< Попер   ЗМІСТ   Наст >

"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"

Тим часом у Східній Україні в 40-х роках молоді письменники і вчені створили Кирило-Мефодіївське братство. Серед його найактивніших фундаторів — М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш. Це був по-справжньому вулканічний прорив у слов'янський світ української духовної енергії, яка невдовзі набуде загальносвітових масштабів і такою залишатиметься протягом усіх наступних десятиліть і століть. Про Т. Шевченка М. Костомаров скаже, що його муза "роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями". Костомаров запримітив органічний зв'язок поезії Т. Шевченка з фольклорною творчістю і зазначив, що вона (поезія Т. Шевченка) "законна, чарівна дочка старої української поезії, сформованої в XVI і XVII століттях, як і ця остання була такою ж дочкою давньої південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку напевне можемо судити за твором співця Ігоря"8. Відтак в особі одного поета виявлено зв'язок усіх епох українського поетичного духу, і це було найбільшим досягненням української історичної школи періоду Кирило-Мефодіївського братства. Інші братчики — насамперед М. Костомаров і П. Куліш — поєднали в своїй дослідницькій діяльності риси фольклорного і художнього літературознавства, відірвались од регламентованості неокласичної школи і по-справжньому влились в історичну школу європейського рівня: М. Костомаров зробив найпомітніший крок у міфологічний напрям історичної школи, а П. Куліш завершив формування національної літературної критики як складової частини літературознавства.

Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях М. Костомарова

Зацікавлення міфологією виникло в М. Костомарова (1817—1885), звичайно, не на голому місці. До нього цієї проблеми в науковому плані торкалися російські й українські дослідники М. Чулков, М. Попов, І. Срезневський та ін. Але в них це були "епізоди" і певною мірою "принагідні" заняття проблемою. Один із найближчих попередників М. Костомарова в цій темі М. Касторський свою працю назвав "Начертание славянской мифологии" (1841), і це було справді "начертание". М. Костомаров пішов значно далі і дослідив слов'янську міфологію як предтечу слов'янського художнього мислення загалом і художнього мислення українських авторів зокрема. У його праці "Славянская мифология" (1847), яка сформувалася на основі читаних лекцій у Київському університеті і була своєрідним продовженням його магістерської дисертації "Об историческом значении русской народной поэзии" (1843), розкрито найголовнішу особливість міфа, про яку згадували ще німецькі міфологи Крайцер і брати Грімм. Однак М. Костомаров у деяких випадках принципово відходить від їхньої позиції і формує суто свою точку зору на природу міфа. Як і Крайцер та брати Грімм, М. Костомаров показує на прикладах із слов'янських міфів, що в слов'ян, як і в інших етносів, рушійна сила свідомості народжувалася з протистояння світла й темноти (бога-творця і диявола-руйнівника), що міф — це початок історії слов'янства, що міф відкриває релігію, що він, як і релігія (вірування), одвічно злитий з поезіею і т. ін. Але М. Костомаров не вважає (як Крайцер, наприклад), що міфи народилися в середовищі елітних жерців і філософів. На його думку, вони є продуктом колективної людської свідомості, закоріненим у реальному народному житті, і відображають його історію. Не поділяв М. Костомаров і думки Крайцера та Гріммів про схожість природи міфів з природою мови, але це питання він висвітлив недостатньо. Глибше в нього простежується зв'язок міфів із формуванням народу, нації як конструктивного начала в історії і бутті людини взагалі. Тут він науково показав, до чого художньо дійшов Т. Шевченко, коли уявляв образ нації як ідеальний фактор буття особистості. Ці відкриття, як і те, що міф — це стихійна поезія і початковий матеріал будь-якої художньої творчості, прийнято називати відкриттями саме романтиків. Народившись ще в донаціональний період людської історії, художня творчість передає дух народу від покоління до покоління, формує їхню духовну субстанцію і виступає об'єднуючим началом національної самосвідомості і художнього феномена. Такі теоретичні висновки М. Костомарова були не абстрактним теоретизуванням, а дійовим інструментом аналізу як минулої художньої творчості, так і її сучасного стану й розвитку. Одна з характеристик поезії Т. Шевченка, сформульованих М. Костомаровим, випливає безпосередньо саме з цих його міфологічних спостережень. Мається на увазі, зокрема, думка про "випереджаючі" поетичні ідеї Т. Шевченка. М. Костомаров з цього приводу писав так: "Він (Шевченко. — М.Н.) не належить до тих поетів, які тільки засвоюють існуючі образи вислову; у нього — не підмічене в народу, але й не вигадане самим особисто; у нього те, чого, може, народ ще не говорив, але що здатен уже сказати". Ця, по суті, наукова метафора виражає зміст міфологічного типу мислення, який є, з одного боку, колективним феноменом, а з іншого — символом можливого розвитку художньої свідомості того феномена.

Шлях М. Костомарова до таких висновків був типовим для представників історичної школи. Ще в молоді (харківського періоду) роки він на якомусь етапі своєї літературної освіти був глибоко вражений художньою силою і своєрідністю українського фольклору. Прочитавши, зокрема, збірник М. Максимовича "Малороссийские песни", він писав в автобіографії: "Мене вразила й захопила непідробна принадність малоросійської народної поезії, я навіть не запідозрював, щоб така вишуканість, така глибина і свіжість почуттів були в творах народу, такого близького мені, але про якого, як з'ясувалося, я нічого не знав. Малоросійські пісні до того захопили всі мої почуття й уявлення, що через якийсь місяць часу я вже знав напам'ять весь збірник Максимовича, потім узявся за інший його збірник, ознайомився з історичними думами і ще більше захопився поезією цього народу".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >