Європейський вибір України - визначальний вектор зовнішньополітичної діяльності

Європейський Союз на час здобуття Україною незалежності був одним із потужних світових лідерів XXI ст., своєрідним дороговказом для інших країн, що становлять людську цивілізацію. Країни Європи достатньо швидко та послідовно, хоча й не без перешкод, прямували до економічного, політичного об'єднання і створили унікальне міждержавне співтовариство з єдиним громадянством, кордоном, грошовою одиницею, внутрішньою та зовнішньою політикою. Проводилася робота зі створення конституції цього міжнародного співробітництва. Після того, як на початку 90-х років Європейський Союз визначив 13 країн, котрі можуть претендувати на повноправне членство в ньому, зона стабільності, економічного й соціального добробуту почала наближатися до українських кордонів. Наша держава, усвідомлюючи себе невід'ємною частиною європейського простору, також задекларувала намір стати повноправним членом ЄС. У Люксембурзі 14 червня 1994 р. була підписана, а 1 березня 1998 р. після ратифікації всіма державами - членами ЄС набула сили Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом та Україною. У грудні 1999 р. Європейська Рада затвердила спільну стратегію ЄС щодо України. Ця стратегія, розрахована на чотири роки, заклала засади співпраці з державою, яка не є безпосереднім претендентом на вступ до ЄС. Програмний документ хоча й не стверджував, що Україну в недалекому майбутньому запросять стати повноправним членом ЄС, але все-таки передбачав підтримку процесу демократичних і економічних перетворень у ній, її внутрішньої та зовнішньої політики, правових основ. Угода про партнерство та співробітництво, Спільна стратегія визначили критерії, котрі у найближчі 10-15 років повинна досягти Україна у своєму розвитку, щоби довести готовність стати членом ЄС. Ідеться про стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії й законності в країні, наявність ефективної ринкової економіки, її конкурентоспроможності, готовність прийняти в повному обсязі законодавче надбання ЄС.

Упродовж першого десятирічного існування незалежної України її відносини з Європейським Союзом нагадували радше намір, а не угоду про входження України до європейського політичного, правового, економічного простору. Для вступу до €С лише бажання України чи доброї волі західноєвропейських країн виявилося недостатньо - потрібний цивілізований рівень розвитку економіки, інститутів громадянського суспільства, правової й політичної культури всіх верств населення. Україна у відносинах з Європейським Союзом має дотримуватися того, що процес розширення ЄС не буде штучно форсуватися. Країни Західної Європи йшли цим шляхом майже 50 років. На нинішньому етапі реалізується вже задекларований раніше проект триступеневого розширення: поповнення ЄС десятьма членами до 2004 р. (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр, Латвія, Естонія, Литва); двома країнами до 2007 р. (Болгарія й Румунія); однією країною приблизно до 2010 р. (Туреччина). Потім - майже 5-7-річний період адаптації здійсненого розширення, і лише після цього буде новий раунд розширення, до якого потрапить і Україна.

У Концептуальній основі економічного й соціального розвитку України на 2002-2011рр. були визначені часові рамки євроінтеграції України: 2002-2003 рр. - отримання українського членства у СОТ; 2003-2004 рр. - переговорний процес і підписання Угоди про асоціацію України та ЄС, переговори про створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС; 2002-2007 рр. - приведення законодавства України відповідно до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах, виконання процедур для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС; 2005-2007 рр. - переговори і створення Митного союзу між Україною і ЄС; 2007-2011 рр. - повне виконання Угоди про асоціацію України та ЄС і Копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі; 2011 р. - створення реальних передумов для вступу України до ЄС. Після проведення позачергових парламентських виборів у вересні 2007 р. створення передумов для повноправного членства в Європейському Союзі стало основним пріоритетом, а вступ нашої держави до ЄС - головним геополітичним завданням. Причому наголошено на тому, що євроінтеграційна стратегія - це орієнтир, який визначає принципи та засади внутрішніх перетворень.

У жовтні 2005 р. Голова Єврокомісії Ж. Баррозу заявив: майбутнє України - у ЄС Проте 9 листопада 2005 р. в опублікованій новій стратегії ЄС зазначалось, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі й Молдови. Як заявив комісар ЄС із розширення О. Рен, ЄС має бути обережним з надто великим розширенням, а наразі план розширення з вигляду укомплектований. Очевидно, що відсутність формальної ініціативи самої України (відповідно і відсутність взаємних документальних зобов'язань про вступ України до ЄС) впливає на тональність європейських посадовців.

У 2005 р. Президент України наголосив: членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006-2007 рр. (окрім комуністів - 5 % місць) підтримали найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до тісніших форм інтеграції (перший крок - створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006 р.). Окремі європейські політики та політологи вважають 2020 р. ймовірним роком вступу України до ЄС.

Європарламент у Страсбурзі 12 липня 2007 р. ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата М. Камінські стосовно мандата на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.

Головна проблема реалізації Україною євроінтеграційної стратегії полягає не стільки у кількісних, скільки в якісних перетвореннях суспільства й економіки загалом. За роки президентства Л. Кучми в Україні так і не було зроблено відчутних кроків на шляху встановлення верховенства права, закріплення стійких темпів економічного зростання, подолання корумпованості й органічно пов'язаної з нею "тінізації" економіки. Це дуже важливо, але ще необхідніше реально відвернути новий "раунд" зрощування влади і власності, подолати необмеженість чиновництва та бюрократизму, які за всіма ознаками суттєво перевершують колишні параметри адміністративної системи. Насамперед через це Україну не бажають пускати до Європи. Отже, взаємовідносини України з ЄС передбачають, з одного боку, всебічне входження України до європейського політичного, правового, економічного простору, а з іншого - визначення політики ЄС щодо України, підтримку державами Європи стратегії інтеграції України до ЄС.

У цьому контексті вагома співпраця з Радою Європи й іншими загальноєвропейськими інституціями. Україна, підписавши 9 листопада 1995 р. Європейську концепцію з прав людини та Статут Ради Європи (РЄ), стала повноправним членом цієї організації. Членство України в РЄ дало їй змогу безпосередньо залучатись до вироблення спільної політики європейських держав, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності. Крім того, вступ до РЄ уможливив використання нашою державою перевіреного десятиліттями досвіду європейських держав у процесі демократизації суспільства, реформувань правової системи, приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародних норм і стандартів. Вступ України до РЄ засвідчив високу оцінку Європейською спільнотою політичних і економічних реформ, здійснених нашою державою в порівняно короткий термін. Україні неодноразово доводилося відстоювати репутацію в РЄ, відносини з цією міжнародною організацією періодично ставали напруженими. Рада Європи постійно констатує (і не безпідставно) затягування прийняття законів, порушення демократичних свобод і прав людини в нашій державі.

Підчас засідання Ради з питань співробітництва, 21 лютого 2005 р., Україна та ЄС підписали План дій, який містив заходи з розширення політичної співпраці й поглиблення економічної інтеграції України з ЄС. План дій "Україна - ЄС" дав змогу суттєво розширити двосторонню співпрацю України до ЄС без внесення змін до чинної договірно-правової бази. За змістом План містив перелік конкретизованих зобов'язань України у сфері зміцнення демократичних інституцій, боротьби з корупцією, структурних економічних реформ та заходів з розвитку співпраці з ЄС у секторальних сферах. Серед ключових здобутків у розвитку відносин протягом терміну Плану дій - надання Україні статусу країни з ринковою економікою в рамках антидемпінгового законодавства ЄС; права приєднуватися до зовнішньополітичних заяв і позицій ЄС; укладання угод про спрощення оформлення віз та реадмісію; поширення на Україну фінансування Європейського інвестиційного банку; поглиблення секторальної співпраці; започаткування переговорів щодо укладання нового базового договору на заміну УПС.

Практичний внесок ЄС у реалізацію Плану дій зводився до надання економіці України ринкового статусу (у лютому 2005 р.), укладання Угоди про спрощення візового режиму (підписана у червні 2007 р., набула чинності 1 січня 2008 р.), поглиблення співробітництва у рамках регіональної безпеки, поширення на Україну фінансування Європейського інвестиційного банку, поглиблення співпраці у таких галузях, як енергетика, транспорт, науково-технологічна сфера.

Проте різне бачення ЄС та Україною основ співпраці, зокрема питання перспективи членства України в ЄС, стало основною причиною розчарування у відносинах між двома сторонами. Визнанням з боку Євросоюзу обмеженості й неадекватності Європейського партнерства та співробітництва (ЄПС) для європейських сусідів, у тому числі й для України, стало висунення ініціативи про "Східне партнерство" як оптимальнішої відповіді на концептуальні недоліки політики сусідства та євроінтеграційні амбіції європейських сусідів ЄС. Мета ініціативи ЄС про "Східне партнерство" - сприяння реформам, законодавчій адаптації та економічній інтеграції. ЄС має не лише амбітне завдання створити поглиблені зони вільної торгівлі й згодом спільний економічний союз у регіоні, а й сприяти економічному вирівнюванню у кожній з країн регіону. Наразі "Східне партнерство" продовжує перебувати на етапі становлення: триває обговорення напрямів співробітництва, невизначеними залишаються механізми представлення та затвердження конкретних проектів, розроблення котрих розпочнеться на пізнішому етапі. Україна стала учасницею ініціативи ЄС "Східне партнерство" 7 травня 2009 р.

З огляду на завершення у березні 2008 р. десятирічного терміну дії УПС, 5 березня 2007 р. Україна та ЄС розпочали переговорний процес стосовно укладання нової угоди між Україною та ЄС. На період до укладання нової угоди чинність УПС щороку автоматично продовжується за взаємною згодою сторін. Після завершення вступу України до СОТ 18 лютого 2008 р. були започатковані переговори в частині створення поглибленої та всеохоплювальної зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка відкриває шлях до лібералізації руху товарів, капіталів та послуг, широку гармонізацію нетарифних інструментів економічного регулювання. На Паризькому саміті Україна і ЄС 9 вересня 2008 р. досягли політичної домовленості про укладення майбутньої угоди у форматі Угоди про асоціацію, котра ґрунтуватиметься на принципах політичної асоціації й економічної інтеграції. Результати переговорного процесу фіксувалися в щорічних спільних звітах з прогресу в переговорах, які схвалювалися сторонами на самітах "Україна - ЄС". Під час 15 саміту "Україна - ЄС" в Києві 19 грудня 2011 р. сторони оголосили про завершення перегорів щодо майбутньої Угоди про асоціацію. ЄС представляли президент Європейської Ради Г. ван Ромпей і Голова Європейської комісії Ж. Баррозу. Під час саміту сторони зазначили, що досягли спільного розуміння стосовно повного тексту Угоди про асоціацію, яка визначить майбутню договірно-правову основу відносин "Україна - ЄС". Крім того, відкритий шлях для технічної підготовки остаточної консолідованої версії Угоди, в тому числі в частині глибокої та всеохоплювальної зони вільної торгівлі з метою її найшвидшого парафування. Лідери визнали виняткову важливість Угоди про асоціацію, яка стала новим етапом у розвитку договірних відносин між Україною і ЄС та має на меті досягнення політичної асоціації й економічної інтеграції. Це охоплюватиме всеосяжний процес наближення України до цінностей, стандартів і норм ЄС у всіх сферах співробітництва. У зв'язку з цим лідери зазначили важливість активізації зусиль у виконанні порядку денного асоціації "Україна - ЄС".

У зв'язку зі завершенням Плану дій у березні 2009 р. під час Паризького саміту "Україна - ЄС" у вересні 2008 р. було прийнято рішення про підготовку Порядку денного асоціації, схваленого 16 червня 2009 р. Він набув чинності у листопаді 2009 р. Документ має на меті забезпечити підготовку умов та сприяння імплементації положень майбутньої Угоди про асоціацію. З метою забезпечення координації виконання Порядку денного асоціації був створений Спільний комітет старших посадових осіб. Перша його доповідь з прогресу в реалізації документа схвалена під час засідання Ради з питань співробітництва "Україна - ЄС" 15 червня 2010 р. Отже, основні інститути співпраці "Україна - ЄС" такі: 1. Саміт "Україна - ЄС" за участю Президента України та делегації ЄС у складі: глави держави або глави уряду країни, що головує в ЄС; голови Європейської комісії та Високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики.

• 2. Рада з питань співробітництва за участю Прем'єр-міністра України та делегації ЄС у складі: міністра закордонних справ країни, що головує в ЄС; члена Європейської комісії з питань зовнішніх відносин та Високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики.
• 3. Комітет та галузеві підкомітети з питань співробітництва.
• 4. Комітет парламентського співробітництва. Здійснюються регулярні консультації "Україна - Трійка ЄС" та постійні експертні консультації. Загалом щороку між Україною та ЄС відбувається понад 80 офіційних зустрічей і консультацій на високому й експертному рівнях.

Отже, відносини України з ЄС у сучасній зовнішньополітичній та внутрішньополітичній ситуації мають для неї виняткове значення. Йдеться не про більш-менш активні контакти з одним із найавторитетніших зарубіжних партнерів, а й про можливість здійснення Україною стратегічного вибору на перспективу, від якого залежатимуть місце і роль України у новій системі міжнародних відносин, у тому числі економічних і валютно-фінансових. Поки що Україна шукає своє місце у системі міжнародної спільноти та побудові нових відносин з європейськими структурами.