< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Формування та реалізація антиінфляційної політики

Важливим показником розвитку економіки є рівень інфляції, який має перебувати у помірних межах на рівні до 5 % на рік, що стимулює виробництво конкурентоспроможних товарів та послуг. Інфляція характеризує загальне підвищення цін та зниження купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвом товарів і послуг. Інфляційні процеси можуть виникати під впливом двох чинників:

  • - грошових - емісія паперових грошей, швидкість їх обігу, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют;
  • - виробничих (негрошових - монополізація виробництва, відсутність конкуренції, структурні невідповідності в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки.

Грошові чинники формують інфляцію попиту, яка виявляється у перевищенні сукупного попиту над пропозицією та виникненні надлишкової платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси б обігу. Переповнення обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді. За умов перехідної економіки виникнення інфляційного попиту зумовлюється надмірною емісією грошей у готівковій формі; дефіцитом державного бюджету; необґрунтованою кредитною експансією банків, що призводить до емісії грошей у безготівковій формі; високим рівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмірним інвестуванням у важку промисловість та військово-промисловий комплекс.

Виробничі чинники спричиняють інфляцію витрат, яку ще називають інфляцією пропозиції. Хоча причиною цієї інфляції також є надлишок грошей в обігу, але вони відіграють пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування. Класичним прикладом інфляції витрат е спіраль "зарплати - ціни". Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче призводить до падіння реальних доходів населення. Для збереження їх рівня необхідно збільшувати зарплату, що спричинить зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищується собівартість продукції, що, у свою чергу, призводить до зростання цін на товари та послуги. Чергове подорожчання потребує чергового збільшення зарплати, і процес починається спочатку. Наведений приклад інфляційної спіралі "зарплати - ціни" свідчить про взаємозв'язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що є чинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого - збільшуючи витрати виробництва, сприяє підвищенню цін.

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу. У цілому інфляція витрат завжди загрожує зменшенням товарного забезпечення та, зрештою, породжує спад виробництва та скорочення робочих місць.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання цін. З метою отримання надмірної інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика - це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з надмірною інфляцією. Утілення в життя такої політики потребує від уряду розробки антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та способи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з інфляцією чи обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними та потребують різних методів регулювання.

Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати (табл. 8.1). На практиці до них належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, обсяг та динаміку державних витрат тощо. Обмеження грошової маси шляхом реалізації грошово-кредитної політики є головним, але не єдиним напрямом отримання інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсолютного розміру грошової маси веде до її відносного зменшення та відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним із напрямів дефляційної політики є збільшення виробництва передусім у галузях, які випускають товари та надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, проведення раціональної політики протекціонізму щодо захисту національного виробника, запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон, формування ринку позикового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду виробництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції - зменшення товарного забезпечення грошей.

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямований на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних видатків. Збільшення надходжень до бюджету можна забезпечити за рахунок розширення об'єктів оподаткування шляхом розвитку малого та середнього підприємництва. Зменшення податкових ставок забезпечить також зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання та заощадження.

Таблиця 8.1. Індекси цін, станом на грудень стосовно грудня попереднього року

Індекси цін, станом на грудень стосовно грудня попереднього року

Збільшення споживання дає нові можливості розвитку виробництва, що сприятиме розширенню бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.

Основним напрямом скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкретними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів, часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров'я тощо. З позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність, збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але водночас припинення їх дотування сприятиме масовому банкрутству та зростанню безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко забезпечити рівень інфляції на потрібному рівні без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект - збільшення дефіциту бюджету та негативне зростання інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує обґрунтованості, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Політика доходів має подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці витрати. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується у поєднанні з заходами дефляційної політики. У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати шляхом їхнього "заморожування" на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невисоку його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і зростання прихованої інфляції, а подальше скасування обмежень - прискорене зростання цін. Тому нині перевагу надають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обґрунтуванню темпів зростання заробітної плати, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від; темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет. Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох зацікавлених сторін: держави, підприємств і профспілок.

Серед заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. Це стосується передусім адаптаційної політики, яка реалізується за рахунок індексації доходів населення. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплаті заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих І фіксованих цін на споживчі товари та послуги, так і періодичною - за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає уряд, погодивши з профспілками. Така індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її негативний вплив, хоча вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний чинник, якщо здійснюється за умовами бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати та збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такий спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити. За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить про те, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та ступеня їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією та засобів, спрямованих на зростання довіри населення країни до уряду.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >