< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Середня Стоя (II—І ст. до н. е.)

Її представники реформували стоїцизм, пом'якшивши його ригоризм (твердість, суворість). Так, давньогрецький мислитель Панецій (прибл. 185—110/109дон. е.) визнавав благом не самодостатню доброчесність, яка вивищується над природним і суспільним буттям людини, саму по собі, а її разом зі здоров'ям, силою та здібностями людини. Проповідуючи деякі справді стоїчні принципи, він обстоював самостійність, самовизначеність людської особистості, пов'язуючи їх з ученням про обов'язки. Людину вважав прекрасною істотою, яка має гармонійний організм. її природні потреби — необхідною складовою блага, тому для щастя потрібні як доброчесності, так і здоров'я, сила, багатство. Єдиною метою всіх доброчесностей є щастя, до якого у кожної з них свій шлях.

Панецій не розрізняв мораль і користь. Суперечити між собою вони можуть лише за неправильного їх розуміння. Мудреця розглядав як ідеал, через що змушений був звертати увагу на далеких від справжньої мудрості людей, які тільки прагнуть її. На його думку, замість прагнення до абсолютної мудрості необхідно терпляче виконувати обов'язки.

Як і Арістотель, Панецій розрізняв теоретичні і практичні чесноти. Теоретичні чесноти вія вважав визначальними, оскільки від мудрості, за його переконаннями, залежить решта чеснот, а практичні, тобто дійові, характеризував як чесноти стосовно інших (дотримання обов'язку, справедливість, готовність до всього заради загальної користі) і як чесноти щодо себе (витримка, помірність, порядність тощо).

Усе морально прекрасне Панецій поділяв на такі види; пізнання істини мистецтво; справедливість і державна доброчесність; піднесена твердість душі; порядність, скромність і помірність поведінки людини. Він вважав їх взаємопов'язаними і водночас такими, які передбачають особливі моральні обов'язки. Стоїк, на думку Панеція, не боїться ні хвороб, ні пристрастей, оскільки вміє знаходити в них як розумний аспект, так і те, з чим необхідно боротися. Та загалом філософ дотримувався принципів властивих ученню Давньої Стої, про що свідчить його пропозиція наслідувати давньогрецького філософа Анаксагора (500—428 до н. е.), який, дізнавшись про смерть сина, сказав, що смертність сина була йому давно добре відома.

Учитель Цицерона, глава школи на о. Родос Посідоній (135—51 до н. е.) доповнив ідею про визначальну роль космічного розуму у світі визнанням доцільності світу, в якому всі речі і явища споріднені, а також твердженням про світову симпатію. Душа людини, на його думку, містить у собі такі три сили, як прагнення, волю і розум, що перебувають у її серці. Кожна з них є розумною, однак розумні вони по-різному.

Життя у злагоді з природою він розглядав як таке поєднання душевних сил, за якого всім керує розум, а інші душевні сили виявляються в інших чеснотах. За походженням і значенням вони та відповідні їм чесноти самостійні. Ці сили, хоч і не стосуються безпосередньо знань, є розумними, оскільки причетні до світового розуму, моральних правил поведінки, які ґрунтуються на істинних знаннях. Якщо розумна частина душі (душевна сила) виражає істину-добро, то вольова — мужність і справедливість, а та, що прагне, — поміркованість.

Людина має у собі елементи як добра, так і зла. Усе залежить від того, який з них набуде розвитку.

Пристрасті, на думку Посідонія, не залежні від розуму (суджень), а є наслідком вияву прагнень і волі. Щастя не зводиться до розумової доброчесності, оскільки воно передбачає також наявність здоров'я, сили, достатку, помірність пристрастей. Посідоній був проти викорінення пристрастей, навіть вважав це неможливим. Головне — упідлеглити їх розумові, оскільки, на його думку, всі чесноти піддаються вихованню, формуються в процесі освоєння наук, вироблення відповідних звичок. При цьому особливу роль відіграє спілкування, яке, залежно від того, з ким людина спілкується, може бути джерелом і добра, і зла.

Мудрець у стані повної автаркії (грец. самовдоволення) є недосяжним ідеалом. Цілком досяжним є урівноважений мудрець, який спромігся на це, дотримуючись вимог розуму і стримуючи пристрасті.

Пізня Стоя (римський стоїцизм)

Представники цього періоду, прагнучи відновити давній стоїцизм, внесли до нього істотні зміни. Завдяки їх старанням він втратив

теоретичну строгість, "моральний ентузіазм", а мораль почав розглядати значно ближче до реального людського буття. Наприклад, якщо Зенон закликав до беззаперечної покірності ударам долі, то Л.-А. Сенека обурювався розпутним життям своїх співгромадян. Головними рисами людини пізні стоїки вважали не гордість, гідність, впевненість, а відчуття власної нікчемності, слабкості, надломленості. Вони, як і давні стоїки, закликали підкоритися долі, однак не з піднесеним викликом, а з плачем та сумом.

Зневірившись у наявності смислу земного буття, пізні стоїки єдину надію людини вбачали у цілковитому покладанні на Бога. Тому вона має прагнути того, що хоче Бог, і навіть не думати про те, чого він не хоче. Мораль, на їх думку, виявляється насамперед у милосерді, людинолюбстві, співчутті, жалості, шанобливому ставленні до людей незалежно від їхнього соціального статусу (навіть до рабів). Оскільки ці якості контрастували з реальним життям у тогочасному суспільстві, їх не можна було виправдати розумом, то римські стоїки мусили відмовитися від інтелектуалізму стоїчної етики. Цим зумовлене їх твердження, що моральні чесноти нерідко властиві навіть найпорочнішим людям. У такий спосіб вони певною мірою визнавали вроджений характер моралі, можливість морального вдосконалення людей шляхом виховання.

Загалом в етиці римських стоїків простежуються елементи індивідуалізму, про що свідчили їх заклики до самоізоляції. Засуджуючи аморальність тогочасної дійсності, вони зосереджувалися на проблемах самовдосконалення особистості.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >