< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Антиінфляційна політика та державне регулювання цін

Необхідність державного регулювання цін

У ринковому середовищі ціна є одним із найважливіших інструментів регулювання економіки. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво та реалізацію товарів і послуг, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості продукції, що виробляється, тощо. Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише в умовах вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але досвід свідчить, що як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

Стимулюючий вплив вільних цін на економіку можна забезпечити лише в умовах ринку, на якому діє досконала конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструктура. Вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які відображаються у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проблеми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Врахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді цілеспрямованого державного регулювання цін.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін тією чи іншою мірою наявне в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання у процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і у механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни. Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: законами "Про ціни і ціноутворення", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", постановою Кабінету Міністрів України "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів) тощо. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін у країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання зазначені закони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями Верховної Ради, указами Президента чи постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні належать загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, до другої - Управління з питань цінової політики, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, ради обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій щодо регулювання цін та отримання інфляції, здійснення контролю над діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися та нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей впроваджувати в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги.

Певну роботу в галузі ціноутворення здійснюють відомчі органи, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Міністерством економіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку - тарифи на основні послуги зв'язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики - тарифи на електроенергію, що надається населенню для побутових потреб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених ціні відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, запобігаючи їхньому банкрутству на регульованих ринках.

Отже, державне регулювання цін - це процес впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку соціально-економічної ситуації в країні. Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється у трьох основних формах:

  • - обмеження рівня ціни шляхом регулювання пропозиції товарів та послуг на ринку;
  • - введення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів;
  • - державна підтримка цін через дотації.

Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані). Пряме регулюваннях як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, введення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо. Непряме регулювання переважає на етапі зрілого ринку та за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктують порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня.

Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо. Державне регулювання цін сприяє досягненню певних цілей економічного розвитку. Можна виділити кілька найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення:

  • 1) запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Таку мету, як правило, ставлять у період переходу країни до ринкових відносин або відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявний гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття та ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції;
  • 2) стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі "зарплата - ціни" і знизити на цій основі інфляцію до помірного рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко. Найбільшого поширення набули інші методи регулювання цін: тимчасове "заморожування" цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати;
  • 3) забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така мета може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує невідповідність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення їх від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не-першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад, акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності;
  • 4) захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни у кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею у системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін порівняно зі світовими робить вигідним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни на вітчизняні товари до необхідного рівня або обмежує вивезення за допомогою нетарифних методів (квотування, ліцензування);
  • 5) стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця мета реалізується передусім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як монополіст - підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити необхідний рівень заробітної плати та прибутку. При цьому, вільно визначаючи у собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось компенсувати її за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передусім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що посідають монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках - місцевими органами влади. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли та пластмаси, гірничошахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що займають монопольне становище, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, комунальні підприємства), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен тощо).

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Перелічені методи державного втручання у процес регулювання цін мають як недоліки, так і переваги та різною мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод регулювання цін через граничний рівень рентабельності у відсотках до витрат виробництва, який практично не використовується у світовій практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. Протягом короткого проміжку часу такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються негативні ознаки цього методу, зумовлені пропорційною залежністю обсягу прибутку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти зацікавлені не у зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефективність виробництва, призводить до безупинного підвищення собівартості продукції, а відтак і до постійного зростання цін.

Перелічені недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, має звернутися у відповідні органи для отримання дозволу. Тому в деяких країнах такі ціни називають "дозвільними". Для отримання дозволу на підвищення цін підприємство надає необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктивних причин, наприклад у разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних податків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення витрат праці, досягнутий і запланований обсяги прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування причин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за дотриманням дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економіки.

Контроль за дотриманням дисципліни цін здійснюється спеціальними органами, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами, Міністерством економіки та підпорядкованими йому державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін, захист законних інтересів громадян, викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, установлених підприємствами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, Комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж права інспекцій. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо використання фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для подальшого розгляду. Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торговельну та іншу комерційну діяльність.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >