< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Італія у другій половині XX - на початку XXI ст.

Закінчення Другої світової війни Італія зустріла в стані економічної розрухи: у війні загинуло 450 тис. осіб, 3 млн залишилось без житла, рівень промислового виробництва 1945 р. скоротився більш як у 2 рази за довоєнний; безробіття і нестатки значної частини населення стали супутниками італійського життя. Особливо тяжким було становище на півдні Італії, що призвело до масового від'їзду населення не тільки в інші регіони Італії, а й за кордон.

Ще під час руху Опору, що відіграв значну роль у визволенні Італії від фашистської окупації, сформувався союз антифашистських партій: християнських демократів (ХДП), комуністів (ІКП) і соціалістів (ІСП). З 1944 до травня 1947 р. ці партії формували уряд. 1946 р. на виборах в Установчі збори вони зміцнили своє провідне становище. У тому самому році на референдумі італійці висловилися за ліквідацію монархії. З початком "холодної війни" відносини між християнськими демократами і комуністами різко погіршилися (комуністи зайняли деструктивну позицію щодо своїх союзників, намагаючись захопити владу). Після чергової урядової кризи в травні 1947 р. християнський демократ А. де Гаспері сформував уряд уже без комуністів. У грудні 1947 р. Установчі збори прийняли Конституцію. Вона гарантувала суверенітет народу, свободу слова, віросповідання, зборів, преси, особистості, право на власність, працю, соціальне забезпечення. Конституція проголосила Італію демократичною парламентською республікою і вперше в історії країни ввела загальне виборче право. За Конституцією вищим органом влади став двопалатний парламент (сенат і палата депутатів). Парламент у свою чергу обирає президента- главу держави. Глава виконавчої влади- голова ради міністрів - призначається президентом, але повинен отримати довіру парламенту. Майже у незмінному вигляді ця конституція діє і до сьогодні.

У лютому 1947 р. Італія підписала мирний договір із союзниками. За цим договором вона втратила всі колонії (Лівія, Еритрея, Італійське Сомалі), передавала сусідам - Франції та Югославії - деякі території, змушена була виплатити репарації країнам, яким вона заподіяла шкоду під час війни (СРСР, Югославії, Греції та Албанії). Мирний договір не розв'язав суперечки між Італією та Югославією щодо Трієста і прилеглих територій. Лише 1954 р. ця проблема була врегульована: спірну територію поділили і Трієст став італійським.

Вибори до італійського парламенту в квітні 1948 р. принесли перемогу християнським демократам, які сформували уряд на чолі з де Гаспері, який залишався на цій посаді до 1953 р. Уряд деГаспері виступав за інтеграцію країн Західної Європи, взяв курс на участь у блоці НАТО, членом якого Італія стала у квітні 1949 р. В Італії у 1948-1950 рр. внаслідок активізації крайніх лівих (комуністів і соціалістів) і крайніх правих (неофашистів) відбувалися численні криваві сутички, під час яких було багато вбитих і поранених. 1948 р. Італія приєдналася до плану Маршалла й отримала 1,5млрддол. для реконструкції економіки. Це дало Італії можливість у 1950-1951 рр. досягти довоєнного рівня і вступити в період економічного піднесення, темпи якого були досить високими. Період 50-70-х років назвали "італійським економічним дивом". За темпами зростання Італія поступалася в Європі лише ФРН. Щорічний приріст промислового виробництва становив 8-10 %. Вступ Італії 1951 р. до Європейського об'єднання вугілля і сталі, а 1957 р. до Європейського Економічного Співтовариства забезпечив їй стабільний ринок і дешеву сировину. Важливим урядовим заходом щодо підйому сільського господарства була земельна реформа 1950-1955 рр. Земельні володіння площею більше 100 га держава викуповувала і на виплат продавала селянам. Було викуплено і продано 1,5 млн га землі, що сприяло розвитку фермерського товарного виробництва. Економічний розвиток Італії відбувався нерівномірно. Промисловість розвивалася переважно на Півночі Італії, Південь залишився аграрним, нерозвинутим. Південь став осередком бідності та соціальної напруженості.

До початку 60-х років внутрішню і зовнішню політику Італії формувала центристська коаліція партій на чолі з ХДП. У 60-ті роки в Італії відбувалася гостра політична боротьба між коаліцією урядових партій і лівими силами- комуністами і соціалістами. Загострилася політична криза, часто змінювалися уряди. 1962 р. був сформований ліво центристський уряд А. Фан-фані, який заручився підтримкою лівих соціалістів. Уряд прийняв закон про націоналізацію електроенергетичних підприємств, підвищив заробітну плату і пенсії, ввів обов'язкову початкову освіту. Наприкінці 1963 р. було сформовано уряд Альдо Моро (християнський демократ), у який увійшли соціалісти. Лівоцент-ристські кабінети з невеликими перервами перебували при владі до 1976 р. Політична й економічна нестабільність в Італії в кінці 60-х років поглиблюється. Цей процес супроводжується багатомільйонними страйками і демонстраціями. Наслідком масової страйкової боротьби було введення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, зрівняння робітників і службовців у праві на медичне обслуговування тощо.

У 70-ті роки економічний розвиток Італії уповільнився. Приріст промислової продукції становив лише 3 %. Особливо тяжкою була криза 1974-1975 рр. внаслідок підвищення арабськими країнами цін на нафту. Ускладнення економічного розвитку Італії стало одним із важливих чинників посилення протиборства між правими, центристськими і лівими партіями. А це у свою чергу вело до частих змін урядів, ослаблення виконавчої влади. Нестабільна ситуація посилювалася терором з боку крайніх правих ("бойової групи" неофашистів) і крайніх лівих ("червоні бригади"). Навесні 1978 р. "червоні бригади" захопили і вбили лідера ХДП Альдо Моро. 1980 р. в Болоньї внаслідок вибуху бомби на залізничному вокзалі загинуло 84 і було важко поранено 200 осіб.

З другої половини 80-х років в Італії спостерігається економічне пожвавлення. В політичному плані продовжуються нестабільність і часті зміни урядів. Створюються п'ятипартійні уряди, які по черзі очолюють соціаліст Б. Краксі, християнські демократи А. Фанфані, Дж. Горіа, Ч. де Міта, Дж. Андреотті, С. Берлусконі, Л. Діні. До середини 90-х років в Італії змінилося 55 післявоєнних урядів. З початку 90-х років Італія стала свідком глибокої партійно-політичної кризи. Багато функціонерів відомих політичних партій виявилися корумпованими, втягнутими в численні зв'язки з мафіозними кланами та хабарництво. Операція "Чисті руки", що проводилася судовою владою з 1993 р., виявила, що багато державних діячів, партійних функціонерів, парламентаріїв були учасниками злочинних дій. Скандальні викриття призвели до краху всіх партій правлячої коаліції. На виборах до місцевих органів влади 1993 р. вони зазнали серйозної поразки. В країні почалося перегрупування партійно-політичних сил. ХДП розкололася на Народну партію Італії та Пакт в ім'я Італії. 1991 р. ІКП відмовилася від своєї назви і проголосила себе Демократичною партією лівих сил. 1994 р. саморозпустилася Італійська соціалістична партія.

Важливим кроком на шляху здійснення конституційних реформ стало проведення у 1991 і 1993 рр. референдумів з питання зміни системи виборів у вищі законодавчі органи влади. У1993 р. до виборчої системи Італії було внесено зміни, які перетворили пряму пропорційну систему на майже мажоритарну. Обидві палати парламенту почали формуватися за одномандатними округами з числа кандидатів, які набрали відносну більшість голосів. Місця, що залишилися, розподілялися за старою пропорційною системою відповідно до партійних списків. Вибори на основі нової виборчої системи були призначені на березень 1994 р. Участь у виборах замість традиційних партій, які себе скомпрометували, взяли нетрадиційні суспільні об'єднання. Особливого впливу набула партія-рух "Вперед, Італіє", створена телемагнатом С. Берлус-коні, який запропонував популістську програму, обіцяючи створити 1 млн робочих місць, виплачувати заробітну плату домогосподаркам, не підвищувати податки, призупинити просунення комуністів до влади. "Вперед, Італіє" разом з об'єднаннями "Ліга Півночі" і "Національний альянс" сформували правий передвиборчий блок "Полюс свободи", який здобув перемогу на виборах 1994 р. Це забезпечило правим партіям 58 % місць у палаті депутатів. У складі парламенту не стало представників традиційних партій - соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, республіканської. Посаду прем'єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Вперше за післявоєнну історію до складу кабінету увійшли неофашисти, які здобули 5 міністерських портфелів. Березневі вибори 1994 р. іноді називають завершенням Першої республіки, яка існувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням християнських демократів (ХДП). Перший уряд Другої республіки був нетривалим (березень - грудень 1994 р.) і не виконав передвиборних обіцянок. Унаслідок неоднорідності інтересів урядова коаліція правих сил почала розпадатися.

Вибори 1996 р. відобразили нову тенденцію у суспільних настроях. Перемогла коаліція лівоцентристських сил "Оліва". Спільну платформу об'єднання запропонував відомий економіст і управлінець Романо Проді, лідер лівих демохристиян, які відстоювали позиції соціального християнства. В уряді, який очолив Р. Проді, провідну роль відігравала Демократична партія лівих сил. Коаліція лівих сил, незважаючи на певні економічні успіхи, через 2,5 року розпалася. Новий уряд у жовтні 1998 р. сформував колишній комуніст М. Д'Алема, у квітні 2000 р. - безпартійний Джуліо Амато. Президентом країни в 1999 р. став Карло Адзельо Чампі.

Перша половина 90-х років стала для Італії періодом економічного сповільнення: відбувається деяке скорочення промислового виробництва, зросло безробіття до 12 %. Бюджет 1997 р. передбачав зростання податків на прибутки і скорочення видатків, щоб скоротити дефіцит бюджету. Одночасно Італія е високорозвинутою країною з передовою технологією і досить пристойним рівнем життя за європейськими стандартами. Розвиток економіки Італії залишається нерівномірним: спостерігається суттєва різниця між Півднем і Північчю, де зосереджена більшість промисловості. Основою економіки є промисловість і сфера послуг. Італія - найбільший у світі виробник цитрусових і оливкової олії. Експлуатуються поклади нафти та природного газу. Розвиненими є автомобільна ("Фіат", "Альфа Ромео"), електронна, хімічна, металургійна, легка, шкіряна, харчова промисловість. Завдяки розвиненій інфраструктурі важливим сектором економіки залишається туризм. Як член об'єднання найрозвинутіших індустріальних країн світу Італія має значний вплив на формування міжнародного фінансового й економічного співробітництва. Італія бере активну участь у міжнародному житті: вона є членом ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших міжнародних організацій. У зовнішній політиці Італії пріоритетними залишаються розширення зв'язків з державами ЄС (близько 55 % експорту і 56 % імпорту Італії припадає на ЄС), активна участь у європейській інтеграції, розвиток відносин із США та НАТО, забезпечення італійської присутності у Середземномор'ї та на Балканах.

У травні 2001 р. на парламентських виборах переміг блок С. Берлусконі "Вперед, Італіє". Прем'єр-міністр С. Берлусконі запропонував програму реформ неоконсервативного спрямування (створення сприятливих умов для великого бізнесу), а також низку популістських обіцянок вирішити ключові проблеми країни, а саме: безробіття, застій в економіці, надмірні податки. На парламентських виборах у травні 2006 р. виборці змусили С. Берлусконі розплатитися за невиконані обіцянки зменшити податки та скоротити безробіття, а також за зловживання владою для створення сприятливих умов для свого бізнесу, що спричинили низку судових справ проти нього. На виборах у травні 2006 р. його змінив Р. Проді. Президентом у 2006 р. став колишній комуніст Дж. Наполітано. Р. Проді не лише не зменшив податки, а й підвищив їх, що дало італійському електорату підстави зробити висновки не на його користь на парламентських виборах у квітні 2008 р. На виборах успіху досяг блок С. Берлусконі "Народ свободи", який отримав абсолютну більшість. С. Берлусконі утретє став прем'єр-міністром Італії. Він переміг, не вдаючись до надмірних обіцянок. Обіцяючи зменшити податки і збільшити пенсії, він не приховував, що в майбутньому на Італію очікують економічні труднощі, а його виборців - непрості часи. Важливими напрямами своєї діяльності С. Берлусконі проголосив економічні реформи, боротьбу з незаконною імміграцією, політичною корупцією та організованою злочинністю. Першим кроком у подоланні дефіциту державного бюджету стало скорочення міністерських посад з 25" які були за Р. Проді, до 12.

Італія має традиційні зв'язки з Україною. У Римі функціонує Український католицький університет. У Ватикані діють патріархат Української католицької церкви, Українська папська колегія Святого Йосафата. Після того як Україна стала незалежною суверенною державою, між двома країнами встановились дружні відносини. 1992 р. Італія визнала суверенітет України, у цьому ж році вона відкрила в Києві посольство. Розвиток торговельно-економічного і політико-дипломатичного співробітництва між Україною та Італією відобразився в Договорі про дружбу і співробітництво, що був підписаний під час офіційного візиту Президента України Л. Кучми до Італії в травні 1995 р.

Серед держав Західної Європи Італія посідає друге місце у загальному обсязі товарообігу з Україною. В експорті до Італії основне місце посідає сировина, в імпорті переважає промислова продукція. Італійські інвестиції розміщені в галузі внутрішньої торгівлі, харчовій, металообробній та легкій промисловості. У 1997 р. підписана італійсько-українська міжурядова Угода про співробітництво в галузі освіти, культури і науки. Важливою складовою двостороннього співробітництва є співпраця на міжпарламентському рівні, проведення спільних навчань військово-морських сил.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >