництво і продаж спиртних напоїв, куріння марихуани, гомосексуалізм або перебування жінки на людях без чадри у мусульманських країнах. Виходить так, що ті, хто є борцями зі злочинністю, власне, її і творять, збільшують чисельність армії злочинців у країні. Наскільки вагомими можуть бути соціальні наслідки доповнень до кримінальних кодексів, можна простежити на прикладі проблеми наркоманії і вживання нелегальних наркотиків. В Україні нелегальний обіг наркотиків є карним діянням. Заборона поширюється на виготовлення, транспортування, зберігання, продаж та подібні дії, але, власне, вживання нелегальних речовин не є злочином. З цим не погоджуються різні громадські діячі, представники правоохоронної системи, деякі політики.

Особливо потужним рух за карну відповідальність споживачів наркотиків спостерігається в Росії. А тепер припустимо, що подібні гасла втілилися у кримінальний закон. В Україні за підрахунками фахівців - близько 0,5 млн. наркоманів та осіб, які вживають наркотики більш-менш регулярно. Ще кілька мільйонів молодих людей "куштували смак" або вживали наркотичні речовини кілька разів. Таким чином, після криміналізації вживання наркотиків ми отримаємо відповідну кількість потенційних злочинців і надамо майже необмежені права правоохоронній системі (міліції, прокуратурі, судам) для кримінального переслідування молоді. До речі, як свідчить світова практика, острах покарання зменшує вживання алкоголю, тютюну або нелегальних наркотиків несуттєво. То чи виграє від цього суспільство?

Протилежні рішення Законодавця - декриміналізація - звільняють певні види діяльності й форми соціальної поведінки від карної відповідальності, зменшують кількість потенційних злочинців та навантаження на суди і систему виконання покарань. То чи не варто взагалі відмовитися від кримінальних кодексів і покінчити зі злочинністю? Сама постановка подібного запитання є провокаційною, вона потрібна для того, аби замислитися: а чи на справді злочинність є щось на кшталт латентної функції Законодавця? Ортодоксальні правознавці стверджують, що злочинність з'явилася разом із появою держави, системи юстиції. Ось і виникає "зачароване коло", де держава, її законотворчі функції у купі з правозастосуванням відіграють провідну роль для визначення кола злочинів і злочинців і нібито детермінують злочинність.

З юридичної точки зору, злочин — оціночна категорія, відношення між громадянином і державою, де останній відведена функція кожного разу визначати: що саме є злочином, а що ні. Ось це завжди і викликало незгоду соціологів, які інтуїтивно бачили у злочинах чинник, який становить одвічну складову суспільства, що корелює з підвалинами соціального життя. Для того, аби розірвати "зачароване коло" і дати соціологічне визначення злочину варто скористатися перевагами соціологічного мислення. На думку сучасного британського дослідника Ентоні Гідденса, соціолог - це той, хто спроможний помістити речі в широкий соціальний контекст [3, 18]. Саме так намагався розірвати "зачароване коло" класик соціології Еміль Дюркгейм. Французький соціолог спромігся дати об'єктивістське й релятивістське (відносне) визначення злочину як дії, що "зневажає відомі колективістські почуття, яким притаманна особлива енергія та визначеність" [4, 87]. Отже, Дюркгейм співвідносить злочини з суспільною мораллю, яка хоча й змінюється "у часі і просторі", але є більш об'єктивним і постійним чинником, ніж писані закони, які можуть довільно "переписуватися" з дня на день. Власне, кримінальний закон є вже похідною величиною від вимог "енергійних і визначених" моральних імпульсів. Інша справа, що реєстр моральних почуттів, та ще й відокремлених за критерієм "енергійності й визначеності", скласти доволі важко. Визначення Дюркгеймом злочину як образи моральних почуттів, притаманних різним суспільствам у різні історичні епохи, є соціологічним і формально вірним. Але досліднику доволі важко використовувати подібні твердження на практиці внаслідок певної розмитості змісту моралі, невизначеності моральних норм, особливо в історичному аспекті.

Більш перспективним є інституційний підхід, який пов'язує формулювання складу злочинів не з моральними почуттями, а з інституційною структурою суспільства. І в першому, і в другому випадках соціологічний підхід розглядає злочини як виклик соціальному порядку. Юридичне формулювання змісту злочину є реакцією суспільства на загрозу соціальному порядку. Законодавець, із соціологічної точки зору, відіграє роль проміжної ланки, а не всемогутньої "кінцевої інстанції". У свою чергу, соціальний порядок можна інтерпретувати в різних термінах. Інституційний підхід має ту перевагу, що соціальний порядок чітко визначається через соціальні інститути, які в будь-який момент історії є визначеними, а з іншого боку - достатньо рухомими для того, аби відобразити суспільні зміни.

Отже процеси криміналізації й декриміналізації можна простежити, зіставляючи результати праці законодавців зі змінами в інституційній структурі суспільства. Кожній статті Кримінального кодексу відповідає один або кілька соціальних інститутів, які підтримуються шляхом криміналізації діянь, що суперечать їхнім вимогам, підривають чинність відповідних цінностей і норм, на яких і ґрунтується той чи інший інститут.

Далеко не всі інститути підтримуються через острах кримінальної репресії, шляхом суворих покарань. Традиційно подібними перевагами користуються провідні, фундаментальні інститути, власне, ті, що і визначають соціальний порядок даної епохи і країни. Протягом останніх кількасот років беззаперечними лідерами були інститути людини, держави, власності. Тривалі часи до цього списку входив інститут релігії. Середньовічне законодавство європейських країн визнавало як тяжкі кримінальні провини богохульство, відступництво, єресь, розкол, чаклунство, невиконання релігійних обрядів, самогубство, аборт, позашлюбні інтимні стосунки, зв'язок з іудеями, кровозмішання тощо. Таким чином підтримувався інститут релігії як провідний чинник соціального порядку тих часів. Цікаво, що ще раніше, за часів пізньоримської імперії, подібні діяння не були криміналізовані, інститут релігії не мав тоді такої виняткової сили, як у більш пізні часи Середньовіччя. Включно до XIX ст. кримінальні закони багатьох країн були зорієнтовані на підтримку інституту релігії. Так, уставом про попередження злочинності 1890 р. на цивільне й військове начальство Російської імперії покладалося завдання стежити за тим, щоб православні кожного року сповідувалися й причащалися у піст або в інший час, а також дітей від 7 років приводили до сповіді. Тепер, у сучасних кримінальних кодексах цивілізованих країн, ми не знайдемо будь-якого натяку на кримінально-правову підтримку релігії, хоча сам інститут не зник. Це пояснюється зміною соціальної ролі інституту, він втратив провідні позиції і підтримується іншими чинниками: релігійною мораллю, традиціями.

Ще до прийняття чинного Кримінального кодексу України зі старого кодексу (КК УРСР набув чинності 1 квітня 1961 р.) станом на 2000-й рік було вилучено близько 40 статей, натомість з'явилися нові або змінилися редакції окремих статей та формулювань. Зміни зумовлені як появою нових загроз "старим" інститутам, так і розвитком власне інституційної структури, яка потребує юридичного "підкріплення". Нова доба української історії вимагала вже не звичайних поточних змін і доповнень, а прийняття принципово нового правового документа. Перехідні періоди на кшталт того, який переживало українське суспільство у 90-х pp., позначені докорінною перебудовою інституційної структури: з'являються і стверджуються нові інститути, змінюються пріоритети й суспільна вага інститутів. Старі інститути вже не потребують захисту з боку кримінального права, натомість нові, принципово важливі для нового соціального порядку - вимагають пресингу кримінального закону.

Держава і державні інституції, державна власність і державна ідеологія, інститути старої господарчої системи як головні об'єкти правового захисту радянської доби поступилися місцем інститутам людини та її правам, інститутам громадянського суспільства, інститутам ринкової економіки, інститутам, які регулюють поведінку особи стосовно довкілля. Новий КК вже не розрізняє державну і так звану індивідуальну власність (в структурі старого КК ці поняття взагалі були віднесені до різних розділів, бо державне майно було першорядним об'єктом правового захисту). Натомість новий КК підтримує інститут власності без розмежування суб'єктів, які володіють майном. Отже, приватна власність ствердилася де-юре. Зникли такі цікаві, з погляду сучасного життя, статті як "Злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки" чи "Злочинно-недбале зберігання зерна й насіння олійних культур" (ст.147 старого КК з позначками відповідно 2 і 3). Ці статті підтримували інститути колгоспу й радгоспу. Але кому яка справа, як людина зберігає техніку або насіння, якщо це його майно? Право вживати за власним розсудом і навіть зловживати майном завжди становило характерну рису приватної власності. А якщо шкоду зробив найманий працівник, то є стаття 196 нового КК, що передбачає покарання за необережне знищення або пошкодження чужого майна. Ключовим стає поняття "чуже", яке однаково стосується і приватної власності, і колективної, і державної. Ціла низка статей нового КК зорієнтована на підтримку нових ринкових економічних інститутів.

Отже, з соціологічної точки зору, злочин є діянням, що суперечить вимогам того або іншого провідного соціального інституту, який суспільство підтримує шляхом криміналізації цього діяння. Таке визначення є функціональним за суттю, бо воно розкриває роль кримінальних заборон і покарання стосовно соціального порядку. Але воно не вичерпує соціологічних характеристик злочину. Зі структурної точки зору, злочин можна розглядати як особливий тип соціальних відносин, де фігурують дві провідні сторони: злочинець і потерпілий. За способом здійснення усі соціальні взаємодії можна поділити на два класи: легальні й нелегальні зв'язки. Легальний тип зв'язків зовсім не свідчить про їх досконалість, навіть моральність. Експлуататорські зв'язки, відносини панування й пригноблення в тій чи іншій формі визнавалися протягом тисячоліть як легальні, тобто припустимі. Але в усі епохи був тип зв'язків, що не визнавався законом, хоча і міг бути вельми поширеним.

Кримінальні зв'язки належать до нелегальних взаємодій. Вони мають як спільні риси зі "звичайними" відносинами, так і важливі відмінності. Кримінальна дія, з якої і починається встановлення подібних стосунків, — "класичний" різновид соціальної дії, де є усі формальні атрибути останньої: (1) фізична дія або зумовлена бездіяльність; (2) раціональне осмислення як самої дії, так і її наслідків, попереднє планування й підготовка (з боку злочинця); (3) соціальна зумовленість дії, орієнтація на іншого, врахування різних умовностей і обставин, хоча і в дуже специфічній та спотвореній формі. Кримінальні стосунки мають звичайну для соціальних відносин внутрішню структуру; вони вельми поширені; існують усталені форми, патерни як кримінальних дій, так і поведінки потерпілих; більше того, кримінальна поведінка може бути функціональною як з точки зору способу життя окремих верств населення, так і існування "великого" суспільства, де інститути права, моралі, релігії склалися під тиском загрози злочинності.

Соціум злочинців, який постійно відновлює кримінальні стосунки, є достатньо помітним прошарком у кожному суспільстві, хоча не всі соціологи й політики схильні це помічати. Цікаву гіпотезу висунув у низці публікацій московський кримінолог Д. Лі. Він вважає, що соціум злочинців є константа, яка складає 5,6% від усього населення країни. У свою чергу, Д. Лі спирається на теорію, що розробив відомий соціолог Ю. Давидов. Останній доводить: у кожній системі, яка здатна на розвиток і стабільне функціонування, повинна бути дисгармонійна складова. Наразі її роль і виконує злочинність. На думку авторів гіпотези, зазначена складова суспільства має свій оптимальний розмір. В ситуації, коли дисгармонія занадто поширюється, у системі настає хаос, коли вона спадає нижче певного мінімуму - застій й стагнація [5]. Сьогодні передчасно однозначно стверджувати, що "модуль злочинності" становить константу, яка дорівнює 5,6%, але думки й аргументи Д. Лі заслуговують на уважний розгляд. Функціональність соціуму злочинців відбивається і в інших ознаках сучасного українського суспільства.

Сьогодні широкі соціальні прошарки майже не можуть виживати, займатися бізнесом або політикою, не порушуючи закон. І вони не належать до професійної злочинності. Якщо цю обставину можна ще "списати" на пострадянську реальність і несприятливі обставини перехідного періоду, то в Америці виникла інша ситуація. Сьогодні в цій країні є колосальна кількість арештантів (на 100 тисяч населення у тюрмах США знаходиться близько 700 осіб, тоді як, наприклад, у Німеччині та Франції — близько 70). Нільс Крісті, відомий норвезький кримінолог, присвятив проблемі збільшення тюремного соціуму на Заході спеціальне дослідження з підзаголовком: "Вперед до Гулагу західного зразка". Він показав, що правоохоронна діяльність, пенітенціарна система поступово перетворилися на потужну індустрію, яка годує велику кількість людей і фірм [6]. Отже злочинність отримала у "великому" соціумі якщо не своїх захисників, то потужні прошарки осіб, чия доля, матеріальне благополуччя, кар'єра щільно пов'язані зі злочинністю.

Кримінальні стосунки різняться від легальних відносин кількома обставинами: по-перше, вони у більшості випадків брутально нав'язуються однією стороною (злочинцем), тоді як потенційні жертви намагаються уникнути зустрічі з уявним злочинцем і часто докладають до цього великих зусиль, укріплюючи оселі, охороняючи різними способами власність, змінюючи стиль життя й форми активності; по-друге, здебільшого є латентними (прихованими), власне, ніч завжди була метафорою злочину; по-третє, виступають як гостроконфліктні взаємодії, іноді подібні конфлікти (у посткримінальній фазі) тривають роками; по-четверте, відрізняються підступністю, раптовістю виникнення, нагадують військовий напад, коли атакуюча сторона сподівається захопити супротивника зненацька й неготовим до опору; по-п'яте, будуються на принципах, які є антиподом соціального порядку, знищуючи елементи довіри, емпатії, альтруїзму, на яких, власне, й постала людська цивілізація.

Специфіка кримінальних стосунків виявляється і в окремих їх різновидах. До них належать: (1) стосунки за типом "хижак — жертва", (2) відносини кримінального симбіозу, (3) кримінально-довірчі стосунки. Перший різновид притаманний більшості загальнокримінальних злочинів. Найбільш яскраво він проявляється у насильницьких і корисливо-насильницьких злочинах, де об'єктом нападу безпосередньо виступає людина. Убивство, нанесення тілесних ушкоджень, зґвалтування, розбійний напад, пограбування, різні напади на особу, які супроводжуються насильницькими діями, тероризуванням, приниженням гідності, залякуванням, є традиційними злочинами, де злочинець часто полює на свою жертву як мисливець на дичину. Але найбільш поширеним злочином відтоді, коли майно поділилося на "своє" і "чуже", є "тихе полювання" на власність громадян, тобто різноманітні крадіжки. Так, в Україні в 2001 р. з 503,7 тисяч зареєстрованих злочинів - 250,5 тис. (49,7%) - крадіжки. Предметом кримінального зв'язку тут виступають речі, майно, гроші, які опосередковують кримінальний зв'язок. Сама дія відбувається таємно від хазяїна, але це не змінює суті стосунків, де фігурують "хижак" та його "жертва". Але кримінологи визнають також інший тип злочинів — "злочини без жертв". До них відносять корупційні дії, нелегальний обіг наркотиків, проституцію та інші подібні діяння, де нібито немає потерпілих і ніхто не гукає "Караул!". Тут виникає злочинний симбіоз сторін, які домовляються про нелегальну оборудку, а страждає хтось третій, або взагалі потерпають інтереси суспільства в цілому.


Нарешті, у третьому випадку, кримінальні стосунки складаються як перевтілення довірчих стосунків, без яких не може існувати сучасне суспільство. Ми приречені довіряти при купівлі речей у крамниці, на прийомі у лікаря, в банківській установі, коли користуємося послугами громадського транспорту або літаків і залізниці, та у безлічі інших ситуацій. Саме це й використовують різноманітні шахраї для збагачення за рахунок довірливих громадян.

Епоху 90-х pp. ще довго будуть згадувати ті українці, хто довірив свої гроші, готівку так званим трастовим компаніям, фінансовим пірамідам, які часто створювалися з однією метою - обікрасти і припинити своє існування. А недбалість посадових осіб, чиновників, фахівців, контролюючих безпеку роботи атомних реакторів, санітарний стан міст, якість питної води та ін. призводить до кримінальних подій іншого характеру: "позапланових" злочинів, аварій, техногенних катастроф тощо, які фактично тримаються на тому ж типі відносин — зловживанні довірою. Отже, злочин також можна розглядати як особливий тип відносин, як кримінальні стосунки, які, на відміну від швидкоплинних статей кримінальних кодексів, що змінюють раз по разу свій зміст, за своєю суттю є вічними супутниками соціального життя.

Соціологічний сенс категорії "злочинність "полягає в тому, що цим терміном позначається вагомий соціальний факт, зв'язаний функціональними і причинно-наслідковими зв'язками з суспільством і різноманітними соціальними фактами та інститутами - рівнем життя, розміром безробіття, народними традиціями, кримінальною політикою держави, інститутами релігії і освіти, правоохоронною й пенітенціарною системами тощо. Е. Дюркгейм визначив головні ознаки соціальних фактів: 1) об'єктивність (незалежність від свідомості й волі окремих індивідів) існування; 2) масовість однотипних проявів, усталеність форм та кількісних характеристик, що відображають різні статистики; 3) вплив соціальних фактів на соціальну поведінку й спосіб життя індивідів. Усе це є притаманним злочинності. Злочинність зручно розглядати як числову модель, яка складається з низки числових показників.

Головним показником є кількість злочинів, які фіксуються кримінальною статистикою (або відбулися реально з урахуванням латентної злочинності), на певній території за визначений проміжок часу.

Цей показник - рівень злочинності - обчислюється частіше за все по роках в масштабах країни, в кордонах адміністративних територій, у межах окремих громад. Злочинність є доволі стабільним явищем, її рівень в окремих країнах і місцевостях з року в рік хоча й коливається, але у незначних пропорціях відносно загальної маси злочинів. Винятки становлять кризові роки, перехідні періоди, коли порушуються звичні суспільні пропорції, і можливі суттєві збільшення показника злочинності. Саме такий сплеск злочинності фіксує українська кримінальна статистика першої половини 90-х pp.; свого піку рівень злочинності сягнув у 1995 році, коли було офіційно зафіксовано понад 600 тисяч злочинів. На початок 2000-х pp. він знизився приблизно до 500 тис. подій протягом року, а 2002 р. — навіть "упав" до 450,7 тисяч випадків.

Абсолютні показники вираховуються також за окремими видами злочинних посягань, злочинців і їх категорій (за віком, статтю, рецидивом, громадянством тощо). Картину доповнюють відносні показники, різні коефіцієнти, які дозволяють здійснювати порівняльний аналіз. Обчислюються показники кримінальної активності населення в цілому по різним регіонам і соціально-демографічним групам. Коефіцієнт злочинності вираховується як кількість злочинів (або злочинців), що припадає пересічно на 10 тис. або 100 тис. осіб. У 2002 р. цей показник в Україні дорівнював: пересічно 910 злочинів з розрахунку на 100 тис. мешканців. Як засіб порівняння злочинності у різних країнах коефіцієнт "спрацьовує" лише тоді, коли в них діють схожі кримінальні закони та системи реєстрації злочинів і ведення кримінальної статистики. В Україні коефіцієнти злочинності в 5-Ю разів нижчі від розвинутих європейських країн за рахунок того, що у нас більшість кримінальних подій не реєструються зовсім, вони належать до так званої латентної злочинності. Реальна безпека громадян, яка є важливою складовою якості життя, у нас не тільки не вища, але й поступається більшості розвинутих країн. Важливими показниками злочинності є різні структурні (процентні) індикатори, які вказують на співвідношення різних елементів, видів і форм злочинності, їх питому вагу, а також динамічні показники, що фіксують зміни основних показників по роках і розкривають тенденції злочинності. Останнє є підставою для складання кримінологічних прогнозів.

Свого часу Е. Дюркгейм запропонував доволі парадоксальне тлумачення злочинності, яке так і не було термінологічно сприйняте науковою спільнотою. Видатний французький соціолог вважав важливою процедурою соціологічного дослідження розмежування нормальних фактів і соціальних патологій (відхилень). Злочинність в її пересічному розмірі для конкретно взятого суспільства він розглядав як нормальний факт, а різкі коливання рівня злочинності (прикладом можуть бути події в Україні початку 90-х pp.) трактував як патологію. Ідея Дюркгейма зводилася до того, що злочинність існує завжди в усіх типах суспільств, в "спокійні" періоди її рівні по роках майже тотожні, отже це є для суспільства певною соціальною (не плутати з юридичною!) нормою. Більше того, він дійшов висновку: інститути права, моралі, релігії сформувалися такими, якими вони є, під тиском і через загрозу злочинності. Отже, суспільство без злочинності уявити не можна, бо це вже буде щось зовсім інше і нам невідоме, а соціологи утопіями не переймаються. Натомість класик соціології не виправдовував злочинців і конкретні злочини.

На прикладах злочину й злочинності ми можемо простежити принципову різницю між індивідуальним фактом і соціальним фактом. Перший є випадковою подією, що підкоряється психічно-вольовому стану особистості, а другий - закономірним явищам. Злочинність, як і народжуваність або смертність, є стохастичним процесом, тобто соціальний факт складається з випадкових і незапланованих подій, але підкоряється закону великих чисел і перетворюється у підсумку на стабільне явище, яке вже не залежить від волі, бажань або настроїв окремих людей.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >