< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Дух нації

Як і всі інші суспільні організми у загальній ієрархії (людина — родина — громада — нація — вселюдство), нація функціонує у двох іпостасях — духовній і матеріальній.

Дух нації, що тотожний поняттю "дух народу", народжується з появою самої людської спільноти, яку називаємо народністю, чи етносом. Він забезпечує їй цілість і єдність, а водночас виступає як вияв універсального закону природи — її ієрархівму, що пронизує все, створене Богом. У всі віки дух нації був основою природної прихильності людини до власного народу. Ця прихильність (любов) — вічна і на ній ґрунтується відчуття Батьківщини.

Дух нації забезпечує народові стійкість — навіть у важких історичних обставинах. "Народ може від сильних утисків змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних" (Антонович В., 1991, с. 212). Так само і Д. Чижевський вважає, що "народна душа" — це сполучення надісторичних та історичних елементів. Перше з них, на його думку, не піддається змінам. Дух допомагає виживати національній мові, оберігає національну культуру, підтримує традицію.

Історія, зрештою, дає можливість зробити і таке суттєве зауваження: сила національного духу дуже зростає і стає непереможною, якщо він (дух нації) поєднується з ідеалом релігійно-духовним. Навіть дуже несприятливі історичні умови не можуть здолати народ, якщо він керується таким національно-релігійним ідеалом. Прикладом такої єдності духу є, зокрема, єврейство, чеченці у їх боротьбі з Москвою, ірландські патріоти — з владою Великобританії та ін.

Матеріальним втіленням духу нації є сам народ, його культура, мова, ідеологія, побут, звичаї, форми поведінки окремих членів спільноти тощо. Це — "обличчя національного духу". В історії людства таке "опредмечення" часто змінювалося і в різні періоди набувало різних форм. Залежно від історичної долі нації й волі самого народу, воно може бути гармонійним чи бунтарським, "оксамитним" чи жорстким, гуманним чи кровопролитним, — по-різному виявляти себе в стосунках людей, культурі. І якщо дух нації — вічний, по-своєму автономний, підпорядкований вищим законам, то форми його "опредмечення" зумовлюються історичними обставинами і особливостями життя народу. Немає сумніву, наприклад, що трактування вічного духу нації в середні віки було не таким, як у XX ст. Зокрема, очевидно, що перехід європейських народів до громадянського суспільства і відчуття ними власного розкріпачення у XVII—ХVІІІ ст. привело до їх активного національного самовираження, зокрема й в культурі. На цю обставину, до речі, посилаються комуністичні ідеологи. Помилково ототожнивши дух нації і цей її історичний вияв, вони поспішили оголосити націю явищем "історичним", "тимчасовим". Правда, однак, полягає в тому, що дух нації виявляє себе впродовж всього історичного життя народу, яке, зрештою, має свій початок та свій кінець (М. Бердяєв, Г. Ващенко).

Дух нації є основою національної самосвідомості людини і національного виховання. Він повинен бути присутнім у всьому, що оточує дитину, та перебувати в єдності зі зовнішньою національною атрибутикою. Будь-яка спроба, чи навіть намагання, підмінити національний дух формальними предметами (одяг, "національні страви" тощо) є політичним лукавством і фальшуванням сутності національного виховання.

Цінності національно-патріотичного виховання

У попередніх розділах було розглянуто природу цінностей та їхню роль у вихованні. У ділянці розвитку національного самоусвідомлення української дитини йдеться про систему ідеалів, до прийняття яких і до віри в які виховник приводить своїх вихованців. Як і в інших сферах виховання, він спирається на різні форми опредмечення національних ідеалів: на кодекс національних цінностей (їх перелік), на українську культуру, філософію, мову, звичаї, правові джерела, на символіку, приклади самопожертви українців задля свободи Батьківщини тощо.

За сучасних умов національне виховання дітей і молоді набуло особливої гостроти й актуальності. Воно втілює і віддзеркалює в собі процес національно-етнічного відродження української нації, як, зрештою, й інших поневолених і зросійщених колись етносів, що живуть в Україні, — поляків, євреїв, татар та ін.

Національне виховання передбачає визнання національних вартостей як визначальних. До них належать: українська ідея, що втілює в собі прагнення до державності та соборності, патріотизм і готовність до самопожертви у випадку потреби захисту Батьківщини, почуття національної самопошани і гідності, історична пам'ять, повага до державних та національних символів та до Гімну України, любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій, повага до Конституції України і до обраних демократично владних чинників, орієнтація власних зусиль на розбудову Української держави та прагнення побудувати справедливий державний устрій, протидія антиукраїнській ідеології, прагнення до розвитку духовного життя українців тощо.

Серед названих вище національних цінностей сьогодні на особливу увагу заслуговують відродження національної (історичної) пам'яті та національної гідності.

Кожна людина, як і кожна нація, розвиваються у просторі й часі. І те, куди вони рухатимуться у перспективі, задається лінією їхнього розвитку в минулому. Якщо бачення цієї лінії (вектора руху) немає, то людину чи націю можна легко скерувати куди завгодно. Якщо ж таке усвідомлення є, якщо воно стійке, то всупереч труднощам і людина, і нація розвиватимуться в продовження заданого історією напрямку, своєю історичною дорогою. Так діє національна (історична) пам'ять. Отже, стає зрозумілим, чому так наполегливо нас її позбавляли і чому повернення історичної пам'яті — справа неабиякої ваги для долі нації. До чинників відновлення історичної пам'яті належить усе, що відбиває історичний шлях нашого народу, його боротьбу за волю аж до сьогоднішнього дня, його злети і поневіряння в ярмі чужинських народів. Таку інформацію в школі несуть історія, література, народна творчість, музичне і малярське мистецтво, історія культури тощо.

Жахливим засобом етноциду було формування в людини почуття національної меншовартості, що водночас культивувало повагу до "старшого брата", навіювало переконання в перевазі інших народів над нами. У самому слові "малороси", яким нас називали недруги, є щось зневажливе. Український характер і наші традиції постійно були предметом гумору і висміювання. І хоч українець дуже часто був свідомий своєї духовної переваги над поневолювачами, виражати і розвивати її змоги не мав. Це й сприяло виробленню почуття покривдженості, комплексу неповноцінності. Як зауважує з цього приводу І. Гончаренко, затиснуті в підсвідоме почуття не зникають, а лишаються там силою, що нас постійно турбує. Комплекс чужої кривди б'є по нас самих. Це почуття приводить до висновку, що ми не здатні жити самостійно і потребуємо "опікуна".

Метод духовної експансії чужинців був жахливо простим: позбавити український народ усіх ознак культурної самостійності, всіх цінностей, які визначають його обличчя, а що "не забирається" — примусити забути. Цьому сприяла та обставина, що історична доля змушувала нас працювати на інші народи, бути їхніми інтелектуальними донорами. Духовна експансія триває і досі — зокрема, шляхом навмисного поширення російськомовної літературної та музично-пісенної продукції, часто низькопробної і спеціально здешевленої.

Важливим завданням національного виховання сьогодні є сприяти тому, щоб наша людина позбулася цих плям зі свого минулого. Бо з гідності, а не з інформованості розпочинається національне відродження. У відновленні історичної пам'яті та національної гідності серед інших чинників велике значення має висвітлення правдивої історії, науки, культури та освіти українського народу, очищення замулених джерел нашої спадщини.

Не завадить ще раз і чесно прочитати історію наших сусідів, які досі творили її, спираючись на чужі здобутки. Сучасному українцеві іноді важко позбутися страху, щоб хтось не зробив йому докір у недостатньому демократизмі чи "інтернаціоналізмі". Головним аргументом тут має бути усвідомлення того факту, що ми ніколи не намагалися загарбувати чужих земель. Жоден російський цар не помер в українській в'язниці, тим часом як більшість українських гетьманів та інших борців за волю закінчували своє життя в Сибіру та в російських тюрмах.

Нарешті, не варто зловживати нагадуванням, але і не треба забувати, з чиєї вини у XX ст. було замордовано, зморено голодом чи розстріляно щонайменше 20 мільйонів найкращих українців-патріотів — молодими, що не залишили потомства. І досі ніхто не попросив за це пробачення.

Велике значення у відновленні почуття національної гідності має розширення сфери застосування української мови як повноцінного засобу наукового спілкування, перехід до неї у сфері інформатики та викладання технічних наук у вищій школі. Цій же меті сприятиме усвідомлення нашого місця в процесі державотворення, ставлення до нас європейських народів, а також активність українських політиків на світовій арені, успіхи наших спортсменів тощо.

Іншу надзвичайно важливу групу вартостей становлять наші ідеали, цілі й наміри, пов'язані з практичними потребами державотворення. Маємо тут низку проблем, розв'язання яких не потребує героїзму чи якоїсь одноразової жертви, не обмежується активною участю у вічах і зборах. Натомість відчуваємо потребу, щоб пересічний громадянин вірив у нашу державу і повсякденно орієнтував свої зусилля на її розбудову — на тому робочому місці, на яке поставила його доля. Якісна праця — селянина, робітника, вчителя, лікаря" представника будь-якої професії — реальний внесок у цю справу.

Таким же внеском є дбайливе ставлення до державного майна, розкрадати яке нас учили багато років. Для морально здорового суспільства чесно працювати і не красти е нормою, дотримання якої повертається людині загальним добробутом її народу. Для нас таке ставлення до праці й державного майна усвідомлюється як жертовність, бо бачимо, що навколо нас люди нормальної моралі не дотримуються.

Практичні зусилля, спрямовані на становлення нашої державності, є похідними від патріотизму. Патріот не виконує свою роботу будь-як, не нищить природу, не збагачується нечесним способом, бо все це завдає шкоди його Батьківщині. За висловом І. Франка, "наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не потертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею" (Франко І., 2004, т. З, с. 573). Він свято оберігає її моральний престиж. Такі міркування, звичайно, можуть здатися наївними, романтичними. Але насправді це лише свідчення того, що між нами і справжнім, врешті-решт нормальним, патріотизмом існує ще велика відстань. Цілі покоління наших людей були виховані в дусі відчуженості від рідної землі та національного самозречення.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >