< Попер   ЗМІСТ   Наст >

АРАВІЯ

Стан джерельної бази

Аравія лежить на стику трьох континентів — Європи, Азії та Африки. Все ж, на відміну від Східного Середземномор’я, прохідним двором Передньої Азії вона не стала. Особливо це стосується Південної Аравії, де утворилися найбільші аравійські держави, адже від прадавніх вогнищ старосхідної культури вона була, певною мірою, відгороджена пустелею та недоступними горами. Тому не дивно, що про аравійську цивілізацію в історичній пам’яті збереглося небагато інформації.

Джерела з історії Стародавньої Аравії поділяються на чотири основні групи: матеріали епіграфіки, речові пам’ятки, писемні згадки інших народів Стародавнього Сходу, повідомлення Біблії та античних авторів.

Аравійці, як і стародавні єгиптяни, любили писати. Писали в них старі й малі, писали на чому завгодно: на камені, на дерев’яних дощечках, на глині, на скелях (графіті), на бронзі тощо. Збереглося понад 5 тис. пам’яток їхньої епіграфіки, здебільшого з Південної Аравії, а також з Єгипту, Ефіопії, Месопотамії, Палестини, о-ва Делос. Це, переважно, описи політичних подій, стародавні закони, написи-посвяти, написи на гробницях, ділові акти тощо. Відсутні серед них лише релігійно-міфологічні тексти, тому реконструкцію духовного життя далеких пращурів сучасних єменців доводиться здійснювати на основі самих лише імен та епітетів богів і відповідних скульптурних та рельєфних зображень. Датування аравійської епіграфіки проблематичне. Одні вчені відносять її до кінця II — початку І тис. до н. е., інші — до VIII чи, навіть, V ст. до н. е.

Непоодинокі, хоча й не особливо інформативні, згадки про Стародавню Аравію знаходимо в Біблії, у працях Геродота, Діодора, Страбона, Феофраста та деяких інших античних і ранньовізантійських авторів. Повідомлення про природно-географічні умови на півострові, про караванні й морські шляхи в Аравії, про тамтешні міста та порти, про звичаї і традиції населення є в "Періплах" — описах плавань персів, греків, римлян Червоним морем, Перською затокою та водами океану в пошуках шляхів до Індії.

Археологія особливої уваги Аравії не приділила, однак дещо відхилила завісу над її давнім минулим. Найбільше значення для археологічного дослідження Стародавньої Аравії мали розкопки Маріба — основного міста Сабейського царства, величних руїн Марібської греблі і того, що залишилося від Тімни — столиці Катабану. На півночі Аравії археологи цікавилися Петрою — столицею Набатейської держави.

Природнокліматичні умови

Аравійський півострів з трьох боків омивається морями. Майже всю його територію, за винятком прибережної смуги, вкривають піщані масиви та кам’янисті пустині. Клімат там спекотний. Мусонні дощі більш-менш регулярно випадають лише в районі берегових хребтів та південно-західної частини півострова, і то лише взимку. В пустельній зоні вони випадають не частіше кількох разів на рік, а в окремі роки взагалі туди не навідуються. Тамтешні сухі річища (араби називають їх "уед" — потік, звідси походить термін "ваді") наповнюються водою лише після зливи. Ріки ці нікуди не впадають — губляться в розпечених пісках пустелі. Втім, у річищі "ваді" часом можна виявити неглибоко від поверхні життєздатну вологу.

Все ж, не лише Південь і Південний Захід Аравії — "щаслива Аравія", територія сучасних обох Єменів,— а й інші регіони півострова (за винятком кам’янистої пустині) не є мертвою зоною пісків і скель. Хоч як це дивно, значну • територію Аравії вкривають колючі чагарники, багаторічні трави, навіть дерева (акація, рожкове дерево, плоди та насіння якого споживають і люди, й тварини). У давнину півострів зажив слави "країни пахощів" ("східних смол") та "країни пряностей". Там росли ладан, мірра, кориця, бальзам, алое, шафран, що користувалися величезним попитом у країнах Стародавнього Сходу та античного світу.

Щедрими були корисні копалини Аравії. Там існували поклади золота, срібла, олова, свинцю, заліза, міді, сурми, білого мармуру, алебастру, траплялися й камені-самоцвіти (смарагди, берили, бірюза тощо). У прибережних водах півострова не залишалися без роботи шукачі перлів і червоних та чорних коралей.

Отож не варто дивуватися з того, що буквально увесь півострів вкривала густа мережа прадавніх караванних шляхів, найважливіший з яких — "шлях пахощів" — вів із Південного Заходу Аравії уздовж червоно морського узбережжя до узбережжя Середземного моря, там розгалужувався на дві гілки, одна з яких вела до міст Газа та Ашдод, інша — до Tipa й Дамаска.

Населенню Аравії, здавалося, сам Бог велів займатися посередницькою торгівлею та збутом власної продукції, на яку ніколи не зменшувався попит.

Люди селилися в Аравії (влітку вона знемагала від пекельної спеки, проте взимку, в сезон дощів, знову пробуджувалася до життя) переважно в прибережній смузі, на краю пустині. Вони загалом пристосувалися до суворих природнокліматичних умов, хоча й відчували себе незахищеними й безпорадними.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >