< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Рольова амбівалентність особистості

Соціально-психологічний аналіз соціальної ролі має велике значення для розуміння поведінки особистості. На думку Р. Лінтона, який зробив вагомий внесок у розвиток рольової теорії, роль взаємопов'язана з установками, цінностями і поведінкою, які суспільство приписує кожній людині, що має певний статус.

Роль є зовнішньою поведінкою, динамічним аспектом статусу, тим, що індивід повинен зробити, щоб виправдати своє соціальне становище. При дослідженні ролі індивіда (міжособистісної ролі) соціологічний і соціально-психологічний аспекти тісно взаємопов'язані.

Важливо їх не абсолютизувати, а досліджувати в єдності суб'єктивний аспект рольової поведінки з об'єктивними суспільними ставленнями. Останнє є визначальним для формування в суспільній свідомості очікувань-вимог, прав і обов'язків, способів поведінки, які відповідають тій чи іншій ролі.

Виявлення факторів, які впливають на сприймання і виконання індивідом тієї чи іншої ролі, дають змогу стимулювати реконструювання застарілих соціальних установок.

Останнім часом усе більшої актуальності набуває новий напрямок у психологічних дослідженнях - тендерна психологія, яка вивчає статус чоловіка і жінки в сучасному суспільстві і їхні стосунки, соціальні ролі, зокрема сімейні. Від розв'язання цих питань залежатимуть освітні стандарти, культурні цінності, демократизм, цивілізованість суспільства і, нарешті, ставлення до іншої статі.

Важливо під час вивчення соціальних ролей усвідомлювати як диференціацію конвеційних та міжособистісних ролей, так і їхню інтеграцію у конкретному виконанні.

Конвенційні ролі визначені правом, мораллю, традицією для будь-якої людини; вони стандартизовані та безособистісні. Наприклад, права та обов'язки будь-якого батька (матері) щодо дітей та ставлення дітей до батька (матері) визначені законодавством, вони контролюються мораллю та традицією.

Водночас конвенційні ролі реалізуються у конкретній сім'ї і цілком залежать від внутрішнього світу їхніх учасників.

Для конструктивного виконання сімейної ролі необхідно, щоб уся система ролей у конкретній сім'ї відповідала певним вимогам. Зокрема, ролі, які виконує індивід в сім'ї, забезпечують задоволення потреб у повазі, визнанні, любові; вони відповідають індивідуальним можливостям (інтелекту, волі, почуттям); система сімейних ролей забезпечує задоволення потреб кожного члена родини. Наприклад, якщо відпочинок одного члена сім'ї забезпечується за рахунок тяжкої праці і відсутності відпочинку іншого, то така рольова структура стає психотравмувальною. Відбувається патологізація ролей у сім'ї ("цап відбувайло", "мученик", "хворий", "невідповідальний", "дитина - надія родини", "ганьба сім'ї" тощо).

Сучасна культура породжує та сприяє зростанню амбівалентності особистості, в тому числі в батьківстві, материнстві, у сімейних стосунках. Необхідно зрозуміти причини і наслідки цього феномену, зокрема, інфантильні залежності, його потенційну небезпеку і спрямувати її силу в творче русло. У цьому контексті розглянемо батьківську та материнську ролі, а також сімейні стосунки в сучасних умовах.

Концептуалізація феномену амбівалентності соціальних установок особистості

Амбівалентність атитюдів (соціальних установок) передує формуванню складніших психічних утворень особистості, зокрема, системі ціннісних орієнтацій, ось чому важливо, щоб це психічне явище розвивалось узгоджено, гармонійно.

Поняття "амбівалентність атитюда'' увійшло в тезаурус зарубіжної психологічної науки в 60-70-х роках і закріпилося у 90-х роках XX ст. як одна з фундаментальних її категорій.

Дослідження амбівалентності атитюдів у сучасній психології стоїть поруч з такими проблемами, як установка (Д.М. Узнадзе); ставлення (В.М. М'ясищев); спрямованість особистості (Л.І. Божович); установка як стабілізатор діяльності (О.Г. Асмолов); соціальна установка (Г.М. Андреева, В.О. Ядов); узагальнена смислова установка (СІ. Подмазін).

Перш ніж розглянути означену проблему в західній психології, треба визначити такі поняття як установка, соціальна установка (атитюд).

Г.М. Андреева зазначає, що в західній соціальній психології для позначення соціальної установки використовується термін "атитюд". Необхідно зробити це уточнення тому, що для терміна "установка" (на відміну від значення, яке презентовано школою Д.М. Узнадзе) в англійській мові є інший відповідник - "set" [7, с. 291].

Зазначимо, що вивчення атитюдів у західній психології є самостійним і досить розробленим напрямом. Однак у загальній психології термін "установка" має своє власне значення, свій власний напрям дослідження і необхідно співвіднести зміст поняття "соціальна установка" з його традиційним розумінням. "Зовнішній збіг термінів "установка" і "соціальна установка" приводить до того, - пише Г.М. Андреева, - що іноді зміст цих понять розглядають як ідентичний" [7, с. 288]. Тому необхідно розділити сферу дій установок, як їх розумів Д.М. Узнадзе, і сферу використання соціальних установок (атитюдів).

У визначенні установки, за Д.М. Узнадзе, підкреслюється, що це цілісний динамічний стан суб'єкта, стан готовності до певної активності, зумовлений двома факторами: потребою суб'єкта і відповідною об'єктивною ситуацією. "Установка - це стан, який не є змістом свідомості, але все ж має вирішальний вплив на ЇЇ роботу" [153, с. 62-63].

Запропоноване розуміння установки не пов'язане із засвоєнням індивідом соціального досвіду, а найбільше стосується найпростіших фізіологічних потреб людини на несвідомому рівні, "...що виключає використання цього поняття стосовно вивчення найбільш складних, вищих форм людської діяльності" [7, с 289].

Цей погляд висловили і провідні вчені інституту психології РАН у монографії "Сучасна психологія": "...установка (за теорією Д.М Узнадзе) позбавлена соціальності, усвідомленості й емоційності та відображає насамперед психофізіологічну готовність індивіда до певних дій" [147, с. 490].

Виявленням особливих станів особистості, які передують реальній поведінці, займались Л.І. Божович, О.М. Леонтьєв, В.М. М'ясищев, В.О. Ядов.

В.М. М'ясищев розглядає ставлення як систему зв'язків людини зі світом та іншими людьми. Автор вважає, що "...психологічні ставлення людини в розвинутому вигляді є цілісною системою індивідуальних, вибіркових, усвідомлених зв'язків особистості з різними сторонами об'єктивної дійсності" [105, с. 16]. Ставлення відрізняється від установки тим, що в контексті першого передбачаються і соціальні об'єкти, на які воно розповсюджується, і різноманітні, з соціально-психологічної точки зору, ситуації.

Л.І. Божович при дослідженні формування особистості в дитячому віці встановила, що спрямованість особистості постає як внутрішня позиція щодо соціального оточення, до окремих соціальних об'єктів: "Внутрішня позиція специфічна для кожного вікового етапу розвитку дитини. Вона зумовлює загальний характер ЇЇ переживань, систему ставлення до дійсності і таким чином створює єдність і цілісність її вікового психологічного образу" [20, с. 66].

Спрямованість особистості - це схильність особистості діяти певним чином у всіх сферах її життєдіяльності. "Така інтерпретація спрямованості особистості, - стверджує Г.М. Андрєєва, - дає змогу розглядати це поняття як однопорядкове з поняттям установки" [7, с. 290].

Не випадково В.О. Ядов відмовився від використання поняття "установка" і став уживати таке поняття, як фіксована установка, або диспозиція. "Диспозиція особистості - це фіксована в її соціальному досвіді схильність сприймати і оцінювати умови діяльності, власну активність і дії інших, а також готовність діяти в конкретних умовах певним чином. Цим поняттям об'єднують різноманітні потребово-мотиваційні структури суб'єкта, які так чи інакше регулюють його соціальну поведінку [191, с. 306].

Отже, автор увів новий термін "диспозиція" як узагальнене поняття соціальної установки, основними ознаками якого є усвідомлення, оцінка та готовність діяти. Він пропонував свою модель формування диспозиції на тому чи іншому рівні, яка завжди виникає при наявності певної потреби і ситуації задоволення цієї потреби. Основна ідея концепції В.О. Ядова така; людина володіє складною системою різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку та діяльність.

У зв'язку з цим, В.О. Ядов вважає правомірним розглянути диспозиційні явища в межах загальної диспозиційної структури особистості як цілісного суб'єкта діяльності. Перший, або нижчий, її рівень утворюють елементарні фіксовані установки. В їхній основі лежить задоволення вітальних потреб у найпростіших ситуаціях. Вони є стереотипною поведінковою готовністю відповідним чином реагувати на ситуацію. Ці установки позбавлені модальності і є неусвідомленими.

Другий рівень - складні диспозиції - соціально фіксовані установки або атитюди, тобто безпосередньо система узагальнених соціальних установок, яким притаманні три основні компоненти: емоційний, когнітивний, поведінковий. До факторів, які формують соціальні установки, необхідно віднести соціальні потреби та відповідні соціальні ситуації: "...результат "зіткнення" потреб засвоєння певних видів і форм діяльності і відповідних соціальних умов, в яких ці потреби реалізуються" [191, с. 306]. Соціальні установки створюються як реакції на різноманітні соціальні об'єкти, ситуації або їхні властивості. Регулятивна роль цих диспозицій полягає в тому, що особистість виробляє певні ставлення (оцінки) до соціальних об'єктів, які включені в діяльність на певному її рівні.

Наступний, третій диспозиційний рівень - головні соціальні установки - загальна спрямованість інтересів особистості стосовно конкретної сфери соціальної активності. Соціальні установки цього рівня також мають три компоненти: емоційний, когнітивний, поведінковий.

Четвертий, найвищий рівень диспозицій, утворює система ціннісних орієнтацій особистості, які регулюють поведінку і діяльність особистості в найбільш значущих ситуаціях її соціальної активності. Ця система ціннісних орієнтацій формується на основі вищих соціальних потреб особистості і відповідно до загальносоціальних умов, які надають можливості реалізації певних соціальних та індивідуальних цінностей.

Така, згідно з поглядами В.О. Ядова, модель диспозиційної структури особистості слугує регулятивною системою поведінки. Кожен з рівнів диспозицій регулює конкретні типи активності суб'єкта діяльності: перший рівень регулює безпосередні реакції суб'єкта на актуальну ситуацію; другий рівень - систему вчинків чи поведінку; третій рівень реалізує спрямованість інтересів у конкретній ситуації; четвертий рівень визначає цілісність діяльності особистості.

Взаємозв'язки між різними елементами диспозиційної структури, які створюють різні підсистеми (емоційну, когнітивну, поведінкову) та різні рівні (від елементарних фіксованих установок до ціннісних орієнтацій), згідно з В.О. Ядовим, необхідно розглядати як механізм функціонування диспозиційної системи, оскільки вона забезпечує цілеспрямоване управління поведінкою особистості як цілісною системою, в якій усі елементи взаємопов'язані та взаємодіють певним чином.

О.М. Леонтьєв дає визначення особистісному смислу як відображенню в свідомості відношення мотиву діяльності та ЦІЛІ дії. Згідно з концепцією цього автора, смисл не є безпосереднім предметом, це - сутність відношення між "речами", "...смисл є... ставленням, яке утворюється в житті, в діяльності суб'єкта" [85, с 243].

Незважаючи на наявні суперечності в термінології, між розглянутими підходами є багато спільного. Так, В.О. Ядов підкреслює, що "...поняття особистісного смислу, яке використовує в своїй теорії О.М. Леонтьєв, подібне до таких понять, як "ставлення", "соціально фіксована установка" чи "диспозиція", оскільки особистісні смисли відображають факт "упередженості людської свідомості" [190, с. 105].

Ідеї О.М. Леонтьєва про особистісний смисл були творчо продовжені О.Г. Асмоловим [11] в інтерпретації установки як функціонального механізму стабілізації діяльності на різних рівнях її здійснення. Він виділяє такі рівні установки: смислову, цільову, операційну та психофізіологічний механізм установки, що виявляється в сенсорному і моторному налаштуванні на дію. На первинному (нижчому) рівні розміщена операційна установка, на найвищому - соціальна (смислова), а усередині між ними - цільова установка. Під операційною установкою мається на увазі готовність, яка виникає при передбаченні, що спирається на минулий досвід поведінки в подібних ситуаціях та змінюється під впливом тих умов, в яких у заданий момент розгортається дія. На основі операційної установки здійснюється спосіб дії - операція. Цільова установка є готовністю, що актуалізується суб'єктом після прийняття завдання, в якому подано мету дії. О.Г. Асмолов розглядає смислову установку як форму вираження особистісного сенсу в регуляції діяльності людини, як ставлення особистості до цінності. Смислові установки змінюються тільки при зміні самої діяльності суб'єкта, тоді як цільові та операційні змінюються постійно, залежно від умов діяльності.

Н.Л. Коломийський, солідаризуючись з поглядами О.Г. Асмо-лова, приділяє увагу дослідженню процесу навчання менеджерів освіти шляхом зміни установок різних рівнів. Смислові установки особистості "перевиховуються", а цільові та операційні установки "переучуються". "Соціально-психологічні механізми впливу на особистість, - пише автор, - через переконання навіювання, психічне зараження, наслідування стають резервом досягнення успіху в цьому процесі формування, зміни, посилення смислових установок" [73, с. 24]. Вчений вважає, що психологічні резерви активних форм і методів проведення занять з психології "...пов'язані з тим, що на основі певних смислових і цільових установок формуються (через відповідні вправи) операційні установки. Здійснювана тут екстеріоризація зумовлена попередньою інтеріоризацією фундаментальних уявлень, переконань, понять'' [73, с. 24].

СІ. Подмазін відводить центральне місце в своїй роботі виявленню узагальнених смислових установок (генералізованих та локальних) у різних типів акцентуйованих підлітків як внутрішніх психологічних факторів, які визначають той чи інший стереотип поведінки. Сукупність різних за своїми функціями узагальнених смислових установок суб'єкта утворює цілісне установочне поле. Генералізовані смислові установки є основою рис характеру суб'єкта. Актуальні локальні смислові установки, які ще не встигли генералізуватися, - це фонд мінливості характеру особи.

Особливо цінними е положення СІ. Подмазіна про виникнення амбівалентності в установочному полі як основи психокорекції: "...включення суб'єкта в діяльність, під час якої буде відбуватися зниження інтенсивності установок, які генералізувалися, і актуалізація адаптивних локальних установок (у тому числі і латентних) з їхньою дальшою фіксацією і є одним з основних підходів у корекційній роботі з акцентуйованими підлітками" [115, с. 98-99]. Отже, формування смислових установок випереджає і значною мірою визначає становлення рис характеру, але протікає цей процес тільки в особисто значущій для суб'єкта діяльності.

Проведений аналіз дав нам змогу уточнити зміст терміна "атитюд" або "соціальна установка" за допомогою встановлення зв'язків із близькими психологічними поняттями. Зазначимо, що поняття "соціальна установка" (атитюд) має право на існування в психології поруч а поняттям "установка", яке було розроблено школою Д.М. Узнадзе. На жаль, амбівалентність не розглядалась в жодному з цих напрямів. Становлення поняття "амбівалентність атитюда" перебуває у полі теоретико-практичного інтересу при вивченні соціальних установок у західній психології.

Зазначимо, що в психології, передусім у зарубіжній, амбівалентність була певною мірою досліджена, в теорії атитюдів її часто ігнорували. М. Занна, М. Томпсон стверджують, що таке знехтування зумовлено низкою причин.

По-перше, розуміння амбівалентності довгий час знаходилось під впливом клінічних теорій несвідомого конфлікту. Тому не тільки психоаналітики, а й теоретики атитюдів вважали, що амбівалентність неможливо виміряти, хоча вона у сфері соціальних установок доступна для особистості і може бути кількісно визначена за допомогою опитувальників.

По-друге, очевидний негативний вплив моделей узгодженості атитюдів (Л. Фестінгер). Тенденція до узгодженості в усіх аспектах життя залишає мало місця для виникнення конфліктів, які можуть стимулювати амбівалентність.

По-третє, найбільш розповсюдженою при вимірюванні атитюдів була шкала семантичного диференціала, яка не давала респондентам можливості виявити їхню амбівалентність. Таке вимірювання подає атитюди за біполярними шкалами: прихильності-неприязні, позитивного-негативного, любові-ненависті. Респондентам необхідно було зробити лише одну позначку на шкалі (від +4 до -4). Це передбачає, що об'єкт не оцінюється одночасно з позитивного і негативного боку, як того вимагає зміст поняття "амбівалентність" [225, с. 261].

Всупереч вищезазначеним причинам, концептуалізація амбівалентності атитюдів у зарубіжній психології відбулася, про що свідчать опубліковані у 90-х роках результати психологічних досліджень [206; 224; 225].

Як базисну категорію для дефініції амбівалентності атитюда використовують такі поняття: схильність, прагнення, властивість, почуття, реакція, цінність, оцінка.

Більшість західних дослідників дотримується думки, що ати-тюд - це оцінна реакція, яка, з одного боку, може бути виражена як у позитивних, а з іншого - у негативних почуттях, намірах. Так, Л. Терстоун, Ю. Чейв визначили атитюд як "...загальну суму людських схильностей і почуттів, упереджень, ідей, побоювань, загроз і переконань з певної проблеми" [226, с. 6], тобто атитюд, на їхню думку, одночасно відображає позитивне Й Негативне в об'єкті. Атитюд, згідно з поглядами цих авторів, може коливатися між двома крайніми точками: від максимально позитивної (і мінімально негативної) до максимально негативної (і мінімально позитивної).

Г. Олпорт розглядав атитюд як просте, одномірне поняття, яке відображає лише афективну сторону: "...атитюд - це набута схильність ставитись до чого-небудь позитивно чи негативно" [194, с. 818]. Крім того, він припустив, що біполярність атитюдів ("позитив" - "негатив") є їхньою найбільш характерною рисою. Учений проаналізував сімнадцять визначень цього поняття і виділив ті властивості атитюда, які відзначили всі західні дослідники: певний стан свідомості і нервової системи; готовність до реакції; зумовленість попереднім досвідом; здійснення впливу на поведінку.

Таким чином, була встановлена залежність атитюда від попереднього досвіду і його важлива роль у визначенні й регуляції поведінки. При цьому Г. Олпорт піддав сумніву одномірний підхід до атитюда, підкреслюючи, що втрачається багатогранність такого конструкта. Ця ідея дала початок розробленню різних підходів до визначення атитюда, з одного боку, та вивчення його амбівалентності - з іншого боку.

Дослідників можна розділити, згідно з К. Капланом, за двома різними підходами до визначення складових соціальної установки [208, с. 361]. Перший - прибічники багатокомпонентної природи атитюда вважали, що оцінна складова не є єдиним компонентом установки [200; 214; 224; 225]. Другий підхід об'єднує психологів, які розглядають афективний компонент як єдину основу оцінного характеру атитюда [205; 208]. Такий спосіб визначення зветься одномірним, оскільки виділяє тільки один компонент цього поняття.

М. СмІт [221] розробив трьохкомпонентну структуру атитюда, в якій виділив: а) афективний компонент (любов і ненависть, симпатія й антипатія) - емоційну оцінку; б) когнітивний компонент (переконання, думки й ідеї щодо суб'єкта соціальної установки, на який вона спрямована) - усвідомлення об'єкта атитюда; в) поведінковий (мотиви і цілі поведінки чи схильність до певних вчинків, намірів) - послідовну поведінку щодо об'єкта.

Д. Штальберг та Д. Фрей, аналізуючи дослідження трикомпонентної і однокомпонентної моделі атитюда, констатували, "...що остаточний висновок про переваги тримірної над одномірною моделлю зараз є передчасним" [182, с 231]. Автори пояснили це тим, що структура атитюда може бути представлена афективною реакцією, коли її" об'єкт простий або людина не має прямого досвіду взаємодії з об'єктом. Соціальну смислову установку можна було 6 подати трикомпонентно, оскільки це залежить не тільки від об'єкта дослідження, а й від особистості того, хто має цей атитюд.

Поняття "амбівалентність атитюда" було вперше введене в психологію у 1966 р. відомим теоретиком атитюдів В. Скоттом. Він розглядав амбівалентність як властивість (стійку особливість) соціальної установки: що більші за силою протилежні позитивні і негативні тенденції, то вищий ступінь її амбівалентності. Але погляди цього вченого були певною мірою ігноровані дослідниками атитюдів.

М. Занна та Дж. Ремпель висловили думку, що афективні та оцінні відповіді не треба вважати синонімічними, тому що атитюди ґрунтуються на переконаннях, емоціях і/чи минулій поведінці стосовно атитюдного об'єкта. У цих поглядах враховували суперечливість джерел інформації про один і той самий атитюд [229, с. 318].

Оскільки атитюд, згідно з поглядами М. Занни, Дж. Ремпеля, - це комплексне утворення, яке складається із взаємопов'язаних окремих елементів, то він є атитюдною системою. Така модель атитюда була серед перших, де амбівалентність враховували як у теоретичних, так і в експериментальних дослідженнях.

Погляди М. Занни, Дж. Ремпеля дали поштовх для дослідження конструкта "амбівалентність атитюда" у напрямі визначення його сутності, структурних зв'язків.

Д. Вігінер, Дж. Даунін, Дж. Кроснік, Р. Петті визначають досліджуване поняття як багатокомпонентне утворення: "Амбівалентність виявляється одночасно як позитивні і негативні елементи реакцій стосовно об'єкта атитюда" [228, с 455].

Т. Остром [215] експериментально довів обґрунтованість трикомпонентної структури атитюда та амбівалентності як суттєвої особливості чи властивості цих компонентів. Вчений вважає, що тривалий досвід засвоєння атитюдів є необхідною умовою зменшення амбівалентності та підвищення їхньої стійкості.

Цей автор дослідив, зокрема, ставлення до церкви. Індивід з раннього дитинства регулярно засвоює багато інформації про цей соціальний інститут, відвідуючи церкву. Можна стверджувати, що це змінює його переконання і атитюд до церкви стає у нього узгодженим. В атитюдних оцінках індивідів простежується тенденція збереження їхньої еквівалентності.

К. Кашіан дав таке визначення амбівалентності атитюдів: це різниця між позитивними і негативними компонентами атитюда. Отже, згідно з цим визначенням атитюда, що більша полярність його компонентів, то більша амбівалентність атитюда. К. Каплан підкреслює, що зміцнення позитивного (негативного) атитюда можливо, коли буде зростати компонент "подобається" ("не подобається") та зменшуватися - "не подобається" ("подобається") [208, с. 371].

М. Ербер, С Ходжес, Т. Вілсон, як і К. Каплан, вважають цю дефініцію одномірною: "Амбівалентність визначається існуванням у людини і позитивної, і негативної оцінки об'єкта атитюда" [192, с 443]. Схильність до оцінювання є невід'ємною частиною людської натури. Індивід оцінює майже все, з чим доводиться стикатися, незалежно від того, наскільки коротким є знайомство з об'єктом чи наскільки значущий сам об'єкт.

Дж. Зелер, С. Фельдман розкривають сутність цього поняття так: "Амбівалентність атитюда викликана різноманітними та протилежними ціннісними підходами громадян до політики" [201, с. 268].

Ці психологи досліджували амбівалентність атитюдів громадян США стосовно покращення добробуту населення. Так, наприклад, найменша кількість прихильників консерваторів виявила амбівалентність цього атитюда. Це пов'язано з тим, що вони визнають політику уряду доцільною, але критично ставляться до конкретних урядових програм.

Найвища амбівалентність атитюда щодо добробуту американців була виявлена у прихильників лібералізму тому, що їм важко узгодити гуманістичні цінності з консервативними принципами індивідуалізму і обмеження уряду. Автори дійшли висновку, що "...більшість людей внутрішньо конфліктні щодо вибору системи побудови добробуту. Люди, з одного боку, підносять індивідуалізм, з іншого - прагнуть співчувати бідним. Конфлікт цінностей як вияв амбівалентності підвищується в усіх американців, коли розглядаються конкретні урядові програми та їхні переваги" [201, с. 293].

Дж. Баг, Р. Говендер, Ф. Претто, Ш. Чейкен [195] виділили таку характеристику атитюда, як нестабільність, породжену амбівалентністю. Дослідники довели, що більш амбівалентні люди мали менш стабільні оцінки.

Згідно з дослідженням В. Крено, Дж. Сайвесека [197] амбівалентність формується під впливом надстимулювання діяльності. Зокрема, автори провели експеримент, у якому респонденти отримали п'ять доларів за читання маленького тексту. З одного боку, людині приємно отримати гроші, з іншого - вона розуміє, що це відносно великі гроші за таку просту роботу, тобто в результаті у респондентів утворюється амбівалентність атитюда.

Аналізуючи цю проблему, В. Крено, Дж. Сайвесек пишуть, що винагорода не приведе до зниження мотивації, якщо тільки суб'єктові не стає відома інформація, яка підтверджує його сумніви (тут щось не те...), що утворюються через надмірний (чи неадекватний) зовнішній вплив. Посилення атитюда є результатом саме зовнішнього стимулювання. Ефект надстимулювання не виявляється в групах суб'єктів, які не мають доступу до контр-інформації, тобто "...в основі такого явища закладені когнітивні процеси. Ознайомлення з контрінформацією (студенти почули від лаборанта, що не варто давати п'ять доларів за читання тексту) підтверджувало очікування респондентів, які вже мали сумніви, про необхідність винагороди. Студенти реагували адекватно на ту ж саму ситуацію, коли не були ознайомлені з негативною думкою лаборанта" [197, с. 152].

Отже, ця когнітивна модель, розроблена В. Крено, Дж. Сай-весеком, описує як стандартний ефект стимулювання, так і надстимулювання. Зайве стимулювання призводить до зростання амбівалентності до нього. При цьому негативна мотивація з'являється при підтвердженні сумнівів індивіда.

І. Кец та Р. Хес (209] дослідили особливості расової амбівалентності атитюдів> яка, на думку цих авторів, є результатом доказів "за і проти" в оцінюванні раси. Вони розробили шкали позитивного і негативного ставлення до темношкірого населення США. Так, наприклад, людина, у якої однакові позитивні і негативні оцінки афроамериканців, більш амбівалентна І переживає конфліктні почуття, порівняно з тією, у якої високі бали за однією шкалою і низькі за іншою. Інакше кажучи, амбівалентність більша у людини тоді, коли будуть високі бали з обох шкал.

1. Кец визначив чотири мотиваційні функції атитюдів, на які посилаються сучасні дослідники соціальних установок [цит. за 182, с. 239]: 1) егозахисна функція дає змогу індивіду чинити опір негативній інформації стосовно себе чи значущих для нього об'єктів, тобто атитюд сприяє вирішенню внутрішніх конфліктів; 2) функція вираження цінностей допомагає людині визначити свою головну цінність; 3) адаптивна функція дає можливість спрямувати індивіда на ті об'єкти, які слугують досягненню цілей; 4) функція пізнання, схематизації дає можливість "упорядкувати" хаотичний світ, розподіляючи за категоріями вхідну інформацію, щоб спростити і зрозуміти її. Будь-яка соціальна установка може слугувати чи одній (головній) функції, чи декільком залежно від типу особистості і ситуаційного контексту. Ось чому усвідомлення амбівалентності атитюдів є багатогранним процесом.

М. Занна, М. Томпсон, обґрунтовуючи свою модель амбівалентності атитюдів, розкрили їхню сутність: "Ми пропонуємо використовувати для загальної оцінки амбівалентності атитюдів такі шкали: для оцінки афективної амбівалентності - приємний-неприємний; для оцінки когнітивної - корисний-некорисний" [224, с. 378]. Ці автори довели, що амбівалентність характеризує конкретні атитюди, систему атитюдів і особистість. Вони акцентували увагу на необхідності надання поняттю "амбівалентність атитюда" статусу головного концепти.

Д. Гріффін, М. Занна, М. Томпсон [224] назвали не зовсім традиційною для психології одну зі своїх провідних праць з цієї проблематики "Давайте не будемо байдужими до амбівалентності атитюдів!" Так вони хотіли активізувати зусилля дослідників соціальних установок.

М. Занна, М. Томпсон [225], досліджуючи у студентів коледжу амбівалентність атитюдів (опіка хворих на ВІЛ; евтаназія;

відновлення смертної кари; безкоштовні клініки, де роблять аборти; введення більш жорстких законів щодо вживання алкоголю під час керування автомобілем), виявили у них особливості вияву потреби у пізнанні, страху неповноцінності та особисту участь у вищезазначених подіях.

Ці дослідники показали, що студенти з високою потребою в пізнанні мали низьку амбівалентність атитюдів. Респонденти з високим рівнем страху неповноцінності, тобто схильністю не довіряти собі, виявили високу амбівалентність (негативну). Була підтверджена гіпотеза про те, що високий рівень особистої участі у вирішенні проблем позитивно корелює з низькою амбівалентністю атитюдів. Встановлені й інші кореляції, наприклад, найвищу амбівалентність простежували у людей з високим рівнем пове-дінкового компонента та страхом неповноцінності і низьким рівнем потреби в пізнанні. Позитивна кореляція констатована між потребою в пізнанні та особистим досвідом участі в розв'язанні проблемних питань стосовно конкретного атитюда.

Д. Гріффін, М. Занна І М. Томпсон розробили модель афек-тивно-когнітивного виду амбівалентності, що виникає, "...коли чиєсь серце говорить одне, а розум - інше" [224, с. 378]. Афективно-когнітивна амбівалентність може бути як позитивною, так і негативною. Вони також констатували: для того, щоб мати амбівалентність у двох сферах атитюда, людина повинна бути в них поляризованою у протилежних напрямах. Особистість буде переживати більшу афективно-когнітивну амбівалентність, наприклад, стосовно евтаназії, якщо вона рішуче "за" евтаназію в афективній сфері і рішуче "проти" неї в когнітивній сфері і навпаки.

Інакше кажучи, коли людина "за" з певної проблеми в афективному компоненті і "проти" в когнітивному, вона може бути, на думку цих авторів, названа особистістю з афективно-антикогнітивною амбівалентністю.

П. Брьомер, К. Джонас та М. Дьєль визначили амбівалентність атитюда як "...співіснування позитивної і негативної оцінки одного й того ж атитюдного об'єкта" [206, с. 192]. Автори довели, що амбівалентність зменшує впевненість особистості, яка зумовлює систематичний аналіз інформації, збільшує узгодженість між суперечливими ставленнями та відповідними по* ведінковими намірами щодо нових або незнайомих атитюдних об'єктів.

Д. Бургес, Дж. Джост дослідили особливості амбівалентності атитюдів до групи, членом якої є індивід. Автори висунули припущення, що амбівалентність низькостатусних груп відносно своєї групи значно вища, ніж до групи високого статусу. "Члени групи низького соціального статусу розриваються між вірністю своїй групі і тенденцією приймати ієрархічну систему, прийняту в суспільстві, як справедливу і легітимну. Одночасно їхня оцінка має низьку амбівалентність до членів групи високого статусу і високу амбівалентність до членів своєї групи..." [207, с. 167).

Д. Бургес та Дж. Джост розглядали високу амбівалентність атитюда як самоненависть груп з низьким статусом, коли чимало ЇЇ членів віддають перевагу цінності вищестатусних груп (наприклад, діти афроамериканців люблять білих ляльок). Вчені довели, що в таких групах є феномен реальної (ненависть до членів своєї групи) та захисної амбівалентності (ненависть до групи високого статусу).

В експериментальній роботі, проведеній Д. Бургесом, Дж. Джос-том, досліджували амбівалентність студентів низькостатусного університету (перший експеримент) та виявляли особливості атитюда до проблем жінки (другий експеримент). Зокрема, останній експеримент полягав у тому, що учасникам дослідження прочитали статтю про студентку А., яка подала до суду за дискримінацію за статевою ознакою. У респондентів виявили амбівалентність атитюда щодо позивачки (студентки А.), а також амбівалентність оцінки до університету як установи, що несе відповідальність за це. Жінки-респондентки були більш амбівалентні (негативні) до жінки-студентки А. порівняно з чоловіками-респондентами (статистично вірогідно). Д. Бургес, Дж. Джост пояснюють феномен "ненависті жінки до жінок" як захисний механізм у сучасній патріархальній культурі.

Автори вважають, що єдиний спосіб, яким члени низькоста-тусної групи можуть узгодити групові потреби і суспільну думку, - прийняти нерівність статусу і переконання в тому, що вони в чомусь кращі. Члени низькостатусних груп іноді проводять певну ідеологічну роботу на користь системи, раціоналізуючи наявну нерівність ціною знехтування особистісних інтересів та інтересів своєї групи.

Підсумовуючи своє дослідження, ці вчені констатують, що "...така амбівалентність оцінки робить людей менш здатними приймати обдумані і цілеспрямовані рішення проти нерівності у суспільстві" [207, с. 29].

Дж. Мірлу вивчав проблему амбівалентності атитюдів в контексті прагнення індивіда до адаптації, гармонії, збалансованості контрастів (життя-смерть, чоловік-жінка, добро-зло), коли протилежності будуть використані для досягнення позитивних цілей. Аналізуючи високу атитюдну амбівалентність, цей учений робить висновок про те, що вона гальмує особистісне зростання: розгублені та розлючені, люди легко роблять негативний вибір" ризикуючи знищити добро.

На думку Дж. Мірлу, усвідомлення людиною знання проблеми амбівалентності необхідно використовувати для досягнення позитивних цілей.

Людина несе відповідальність за свої приховані антагоністичні почуття: "При цьому у неї постійно наявне почуття провини за внутрішнє "Я". Навіть найбільш толерантним людям важко визнати свою амбівалентність та існування деспотичних схильностей у глибині душі" [212, с. 22].

Дж. Ванер називає амбівалентність "ланкою, якої бракує у науці", "новим ключем" і зазначає, що в "...психології є простір, який називається амбівалентністю" [227, с. 121]. Задовго до трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США цей психолог підкреслював важливість вивчення амбівалентності для запобігання насильства у суспільстві. Дж. Ванер проаналізував суспільство США від 30-х до 90-х років і зробив висновок: "В американців настільки вжилась амбівалентність, що, переживаючи цей конфлікт, ми бажаємо змін, які приведуть нас до гармонії*" [227, с 114].

Особливо цінною є спроба Дж. Ванера об'єднати теорію і практику в проблематиці амбівалентності, практичне втілення ідей толерантності в життя, бажання не лише допомагати тим, хто цього потребує, а й скеровувати їх до особистісного зростання. Він бере активну участь у практичній роботі християнської благодійної програми з алкогольної і наркотичної реабілітації. Саме авторські ідеї цього вченого щодо амбівалентності соціальних установок груп залежних людей дають позитивні практичні результати.

Аналізуючи амбівалентність як ознаку сучасної цивілізації, Дж. Ванер пише: "...сучасна культура неефективно розв'язує амбівалентність і, розвиваючись, її породжує" [227, с. 21]. Амбівалентність, на його думку, - це невизначеність, яка при високій інтенсивності блокує поведінку. Водночас амбівалентність низької інтенсивності сприяє інтеграції суперечностей та стимулює творчість. Виходячи із соціологічного погляду Р. Мертона на амбівалентність як результат суперечливих очікувань у межах ролі чи статусу, Дж. Ванер підкреслює її позитивну роль. "Аналіз професій засвідчує корисність амбівалентності.... Амбівалентний професіонал виконує роботу більш ефективно, ніж той, хто діє згідно з однією нормою, ігноруючи протилежну. Наприклад, компетентний лікар, який холодно заперечує; науковець, який технічно компетентний, але без уяви. Успішний професіонал творчо працює завдяки амбівалентності, як суперечності різних норм" [227, с 23].

Дж. Ванер підкреслює значущість не лише усвідомлення, а й зниження рівня взаємовиключних суперечностей: "Амбівалентність є зіткненням минулого і майбутнього в житті людини. Деякі люди можуть припинити боротьбу, прийнявши нове з відкритими обіймами, відкинувши минуле; інші протидіють новому, міцно тримаються за минуле. Нерозв'язана амбівалентність може підсилити агресію особи чи групи. Якщо амбівалентність залишається невирішеною дуже довго і страждання знаходять колективне вираження, то це може мотивувати насильницькі дії" [227. с. 25].

Підсумовуючи аналіз цієї проблеми, Дж. Ванер зазначає: "Соціальна амбівалентність породжена процесами нейтральними, неминучими, але вони бентежать конкретну людину. Тільки подумайте про супермаркети, комп'ютери, ракети, супутники, ядерні бомби. Амбівалентність може бути інтелектуально хороброю відповіддю на плюралістичну складність сучасного життя" [227, с 26]. Далі він констатує, що "...амбівалентність підсилює самоусвідомлення. Щоб жити повно, ми повинні відповідати на конфліктні ситуації, творчо поглинаючи їх. Переживання амбівалентності посилює усвідомлення себе, навколишнього середовища і можливого розвитку майбутніх подій. Напруга амбівалентності є частиною мотиваційної боротьби з реальністю, яка набуває форми янгола чи диявола" [227, с 26-27].

М. Раулін також пише про вияви високої амбівалентності, трактуючи ЇЇ як існування одночасно сильних позитивних і негативних почуттів, які швидко чергуються, стосовно одного і того ж об'єкта. Він довів, що соціальна бажаність негативно корелює з високою амбівалентністю, а конформізм - позитивно [218, с. 64].

Н. Харріс, вивчаючи в цьому контексті амбівалентність атитюдів дітей, писав: "Амбівалентність - це комбінація почуттів очікування, прагнення, любові до об'єкта і водночас заперечення, уникнення і ненависті. Домінування позитивних і негативних переживань змінює ставлення до об'єкта" [205, с. 5]. При впливі високої амбівалентності на сферу сприймання суб'єкта, згідно з цим автором, виникають труднощі в процесі соціалізації дітей чи серйозні проблеми зі сприйманням реальності. Особливо драматичні ті випадки, де діагностується так звана "межова особистість", коли амбівалентність досягає крайніх виявів здорової психіки: викривляється сприймання реальності, порушується спілкування.

М. Мур також визначив амбівалентність атитюда як комбінацію очікування, прагнення любові до об'єкта і водночас заперечення, уникнення й ненависті. При високій амбівалентності у людини виникає невпевненість і нестійкість у судженнях, "параліч мислення".

Автор довів, що "...амбівалентність атитюда діє як різно варіантний регулятор поведінки. Низький рівень амбівалентності атитюдів людей має узгодженість з їхньою відповідною поведінкою, висока амбівалентність характеризується нестійкістю пове-дінкових намірів" [214, с. 206].

Однією з центральних проблем у з'ясуванні сутності амбівалентності атитюдів є визначення умов її зниження, а саме: доступності засвоєння проблеми, ЇЇ важливості та узгодженості в афективній, когнітивній сферах атитюдів.

К. Вільямс, Р. Фазіо [200] довели, що атитюди, які формуються поступово і регулярно, є стійкими. Вони набуваються через власний досвід і з часом стають стабільними, тому доступні і взаємопов'язані з власною поведінкою. Автори підкреслюють, що доступний атитюд (чітке розуміння, стійкість у часі) має більше можливостей утілитися в поведінці. Вчені визначили доступність засвоєння як силу зв'язків між об'єктом атитюда і його оцінкою, сформованою впродовж тривалого часу. Вони виявили, що виборці з регулярно засвоєними атитюдами були менш амбівалентними до кандидатів у президенти США і впевнено здійснювали свій вибір.

Д. Гріффін, М. Занна, М. Томпсон вказували на узгодженість афективно-когнітивної сфери як на необхідну умову становлення амбівалентності атитюдів. Щоб знизити їхню напругу, необхідно підсилити відповідність афективної і когнітивної оцінки: виникає цілісне Інтегроване когнітивно-емоційне психічне утворення (оцінка). Іншими словами, амбівалентність негативно пов'язана з афективно-когнітивною узгодженістю.

Д. Петті, Р. Прістер розкрили сутність амбівалентності атитюда "...як позитивну і негативну реакцію суб'єкта по відношенню до об'єкта" підкреслюючи, що "...високий рівень амбівалентності е психічним станом конфлікту, пов'язаним зі ставленням до об'єкта" (217, с. 431-432]. Ці автори провели експеримент щодо впливу на амбівалентність атитюдів. Вони давали в досліді як позитивні, так і негативні характеристики об'єктам (освіті, сім'ї, пенсії) однакової сили, що призвело до збільшення числа суперечностей і відповідного зростання рівня їхньої амбівалентності.

Українська дослідниця А.Е. Хурчак [175] вперше вивчила вікові особливості амбівалентності соціальних установок із врахуванням їхньої структури, а також значущості та регулярності засвоєння у юнацькому віці. Авторка визначила психолого-педагогічні умови зниження інтенсивності цієї властивості атитюдів студентів у навчально-виховному процесі ВНЗ та обгрунтувала психо-корекційну програму.

Хурчак А.Е. виділила такі умови моделювання збалансованої амбівалентності атитюдів у юнацькому віці: актуалізація усвідомлення досліджуваними значущості їхніх соціальних установок, організація регулярного засвоєння атитюдів студентами на основі власного досвіду, зменшення у них амбіеквальності (рівності) позитивних і негативних оцінок соціальних установок з домінуванням позитивної спрямованості, активізації осмислення досліджуваними негативних і позитивних оцінок у структурі атитюда, сприяння афективно-когнітивній узгодженості їхніх соціальних установок, зростання таких особистісних утворень, як довіра до себе, потреба в пізнанні, самоефективність.

Отож, проведений нами аналіз літературних джерел дав змогу розкрити психологічний зміст поняття "амбівалентність атитюда", встановивши зв'язки та відокремивши поняття "соціальна установка" від близьких психологічних термінів (особистісний смисл, спрямованість особистості, ставлення, установка), а також проаналізувавши становлення амбівалентності в дослідженнях атитюдів.

Амбівалентність атитюда ми визначаємо як властивість, що виявляється в одночасному існуванні взаємовиключних суперечливих оцінок (позитивних і негативних) в афективній, когнітивній і поведінковій сферах особистості щодо об'єктів чи ситуацій зовнішнього або внутрішнього світу суб'єкта.

Концептуалізація амбівалентності атитюдів передбачає врахування соціальних, вікових та індивідуальних особливостей їхнього функціонування.

Люди неефективно підходять до вирішення проблеми амбівалентності І навіть підсилюють її (війни, подвійна мораль тощо). Якщо амбівалентність тривалий час не вирішується, то це може мотивувати агресію. Переживання суперечностей посилює самоусвідомлення, передбачення можливого розвитку майбутніх подій або ж веде до деструкції (особистісної і/чи групової).

Становлення амбівалентності атитюдів є полідетермінованим процесом, провідна роль в якому належить особистості, яка обирає збалансований чи дезінтегрований його напрямок. Позитивне спрямування амбівалентності атитюдів ґрунтується на загальнолюдських цінностях, творчості особистості. Завдяки амбівалентності низької Інтенсивності людина працює успішно,творчо, тому що створюється помірна напруга протилежних норм. Амбівалентність низької Інтенсивності є необхідною передумовою Інтеграції сфери атитюдів, їхньої збалансованості, гармонії та індивідуалізації "Я". Висока атитюдна амбівалентність руйнує оптимальні умови для особистісного зростання та зумовлює негативний вибір особистості.

Трикомпонентна структура амбівалентності атитюда є перспективною для виявлення амбівалентності як в окремих компонентах, так і між його складовими. Однокомпонентна побудова цього конструкта використовується тоді, коли теми є новими чи дуже простими для особистості.

Емпіричними корелятами амбівалентності атитюдів у психологічних дослідженнях є інтолерантність-толерантність до взаємовиключних суперечностей, залежність, імпульсивність, тривожність, недовіра до себе, популярність, потреба в пізнанні, самоефективність.

Дослідження амбіваленості атитюдів є проблемою недостатньо вивченою у західній психології, а у вітчизняній психології ЇЇ лише почали розробляти. Вкрай необхідно не лише побіжно використовувати цей термін у сучасній українській психології, а й приділяти спеціальну увагу цьому феномену.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >