< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Козацькі повстання 20-30-х років ХVII ст.

Активна участь козацтва у відсічі турецької агресії та бойова співдружність із польським військом на полях битв Хотинської війни давали підстави козацьким лідерам сподіватися на задоволення урядом Речі Посполитої найбільш наболілих проблем українського життя в тому варіанті, як цього домагалися козацтво та православне духовенство. Проте вже перші кроки короля Сигізмунда III після укладення вигідного для себе та Речі Посполитої миру з Османської Портою засвідчили живучість попередніх стереотипів у стосунках з козацтвом. Ліквідація небезпеки вторгнення османів для переважної більшості хотинських героїв означала повернення в підданство до свого пана, ще для однієї частини - напівлегальне існування соціального ізгоя суспільства, а для всього Війська Запорозького - як протектора православної церкви - безнадійне очікування визнання владою їх права на вільне сповідування релігії своїх предків, відновлення церковної структури та прирівнення православних з католиками. Але суттєво зросла енергія і сила козацтва дозволяли йому зайняти більш активну позицію у вирішенні цих проблем, аніж ту, яку воно демонструвало раніше.

Найпершою демонстрацією могутності Війська Запорозького та його впливу на міжнародній арені, вчиненою після Хотинського тріумфу, стало втручання козацтва в кримські справи та укладення ним у грудні 1624 р. першої союзної угоди з Кримським ханством, що передбачала надання обопільних військових послуг проти третьої сторони.

У цей час військова активність запорожців розвивається по висхідній і лише впродовж весни-літа 1625 р. вони здійснюють три походи на турецьку територію. Зважаючи на умови польсько-турецького договору, який зобов'язував Варшаву утримувати козацтво від військових акцій, спрямованих проти султана, польська влада намагається змусити останніх відмовитися від їх проведення. Відповідь запорозького товариства були настільки ж справедливою, наскільки і зухвалою - козаки цілком резонно зауважили, що їм відомо про угоду короля з султаном, але до чого тут вони, адже вони з бусурманами угоди не укладали.

На осінь 1625 р. конфлікт набуває ще більшого загострення внаслідок рішучих дій козаків проти посилення позицій уніатів у Києві, і, врешті-решт, виливається у відкрите збройне протистояння запорожців з польською владою. В Україну польський гетьман Станіслав Конєцпольський привів досить значне військо - в кількості 25-30 тисяч чоловік. До таких кроків польське командування змусили тривожні відомості про зростання козацької потуги, яка становила велику небезпеку для всієї Речі Посполитої. У розпорядженні козацького гетьмана Марка Жмайла було близько 20 тисяч запорожців, і він не вельми поспішав рухатися назустріч коронній армії, сподіваючись на прихід на допомогу, згідно угоди 1625 р., татар Шагін-Гірея.

Однак татари так і не прийшли, а час було втрачено. Стратегічною ініціативою заволодів гетьман Конєцпольський. На середину жовтня йому вдалося, долаючи розрізнений опір повстанських загонів, підійти до Черкас, а з 25 жовтня нав'язати повстанцям бій на вигідних для себе умовах. І все ж упродовж кількаденних боїв спочатку поблизу містечка Крилова, а згодом неподалік Курукового озера (сучасна Кременчуччина), жодній зі сторін так і не вдалося досягти переконливого успіху. Після чого між ними розпочалися переговори. На них поляки уже не вимагали видачі керівників повстання, як це було в роки козацької війни 1590-х рр., та проголошували амністію.

Реагуючи на добру волю Конєцпольського, у куруківському таборі більш організованими виявилися старинні козаки більш поміркованих поглядів, котрим вдалося замінити на гетьманстві Марка Жмайла своїм лідером Михайлом Дорошенком. 6 листопада 1625 р. переговори між ворогуючими сторонами увінчалися укладенням Куруківського договору. У відповідності з його умовами козацтво погодилось на обмеження кількості козаків затвердженим королем реєстром та повернення решти до свого попереднього соціального стану; знищення козацького флоту та повне припинення морських виправ проти Туреччини; відмову від налагодження козацтвом стосунків з будь-яким з іноземних правителів; а також невтручання в справи старостинської адміністрації та міського самоврядування на волості. Натомість Конєцпольський оголосив про збільшення козацького реєстру до шести тисяч чоловік та призначення їм щорічної платні в розмірі 60 тисяч злотих. Реєстрове козацьке військо ділилося на шість полків - Черкаський, Канівський, Корсунський, Чигиринський, Білоцерківський та Переяславський. Тих козаків, які не потрапляли до козацького реєстру, польське командування не вимагало негайно повернути до стану послушенства шляхті. Але для їх проживання виділялися шість староств у Південній Київщині. Саме сюди вони, спродавши свої фунти, повинні були переїхати разом із сім'ями, якщо вони до цього часу мешкали в приватних шляхетських маєтках. Хто не бажав цього робити - мусив визнати зверхність пана. З числа реєстрових козаків завжди один полк мав перебувати на Запорозькій Січі, аби не допускати туди нових втікачів з України. Реєстровці отримали право вільного вибору свого старшого та козацьких старшин. Козацький реєстр мав бути впорядкований протягом найближчих трьох місяців. І до нього було внесено найбільш заможних, статечних козаків, котрих М.Грушевський назвав "козацькою буржуазією".

Сейм 1626 р. затвердив Куруківську угоду, а спільна з начальником коронного війська Стефаном Хмелецьким військова операція Михайла Дорошенка проти татар під Білою Церквою восени 1626 р., коли було вщент розгромлено досить велику за розмірами кримську орду, переконливо продемонструвала переваги військової співпраці, а не ворогування Речі Посполитої з козацтвом.

Після цього, як підмітив Д.Дорошенко, поміркований гетьман реєстровців мало не щороку відправляє до Варшави послів, намагаючись розширити здобуті під Куруковим озером козацькі привілеї та скасувати деякі обмеження, накинуті Конєцпольським. І хоч бажаних результатів це не приносить, роки гетьманування Михайла Дорошенка загалом стають роками відносного спокою у стосунках козацтва з польською владою.

Тим часом навесні 1628 р. українське козацтво знову виявилося втягнутим у міжусобну боротьбу в Криму. У цей час Дорошенко відновлює попередню угоду з претендентом на кримський трон Шагін-Гіреєм і на його заклик веде козаків на Бахчисарай. Крім бажання мати прихильного до себе хана та поліпшити матеріальний стан козацтва, до виступу підштовхували також і дії султанської адміністрації, яка розпочала обсаджувати нижню течію Дніпра своїми фортецями.

Неподалік Бахчисарая гетьман Дорошенко гине і на його місце обирають також досить поміркованого і схильного до компромісів з польським керівництвом козацького старшину Григорія Савича-Чорного. Щоправда, у нього не було притаманного попереднику політичного хисту в стосунках зі своїми ж козаками. А крім того, невпинно загострювалася ситуація як у стосунках з офіційною Варшавою, так і всередині України, і навіть у середовищі самого козацтва.

Адже на кінець 1620-х рр. особливої гостроти набула проблема міжконфесійних взаємин, до вирішення якої було заангажовано й козацтво. Ще один клубок суперечностей зав'язувався в Україні у зв'язку з поверненням з польсько-шведської війни на Батьківщину козаків-ви пищиків, інтерес до долі котрих влада втратила відразу по завершенні бойових дій. Крім того, уряд уперше розквартирував на Київщині відділи коронного війська. Зважаючи на специфіку суспільних відносин близького до козацтва регіону та звичні для коронного жовнірства грабунки та насильства над місцевим населенням (варто сказати, що це було проблемою не лише коронного війська, а й переважної більшості тогочасних європейських армій), це відразу ж ще більше підігріло ситуацію в краї.

За таких умов козацьким гетьманом на Січі проголошують Тараса Федоровича, широко відомого серед козацтва під прізвиськом Трясило. У березні 1630 р. він у черговий раз виводить запорожців на волость. Уже наприкінці місяця повсталі швидким маршем наблизилися до Черкас і там зненацька захопили в полон гетьмана реєстровців. Після короткого козацького суду Григорія Савича-Чорного було визнано винним у зраді інтересів козацтва і засуджено до смерті.

Повстання 1630 р. мало ряд характерних особливостей, які вирізняють його з-поміж усіх попередніх козацьких виступів. Зокрема, дослідники звертають увагу на те, що саме Трясило першим з козацьких ватажків звернувся з універсалами-закликами, як відзначав один із захоплених у полон поляками козацький ватажок, до всієї України і до іншої Русі всієї, щоб усі, хто є віри грецької, йшли до війська запорозького й боролися проти ляхів. Крім того, В.Щербак, В.Смолій, В.Степанков акцентують увагу на тому факті, що до виступу запорожців закликали митрополит та інші представники православного духовенства, які скаржилися на те, що ляхи утискають нашу віру або забирають церкви тощо. Ще однією, вельми промовистою, рисою виступу 1630 р. стало те, що в його ході вперше було сформовано програму дій, яка поєднувала вимоги соціально-економічного та національно-релігійного характеру. Зокрема, у гетьманських зверненнях лунали заклики, щоб і ті, хто був козаком, і ті, хто ним хоче бути, щоб усі прибували, вольностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських рятували.

Заклики гетьмана знаходять відгук мало не по всій Україні. Зрозуміло, найбільше охочих долучитися до козацької справи виявилося на Подніпров'ї, але були серед них і втікачі з Волині та, навіть, Галичини. Загалом же, вийшовши із Запорожжя на чолі 10 тисяч козаків, у таборі під Переяславом наприкінці травня 1630 р. Трясило міг розраховувати вже більш ніж на 30 тисяч.

Коронному гетьману на противагу цій силі вдалося мобілізувати також досить значний військовий контингент. У розпорядженні Конєцпольського були не лише відділи коронних військ, а й шляхта з українських воєводств, їхні військові слуги. Похід проти повстанців супроводжувався урочистими католицькими богослужіннями та жорстокими розправами над українськими селянами на землях Подніпров'я. Особливою заповзятістю та ненавистю відзначалися дії стражника коронного війська Самуїла Лаща, котрий учинив різанину мирного населення Лисянки, Димера, Івниці та інших містечок і сіл, на які натикався його передовий загін на шляху до Переяслава.

На Лівобережжя коронному гетьману вдалося переправити тисяч 16-20 військового люду. І хоч чисельно це військо було меншим за кількість повсталих, зрозуміло, що переважна його більшість мала значно ліпший вишкіл і досвід ведення війни. А крім того, коронна армія значно переважала своїх супротивників озброєнням, маючи у своєму розпорядженні як легку, так і навіть облогову артилерію.

Бої під Переяславом з перервами тривали три тижні. Вони принесли чисельні жертви з обох боків, але захопити табір повсталих Конєцпольському так і не поталанило. Зважаючи на наближення закінчення терміну дії Деулінського перемир'я між Річчю Посполитою та Російською державою й активну підготовку останньої до нової війни, коронний гетьман був змушений шукати шляхів замирення. До компромісів була схильною і частина козацької старшини, зокрема козаки-реєстровці, що приєдналися до Трясила в Корсуні та Черкасах. Будучи незгідним з тактикою компромісу, Тарас Федорович разом з частиною своїх прибічників залишив переяславський табір і попрямував на Січ. Після цього між Конєцпольським і поміркованими лідерами повстанців переговори розпочалися з новою силою, і 8 червня 1630 р. було укладено нову козацьку угоду з Річчю Посполитою.

У відповідності з переяславськими домовленостями залишалися в силі постанови круруківської комісії, щоправда, король своїм універсалом збільшував чисельність козацького реєстру з шести до восьми тисяч чоловік. Коронний гетьман гарантував амністію всім учасникам козацького виступу, натомість козацтво зобов'язувалося у черговий раз спалити чайки та утримуватися від морських військових виправ. Крім того, офіційно (хоч і заочно) гетьманську булаву було відібрано від Трясила і на його місце козаки обрали Тимоша Орсндарснка, за яким Конєцпольський відразу ж визнав права старшого над козаками.

Зрозуміло, що таке несуттєве збільшення кількості козацького реєстру не могло зняти напругу в стосунках козацтва та уряду Речі Посполитої. Так само, як і вимоги щодо утримання від морських походів запорожців, навряд чи це було реально виконати. Крім того, залишилися навіть не піднятими в угоді цілий ряд гострих проблем, зокрема й одна з найболючіших - щодо припинення переслідувань Православної Церкви, а тому й не могло бути ілюзій щодо довговічності досягнутого миру.

Перші провісники майбутньої грози проявилися зразу ж після підписання Переяславської угоди 1630 р. У тому ж таки році запорожці, нехтуючи забороною польської влади, здійснили морський похід і спустошили чорноморське побережжя поблизу Кілії, Балчика та Варни. Конєцпольський, володіючи інформацією про це самоуправство козаків і маючи розквартироване в Україні коронне військо, все ж таки не вжив ніяких репресивних заходів, адже на горизонті виднілася війна з Москвою.

І справді, козаки під командою гетьмана Тимоша Орсндарснка склали кістяк армії короля Владислава IV (на королівство обраний після смерті батька Сигізмунда III в 1632 р.). У ході війни, крім тих козаків, які воювали під Смоленськом, інші козацькі загони ходили в походи під В'ятку, Ржев, Калугу тощо. Врешті, завдячуючи значною мірою козацькій допомозі, Варшаві вдалося укласти дуже вигідний для себе Поляновський мир 1634 p., який закріплював за Річчю Посполитою володіння Смоленськом та Чернігово-Сіверщиною.

Але чергова військова послуга королю з боку українського козацтва обернулася такою ж черговою грізною сеймовою постановою 1635 р., за якою на Подніпров'я вводилося кварцяне військо, а також запроваджувалася смертна кара для тих козаків-реєстровців, які скомпрометують себе участю в бунтах або виявлять непокору польському командуванню чи власній реєстровій старшині. Крім того, сейм виділив кошти на спорудження фортеці над першим Дніпровим порогом. Кодацька фортеця (назву отримала від назви цього самого Дніпрового порогу) повинна була надійно перекрити доступ селян-утікачів на Січ, а також обмежити можливості для пересувань у зворотному напрямі - козаків-запорожців на волость. Зрозуміло, що поява в українських степах польської твердині дозволяла б при найменшому бажанні чинити економічний тиск на січове товариство. Адже на Запорожжі зерно не вирощували і січовики були повністю залежні від його доведення з городової України.

Лише упродовж чотирьох місяців французькому інженеру Г.-Л. де Боплану вдалося завершити будівництво Кодака. У фортеці було посаджено польську та німецьку піхоту, й, здавалося, польська влада тепер могла вже не турбуватися за спокій на українських землях. Однак щойно в липні завершилися будівельні роботи та розквартирування фортечного гарнізону, як уже в серпні козацький гетьман Іван Судима, повертаючись із морського походу, блискавичною атакою заволодів фортечними мурами. Гарнізон Кодака було знищено, а укріплення зруйновано.

Виступ Сулими владі вдалось приборкати силами козаків-реєстровців. Загін повсталих оточили в Дніпрових плавнях і змусили видати владі свого ватажка та декількох його соратників. Усіх їх було четвертовано у Варшаві (крім помилуваного за розпорядженням коронного канцлера Павла Бута (Павлюка) - майбутнього керівника наступного козацького повстання). Цим самим початок чергового вибуху в Україні на деякий час було відстрочено.

Але вже на початку травня 1637 р. Павло Бут на чолі загону у двісті чоловік несподівано з'являється під стінами Черкас, налагоджує зв'язки з частиною реєстрового козацтва та при їх сприянні вривається в місто та захоплює наявні там гармати. Разом з артилерією повстанці повертаються на Запорозьку Січ, і вже звідти Павлюк розпалює полум'я чергового, і як з'ясувалося дуже скоро, найбільш запеклого козацького повстання.

Гетьман повстанців розгортає небачену раніше за своєю масштабністю підготовку до війни з Річчю Посполитою. Павлюк проводить енергійні консультації з представниками реєстрового козацтва, намагаючись перетягти їх на свій бік, надсилає зазивні універсали до жителів міст, веде переговори з донським козацтвом і різноманітними угрупованнями кримських і причорноморських орд, навіть намагається заручитися допомогою московського царя, висловлюючись за можливість визнання козацтвом його зверхності.

Вирішальні бої між повстанцями та коронними військами гетьмана М.Потоцького розгортаються на початку грудня 1637 р. на південно-східній околиці села Кумейки поблизу Канева. Маючи в своєму розпорядженні лише 10 тисяч погано озброєних і недостатньо навчених вояків, значна частина яких лише щойно долучилася до козацтва, Павлюк все ж таки віддав наказ про атакування 15-тисячної армії Потоцького. Слабкою стороною повсталих була також програшність їхньої позиції, в порівнянні із тими, на яких стояли вороги, а крім того - відсутність дієздатної кінноти. За таких умов козацька атака справляла враження шаленства приречених.

Таким же надприродним було і їх бажання досягти перемоги. Навіть досвідчені польські жовніри, що бачили у своєму житті не одну виснажливу й безкомпромісну січу, й ті дивувалися запеклості бою, що спалахнув під Кумейками.

Становище повсталих стало критичним після того, як жовнірам вдалося пробитися до табору та підірвати запаси пороху. Аби їх поновити, Павлюк із невеличким загоном продерся крізь вороже кільце і попрямував до Чигирина, де знаходилися селітряні вари и пі. Замість нього на чолі козацького табору став полковник Дмитро Гуня. Саме останньому поталанило вивести повстанців з-під Кумейок та з надзвичайно великими втратами все ж пробитися до містечка Борониня, розташованого неподалік Черкас. Але відірватися від переслідування противника не вдалося, і тут, під Боровицею, козацькі загони потрапили в оточення.

Зважаючи на величезні людські втрати, відсутність боєприпасів, їжі та води, учасники повстання пристали на пропозиції польської сторони щодо початку мирних переговорів. Тим більше, що посередником у їх проведенні виступив православний шляхтич Адам Кисіль, який своїм шляхетським словом гарантував збереження життя не лише рядовим учасникам повстання, а і його керівництву. 11 грудня повсталі капітулювали, видавши польському командуванню гетьмана Павлюка, полковників Томпленка. Лихого та ще декількох старшин. Кілька днів по тому в таборі під Бо-ровицею відбулася козацька рада, котра здала переможцям клейноди Війська Запорозького та прийняла умови капітуляції і склала присягу вірності королю Владиславу IV. За вказівкою Потоцького було затверджено нову старшину реєстрового війська. Старшим козацького реєстру призначили переяславського полковника Ілляша Караїмовича, а військовим писарем - Богдана Хмельницького.

За результатами приборкання козацького виступу 8 травня 1638 р. сейм ухвалив так звану "Ординацію Війська Запорозького". Постанова визнавала право називатися козаками лише за шістьома тисячами реєстровців, які, у відповідності з постановами Куруківського договору, мали скласти шість козацьких полків. Усі, хто не увійшов до складу реєстру, повинні були повернутися до стану посполитих - панських підданих або міщан у прикордонних королівських містах. Скасовувалось право реєстровців обирати самим собі гетьмана (старшого). Замість нього король за рекомендацією коронного та польного гетьманів мав призначати комісара з числа осіб шляхетського походження. Королівському комісару підпорядковувалося все козацьке військо разом із старшинами. Вишу козацьку старшину - полковників і осавулів - теж призначали винятково з числа людей шляхетського походження. Полковники були зобов'язані проживати у своїх полках і без дозволу коронного гетьмана не могли їх залишати. Право на виборну козацьку старшину реєстровці залишали за собою тільки на нижчому рівні - урядів сотників і отаманів.

Скасовувався козацький суд. Під час розгляду позову міщанина до козака (або навпаки) в суді повинні були засідати полковники як представники реєстрового козацтва та підстарости - від місцевої королівської адміністрації. Міщанам та їхнім синам суворо заборонялося записуватися в козаки, а також видавати заміж за них своїх дочок.

Запорозькі козаки оголошувалися поза законом. На Січі поперемінно мав перебувати один з реєстрових полків, на який покладалося завдання перешкоджати скупченню там січовиків та недопущення до морських виправ свавільного козацтва. Одночасно реєстровці мали пильнувати й безпеку південних рубежів від татарських нападів. Відновлений Колак, осаджений залогою іноземців-найманців у кількості 700 чоловік, мав перекривати дорогу втікачам на Дніпровий Низ.

Таким чином, сеймова постанова 1638 р. передбачала фактичну ліквідацію козацтва як стану зі своєю юрисдикцією та перетворення козаків (в дуже обмеженій кількості) на одну зі складових частин військових формувань Корони Польської. Ігноруючи факт існування окремого соціального стану як об'єктивної реалії українського життя та не бажаючи йти хоч би на якісь поступки, польська правляча еліта зробила одну з найбільших у своїй історії помилок, яка їй дуже дорого коштувала в недалекому майбутньому.

Ще напередодні прийняття "Ординації Війська Запорозького", 19 квітня 1638 р., у Варшаві було четвертовано керівників повстання 1637 р. - Павлюка, Томиленка та Лихого, котрим Кисіль своїм лицарським шляхетським словом обіцяв збереження життя в недоторканності. А ще перед тим, на початку року, за наказом польного гетьмана Потоцького в Києві було привселюдно посаджено на палю ще одного повстанського лідера - київського сотника Богдана Кизима, котрий на чолі чотиритисячного загону воював на Переяславщині, та його сина Кизименка - керівника повсталих Лубенщини. Показові страти, крім Києва, Потоцький організував також у Ніжині та Переяславі. Наслідуючи ж приклад польного гетьмана, чималих "успіхів" досягли у цій справі й місцева адміністрація та шляхта.

Утім зупинити вибух нового повстання репресіями владі не вдалось. Уже з кінця зими 1638 р. на Запорозьку Січ юрбами стікалися нові шукачі козацької волі. Урядовий комісар, мобілізувавши реєстровців, спробував було атакувати Січ. Однак акція успіху не принесла. Натомість січовики обирають гетьманом Якова Острянина (Остряницю) і знову виходять на волость.

Цього разу повстання розгортається на лівому березі Дніпра, хоча Остряниця звертається із закликами про участь у виступі козаків не лише до козаків і покозачених жителів прикордонних міст Подніпров'я, ай до всього народу православного, у тому числі навіть і православних шляхтичів віддаленого Західного Поділля, Покуття та Волині. Повсталим удалось оволодіти Чигирином і Кременчуком і тим самим створити зручний плацдарм для розширення повстання.

Проти загонів Остряниці польний гетьман висилає свої передові сили, які в битві неподалік містечка Говтви зазнають нищівної поразки. Під контроль повсталих переходить уся Східна Полтавщина. Невдовзі повстання починає перекидатися і на правий берег Дніпра. Полковник Скидай вербував бажаючих боротися за козацькі права та вольності на землях Чернігово-Сівершини. Щоправда, із силами збиралася й супротивна сторона. Неоціненну допомогу Потоцькому, котрий перебував у вкрай складному становищі, надав князь Ярема Вишневецький, зачеплений за живе активністю козаків на землях, що входили до складу його потужної латифундії. Спільно з надвірним військом Вишневенького силам Потоцького вдається не лише вирівняти ситуацію, а й поступово почати витісняти повстанців із зайнятих ними районів. До вирішальних боїв справа дійшла з початком червня, коли сторони зійшлися на околицях містечка Жовтина, розташованого на місці впадіння Сули в Дніпро.

У ході Жовнинської битви швидкий і навальний прорив польської кінноти завдав значних втрат повсталим. Після цього гетьман Остряниця на чолі декількох сот повсталих пробився з табору та вийшов у межі Російської держави. Решта повсталих козаків (десь близько 20 тисяч чоловік) зуміли перейти на лівий берег Сули й тут окопатися. На місце Остряниці гетьманом було обрано героя попереднього козацького виступу полковника Дмитра Гуню. Саме йому і випало вкрай складне завдання впродовж наступних півтора місяців утримувати оборону козацького табору в урочищі Старець (чи Стариця), розташованому на лівому березі Дніпра в кількох кілометрах південніше гирла Сули.

В умовах цілковитого оточення, гострої нестачі харчів і військових припасів козаки пішли на переговори з польським командуванням. Зважаючи на величезні людські і матеріальні втрати коронної армії, гетьман Потоцький не став баритися з укладенням миру та, відповідно, не висував аж надто важких умов. Зокрема, він навіть не ставив питання про видачу керівників повстання, як це було в минулому році. Одначе й прийняти те, що було ухвалено 28 липня 1638 р. під Старицею, для козацтва було нелегким завданням. Так, повстанці повинні були видати гармати та військові клейноди, відправити до панських маєтків збіглих селян і міщан, визнати призначених їм старшого та полковників.

Наприкінці листопада 1638 р. в урочищі Маслів Став за розпорядженням Миколая Потоцького відбулася так звана заключна комісія з козаками, на якій козацтво було змушене визнати постанови "Ординації Війська Запорозького". Тут же козакам-реєстровцям було представлено комісара - шляхтича Петра Коморовського - та оголошено кандидатури нових полковників і військових осавулів, рекрутованих майже винятково з поляків.

Після цього в історії Речі Посполитої наступив період, названий десятиліттям золотого спокою. Проте, зважаючи на ту ціну, яку заплатило за неї українське козацтво, спокій міг бути лише перепочинком, часом збирання сил для нових, ще більш запеклих герців.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >