Управління поведінкою особистості в організації

Соціально-психологічні характеристики особистості та управління її поведінкою в організації

Очевидно, що сприйняття та оцінка свого досвіду, а також процес адаптації до умов та потреб організаційного оточення багато в чому носять індивідуальний характер. В одному і тому ж середовищі люди ведуть себе по-різному.

Людина - продукт та суб'єкт суспільно-історичної діяльності, єдність фізичного та психодуховного, генетично обумовленого та прижиттєво сформованого.

Видатний психолог, Б.Ф.Ломов, вказував на важливість "...розкриття інтегральних якостей людини, розуміння її як організованої цілісності..." [42, с.290], а також на розкриття об'єктивних підстав цих " ...інтегральних психологічних властивостей, які характеризують людину як індивіда, як індивідуальність і як особистість..." [42, с.291].

Саму особистість слід розглядати як цілісну систему.

Індивід - це кожна людина як одинична природна істота, тобто одиничний представник роду людського.

Індивідуальність - це найвужче за змістом поняття. Воно містить в собі лише ті особистісні якості людини, таке їх поєднання, яке відрізняє дану людину від інших.

Поняття особистості тісно пов'язане з поняттям індивіда та індивідуальності. Особистість - це людина, взята в системі таких її психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і відносинах, є стійкими, визначають етичні вчинки людини, що мають істотне значення для неї самої і оточуючих.

Відомий російський психолог Б.Ананьєв писав: "Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють" [2].

У філософії особистість розуміють як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Іншими словами, особистість є соціальним та психологічним образом людини. [15, с. 110].

Філософське визначення особистості містить у своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне її розуміння (психологічний образ людини). Тим самим виникає потреба вивчати особистість з метою розуміння механізмів її поведінки, в єдності соціолого-психологічних підходів.

У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найбільш усталеним є визначення особистості як деякої неповторної єдності, цілісності, найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності та стійкості [18, с. 160].

Інтегральні якості кожного працівника, як особистості, визначають значний діапазон його організаційної поведінки. Дослідження показують, що існують три найважливіші психологічні характеристики будь-якої особистості:

• - стійкість вияву якостей особистості, що дає можливість передбачити поведінку працівника у виробничих і побутових ситуаціях;
• - єдність та взаємопов'язаність рис особистості, що утворює певну цілісність особистості;
• - активність виявляється в багатогранній діяльності особистості, спрямованій на всебічне пізнання, перетворення себе та навколишнього світу.

На процеси формування організаційної поведінки значний вплив здійснюють можливості особистості. До можливостей особистості відносять рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинену пам'ять з усіма її культурними нашаруваннями.

Особистість - дуже складне ціле, але можна виділити основні складові психологічної структури особистості, які визначають інтегральні якості кожної особистості та діапазон її поведінки у виробничих і побутових ситуаціях, можливості особистості [24].

Поділ на складові психічної структури особистості необхідний для дослідження окремих якостей кожної особистості, її можливостей, але слід зазначити, що всі ці складові взаємопов'язані між собою, залежать одна від одної, утворюючи інтегральні якості кожної особистості.

Не в кожної людини яскраво виділена особистість. Про людину як особистість доцільно говорити в тій мірі, в якій вона змогла проявити свої бажання, ідеї, почуття через конкретні досягнення в науці, мистецтві, спорті тощо.

Основою життя та діяльності будь-якої людини є пізнавальні психічні процеси. До пізнавальних психічних процесів особистості відносять відчуття, сприйняття, мислення, свідомість, мову, увагу, пам'ять, уяву та уявлення.

Пізнання навколишнього світу починається з відчуттів, сприймань і породжує людське мислення. Воно супроводжує усі розумові процеси людини. Саме мислення забезпечує людині можливість виходу за межі чуттєвого, розширює межі та глибину пізнання, відображає суттєві зв'язки і відношення між предметами, через відоме веде до невідомого.

До розумової діяльності людину спонукають здебільшого проблемні ситуації, які є вихідним моментом мислення. Це ніби внутрішній конфлікт між знанням та незнанням. Причини виникнення проблемної ситуації - недостатність інформації, знань. Наявна проблема активізує людське мислення. Філософія трактує мислення як соціально зумовлений процес, якість якого змінюється під час розвитку. Слід зазначити, що інформаційний запас людства, набутий за час його існування завдяки мисленню, значно розширюється з кожним днем.

Свідомість. Свідомістю є сукупність людських знань і відчуттів, одержуваних з усіх можливих інформаційних джерел (зорових, слухових, тактильних, інтуїтивних, енергетичних), які пропущені через призму стану мозку (смуток, радість, міркування, осмислення), враховуються при рефлексії, поведінці, устремліннях і намірах і залежні від зовнішніх та внутрішніх обставин.

Свідомість визначається здатністю до усвідомлення. Усвідомленням називається процес фіксації людиною факту наявності яких-небудь відчуттів, думок, емоцій. Те, що формує простір усвідомлення, - це набір доступних відчуттів і емоцій. При цьому всі наявні відчуття і емоції мають певну доцільність з точки зору природного відбору. Емоції і відчуття формують загальну оцінку, яка відбувається в категоріях "добре-погано".

Існують різні погляди щодо розуміння свідомості [18]. Свідомість є вищою функцією мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому віддзеркаленні дійсності.

Свідомість - це результат роботи людського мозку, величина не матеріальна, а духовна.

Свідомість - відчуття людиною себе як особистості і свого місця у всесвіті, світі і суспільстві.

Свідомість - це протистояння рефлексу.

Свідомість є центром обробки інформації і ухвалення рішень.

Виділяють такі форми свідомості:

• - самосвідомість як свідомість усвідомлення самого себе;
• - розум як мисляча свідомість, тобто яка охоплює світ в поняттях (категоріях розуму),
• - самоусвідомлений розум і дух як вища форма свідомості, включаючи всі інші форми.

Відмінність мислення і розуму полягає в тому, що розум співвідносить свої поняття зі світом, і тому його критерієм істинності є несуперечність. Розум як самообізнане міркування підіймається до діалектичного утримання суперечностей, оскільки співвідносить не тільки свої поняття зі світом, але і самого себе з своїми поняттями.

Іншими словами, свідомість - це думки і ідеї людини в їх сприйнятті і відчутті, які вона здатна висловити мовою.

Мова. Система звукових сигналів, письмових знаків та символів, з допомогою яких людина отримує, опрацьовує, зберігає та передає інформацію - це мова. Будучи засобом виразу думок, мова, в ході її розвитку, стає основним (але не єдиним) механізмом мислення людини. Вище, абстрактне мислення неможливе без мовної діяльності.

Виділяють такі основні функції мови:

• 1) засіб існування, передачі і засвоєння суспільно-історичного досвіду;
• 2) засіб спілкування (комунікації);
• 3) знаряддя інтелектуальної діяльності (сприйняття, пам'яті, мислення, уяви).

І.П Павлов відзначав, що тільки мовна діяльність дає людині можливість відвернення від дійсності і узагальнення, що і є відмінною особливістю людського мислення [24].

Мовлення - це конкретне використання мови для висловлення думок, почуттів, настроїв. Мовлення поділяють на усне та письмове. За стилем виділяють побутове, художнє, ділове та наукове мовлення. Побутовий стиль мовлення притаманний повсякденному спілкуванню; художній - застосовується в літературних творах (проза, поезія тощо); діловий стиль мовлення притаманний офіційному спілкуванню (наприклад, доповіді, документи тощо); науковий - характерний для різних наукових праць.

Увага. На органи чуття людини одночасно діє безліч різноманітних подразників. Але не всі вони безпосередньо проникають у її свідомість. Відбувається неначе добір тієї інформації, що становить інтерес і має важливе значення для особистості. Решта сприймається як другорядне, нечітко або взагалі не помічається. Вибірковий, цілеспрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.

Найважливішою умовою будь-якої діяльності людини є увага. Сама сутність життя потребує того, щоб сигнал про значущість навколишніх предметів та явищ був для людини сигналом "Увага!".

Увага - це спрямованість і зосередженість психічної діяльності людини на об'єкти та явища зовнішнього світу, а також на думки, почуття та процеси, що відбуваються у внутрішньому світі людини. Увага людини має соціальну природу. Вона виникає в процесі праці і на основі праці.

За наявністю вольової регуляції розрізняють увагу мимовільну, довільну та після-довільну. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що діють на людину яскравістю, несподіваністю, динамізмом, називають мимовільною. Виникнення мимовільної уваги визначається фізичними, психофізіологічними і психічними факторами. Мимовільну увагу може викликати сильний подразник: різкий запах, яскраве світло і барви, голосні звуки. Мимовільна увага триває, поки діють відповідні подразники. Важливим джерелом мимовільної уваги є інтерес. Те, що цікаве, емоційно насичене, може зумовити тривалу увагу людини.

Довільна увага - це вид уваги, що виявляється у випадку, коли людина ставить перед собою певні завдання і намагається їх виконати. Механізм функціонування довільної уваги - друга сигнальна система. У ході трудової або навчальної діяльності людина може захопитися своєю працею настільки, що потреба у вольовому спрямовуванні уваги зникає. У подібному випадку довільна увага набуває нових рис - залишаючись свідомою, доцільною, вона, як і мимовільна, знімає напруження, захоплює людину і підтримує активну психічну діяльність.

Практична діяльність людини вимагає стійкості уваги. Людина, яка має стійку увагу, здатна досить довго, якщо це потрібно, зосереджуватися на обраному об'єкті. Дослідження показали, що за умови цікавої і недуже важкої роботи увага учня старшого віку може тривати без помітних коливань 35-40 хв. Апрозексія - повне випадіння уваги.

За увагою завжди стоять інтереси і потреби, установки і спрямованість людини, вся її особистість. Це, перш за все, викликає зміну відношення до об'єкта, що виражається увагою: об'єкт стає яснішим і виразнішим. На причини уваги до того або іншого об'єкта вказують його властивості і якості, взяті в їх відношенні до суб'єкта. Поза цим зв'язком ніякі справжні причини, які вказують на те, чому щось є предметом уваги людини, а щось ні, встановлені бути не можуть. Відносна значущість об'єкта істотно залежить від спрямованості інтересів людини. Увага є функцією інтересу в більшій або меншій мірі, саме тому увага пов'язана з потребами людини, з її прагненнями і бажаннями, із спрямованістю, а також цілями, які вона ставить перед собою в рамках конкретної діяльності і життя в цілому.

Для працівників сучасних організацій важливо володіти певними властивостями уваги, зокрема таким як:

• - концентрація уваги - інтенсивність зосередження свідомості на об'єкті;
• - обсяг уваги - це кількість однорідних предметів, які можуть сприйматися одночасно і з однаковою чіткістю, отже, увага може бути або вузькою, або широкою;
• - стійкість уваги - характеризується тривалістю, протягом якої зберігається концентрація уваги на одному рівні. Найістотнішою умовою стійкості уваги є можливість розкривати в тому предметі, на який вона спрямована, нові сторони і зв'язки. Увага стійка там, де розкриваються нові аспекти в їх взаємозв'язках і взаємопереходах, де відкриваються можливості для подальшого розвитку, руху, переходу до інших сторін, поглиблення в них;
• - переключення уваги - це свідома і осмислена, навмисна і цілеспрямована, обумовлена постановкою нової мети, зміна напряму свідомості з одного предмету на інший. Тільки на цих умовах говорять про переключення уваги. Коли ж ці умови не виконуються говорять про відволікання. Розрізняють повне і неповне (завершене і незавершене) переключення уваги. При останньому після перемикання на нову діяльність періодично відбувається повернення до попередньої, що веде до помилок і зниження темпу роботи. Переключення уваги ускладнюється при її високій концентрації, і це часто приводить до так званих помилок неуважності. Неуважність розуміється в двох планах: як невміння скільки-небудь тривало концентрувати увагу (як наслідок постійного відволікання уваги) через надлишки неглибоких інтересів і як однобічно зосереджена свідомість, коли людина не помічає те, що з її точки зору здається незначним.

В цілому виховувати увагу - це означає формувати в людини вміння свідомо спрямовувати своє сприймання, мислення і дію відповідно до обраної мети. Для цього, передусім, слід зміцнювати волю, навчитися підпорядковувати свою діяльність почуттю обов'язку. Але слід зазначити, що на розвиток уваги істотний вплив справляє фізичний стан людини.

Пам'ять - це процеси організації та зберігання минулого досвіду, що дають можливість його повторного використання в діяльності або повернення в сферу свідомості.

Пам'ять лежить в основі здібностей людини, є умовою набуття знань, формування вмінь та навичок. Пам'ять також можна визначити як здатність отримувати, зберігати та відтворювати життєвий досвід. Залежно від того, що запам'ятовується і відтворюється, виділяють рухову, зорову, слухову, емоційну, образну і словесно-логічну пам'ять.

Залежно від того, як здійснюється запам'ятовування, виділяють мимовільну пам'ять (здійснюється без конкретно визначеної мети) та довільну пам'ять (протікає з чітко поставленою метою).

Основні процеси пам'яті: запам'ятовування, збереження, відтворення і забування. У вигляді цих взаємопов'язаних процесів і реалізується пам'ять.

Труднощі формування організаційної поведінки пов'язані, здебільшого, з таким психічним процесом, як сприйняття.

Сприйняття - це пізнавальний процес, що формує суб'єктивну картину світу особистості.

На формування сприйняття впливають такі чинники [49]:

• - установка сприйняття - очікування побачити те, що повинно бути побачене згідно з минулим досвідом;
• - потреби і мотивація - людина бачить те, чого потребує або що вважає важливим;
• - досвід - людина сприймає той аспект стимулу, якому навчена минулим досвідом;
• - Я-концепція - сприйняття світу групується навколо сприйняття себе;
• - особливості особистості - оптимісти бачать світ і події в позитивному світлі, песимісти, навпаки, - в несприятливому.

Селективність сприйняття пов'язана з виділенням з потоку інформації об'єкта сприйняття. Існують три механізми селективності сприйняття [18 ]:

• - принцип резонансу - відповідне потребам і цінностям особи сприймається швидше, ніж невідповідне;
• - принцип захисту - те, що суперечить очікуванням людини, сприймається гірше;
• - принцип настороженості - загрозливе психіці людини розпізнається швидше за інше.

Пізнавальні психічні процеси взаємопов'язані між собою, що виражається, наприклад, у тому, що сприйняття неможливе без пам'яті, запам'ятовування неможливе без сприйняття, а увага неможлива без мислення.

Уява є пізнавальним процесом, специфіка якого полягає в опрацюванні минулого досвіду. Світ сприймається людиною як інтерпретація даних, що надходять від органів чуття. Будучи таким, він сприймається реальним на відміну від більшості думок і образів.

І мислення, і уява виникають в проблемній ситуації, мотивуються потребами особи. Основу обох процесів складає випереджаюче віддзеркалення. Залежно від ситуації, запасу часу, рівня знань і їх організації одна і та ж задача може розв'язуватися як за допомогою уяви, так і за допомогою мислення. Відмінність полягає у тому, що віддзеркалення дійсності, здійснюване в процесі уяви, відбувається у вигляді яскравих уявлень, в той час як випереджаюче віддзеркалення в процесах мислення відбувається шляхом операції з поняттями, що дозволяють узагальнено і опосередковано пізнавати оточуюче. Використання того або іншого процесу диктується, перш за все, ситуацією: творча уява працює, в основному, на тому етапі пізнання, коли невизначеність ситуації достатньо велика. Таким чином, уява дозволяє ухвалювати рішення навіть при неповноті знання.

У своїй діяльності уява використовує сліди минулих сприйняттів, вражень, уявлень, тобто сліди пам'яті. Генетична спорідненість пам'яті і уяви виражається в єдності аналітико-синтетичних процесів, як складових її основи. Принципова відмінність між пам'яттю і уявою виявляється в різному напрямі процесів активної операції з образами. Так, основною тенденцією пам'яті є відновлення системи образів, максимально наближеної до ситуації, яка мала місце в досвіді. Для уяви, навпаки, характерне прагнення до максимально можливого перетворення початкового образного матеріалу.

Уява включається в сприйняття, впливає на створення образів предметів, які сприймаються, і, в той же час, сама залежить від сприйняття.

Уява тісно пов'язана з емоційною сферою. Цей зв'язок має подвійний характер: з одного боку, образ здатний викликати сильні відчуття, з іншого - емоція або відчуття, які виникли одного разу, можуть стати причиною активної діяльності уяви.

Згідно з законом реальності відчуттів "всі фантастичні і нереальні наші переживання, по суті, протікають на абсолютно реальній емоційній основі". Фантазія є центральним виразом емоційної реакції [96]. З посиленням і ускладненням фантазії, як центрального моменту емоційної реакції, її периферична сторона (зовнішній прояв) затримується в часі і слабшає в інтенсивності. Таким чином уява дозволяє одержувати різноманітний досвід переживань і залишатися при цьому в рамках соціально прийнятної поведінки. Кожен дістає можливість опрацьовувати зайву емоційну напругу, розряджаючи її за допомогою фантазій і компенсуючи, таким чином, незадоволені потреби.

Уявлення. У ширшому значенні словом уявлення позначається будь-який відтворений пам'яттю стан свідомості, наприклад, зникле відчуття може бути відтворне пам'яттю як уявлення. Таким чином уявлення позначає вторинний, відтворений стан свідомості від первинного (відчуття, почуття тощо).

У логіці "уявлення" відрізняють від "поняття": первинне уявлення утворюється абсолютно мимовільно, будучи простим слідом первинних душевних станів; у так званому загальному уявленні помітна вже робота думки, бо воно відповідає цілому ряду схожих предметів. Логіка розрізняє декілька видів уявлення (загальні, відвернуті та ін.) і відрізняє їх від поняття, причому загальними уявленнями називає групу мінливих спогадів про схожі предмети; поняття, навпаки, характеризуються визначеністю і постійністю.

Емоції. Під емоціями спід розуміти внутрішні почуття людини або виявлення цих почуттів.

Будь-які прояви активності людини супроводжуються емоційними переживаннями. Завдяки ним людина може відчувати стан іншої людини, співчувати їй.

Спрямованість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Спрямованість особистості - поняття, що позначає сукупність домінуючих у людини мотивів і потреб, які визначають головну лінію її поведінки, діяльності і спілкування з людьми.

Спрямованість має свою структуру, до якої входять усвідомлені та малоусвідомлені мотиви. За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основних види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість). Крім того, мову про неї можна вести залежно від змісту і сфери її виявлення: трудова, суспільно-політична, пізнавальна, культурна та ін. У даному разі розглядаються види соціальної активності, можливість конкуренції та суперництво яких в різних сферах суспільної діяльності людини визначається її орієнтованістю і спрямованістю. В іншому значенні слід розрізняти позитивну та негативну спрямованість активності всередині одного і того ж виду її виявлення.

Форми прояву спрямованості: бажання, інтереси, схильності, ідеали, переконання, світогляд.

• 1. Інтереси. Стійке, вибіркове, емоційно-забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об'єктів. Інтереси виникають на ґрунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов'язаний з особистою зацікавленістю об'єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю і т. ін.
• 2. Переконання - система мотивів особистості, що спонукають її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість.

Переконання: моральні, інтелектуальні, естетичні.

• 3. Ідеал - образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впливом суспільних умов життя, в процесі навчання та виховання.
• 4. Установка - неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Установка може виявлятися у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Особистість може бачити в об'єктах те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Є негативні та позитивні установки. Особливою формою установки є внутрішньогрупова навіюваність як неусвідомлена думка групи.

До психологічних властивостей особистості відносяться також темперамент, характер та спеціальні здібності.

Темперамент (від лат.) - це сукупність властивостей, що характеризують динамічні особливості психічних процесів і поведінки людини, їх силу, інтенсивність, швидкість, темп; виникнення припинення і зміни.

Проблемам темпераменту багато уваги приділяв російський фізіолог І.П. Павлов, який дав наукове визначення основ темпераменту. В основі закономірності прояву індивідуальних відмінностей, за І.П. Павловим, лежать такі властивості нервових процесів, як збудження та гальмування, їх врівноваженість та рухливість [ 24 ]. Врівноваженість нервових процесів означає баланс між процесами збудження та гальмування. Рухливість - здатність змінювати поведінку залежно від умов. Інертність нервових процесів є якістю, протилежною рухливості.

Всі ці якості і визначають типи нервової системи, яких І.П. Павлов виділив чотири:

• - сильний, врівноважений, рухливий тип - сангвінік;
• - сильний, врівноважений, інертний тип - флегматик;
• - сильний, неврівноважений тип - холерик;
• - слабкий тип - меланхолік.

У чистому вигляді перераховані типи темпераменту рідко зустрічаються в житті. Переважна більшість людей характеризується поєднанням рис різних темпераментів, тобто визначається "змішаним" типом темпераменту. Риси темпераменту є вродженими, хоча особливості прояву кожного типу змінюються з віком в процесі виховання.

Характер тісно пов'язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку та флегматику, сформувати в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка - вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором'язливість і тривожність, а флегматику - розвивати активність.

Характер (від гр. - обрізування, карбування, прикмета) - це сукупність стійких рис особистості, що визначають ставлення людини до інших, до роботи, яку вона виконує. Характер виявляється в діяльності, тобто в діяльності, якою людина переважно займається, та спілкуванні - манері поведінки, способах реагування на дії і вчинки людей.

Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде поводитися за тих чи інших обставин. Самоусвідомлююча людина може зробити свій характер більш витонченим. Недаремно в народі говорять: посієш вчинок пожнеш звичку, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю.

Найважливішими аспектами характеру є ставлення до природи, культури, суспільства, своєї справи, іншої людини та до самої себе. В характері людини закладена програма типової поведінки у типових обставинах. Тим часом характер - прижиттєве надбання особистості, її внутрішній портрет, в якому відбивається суть особистості.

Серед основних рис особистості, що складають характер, виділяють:

• - властивості особистості, які визначають вчинки людини у виборі мети діяльності (наприклад раціональність);
• - риси, які відносяться до дій, спрямованих на досягнення цілей (наприклад, наполегливість, цілеспрямованість тощо);
• - інструментальні риси, безпосередньо пов'язані з темпераментом (стриманість - імпульсивність, спокійність - тривожність тощо).
• - Структура рис характеру визначається тим, як людина ставиться:
• - до інших людей, демонструючи уважливість, принциповість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;
• - до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;
• - до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;
• - до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Характер формується з перших днів життя людини до останніх. У перші роки життя провідним фактором розвитку характеру стає наслідування дорослим; у молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає виховання. А починаючи з підліткового віку, важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання. Характер може свідомо, цілеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки зміні соціальної поведінки, спільної діяльності, спілкування з іншими людьми. Треба знати, що характер можна змінювати протягом усього життя людини.

Здібність - сукупність уроджених анатомо-фізіологічних і набутих регуляційних властивостей, що визначають психічні можливості людини в різноманітних видах діяльності.

Кожна діяльність пред'являє комплекс вимог до фізичних, психофізіологічних і психічних можливостей людини. Здібності - міра відповідності властивостей особистості вимогам конкретної діяльності.

Різняться загальні і спеціальні здібності. Загальні здібності необхідні для усіх видів діяльності. Вони підрозділяються на елементарні - здібності до психічного відображення дійсності, елементарний рівень розвитку сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, волі і складні - здібності до навчання, спостережливість, загальний рівень інтелектуального розвитку й ін. Без відповідного рівня розвитку елементарних і складних здібностей людина не може включатися ні в один із видів людської діяльності.

Взаємодія людини зі світом здійснюється у формі специфічної людської активності - діяльності. Діяльність - це функціональна взаємодія людини з дійсністю, спрямована на її пізнання і перетворення з метою задоволення своїх потреб. Тільки в діяльності реалізуються психічні можливості людини. Сама ж діяльність безупинно удосконалюється в силу постійного розвитку, зростання людських потреб.

На відміну від поведінкової активності тварин діяльність людини пов'язана з одержанням продуктів діяльності, що мають споживчу цінність. Діяльність пов'язана зі здатністю особистості до свідомої постановки цілі, застосування раніше вироблених і формування нових умінь і навичок, використання знарядь і засобів діяльності.

Відповідно до видів діяльності різняться спеціальні здібності - графічні, художньо-літературні, конкретно-наукові (математичні й Ін.), практично-організаційні й ін.

У структурі особистості істотні не тільки окремі здібності, але і їхні комплекси, що найбільше відповідають повним вимогам широких сфер діяльності.

Спеціальні здібності - це психологічні особливості індивіда, що забезпечують можливості успішного виконання визначеного виду діяльності - музичної, сценічної, літературної тощо. Розвиток спеціальних здібностей спирається на відповідні задатки, наприклад, музичний слух і пам'ять.

Висока здібність до конкретного виду діяльності - талант, а комплекс здібностей, що забезпечують успіх у визначеній сфері діяльності, - обдарованість. Вищий рівень здібностей, втілений у епохально значущі здійснення, - геніальність (від лат. genius - дух).

Спеціальні здібності, формуються на основі загальних здібностей у процесі фахового навчання. Талант - найвищий рівень творчих можливостей у конкретному виді діяльності Геніальність - вищий рівень Здібностей, втілений в епохально значущі здійснення. Загальні складні здібності - загальний рівень інтелектуальної організації індивіда, що формується в процесі загальної освіти. Обдарованість - загальна здатність до визначених сфер діяльності. Загальні елементарні здібності - психомоторна і сенсорна організація Індивіда, що базується на його задатках.

Психічні особливості обдарованості і тим більше геніальності виявляються у високорозвиненому інтелекті, нестандартності мислення, у його комбінаторних якостях, потужній інтуїції. Образно говорячи, талант - влучення в ціль, у яку ніхто не може потрапити; геніальність - влучення в ціль, яку ще ніхто не бачить.

Передумовою геніальних здійснень служить творча одержимість, пристрасть до пошуку принципово нового, прагнення до найвищих досягнень у різноманітних сферах загальнолюдської культури. Обдаровані люди відрізняються раннім інтенсивним психічним розвитком. Розвитку обдарованості і геніальності сприяють сприятливі соціальні умови, що не сковують нестандартні риси особистості. Суспільство повинно бути насичене духом визначених соціальних чекань для того, щоб з'явився відповідний геній.

Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І - соціально-психологічне індивідуальний - вертикальний; II - діяльнісний - горизонтальний; III - генетичний - віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури особистості. Вони пов'язані між собою як співвідношення трьох вимірів простору.

• 1. Соціально-психолого-індивідуальний вимір:
  • - підструктура спілкування - соціально-психологічні проблеми, що виявляються у неадекватному або суб'єктивно незадовільному становищі особистості в групі, у складнощах інтегрування в колектив, у труднощах спілкування (відсутність спільної мови з оточенням, нездатність до розуміння та взаємодії, неадекватні емоційні стереотипи спілкування), проблема індивідуальної та групової самотності, міжособистісні конфлікти тощо;
  • - підструктура спрямованості - ідеаційні, світоглядні проблеми, труднощі становлення спрямованості, втрата сенсу життя, слабкість мотиваційної сфери, низький рівень інтересів, безплідна боротьба мотивів, відсутність адекватного професійного самовизначення, розпливчастість життєвої перспективи;
  • - підструктура характеру - проблеми становлення, функціонування адекватних рис характеру, важкий характер, прояви агресивності, безвідповідальності, жорстокості, невитриманості, негативні прояви рис характеру;
  • - підструктура самосвідомості - труднощі самоусвідомлення власних позитивних або негативних якостей особистості, неадекватна (завищена або занижена) самооцінка, нездатність до самоконтролю, до саморегуляції в екстремальних ситуаціях, низький рівень самонавчання, самовиховання, відсутність потягу до самореалізації та самоствердження як причина незадовільного становища у групі та суспільстві;
  • - підструктура досвіду - проблеми формування професійної компетентності та життєвого досвіду, що виявляються у недостатньому рівні засвоєння знань, умінь, навичок, в їхній відірваності від життя, у нездатності до їх практичного використання;
  • - підструктура інтелекту - функціонально-психологічні проблеми, які визначаються недостатнім рівнем розвитку сенсорної культури, уваги, спостережливості, пам'яті, мислення, уяви, в цілому - інтелектуальної сфери особистості, що не дає змоги успішно виконувати діяльність на рівні професійної майстерності, сенсорна деривація або перевантаження інформацією;
  • - підструктура психофізіологічних якостей - психофізіологічні проблеми, що виникають при нескомпенсованому в індивідуальному стилі діяльності прояві негативних рис темпераменту, низька працездатність та перевтома при неврахуванні індивідуальних вимог до режиму праці й відпочинку, монотонія, психобіологічні проблеми, що випливають із статевих особливостей індивіда.
• 2. Діяльнісний вимір:
  • - потребно-мотиваційний компонент - розлад мотиваційної сфери, невідповідність потреб, мотивів і цілей одне одному, низький рівень мотиваційної діяльності, неадекватний рівень домагань, дисгармонія мотиваційної сфери;
  • - інформаційно-пізнавальний компонент - неадекватність (обмеженість, помилковість, перенасиченість, несвоєчасність тощо) формування інформаційної основи прийняття рішень, неадекватна картина світу, безсистемність знань;
  • - цілеутворюючий компонент - нездатність до прийняття адекватних рішень, неадекватність цілей засобам їх реалізації, недостатній рівень розвитку Інтелектуальних умінь при постановці завдань;
  • - результативний компонент - нездатність до досягнення кінцевого результату, що адекватний меті, низька продуктивність, брак, помилки та аварійність у роботі, низька вольова регуляція діяльності, нездатність до швидкого формулювання необхідних навичок;
  • - емоційно-почуттєвий компонент - дисгармонія емоційно-почуттєвої сфери, неадекватна емоційна регуляція поведінки та діяльності, низький рівень емоційної психорегуляції, домінування негативних емоцій, індивідуальна схильність до стресів.
• 3. Генетичний вимір: проблеми, пов'язані з недостатнім або надмірним розвитком здібностей і неадекватним ставленням до них самої людини та оточуючих, вікові проблеми, що виникають з неадекватним переходом від одного етапу розвитку до іншого, при незадовільному доланні перехідних кризових станів.

Отож психологічні проблеми особистості мають складний характер, різноманітні ознаки й охоплюють усі сторони буття людини. їхня складність полягає, зокрема, і в тому, що вони як правило, не виступають ізольовано, а тим чи іншим чином зачіпають всю особистість.

Отже соціально-психологічні, психологічні та Індивідуально-психологічні властивості особистості доцільно розглядати цілісно як такі, що становлять єдиний ряд, який можна позначити терміном "соціально-психолого-індивідуальні" властивості особистості. У цьому ряду виділимо такі складові, як спілкування, спрямованість, характер, самосвідомість, досвід, інтелектуальні або психічні процеси, психофізіологічні якості.

Особистісний підхід має базуватися на науковому уявленні про особистість як суб'єкт діяльності й поведінки, як складну соціально зумовлену цілісну систему психічних якостей індивіда з притаманною їй психологічною структурою, взаємозв'язками між її елементами, що виявляються і розвиваються у діяльності й поведінці та відповідають конкретній соціальній ситуації життя людини, певному віковому етапові її розвитку. Такий підхід має надавати можливість визначати індивідуальність особистості в єдності з її соціальністю, тобто своєрідність, неповторне поєднання та взаємозв'язок притаманних їй, по-різному якісно та кількісно розвинутих індивідуально-психологічних І соціально-психологічних властивостей, які зумовлюють її поведінку та діяльність у певних соціальних та предметних ситуаціях. Особистісний підхід має концептуально й методично забезпечувати таке знання про індивідуально - та соціально-психологічні особливості особистості, яке б надавало можливість виявляти, прогнозувати, попереджати, долати та використовувати, з метою розвитку, різноманітні, в тому числі й гострі, особистісні проблеми людини.

Аналіз наукових даних, що наведені у роботах відомих психологів [1, 2, 42, 91, 94], свідчить про необхідність визначення особистості як складної системи, в якій диференціюються та інтегруються різноманітні психічні якості. Вони формуються в індивіда під впливом соціальних факторів протягом тривалого часу в умовах здійснення власної діяльності та спілкування з іншими людьми.

Людина має два ступені свободи в побудові своєї поведінки в організації. З одного боку, вона володіє свободою у виборі форм поведінки: приймати чи не приймати існуючі в організації форми та норми поведінки, а з іншої - вона може приймати чи не приймати цінності організації, розділяти чи не розділяти її цілі та філософію. В залежності від того, в якій комбінації поєднуються ці основоположні складові поведінки, може бути виділено чотири граничних типи поведінки людини в організації.

Перший тип: повністю приймаються цінності та норми поведінки. У цьому випадку людина намагається поводитися так, щоб своїми діями ніяк не входити в протиріччя з інтересами організації. Такий тип поведінки можна охарактеризувати як поведінку відданого та дисциплінованого члена організації.

Другий тип: людина не сприймає цінності організації, але намагається поводитися, повністю наслідуючи норми та форми поведінки, які прийняті в організації. Таку людину можна охарактеризувати як пристосуванцем. Вона робить все правильно та за правилами, але таку людину не можна вважати надійним членом організації, так як вона, хоча і є добрим та старанним працівником, тим не менше може в будь-який момент покинути організацію або здійснити дії, які можуть суперечити інтересам організації, але відповідають її особистим інтересам.

Третій тип: людина сприймає цінності організації, але не сприймає існуючі в ній норми поведінки. В даному випадку людина може породжувати багато труднощів у взаємодіях з колегами та керівництвом, вона виглядає оригіналом.

Четвертий тип: індивід не сприймає ні норм поведінки, ні цінностей організації. Це відкритий бунтівник, який весь час входить в протиріччя з організаційним оточенням та створює конфліктні ситуації. В більшості випадків "бунтівники" породжують багато проблем, які істотно ускладнюють життя організації і навіть наносять її великий збиток (рис. 8.1).

Природно, організації зацікавленні в тому, щоб її члени поводилися певним чином. Можливий підхід до рішення даної проблеми - це підбір людей з конкретними якостями, які можуть гарантувати бажану для організації поведінку її членів. Але слід визначити, що даний підхід має обмежене застосування, так як, по-перше, не завжди можна знайти людей з необхідними характеристиками, по-друге, немає гарантій, що вони будуть поводитись обов'язково так, як очікує організація, і, по-третє, вимоги до поведінки членів організації зі сторони організаційного оточення можуть змінюватись з часом, входячи в протиріччя з тими критеріями, за якими люди відбирались в організацію.

Другий підхід, в принципі, не виключає першого, полягає в тому, що організація впливає на людину, змушуючи її модифікувати свою поведінку в потрібному для неї напрямі. Даний підхід, можливо, і базується на тому, що людина володіє здібністю навчатися поведінці, змінювати поведінку на основі пізнання свого попереднього поведінкового досвіду та вимог, які ставляться до її поведінки зі сторони оточення.

Навчання поведінці можна визначити як достатньо стійкий в часі процес зміни поведінки людини на основі досвіду, який відображає дії людини та реакцію оточення на ці дії.

Рис. 8.1. Матриця типів включення людини в організацію

Для навчання поведінці характерна наявність декількох моментів. По-перше, навчання може відбуватися як на своєму досвіді, так і на досвіді інших. По-друге, навчання поведінці не обов'язково стосується тільки своєї реальної поведінки. Воно може торкатися потенційної поведінки, тобто такої поведінки, яка може бути здійснена людиною, яка не здійснюється нею в її практиці поведінки. По-третє, навчання поведінці завжди виявляється в зміні людини.

Виділяється три типи навчання поведінці. Перший тип пов'язаний з рефлекторною поведінкою людини, з тим, що пов'язано з вченням І. Павлова щодо умовних та безумовних рефлексів.

Другий тип навчання поведінці базується на тому, що людина робить висновки з наслідків свого попереднього досвіду, свідомо коригує та змінює свою поведінку.

Третій тип навчання поведінці - це навчання на основі спостереження поведінки. Зазвичай це спостереження чужої поведінки. Людина регулярно спостерігає, як поводять себе оточуючі її люди, автоматично починає пристосовувати до їх поведінки свою поведінку.

Очевидно, що всі три типи навчання поведінці повинні враховуватись керівництвом організації в його спробах коригувати та формувати поведінку своїх членів організації. Виключно важливу роль в процесі цілеспрямованого формування поведінки людини в організації відіграє другий тип навчання.

Людина складає основу організації, її сутність та її основне багатство. Але, з погляду управління, неможливо говорити про людину взагалі, так як всі люди різні. Люди поводять себе по-різному, у них різні здібності, різне відношення до своєї справи, до організації, до своїх обов'язків; люди мають різні потреби, їх мотиви до діяльності можуть суттєво відрізнятися. Нарешті, люди по-різному сприймають дійсність, оточуючих їх людей і самих себе в цьому оточенні. Все це говорить про те, що управління людиною в організації виключно складна, і в той же час виключно відповідальна й важлива для долі організації справа. Менеджер повинен багато знати про людей, з якими він працює, для того, щоб намагатися з успіхом керувати ними.

Але проблема управління людиною в організації не зводиться лише до взаємодії працівника і менеджера. В будь-якій організації людина працює в оточенні колег, товаришів по роботі, вона є членом формальних та неформальних груп. І це здійснює на неї великий вплив: або допомагає більш повно розкритися її потенціалу, або упокорює її здібності і бажання працювати продуктивно, з повною віддачею. Менеджмент повинен розглядати кожного працівника як індивіда, який володіє набором певних характеристик, як спеціаліста, покликаного виконувати відповідну роботу, як члена групи, який виконує відповідну роль у груповій поведінці, і як людину, яка вчиться і змінює свою поведінку відповідно до принципів навчання поведінці. Адже бізнес здійснюється в інтересах людей, через людей і для людей.