< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Предмет аграрного права

У загальному розумінні предметом є те, на що спрямовується діяльність людей. Переносячи це твердження на систему права, можна дійти висновку, що предметом будь-якої галузі права є певне коло однорідних суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню. Відповідно предметом аграрного права виступають суспільні аграрні відносини (членські, земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські та соціального розвитку села). Всі вони об'єднуються за родовою ознакою - належністю до аграрної сфери економіки нашої держави.

Існує усталена думка, що первісними у аграрних відносинах є земельні відносини, основою яких виступає специфіка земельних ділянок, що утворюється сукупністю природних, економічних, політико-правових, соціально-культурних та юридичних ознак. Так, тільки у сільськогосподарському виробництві земля є не лише просторовим базисом формування і функціонування продуктивних сил, а й засобом виробництва, причому виступає водночас як знаряддя праці та як предмет праці. Знаряддям праці є те, за допомогою чого людина здійснює певний виробничий процес, а предметом праці - те, на що спрямовується трудова діяльність. Наприклад, вирощування рослинницької продукції здійснюється за допомогою землі, що робить її знаряддям праці, а трудова активність спрямовується безпосередньо на обробіток землі як предмет праці.

Земля є незношуваним і самовідтворювальним засобом виробництва у сільському господарстві. При цьому для потреб сільськогосподарської діяльності найважливішого значення набуває саме поверхневий родючий шар земельних ділянок - ґрунт, який складається з гумусу, що є вмістилищем поживних речовин, які й забезпечують розвиток культурних рослин. Ґрунтоутворення є об'єктивним природним процесом, який не залежить від волевиявлення людей. Необхідно відзначити складність і тривалість процесу накопичення гумусу. Для створення одного сантиметру ґрунту природі потребується сто років. Нескладний підрахунок дає змогу встановити, що метровий ґрунтовий шар, характерний для вітчизняних чорноземів, утворився протягом 10 тис. років. Жодна з відомих світових цивілізацій не нараховує такого строку існування. Не маючи впливу на формування природної родючості ґрунтів людина може лише підвищувати або знижувати вміст поживних речовин у ґрунті за рахунок штучних факторів її діяльності. Поряд із цим природа самостійно, хоча й за тривалий період, відновлює шкоду, завдану негативним антропогенним впливом якості землі. Це забезпечує самовідтворюваність і незношуваність земельних ресурсів сільськогосподарського призначення як основного і незамінного фактора і засобу виробництва у сільському господарстві.

У інших галузях виробничо-господарської діяльності земля забезпечує лише потребу просторового базису формування і функціонування продуктивних сил.

Таким чином, аграрні земельні відносини виникають, здійснюються та припиняються щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які використовуються для виробництва продукції сільського господарства. Цим вони відрізняються від інших видів земельних відносин, об'єктом яких виступають землі промисловості, будівництва, транспорту та ін., що повністю належать до предмета галузі земельного права.

Крім земель сільськогосподарського призначення, для успішного ведення сільськогосподарського виробництва необхідно мати достатню кількість іншого майна сільськогосподарського призначення, яке виступає системоутворюючим чинником аграрних майнових відносин. Вони забезпечують створення майнової основи господарювання, формуючи ознаку майнової відокремленості сільськогосподарських підприємств-товаровиробників. Відокремлене майно об'єднується у майновий комплекс, призначений для забезпечення сільськогосподарської діяльності. Склад і структура майнового комплексу визначаються технологічними зв'язками, а ті, у свою чергу, - специфікою тієї галузі сільськогосподарської діяльності, на виробництві продукції якої збирається спеціалізуватися відповідне сільськогосподарське підприємство. Загалом ефективне господарювання можливе лише у разі накопичення достатнього масиву основних і оборотних засобів, оптимально поєднаних у складі майнового комплексу відповідного сільськогосподарського підприємства.

Слід зазначити, що переважна більшість засобів виробництва в сільському господарстві також мають вузьке призначення: створення якісної сільськогосподарської продукції. Тому їх не можна використати з іншою метою. Якщо в результаті перепрофілювання інших галузей матеріального виробництва використовують одні й ті самі засоби виробництва (наприклад, при конверсії галузей колишнього військово-промислового комплексу, зміні профілю заводу, фабрики тощо), то зміна цільового призначення для більшості основних і оборотних засобів сфери сільськогосподарського виробництва неможлива. Це стосується насамперед виробничих будівель, споруд, спеціальної сільськогосподарської техніки та знарядь для передпосівної обробки ґрунту, посіву, садіння, догляду за врожаєм, заготівлі кормів, збирання і первісної обробки зернових тощо. Реальним підтвердженням зазначеного є те, що жодне з приміщень колишнього тваринницького комплексу сільгосппідприємств, які порожніють після розвалу галузі тваринництва, не використовують за іншим призначенням. Отже, аграрні майнові відносини опосередковують процес виробництва сільськогосподарської продукції, створюючи його матеріальну основу.

Створивши відповідну майнову базу кожен сільськогосподарський товаровиробник повинен її "оживити" за допомогою залучення трудових ресурсів. Тому аграрні трудові відносини виступають наступною складовою предмета агарного права. Відмітною особливістю є те, що трудове законодавство радянських часів не розповсюджувало свою чинність на трудові відносини у колгоспах, які врегульовувалися за допомогою локальних актів аграрного законодавства, зокрема Правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Законом УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української PCP при переході республіки до ринкової економіки" від 20 березня 1991 р. було внесено кардинальні зміни у процес регулювання трудових відносин. Так, ч. 1 ст. З Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 p. у редакції, внесеній зазначеним Законом, розповсюдила єдині загальні правила регулювання трудових відносин усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Загалом це виглядає як уніфікація правового регулювання всіх видів трудових відносин незалежно від їх галузевої належності. Виникає видимість нібито відсутності галузевих особливостей предмета аграрного права у частині регулювання трудових відносин у сільському господарстві.

Проте вже ч. 2 ст. З цього Кодексу встановлює, що особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому повинні визначатися гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів повинні надаватись у порядку, передбаченому законодавством про працю. Подібний відступ від загальних правил закладено у трудове законодавство не випадково. Кодекс законів про працю України, як загальне, не може охопити своїм впливом конкретні особливості трудових відносин у різних галузях економіки України, що дає змогу виділяти специфіку умов праці у окремих різновидах трудових відносин, зокрема у аграрному секторі.

Особливість аграрних трудових відносин полягає у специфічному поєднанні трудових ресурсів із засобами праці. Насамперед, це соціальні умови виховання майбутніх працівників сільського господарства, коли переважна їх більшість зростає в умовах сільського побуту, а з раннього дитинства вони пов'язані з різними видами сільськогосподарської праці. Переважним соціально-виховним фактором тут виступає поведінка батьків, сусідів та сільської громади в цілому, близькість до біологічних процесів відтворення культурних рослин та тварин. З раннього дитинства закладаються трудові навички поводження з об'єктами рослинного і тваринного світу. На превеликий жаль, міські мешканці, як засвідчує практика сільськогосподарського виробництва, переважно так і не стають ефективними сільськими товаровиробниками попри їхнє прагнення до цього виду господарської діяльності. Приклади практики є важливим підґрунтям формування висновку про соціальну спроможність саме сільських вихідців до ефективного вкладення праці у сільському господарстві, а отже, формування особливостей аграрних трудових відносин. Якщо працівника у інших сферах економіки можливо навчити трудовим навикам незалежно від його соціального походження, то у сільському господарстві залишаються найефективнішими працівниками саме вихідці з села, побут яких з раннього дитинства і формує їхню трудову аграрну правосуб'єктність.

Крім наведених загальних особливостей аграрних трудових відносин, потребує особливого режиму правового регулювання праця підлітків та жінок у сільському господарстві. Якщо загальна мінімальна межа працездатності встановлена у віці 15-ти років, то спеціальним аграрним законодавством для фермерського господарства визначено найменший працездатний вік у 14 років. Так само накладає свої особливості фізіологія жінок щодо обслуговування тварин у окремі періоди, що вимагає специфічної організації праці та її охорони, на відміну від інших галузей економіки України. Особливої регламентації потребує також праця механізаторів у "пікові" періоди збирання врожаю, коли відповідні працівники в силу об'єктивних умов збирання врожаю змушені працювати світловий день, на відміну від нормованого трудового дня інших галузей економіки України. Такий порядок організації і оплати праці потребує специфічного правового регулювання, яке здійснюється за рахунок локальних правових актів сільськогосподарських підприємств у межах загального законодавства про працю. Подібні загальні особливості аграрних трудових відносин цілком логічно потребують специфічного режиму правового регулювання, у основу якого покладаються вищенаведені фактори їхнього формування. Таким чином, аграрні трудові відносини мають своїм об'єктом сільськогосподарську працю, спрямовану на виробництво продукції сільського господарства.

Ще одним видом аграрних відносин у складі предмета аграрного права виступають аграрні організаційно-управлінські відносини. Накопичивши достатню кількість земель сільськогосподарського призначення, специфічного майна та кваліфікованих працівників власник сільськогосподарського підприємства стикається з проблемою ефективного поєднання цих виробничих ресурсів, що забезпечується реалізацією аграрних управлінських відносин. Навіть у найпримітивнішій формі здійснення сільськогосподарської діяльності первісно поєднується обов'язковість наявності земельної ділянки сільськогосподарського призначення, іншого майна сільськогосподарського призначення, необхідного і достатнього для ведення сільськогосподарського виробництва, можливість залучення трудових ресурсів (як найманих, так і власних) для "оживлення" наявної майнової бази, а також управлінських відносин, покликаних забезпечити поєднання майнової і трудової складової продуктивних сил сільськогосподарського товаровиробника. Аграрні організаційно-управлінські відносини забезпечують оптимізацію процесу сільськогосподарського виробництва за рахунок визначення і усунення неефективних дій у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності, застарілих технологій, способів використання засобів виробництва тощо, підвищуючи на цій основі продуктивність праці і загальну ефективність виробництва.

Ще одним видом аграрних відносин є відносини соціального розвитку села. До соціальної сфери села належать об'єкти: сфери житлово-комунального господарства, включаючи благоустрій сільських територій; побутового обслуговування; охорони здоров'я; фізичної культури; народної освіти; культури і мистецтва. Соціальний розвиток села забезпечує підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Високий загальний культурно-освітній рівень працівників сприяє зростанню продуктивності праці, а отже, ефективності діяльності самих сільськогосподарських підприємств. Крім того, традиційний культурно-побутовий уклад селян, навіть у межах окремої сільської громади, формує відповідне ставлення до сільськогосподарської праці, що має значний вплив на стан культури землеробства і тваринництва, а тому призводить до підвищення або зниження рівня виробництва валової сільськогосподарської продукції.

Необхідно зазначити, що в Україні на початку 90-х років минулого століття було створено досить ефективну модель пріоритетності соціального розвитку села Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" від 17 жовтня 1990 р., постановою Кабінету Міністрів України "Про вдосконалення формування інвестицій на соціальний розвиток села та агропромислового комплексу" від 29 липня 1992 р. за № 423. З метою забезпечення пріоритетності соціального розвитку села передбачалося виділення щорічних обсягів державних централізованих капітальних вкладень, що спрямовувалися на зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери села та агропромислового комплексу. При цьому встановлювалася нижня межа розміру щорічного формування таких інвестицій не менше, ніж 15% національного доходу України, з яких не менше 50% повинні були спрямовуватись на будівництво об'єктів соціальної сфери. Інвестиційні ресурси таких обсягів дозволили 6 вирішити переважну більшість проблем соціального розвитку села. Проте цей механізм не спрацював, бо жодного року не було сформовано фондів зазначеного розміру. Як наслідок можна констатувати вже звичні для нас розбіжності між зовнішнім декларуванням і змістом економіко-правової моделі розвитку соціальної сфери села, закріпленої у чинному законодавстві.

Найгострішими проблемами на селі є відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл. З метою надання пріоритетності соціальному розвитку села постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. за № 1158 було затверджено "Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року". Розвиток соціальної сфери села та сільських територій передбачається здійснити за рахунок: забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості; розвитку підприємництва і розв'язання проблем зайнятості на селі; розвитку транспортного сполучення та зв'язку; удосконалення інженерної інфраструктури; розвитку житлового будівництва та комунального господарства; розвитку освіти, медичного обслуговування і культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості; збереження і розвитку традиційної культури регіонів; поліпшення побутового обслуговування сільського населення; розвитку фізичної культури і спорту на селі, торговельного обслуговування сільського населення; створення умов для заохочення молоді до роботи і проживання у сільській місцевості; державної підтримки розвитку депресивних сільських територій; удосконалення системи управління розвитком сільських територій. Таким чином, аграрні відносини з соціального розвитку села забезпечують зростання якості життя сільського населення у сферах побуту, освіти, охорони здоров % фізкультури і спорту, культури і мистецтва, а також розвитку сільських територій.

У деяких організаційно-правових формах сільськогосподарських виробників існує ще один різновид аграрних відносин - членські відносини. Вони виникають як у сільськогосподарських підприємствах (сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативах, фермерських господарствах, колективних сільськогосподарських підприємствах), так і у особистих селянських господарствах. Аграрні відносини членства передбачають наявність обов'язкової частки майна у підприємстві чи господарстві, кожний член якого є одночасно його співвласником. Таке майно вноситься як частка кожного члена до статутного фонду (складеного капіталу) при вступі до підприємства. Наступною є вимога прийняття обов'язкової трудової участі у діяльності зазначених форм господарювання. Залежно від змісту статутних документів членство надає також право на участь в управлінні сільськогосподарським підприємством. Тому аграрні членські відносини - це вже реалізовані, чітко окреслені майнові, трудові та організаційно-управлінські права і обов'язки члена сільськогосподарського підприємства чи особистого селянського господарства. З припиненням членських відносин усі зазначені права і обов'язки зникають. Залишаються лише зовнішні майнові відносини з приводу витребування колишнім членом господарства своєї майнової (земельної) частки. При цьому зазначені відносини втрачають свій аграрний характер, стаючи цивільними майновими відносинами.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >