Естетична теорія

До XVIII століття естетична сфера взагалі була не відділена від сфери теологічної й етичної, вважає американський теоретик мистецтва XX ст. Е. Панофські. Починаючи з епохи Нового часу, естетичне звільняється не тільки від впливу релігійних догматів і правил поведінки. Домінування функціональності речі приводить до необхідності виникнення чистої естетичної теорії. Художня форма приймає загальний смисл по відношенню до змісту речі. Для того, щоб відтворити цілісність буття, необхідно не лише вийти за межі буденного, наслідувати розумної сутності світу (Н. Буало), а віднайти його досконалий (О. Баумгартен), прекрасний (Г. Гегель) образ. Логічним обґрунтуванням цього руху стає виникнення естетики як самостійної дисципліни всередині XVIII століття.

Звільненню естетики від приналежності лише до розділу філософського знання передував пошук нових проблемних полів. Тому поряд з традиційною філософсько-орієнтованими темами (ренесансних філософів М. Фічіно, Н. Кузанський, Дж. Бруно) у естетиці виникають суто мистецтвознавчі розробки (ренесансні теоретики та митці Л. да Вінчі, Л. Альберті) та біографічні роботи (ренесансний теоретик мистецтва Д. Вазарі).

Естетична теорія припиняє бути проекцією філософської думки про прекрасне. Вона у XVIII ст. оформлюється в достатньо самодостатнє теоретичне поле, що має двопредметну структуру: перша частина естетики розглядає теорію чуттєвого пізнання і визначений корпус категорій (прекрасне, потворне, трагічне, комічне тощо); друга стає філософією мистецтва, що розглядає видову, жанрову та стильову специфіку художнього поля.

Причому необхідність розширення проблематики естетичної теорії була зумовлена не лише узагальненням художньої практики, а логікою становлення самої філософії, як це демонструють роботи німецьких О. Баумгартена, И. Канта, И. Шеллінга, Г. Гегеля. Вони доводять, що поза розумінням естетичної теорії побудова цілісної філософської системи не можлива. В цей період естетична теорія стає не додатком до філософії, або ілюстрацію до теорії моралі (Ф. Бекон), а апогеєм розвитку трансцендентального ідеалізму (И. Шеллінг), щаблем розвитку Абсолютного духу (Г. Гегель).

Естетична теорія отримує власне предметне поле. Філософія краси трансформується у філософію мистецтва. Після грандіозних філософських систем німецької класики (І. Кант, И. Шеллінг, Ф. Гегель), де естетика відігравала визначну, системоутворюючу роль, логіка спадкоємності естетичних концепцій проблематизується: можна відмітити наявність окремих філософських шкіл і напрямків, в межах яких спостерігається певна послідовність, але між ними лише зовнішні форми впливу.

Стиль естетичного знання, як і філософського дискурсу в цілому, наближається до мови мистецтва ("єдність філософії і поезії" романтиків, поетичне мислення М. Гайдеггера, есеїстка екзистенціалізму). Маніфестація у логосфері стає обов'язковим атрибутом художньої діяльності (тому створення маніфестів стає майже обов'язковою для художніх течій авангарду XX століття).

Руйнація чіткої визначеності суб'єкт-об'єктної опозиції приводить в естетичній теорії до абсолютизації суб'єктивного початку. При відображенні світу враховується, в першу чергу, позиція суб'єкта. Він стає головним предметом естетичних рефлексій: вивчення структур свідомості та їх врахування в процесі художньої творчості, тематизуються в естетичній теорії феноменології, психоаналізу, позитивізму. Кантівський "коперніканський поворот", що надав першопоштовх суб'єктивістській орієнтації естетики, проблематизує і річ: вона розколюється на "річ саму-по-собі" та явище для нас.

Можна погодитися з П. Бурд'є, що мистецтво стає остаточним автономним із середини XIX століття, а до цього часу вже формується естетика як самостійна наука, причому відбувається її синтез із емпіричним мистецтвознавством і художньою критикою (завдяки працям Просвітництва: Д. Дідро, Н. Буало, а також німецького трансцендентального ідеалізму (Канта, Шеллінга, Гегеля). Останній майстерно поєднав аналіз окремих художніх творів з послідовною філософською системою. Також варто згадати в цьому контексті англійський неоромантизм (Дж. Рескін, О. Уайльд) і позитивізм (І. Тен). Теоретична й критична складові поступово стають внутрішнім моментом самовизначення естетичного.

Висновки

Отже, некласична естетика формується в контексті втрати річчю своєю цілісності, неповторності, індивідуальності, її перетворення на абсолютизовану функціональність, голу корисність. Відбувається трансформація сфери соціального замовлення - твір мистецтва стає товаром. Всі ці наслідки потребують більшої символічної компенсації. Надмірна функціональність відшкодовується претензією на самодостатність та незацікавленість художнього. В теоретичній сфері ця опозиція фіксується протиріччям прекрасного і корисного.

З першого погляду, концентрація естетичного почуття в царині мистецтва може видатися звуженням предметного поля естетики. Проте, виникнення автономного художнього поля створило цілий світ в якому зростала і насолоджувалося людина Модерну, поза яким вона вже не могла себе уявити і витримати тягар уніфікованого життєсвіту. Царина Аполлона допомогла західній людині усвідомити себе як індивіда з власним поглядом на "картину світу". Мистецтво дарувало особі такий досвід духовної свободи, який досі вона уявити не могла. Тим самим, предметне поле естетики було істотно розширено.