< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Здобутки українського образотворчого мистецтва та архітектури

Наприкінці XVIII ст. було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське образотворче мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, позбавилося можливості повноцінного розвитку.

На початку XIX ст. розпочався новий етап розвитку українського образотворчого мистецтва. Цьому сприяли новаторські пошуки майстрів, потяг до зображення народного життя, вихід на перший план професійного світського мистецтва.

Першими українськими художниками, у творчості яких з'явилися риси нового романтичного стилю, стали І.Сошенко, К. Павлов, Г. Васько. Творчий доробок І. Сошенка склали портретні та пейзажні твори, побутові картини. Г. Васько здобув визнання як портретист насамперед завдяки портретам тогочасних українських видатних особистостей.

Значне досягнення українського мистецтва XIX ст. - романтична образотворча спадщина Т. Шевченка, яка складається з понад І тис. творів у різних жанрах: історичному ("Смерть Олега, князя древлянського", "Смерть Сократа", "Смерть Богдана Хмельницького"), портретному (портрети Є. Гребінки, М. Щепкіна, автопортрети тощо), побутовому ("Циганка-ворожея", "Катерина", "Хлопець-жебрак дає хліб собаці").

Українська тематика у той час насичувала творчість І.Рєпіна ("Українка", "Українська селянка", портрети Т. Шевченка, М. Мурашка, "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Чорноморська вольниця"). Красу українського пейзажу віддзеркалили у свої творах І.Айвазовський ("Чумацький шлях", "Український пейзаж", "Весілля на Україні"), М. Ге ("Місячна ніч. Хутір Іванівський", "Ранок. Хутір Іванівський"), А. Куїнджі ("Українська ніч", "Місячна ніч на Дніпрі"), І.Крамськой ("Місячна ніч", "Русалки"), С. Васильківський ("Козача левада", "Дніпровські плавні"). Життя українського селянства відбивали у побутових картинах М. Кузнєцов ("У свято", "На заробітки"), К. Костанді ("У хворого товариша", "У люди"), М. Пимоненко ("Весілля в Київській губернії", "Проводи рекрутів").

Інтерес до історії українського козацтва відбивали історичні твори О. Мурашка ("Похорон кошового"), О. Сластіона ("Проводи на Січ"), М. Івасюка ("В'їзд Богдана Хмельницького до Києва"), у яких єдналися реалістичність в оцінюванні історичних подій та романтичне відчуття причетності до історії свого народу.

Подальший розвиток отримав і жанр портрета. Образною яскравістю, глибиною психологічних характеристик, багатством колориту відзначено портрети пензлів М. Мурашка, І. Кримського, М. Ге, І. Рєпіна.

Інтерес митців до життя народу виявився у творчості художників Західної України Т. Копистинського ("Погорільці", "Гуцулка", "У селянській хаті"), Т. Романчука ("На водопої", "Узлісся", "З дороги"), К. Устияновича ("Шевченко на засланні", "Козацька битва"), /. Труша ("Трембітарі", "Гуцулка з дитиною", портрети І. Франка, В. Стефани-ка, М. Лисенка, Лесі Українки), Ю. Пігуляка та ін.

Значним кроком у розвитку спеціальної малярської освіти у другій половині XIX ст. стало заснування Одеської малювальної школи (1865 р.), Харківської малювальної школи М. Раєвської-Іванової(1869 р.), Київської малювальної школи М. Мурашка (1875 р.). Пізніше їх було перетворено на міські художні училища, які працювали під керівництвом Петербурзької академії мистецтв.

На той час було створено перші об'єднання художників, зокрема, Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство розвитку руського мистецтва у Львові.

Розвиток української професіональної графіки наприкінці XVIII - на початку XIX ст. уповільнився. Його пожвавлення розпочалося з відкриттям літографських майстерень у Львові (1822 р.) і в Одесі (1829 р.), де створювалися призначені для тиражування пейзажі, портрети, побутові сцени. У них друкувалися краєвиди українських міст - Одеси, Полтави, Харкова, Житомира, Києва та ін.

З початку XIX ст. розвивалося мистецтво офорта. Одним із його яскравих представників був Т. Шевченко, який виготовляв граверні копії з творів західноєвропейських художників, створював багато власних композицій (серії офортів "Живописна Україна", "Українські дівчата", "Старець на кладовищі", "Верба", "Мангишлацький сад", "Автопортрет із свічкою"). Визнанням заслуг Т. Шевченка стало рішення Академії мистецтв про присвоєння йому звання академіка гравюри.

Отже, для образотворчого мистецтва України XIX ст. визначальними виявилися романтична спрямованість, увага до історичної, побутової тематики, відтворення моральних цінностей українського народу, віддзеркалення народних уявлень про красу.

XIX ст. було досить складним періодом у розвитку української скульптури.

Відомим скульптором-українцем (який працював здебільшого в Російській імперії) був І. Мартос - автор численних мармурових надгробків (у Петербурзі, Москві, Києві, Батурині), пам'ятників (Катерині II у Катеринославі, Г. Потьомкіну в Херсоні та генерал-губернатору Новоросії, герцогу де Рішельє в Одесі).

На той час в Україні працювало багато іноземних митців. Так, у Києві за проектом росіян В. Демут-Малиновського і К Тона було зведено пам'ятник князю Володимиру, за проектом М. Микешина й архітектора В. Ніколаєва - пам'ятник гетьману Б. Хмельницькому. Розвиток скульптури на західноукраїнських землях пов'язаний із творчістю австрійських майстрів династії Шімзерів та П Вітвера (автора чотирьох фонтанів на площі Ринок у Львові, надгробків на Личаківському кладовищі тощо).

Українська архітектура розвивалася наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. переважно під впливом класицизму, який цілком відповідав імперській політиці. Це позначилося у тому, що будівництво всіх споруд регламентувалося за єдиним зразком. Царський уряд заборонив будувати в Україні храми в "малоросійському стилі". У храмовому будівництві припинилося спорудження дерев'яних храмів, за винятком західноукраїнських земель. У містах споруджувалися хрестово-купольні або круглі храми з трапезною і дзвіницею, великі собори з простими прямокутними формами, увінчані сферичним куполом.

Будівництво в Україні здійснювалося за проектами, схваленими в Петербурзі та Москві, що знищувало національне "обличчя" українських міст. Водночас українська архітектура збагатилася новими здобутками, серед яких архітектурні ансамблі міст-площі Б. Хмельницького в Києві,

A. Міцкевича у Львові, Театральна в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Із середини XIX ст. в Україні національні ознаки виявилися в церковній архітектурі (Володимирський собор у Києві, архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті та ін.), а також у світській (панські маєтки в с. Безбахівці на Чернігівщині, Лебедині на Полтавщині).

Розроблялися нові типи споруд - великі фабричні корпуси, залізничні депо, вокзали, електростанції, приміщення торговельних фірм, банків, бірж тощо, що було зумовлено змінами в економічному житті України.

Отже, у першій половині XIX ст. в Україні формується власна архітектурна школа класицизму (А. Меленський, П. Дубровський, B. Беретті, П. Ярославський, Є. Васильєв, К. Тон, М. Амвросимов, А. Карташевський та ін.). Видатними пам'ятками класицизму в Україні були зразки садово-паркового мистецтва - Софіївський парковий комплекс в Умані, Олександрія в Білій Церкві, Михайлівський, Немирівський парки на Поділлі, Корсунський та Яготинський на Київщині, Нікітський ботанічний сад у Криму, Краснокутський дендропарк на Харківщині тощо.

Наприкінці XIX ст. розпочалася доба розвитку модерну, який вирізнявся еклектичним єднанням різних архітектурних стилів (ренесансу, бароко, рококо, класицизму) та декоративних елементів, що відбилося у творчості В. Ніколаєва, О. Бекетова та ін. Саме на основі синтезування національних та європейських архітектурних традицій на початку XX ст. виникне самобутній український архітектурний модерн (В. Кричевський, Я. Пономаренко, К. Жуков, Є. Сердюк, І. Левинський та ін.).

Таким чином, в українському мистецтві XIX ст. відбивається характер духовних процесів, втілюються ідеї і виявляються тенденції) які характеризують українську культуру цього часу

Українське професійне мистецтво демонструвало втілення ідеї національної самобутності, інтенсивний діалог з мистецтвом Європи і Росії та зв'язок з народною творчістю; характеризувалося наявністю класицизму, романтизму, реалізму і критичного реалізму, символізму, модерну; відзначалося розширенням жанрової системи, підвищеною увагою до соціальних проблем, історичної, побутової тематики, відтворення моральних цінностей українського народу. Відбувалося формування митця нового типу, який має активну громадянську позицію, втручається в соціальні процеси, живе життям свого народу, намагається поліпшити його становище. Українське мистецтво цього часу розвивалося за відчутної підтримки українських меценатів.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >