< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Системний підхід до суспільства в соціології

Поняття суспільства в античній спадщині

Наступне питання теми власне й стосується з'ясування суті суспільства як певної системної цілісності з нерозривною єдністю її компонентів.

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогади про інтегративну суть суспільства з'являються ще в давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427-347 рр. до н. е.) міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об'єднати їх в одне органічне ціле. Аристотель (384-322 рр. до н. е.) так само зосереджує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей - істот політичних, соціальних. Для нього держава - це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, яка має свою структуру і функції.

Тому доцільним є нагромадження і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Аристотеля побудувати спеціальну науку, до завдань якої входить управління державою, або політику.

Згодом у філософській та соціологічній думці виокремлюються два ос повні різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно органістичний.

Системно-механістичні уявлення

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, ставлять у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їхньою інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни вносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором однієї з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі - механістичне розуміння суспільства, котре складається із сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для В. Парето суспільство - це система, що перебуває у стані рівноваги ("еквілібріума"; від лат. - те, що перебуває у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані й механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи, згідно з В. Парето, є соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта й нееліта становлять відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, деякі члени якої деградують і опускаються донизу в маси: відбувається так звана циркуляція, або колообіг еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім - ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює "еквілібріум". Уведене В. Парето поняття рівноваги системи згодом посідає чільне місце у структурному функціоналізмі й використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство

Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються вже згадуваними у темі 2 засновниками соціології О. Контом і Г. Спенсером. Для них суспільний організм - складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю є наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальна система, - це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають увагу передусім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їхнього зародження до розквіту і подальшої загибелі.

Синтезовані уявлення про суспільство

Одночасно із системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці XIX - на початку XX ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він унаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це передусім теза про розвиток суспільства, який відбувається від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф. Тьонніса й Е. Дюркгайма, основні ідеї яких проаналізовано у темі 3. У Ф. Тьонніса "органічна" община (або ґемайншафт) протистоїть "механічному" суспільству (або ґезельшафту). В історичному розвитку відбувається перехід від стану з перевагою відносин зразка "ґемайншафт" до стану з перевагою відносин "ґезельшафт", які мають утворити універсальне суспільство й універсальну державу.

Співвідношення "механічного" та "органічного"

Натомість Е. Дюркгайм описує протилежне співвідношення "органічного" і "механічного", втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності, заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці - це той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний зв'язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармонійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на примусовій силі "колективних уявлень" і суспільних норм, поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.

Ф. Тьонніс та Е. Дюркгайм про суспільство

Така відмінність у розумінні понять "органічне" і "механічне" у двох мислителів існує, очевидно, тому, що вони застосовують їх до різних феноменів: Ф. Тьонніс - щодо спільнот і суспільства як великої спільноти, а Е. Дюркгайм - щодо солідарності та її різновидів. Але в обох випадках є прагнення поєднати і порівняти органічне й механічне, що перебувають у діалектичному взаємозв'язку, це й дає можливість вважати обох соціологів представниками третього, синтезованого, підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде правильним висновок, що Ф. Тьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв'язки, хоч і не такою мірою, як у спільнотах, а Е. Дюркгайм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною, зумовленою розподілом праці, а, по-друге, ця солідарність є радше бажаним, аніж реальним, досить поширеним станом у стосунках між людьми.

Суспільство у марксистській соціології

У марксистській соціологічній концепції суспільство також трактується як живий організм, який перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності та обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) від економічної підсистеми, яка ґрунтується на матеріальному виробництві та певних формах власності.

Системні уявлення про суспільство в структурному функціоналізмі

Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгайма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. У центрі уваги перебуває загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство і е цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності щодо середовищ, котрі її оточують. Згідно з Т. Парсонсом, будь-яка соціальна система має дві основні осіорієнтації: перша вісь -"зовнішнє - внутрішнє", тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь - "інструментальне - консуматорне", або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (теперішнє), адаптації (зовнішнє) та ціледосягання (довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами: адаптації - економічною, ціледосягнення - політичною, інтеграції - підсистемою правових інститутів і звичаїв, відтворення - підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інститутами освіти і виховання.

Визначення суспільства

Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямів. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його різноманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історичних етапів розвитку тощо. З огляду на це дамо загальне визначення суспільства з погляду соціології. У широкому значенні цього слова суспільство - це сукупність усіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність одне від одного й які склалися історично. У вужчому сенсі суспільство є структурно або генетично визначеним типом спілкування людей, що постав як певна історична цілість або система.

Ознаки суспільства

Найхарактернішими ознаками суспільства є:

  • - спільність території, на якій живуть люди, котрі взаємодіють і спілкуються між собою;
  • - цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;
  • - автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;
  • - здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність вну рішніх зв'язків;
  • - певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми. Отже, підсуттєві ознаки і характеристики суспільства, що їх називають більшість українських і зарубіжних соціологів, дають змогу трактувати його насамперед як систему.

Визначення соціальної системи

Соціальна система - це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їхні зв'язки, взаємодії і взаємини. Суспільство складається з безлічі індивідів, але не становить собою простої суми чи сукупності людей, це не сумарна, а цілісна система з якостями, яких немає у жодного зі складових її елементів окремо. Залежно від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняють і спроби розгляду його структури.

Основні рівні системного підходу

В українській філософсько-соціологічній літературі найпоширенішим є системний підхід із виокремленням трьох рівнів аналізу: в ньому мокро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С Устич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, які спираються на традиційно-кібернетичний підхід з його макро-і мікрорівнями. Як ми вже зазначали у темі 4, сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та мікрорівневих інтерпретацій соціуму, коли в першому випадку наголос ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому - на дослідження й тлумачення дій індивіда (мікрорівень).

Співвідношення макро-, мезо- та мікрорівнів

Уведення особливої, проміжної ланки - мезо рівня - дозволяє соціологам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучасний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення й уособлення суспільства на макрорівні; триває і загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та самотності, почуттів ізольованості й непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників дедалі частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один із провідних соціологів США Нейл Смелзер з огляду на це зазначає, що західна соціологія від Ф. Тьонніса і до наших днів була введена в оману уявленнями про незначущість і вторинність спільнот порівняно зі складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня. Або, інакше, - сучасна людина однаково незатишно почувається і у величезних макроструктурах, і в мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б вона почувалася невимушено і захищено.

Розвиваючи далі ці міркування у книжці "Проблеми соціології" (1997), Н. Смелзер починає вживати поняття "мезорівень" і докладніше описує суть і завдання макро-, мезо- та мікросоціологічного аналізів соціальної дійсності.

Мікросоціологічний рівень, на його думку, включає соціологічну версію соціальної психології, або дослідження особи, орієнтованої на зовнішній соціальний світ, а також взаємодію між людьми. Він містить також вивчення малих груп (на зразок сім'ї), що взаємодіють між собою на особистісному щаблі. Макросоціологічний рівень, навпаки, має справу з дослідженнями суспільства загалом, його основних інститутів, а також таких соціальних процесів, як соціальна інтеграція, соціальна солідарність та культурна ідентичність людей, які утворюють це суспільство.

Створення групи "МЕЗО" у США

Поняття "мезосоціологія" формується у західній соціологічній думці, як зазначає Н. Смелзер, набагато пізніше, у 90-х роках XX ст. Н. Смелзер описує створення американськими соціологами групи, котру вони назвали "МЕЗО" і яку створили, переконавшись у недостатності макро- і мікропідходів, що домінували у США аж до кінця 1980-х років. їхня головна теза - це визнання того факту, що "середній рівень" становить вирішальну ланку між психологічним (індивідуальним, особистісним) та соціальним (надіндивідуальним), між взаємодіючими особами та великими соціальними структурами. Вони зосереджують увагу на мезорівневих феноменах групових, спільнісних, формально-організаційних, деяких інституціональних. Ядром досліджень на цьому рівні є соціальні групи і спільноти, через які індивід будує своє щоденне життя і свої відносини з усім суспільством.

Як бачимо, історичний досвід ще і ще раз переконує нас, що концепції суспільного розвитку, які формувалися у межах української соціологічної думки з її наголосом на спільнотах-громадах, через які індивід входить у суспільство і з'єднується з ним, мають рацію.

Виходячи з цих міркувань, можна зробити висновок, що суспільство як система структурно складається із людства в цілому (макрорівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).

Структура суспільства

Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими вважаються економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи зворотного впливу.

Деякі російські соціологи до соціальних процесів і явищ, які складають суспільство, зараховують соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності й норми тощо.

Названі підходи можна поєднати, якщо дотримуватися таких процедур:

  • - схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікро-;
  • - наповнити цю піраміду об'ємністю, додавши чотири бічні сторони відповідно до підсистем або сфер: економічну, соціальну, політичну та культурну;
  • - пронизати цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками, які позначають соціальні взаємодії, взаємозв'язки та соціальні відносини між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством загалом, суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами тощо (рис. 15):

Суспільство як система

Рис. 15. Суспільство як система

Суспільство як цілісна система

Отже, відповіді на запитання, що собою становить суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Тим часом варто застерегти від абсолютизації першості й вищості суспільства над людьми, які до нього входять. Надмірне наголошування на тому, що суспільство - це самостійна субстанція, первинна щодо індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, - все це зміщує органічну єдність у бік макроструктур і макроутворень, що було властиво ще для Е. Дюркгайма.

Суспільна система в ситуації постмодерну

Додамо також, що ситуація постмодерну не відкидає ідеї системності суспільства, але надає їй нового, розширеного змісту. На переламі XX і XXI ст. системність суспільства розглядається в єдності найрізноманітніших його вимірів. Якщо раніше у трактуванні суспільства виходили передусім із чітко фіксованих структурних компонентів, їх взаємодії і взаємозв'язку, виконуваних ними функцій тощо, то нині на перший план поволі висуваються такі його складники, котрі раніше залишалися на узбіччі наукової уваги, але без яких годі уявити собі сучасне (чи постсучасне) суспільство. Це й ускладнення соціальних структур зі зростанням ролі нетрадиційних соціальних груп (маргіналів, осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, різноманітних соціальних меншин загалом), і зростання соціальних впливів нових соціальних рухів (наприклад, ісламського фундаменталізму), й ускладнення соціальних зв'язків, зростаюче переважання в них індивідуалістичних мотивів. Щодо останнього - доцільно зауважити окремо: вважається, що XX ст. продемонструвало поступове вивищення індивідуального над соціальним, суспільнісним.

Ком'юнітаризм

Однак останні декади цього століття показали й нову, парадоксальну тенденцію в цьому плані, а саме - зростання ваги і значення для особи так званих ком'юнітаристських начал. Тобто досягнення максимально можливої індивідуальної свободи людини призвело не до її усамітнення, а до зростання прагнення "бути зі своїми, серед своїх"; поєднувати свої зусилля там, де централізована держава набрала забагато повноважень або, навпаки, нічого не робить. Змінюються акценти і в розумінні найменшої, але водночас найважливішої складової суспільної системи, власне людини; дослідників дедалі більше цікавлять такі сторони її єства, як ірраціональне, позасвідоме, тілесне.

Мегаспільнота і світове глобальне суспільство як два можливих наслідки глобалізації

Прагнення до створення спільнот у сучасному світі в умовах глобалізації втілюється у формуванні та функціонуванні дедалі зростаючої кількості наднаціональних спільнот, які перетинають державно-територіальні кордони і стають одними з провідних акторів-суб'єктів у світовому масштабі. Йдеться про так звані інформаційно-комунікативні об'єднання представників різних держав на кшталт онлайнових спільнот, користувачів блогів і чатів, а також об'єднаних у світовому масштабі захисників довкілля, прав людини тощо. Відбувається зростання кількості благочинних і філантропічних об'єднань людей, які, на думку відомого західного дослідника Е. Усланера, максимально мобілізують імпульс довіри, сприяють формуванню орієнтації на доброзичливість, співчуття й довіру учасників один до одного. На глобальному рівні відроджуються масові співтовариства на основі спільних цінностей, що об'єднують людей різних рас, націй, віровчень, класів і професій. Унаслідок цих процесів йде створення світової спільноти, яку польський соціолог П. Штомпка називає "всесвітнім Ґемайншафт", використовуючи термін Ф. Тьонніса для позначення спільноти, але спільноти якісно нового типу і масштабу - мегаспільноти людства, П. Штомпка зазначає, що всі ці та інші нові всесвітні форми контактів і співробітництва сприяють відродженню неформальності, коли на цілком новому глобальному рівні відбувається повернення до типу взаємовідносин, близького до того, що існував у колишньому традиційному селі. Вищим втіленням і формою існування мегаспільноти є глобальне громадянське суспільство.

Інша група дослідників, розглядаючи впливи глобалізації на конкретні суспільства, вважають, що вони спричиняють утворення єдиного світового суспільства, якому також притаманна системність і взаємозв'язок складових і функцій. У цьому велетенському світовому суспільстві продовжують існувати (правда, на якісно новій основі) всі сфери, характерні для "малих" суспільств, зображені на попередній схемі, а саме культурна, економічна, соціальна, політична, а також набуває світового масштабу творення нових, загальнолюдських за характером цінностей та етосу глобальної відповідальності, нових форм і практик громадянської участі та солідарності у вирішенні глобальних проблем людства. Продовжується формування світової економіки, глобальної фінансової системи, дедалі зближуються й подеколи уніфікуються національні культури, стають все більш подібними соціальні структури, утворюються навіть політичні інститути світового масштабу.

Власне наявність чи відсутність глобальних політичних інституцій і розділяє вчених в їхніх прогнозах щодо наслідків глобалізації, у першому випадку йдеться про мегаспільноту (з часом - світове громадянське суспільство) без світової наддержави чи світового уряду, а у другому - про світове суспільство з такими сильними елементами політичного ґатунку, як наднаціональні уряди, інші виконавчі, законодавчі та судові органи (приміром, у рамках Європейської Спільноти - Європарламент), новий політичний глобальний порядок, глобальну політичну систему тощо. У першому випадку основними акторами на світовій арені виступають недержавні організації і об'єднання, конкретні люди та створені ними спільноти, тоді як у другому - міжнародні (а в перспективі - Глобального характеру) політичні інституції. Це й знаходить відбиття у наукових дискусіях в приводу наслідків глобалізації та уточнення предметного поля сучасної соціології: що саме формується - неформальна за характером світова спільнота вільних громадян чи формалізоване раціоналістичне світове суспільство? Скоріше за все, це один глобальний процес із внутрішніми суперечливими тенденціями та формами прояву, процес, в ході якого світ перетворюється на єдину глобальну систему".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >