< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Комуністичне будівництво

Програма перетворень у радянській економіці, яку започаткували більшовики після приходу до влади, грунтувалася на переконаності в тому, що опосередковані грошима виробничі відносини можна замінити безпосередньо суспільними, безгрошовими, тобто комуністичними, до всього дуже швидко. Цілком серйозно говорилося про те, що за умов пролетарської революції гроші і ринок стають непотрібними і їх треба замінити централізованим планом. Це означало, що держава через створені нею планові органи має вказувати, що і де виробляти, а відтак вироблену продукцію розподіляти без грошей серед тих, хто її потребує.

Деякі відомі партійно-державні діячі вважали за можливе експропріювати буржуазію "до останньої нитки" і замінити кредитно-фінансову систему роботою державних органів уже найближчим часом. Це були так звані "ліві комуністи". У пресі обговорювалися проекти ліквідації грошового обігу та запровадження оплати праці за "трудовими" одиницями" — тродами.

В. І. Ленін спочатку обстоював більш повільний темп комуністичних перетворень, але з другої половини 1918 р. цілком солідаризувався з "лівими комуністами". Лише згодом, у 1921 р., коли настирливі спроби втілити в життя умоглядні безтоварні виробничі відносини призвели до глибочезної господарської й суспільно-політичної кризи, він перейшов до нормальної економічної політики. Прагнучи виправдати трирічний комуністичний експеримент над населенням велетенської країни, вождь партії заявив, що така політика була викликана почасти хибними теоретичними уявленнями більшовиків, а почасти — умовами громадянської війни.

Воєнна інтервенція і громадянська війна нібито виправдовували заходи, спрямовані на витіснення ринку розподільчими відносинами та різке посилення впливу державних органів на суспільне виробництво. Поміж заходів, до яких приступив Раднарком, були такі: запровадження загальної трудової повинності, мілітаризація праці, заборона приватної торгівлі, продрозкладка, карткова система постачання міського населення, націоналізація всіх підприємств.

Усі ці заходи в Україні почали здійснюватися пізніше, ніж у радянській Росії. 11 січня 1929 р. було опубліковано декрет про порядок націоналізації підприємств. Право націоналізації визнавалося тільки за урядом республіки. Передбачалася негайна організація робітничого управління на підприємствах, власники яких втекли. Протягом кількох місяців було усуспільнено підприємства цукрової промисловості, всі великі шахти, металургійні й машинобудівні заводи. Загальне керівництво націоналізованою промисловістю здійснював Укрраднаргосп, його відділи та головні комітети: Укрголовліс, Укрголов-цукор, Укрголовспирт тощо.

На початку 1919 р. низкою декретів Раднаркому й постанов Наркомпроду УСРР було запроваджено продовольчу розкладку з селянських господарств. Для кожної губернії визначалася кількість зерна, яке треба було здати державі. При визначенні цього завдання виходили не з потреб селянської сім'ї та фактичної наявності в неї зерна, а з потреб держави. "Лишком", як тоді казали, насправді ставала та кількість зерна, яку селяни повинні були здати. "Розкладка, подана на волость, вже є сама по собі визначення лишків",— відверто говорилося в роз'яснювальному циркулярі ЦК РКП (б) губкомам. Від здавання хліба звільнялися господарства із засівом менше 5 десятин. Певна кількість хліба, який надходив за розкладкою, залишалася на селі для розподілу між наймитами і бідняками. Практичне здійснення розкладки на місцях покладалося на комбіди. На допомогу їм із міст надсилалися робітничі продовольчі загони. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах.

Продрозкладка з українського села у 1919 р. визначалася в обсязі 140 млн. пудів. Але обурене селянство всіляко опиралося, почасти й збройним шляхом, конфіскації хліба. До наступу білогвардійців, як свідчив наркомпрод О. Г. Шліхтер, вдалося зібрати не більше 8 млн. пудів. Близько половини цієї кількості становило зерно, конфісковане у поміщицьких маєтках.

Питання про землю ускладнювало відносини селян із більшовиками не менше, ніж продрозкладка. У жовтні 1917 р. було прийнято декрет, в якому урочисто проголошувалася передача поміщицької та всієї іншої землі у приватне користування селян на засадах зрівняльного поділу. Одначе гасло поділу землі більшовики запозичили в есерів тільки для того, щоб завоювати владу за допомогою селян. В аграрній сфері у більшовиків було зовсім інше гасло: утвердження на селі "великого соціалістичного виробництва"—замість дрібного селянського і великого поміщицького. Як те, так й інше однаково вважалося капіталістичним або докапіталістичним, тобто не відповідало більшовицькій програмі. Селяни мусили відмовитися од своєї власності та від сподівань одержати поміщицьку власність, а натомість працювати, як робітники на фабриках і заводах, у радянських господарствах (радгоспах) і комунах.

Більшовицька партія не наважилася відразу після жовтневого перевороту перешкодити селянським масам здійснити "чорний переділ", тобто суцільний зрівняльний перерозподіл землі й реманенту. Декрет про землю в Центральній Росії було реалізовано, основна частина поміщицьких маєтків ліквідована, і лише деякі з них перетворилися на радгоспи або комуни. Внаслідок такої аграрної революції панівною фігурою на селі став середняк, селянин-власник.

Одначе з кінця 1918 р., коли більшовики прискорили темпи комуністичного будівництва, різко посилилася тенденція до присилування селян колективізувати свої господарства. На початку січня в Москві було скликано

Всеросійський з'їзд земельних відділів, комітетів бідноти і комун. Він ухвалив резолюцію такого змісту: "Найголовнішим завданням земельної політики є послідовне, неухильне здійснення широкої організації землеробських комун, радянських комуністичних господарств і громадського обробітку землі, які в своєму розвитку неминуче призведуть до єдиної комуністичної організації всього сільського господарства". 14 лютого ВЦВК прийняй декрет "Про соціалістичне землевпорядження і про заходи переходу до соціалістичного Землеробства". У ньому проголошувалася колективізація селянських господарств.

Дослідним полігоном для нової аграрної політики стала Україна, де ліквідація поміщицького землеволодіння (поновленого за гетьмана П. Скоропадського) затрималася майже на півтора року порівняно з Центральною Росією. За доповіддю В. М. Мещерякова НІ з'їзд Рад переважною більшістю більшовицьких депутатів схвалив "Положення про соціалістичне землевпорядження і про заходи переходу до соціалістичного землеробства". Цей документ повністю повторював комуністичний декрет ВЦВК від 14 лютого.

Уряд Раковського став діяти так, як вимагав цей декрет. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння перевага надавалася утворенню радгоспів і комун. Більше мільйона десятин поміщицької землі було вилучено з розподілу й передано націоналізованим цукровим заводам і ґуральням. Земельні відділи почали тиснути на селян, щоб вони об'єднувалися в комуни.

У відповідь піднялася могутня хвиля селянського протесту, яка змусила Леніна і Раковського в квітні — травні переглянути аграрну політику. Близько половини земельного фонду цукрових заводів передали для розподілу між селянами. ЦК КП(б)У звернувся до місцевих органів радянської влади з вимогою суворо додержуватися принципу добровільності при утворенні комун. Та ці запізнілі й половинчасті заходи не змогли виправити становища. То більше, що селяни протестували проти всієї аграрної політики, зокрема й реквізицій хліба за продрозкладкою.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >