< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Японська цивілізація

Серед усіх існуючих нині цивілізацій японська впродовж усього XX ст. привертала найбільшу увагу і цікавість. Ще не так давно американці боялися, що японці зроблять їх усіх безробітними. А деякі політики Японії проголошували, що XXI ст. пройде під знаком саме їхньої країни. Світ не міг знайти пояснень "японському диву" - швидкому економічному розвитку, який вивів цю державу на друге місце після СІЛА. У середині першого десятиріччя нового століття ажіотаж спав. Японія протягом півтора десятка років перебуває у стані рецесії, тобто падіння економічних показників, й аналітики вказують на системну кризу, у якій вона опинилася.

Японська цивілізація є дуже своєрідною. Це спільність моноетнічна і монодержавна. Вона побудована на засадах інтенсивної праці і витонченої культури. Японська цивілізація століттями живе в постійному процесі усвідомленої самоосвіти - самоосвіти через піднесення, тріумфи, кризи. У процесі свого розвитку вона проходила крізь смуги критичних переоцінок самої себе, проте при усвідомленій вірності собі.

Порівняно з китайською цивілізацією японська вважається молодою. "Молодий" і її народ. Він сформувався внаслідок складного етнічного злиття переселенців, які, подолавши відстань від азіатського берега до Японських островів, асимілювали місцеве населення. Автохтонними мешканцями на островах були, як вважається, протоайнські племена, а також племена малайсько-полінезійського походження. На початку І тис. н. е. з південної частини Корейського півострову відбувалася інтенсивна міграція протояпонських племена, яким удалося протягом III-VII ст. асимілювати населення Півдня Японії.

Традиційні начала і традиційний вигляд японської цивілізації багато в чому зумовлені своєрідністю екогеографічних умов. Японія - острівна країна. її 3900 островів простяглися ланцюгом приблизно на 3400 км уздовж східної частини Євразії. Територія складає приблизно 372,3 тис. кв. км. Головними є чотири острови: Хон-сю, Хоккайдо, Кюсю, Сікоку. Зараз багато з островів з'єднані між собою тунелями. Оскільки острови простягаються на величезну відстань із півночі на південь, то існують різкі зональні відмінності. Рельєф - переважно гірський, нараховується 40 діючих вулканів. Із цим пов'язана підвищена сейсмічність: щороку сейсмографи фіксують понад 1500 землетрусів. Звичайно, вони відбуваються на різних островах і з різною силою. Проте трапляються дуже сильні. Так у 1923 р. землетрус зруйнував повністю Токіо. Загинуло понад 140 тис. осіб. Іншою проблемою е цунамі і тайфуни, які теж часто трапляються в цьому регіоні. Наявність різних теплих і холодних морських течій навколо островів породжує циклони, зливи і тайфуни - зливи ураганної сили. Стихійні лиха, які є дуже частими, сприяли формуванню сильного характеру нації і виховали в народу стійкість до примх природи і долі.

Населення Японії на середину 2009 р. складало трохи більше 127 млн осіб. Абсолютна більшість - 99 % - японці. Решта - корейці та китайці, які живуть у великих містах. За густотою населення Японія посідає третє місце у світі після Бельгії та Нідерландів. Цим зумовлюється колосальна дорожнеча землі. Вартість земельних ділянок у сучасній Японії багаторазово перевищує вартість будівель, розташованих на ній. Окрім невеликої кількості землі (75 % території - гірська місцевість, а 85 % непридатні для ведення сільського господарства та будівництва), каменю, піску, глини і води японці майже не мають ресурсів, особливо корисних копалин. Бідність ресурсної бази стала однією з важливих передумов їх особливої працелюбності і традиції виживання. Беручи до уваги зазначені вище природні умови, зрозуміла традиційна орієнтація японця на безперервну адаптацію до постійних і тяжких життєзмін. Звідси - високий статус не тільки індивідуальної праці, але й співучасті у праці колективній.

Природні умови Японії вплинули на формування і розвиток трьох господарсько-культурних комплексів: морського, рівнинного і гірського (риболовецького, землеробського і мисливсько-збиральницько-землеробського). Нестача землі, придатної для пасовиськ, а також багаті запаси морепродуктів визначили наперед відсутність повноформатного тваринницького комплексу (не дуже велике поголів'я биків і корів у їжу не використовувалося, вони були тягловою силою). Це мало величезні наслідки не тільки для дієти японців, але й для історичного процесу взагалі. Зокрема, можна прослідкувати вплив рибальства на особливості устрою суспільного життя. Як і будь-який інший вид привласнюючої діяльності, рибальство значною мірою зазнає впливу фактора зрівнювання при розподілі здобичі. Збереження значної ролі рибальства (а отже, і зрівнювального фактора в розподілі) у господарському житті протягом усієї історії країни служило одним з обмежувачів, що не давав можливості для надмірного майнового розшарування. А останнє, як відомо, є найпотужнішим джерелом соціальної напруженості. Історія Японії знає дуже небагато селянських рухів і повстань, які не витримують порівнянь з тим, що відбувалося в Європі або в Російській імперії.

На межі III-IV ст. в Японії розпочинають вирощувати поливний рис. Це-основна сільськогосподарська культура відтоді і донині. Його продуктивність принципово вища, ніж урожайність інших відомих людині культур зернових (за винятком, можливо, кукурудзи). І це забезпечувало постійне зростання населення Японії в минулому. Поливне вирощування рису у Стародавній Японії здійснювали стійкі землеробські общини. А поля розглядалися як загальна власність. Приводити лани у належний став, знову відновлювати зрошення, збільшувати врожайність, аби вона встигала за зростанням населення, відбудовувати зруйновані землетрусами або тайфунами будинки поодинці було неможливо. За роботу бралися усією общиною. Звідси йдуть коріння японського типу свідомості - модель "моє село", якій притаманні колективізм, потреба підкорення, деякий конформізм, єдність дії. У японському суспільстві, і це зберігається нині, більше значення має не критерій неповторності особистості, а її приналежність до певної спільноти, структури (родинної, фірменної, регіональної, національної). Японці схильні до об'єднання в групу, коли індивід не мислить себе самостійною особистістю, а лише периферійною частинкою єдиного цілого, яка є чимось набагато більшим і значнішим, аніж просто сума індивідів.

Уявлення про групу (общину) як "сім'ю" передалися незабаром і самурайським об'єднанням, і середньовічним ремісничим цехам, і колективам сучасних японських фірм. Сучасний японець часто схильний вважати фірму, у якій він працює, своєю "другою сім'єю" (або і "першою") з усіма відповідними "синівськими" зобов'язаннями перед нею. Такий колективістський, напівобщинний тип соціальної організації японці називають "кьйодо-тай" (буквально "община"). Система відносин у ній передбачає патерналістське заступництво з боку лідера та "синівську" покору з боку підлеглих. Це так і зветься: "онбун - кобун" ("батько - діти"). З урахуванням цих традицій японські фірми спираються на три організаційні принципи ("три божественні дари"): довічне наймання на роботу; оплата праці за старшинством; пофірмові профспілки. Протягом тривалого часу такі принципи сприяли успішному розвитку японської економіки. Однак зараз вони належать до тих факторів, які цей розвиток гальмують.

Попри різноманітність природних умов, клімат Японського архіпелагу забезпечує можливість цілорічної напруженої праці, що не знає перерв на зиму та сієсту. Безперервний трудовий ритм створював певні передумови, разом з іншими факторами, для оформлення дуже суворої трудової етики - відомого ставлення японців до праці.

Матеріальна, зокрема харчова, основа японської цивілізації склалася до VIII-IX ст.: харчування переважно морепродуктами, відмова від тваринництва як продовольчої бази, поливне рисосіяння. Ще в період раннього середньовіччя сформувався один з визначаючих технологічних і соціоекономічних векторів розвитку японської цивілізації: віддання переваги трудомістким (а згодом - інтелектомістким) технологіям перед матеріале- та тергомісткими. У японського народу особлива повага до писемності, текстів, книг, малюнків, гравюр - цих трудо- й інтелектомістких носіїв цивілізаційної спадковості і каталізаторів цивілізаційних змін.

Господарсько-культурний комплекс, що склався в Японії, також зумовлював відсутність експансії в зовнішній світ (до революції Мейдзі 1868 р.). Цикл відтворення мав замкнений і самодостатній характер. Головним чинником була відсутність скотарства і те, що з ним обов'язково пов'язане, - комплекс територіальної агресивності, яка викликалася потребою в пасовиськах. До того ж - багаті ресурси моря, які на ті часи можна прийняти за невичерпні. Іригаційне рисосіяння, що передбачало напружену роботу і ретельне освоєння насамперед найближчого простору, значні витрати праці для створення і підтримування в належному стані іригаційних систем збільшували ступінь осілості населення і формували психотип, не дуже схильний до зміни місця проживання. Хоча в наш час набули популярності туристичні мандрівки, мільйони японців відвідують різні країни, проте на постійне мешкання за кордон щорічно виїздить тільки 15 тис. осіб.

Як і для будь-якої іншої цивілізації, для розуміння японської культурно-історичної спільноти важливо враховувати потрійне релігійне начало, що складається із синтоїзму, буддизму та конфуціанства. У давнину родові общини об'єднувалися спільними культами, ушановуванням єдиного родового божества. Поступово складалося релігійне вірування синто (синтоїзм). Пантеон раннього синто включав богів-предків родів, а також численних ландшафтних божеств, які мали місцеве значення. Ця віра обожнює природу. Зараз нараховується понад 8 млн синтоїстських божеств на чолі із сяючою богинею сонця Аматерасу. Синто не вимагає від віруючих щоденних молитов. Достатньо лише присутності в храмах на святах і приношень за виконання обрядів. У побуті ж - особливе релігійне ставлення до чистоти. Оскільки бруд ототожнюється із злом, то очищення є основою всіх обрядів. Чистота, порядок, взагалі організованість - найважливіші показники культури суспільства. У наступні часи це стало важливою підвалиною для здійснення модернізації Японії. Синто з його елементами анімізму (духи - в усьому: і в камінні, і в телевізорі), розмитістю граней між духовністю і природою, з його своєрідним історизмом (єдність етнонаціональних доль у змінюваності часів) багато в чому визначив і продовжує визначати вигляд Японії крізь століття.

У VI ст. японці сприйняли буддизм, який прийшов із Кореї. Дві такі несхожі релігії - язичницький культ обожнювання природи і вшановування предків - з одного боку, і віра, що ґрунтується на глибокій філософській основі, з іншого - ужилися і співіснують у японській цивілізації досі. Проповідники буддизм)' проголосили 8 млн місцевих святих утіленнями Будди, а синто назвав Будду одним із проявів всюдисущого божества. На той час, коли було прийнято буддизм, давня японська держава Ямато досягла певної політичної стабільності, однак пом'якшення відцентрових тенденцій усе ще залишалося однією з головних турбот правлячого роду. Аби подолати ідеологічну роздробленість, що освячувалася культами синто, японські правителі звернулися до релігії розвиненішого суспільства - до буддизму. Окрім того, що ця релігія сприяла становленню загальнодержавної ідеології" вона ще й сформувала новий тип особистості, у якої слабшою була родова прив'язаність, і тому вона здавалася більш здатною функціонувати в системі державних відносин. Хоча слід зазначити, що в Японії буддизм є своєрідним. Це - дзен-буддизм. За ним людина та її душа інтуїтивно й інтимно близькі вічно недомовленому вселенському ладу. Ця віра наклала особливий відбиток на духовність японського народу: істина дається людській душі насамперед як миттєва краса, що фрагментарно закарбовується.

Дуже важливою складовою фундаменту японської цивілізації стало конфуціанство. Хоча воно з'явилося в Японії раніше, проте Його розквіт припав на XVII ст., коли відбувалася перебудова країни ворогуючих феодалів у єдину державу. Саме тоді конфуціанство сприяло стабілізації становища й управління соціальними процесами. Воно акцентувало ідею державності, порядку, управління, легітимної влади, ієрархії в малих групах. Конфуціанство принесло із собою ідею про те, що основа моралі - це вірність, яка розуміється як обов'язок вдячності до старших і до тих, хто стоїть вище. Конфуціанська етика обов'язку, культу родини і предків, який підтримувався синто, визначили моральний клімату країні. Звідси модель соціальної організації за типом відносин учителя з учнем на основі взаємозалежності - "іємото". Звідси - готовність японців коритися не тільки батьку, старшому або вчителю, але й соціальному цілому, національній державі.

У 645 р. принц Нака як покарання за змову знищив більшу частину роду Cora, який був йому суперником і мав головну роль при дворі. Було проголошено початок нової ери - Танка* ("Великі зміни"). На початку 646 р. вийшов указ із викладом основних принципів докорінних соціально-політичних перетворень. Ці зміни, відомі як Реформи Тайка, продовжувалися приблизно 50років і закінчилися виданням першого кодексу законів "Тайхо ріцурьо" в 702 р. Насамперед верховний правитель племені Ямато був поставлений у ранг імператора - "Тенно" ("Син Неба")1.3 метою підвищення престижу імператорської влади було використано легенду про божественне походження імператора. Для максимальної централізації державної влади всю країну поділили на провінції (куні), повіти (гун) та міські поселення (рі) на чолі з губернаторами, начальниками та градоначальниками, які призначалися урядом. Ліквідовувалася існуюча система землеволодіння, коли родова знать здійснювала автономну владу над землею та людьми, які на ній проживали. Уся земля проголошувалася державною власністю, а общинники - підданими трону. Земля підлягала розподіленню серед селян згідно зі зрівняльною системою за кількістю їдців. За це вони мали сплачувати велику кількість податків і виконувати повинності, серед яких і виконання військової служби.

Ці закони в основних рисах визначили життєвий лад японців на період понад 500 років. Проте в самому законі існували положення, що порушували принцип державної власності на землю. Наділи (привілейовані - посадові, рангові, дарчі, яків тисячі разів перевершували наділи селян) з прикріпленими до них людьми надавалися і родоплемінній знаті, і великим чиновникам, і монастирям, і храмам. Зі зростанням матеріальних статків феодальної знаті знову загострюється суперництво між родами, кланами.

У 710 р. було побудовано першу постійну столицю Японії - м. Нара. Воно зводилося за зразком тодішньої китайської столиці Чаньань. Слід звернути увагу на те, що одним з провідних принци nie існування японської цивілізації була і залишається здатність до засвоєння навичок і знань, що надходять внаслідок контактів з іншими народами. У японців це зветься "вакон йосай", що можна перекласти так: "узяти новітні знання, напрацьовані іноземцями, але не дозволити їм похитнути підвалини японського способу мислення". Різновидом є "вакон кансай" - буквально "японська душа - китайська премудрість". Японія багато чого запозичила від старшого за віком Китаю: технологію поливного рисосіяння, його приготування і вживання (за допомогою паличок), ієрогліфічну систему писемності (щоправда, переробивши і пристосувавши під себе), основи держави, планування першої столиці тощо. Також до китайських впливів можна віднести дух патерналізму, жорстку прив'язаність молодших до старших, що знайшло найбільш повний вираз у дусі бусідо, культі самурайської етики.

Служиле дворянство - бусі - з'явилося в X ст., коли виникли могутні феодальні дома, які мали багато васалів. У 1185 р. внаслідок міжусобних війн між родами Тайра і Мінамото влада в країні переходить до рук північно-східних феодалів, які в 1192 р. проголошують свого вождя Єрітоно Мінамото правителем держави. Із цього часу його звання "сьогун" (полководець) стає найменуванням військово-феодального правителя Японії. А імператорська династія зберігає суто номінальне значення. На багато років встановлюється сьогунат - система військового владарюванні країною. Наразі слід акцентувати на тому, що в політичній традиції Японії широко використовувався механізм, при якому влада була представлена двома особами - номінальним і фактичним правителем, певним дуалізмом влади. При такій системі перші особи держави - лише її фасад або навіть ширма, за якою приховуються реальні можновладці.

У здійсненні реальної влади допомагало служиле дворянство -бусі -- персональні васали сьогуна, які займали головні адміністративні посади. Бідне дворянство складалося із самураїв (частина з яких була не заможніша, ніж селяни). Самурайство з'явилося у VIII ст. Саме слово "самурай" походить від старовинного "самурау" - "служити, охороняти". Самураї були професійними вояками, що знаходилися на службі у знаті. Виконання військової служби було для них головним заняттям. Загони самураїв під керівництвом свого князя "дайме" вели нескінченні війни за розширення його володінь або захист від чужих зазіхань. Життя і смерть самурая підпорювалися єдиному закону - закону честі. Загалом кодекс самурайської честі можна звести до п'яти головних настанов: вірність, ввічливість, мужність, правдивість, простота. Душа самурая - меч, професія - війна. А вільний від походів час - психофізичне вдосконалення, до якого входило заняття військовими мистецтвами, очищення і медитація, осягання витонченої словесності та живопису, таємниць чайної церемонії та мистецтва ікебани. Презирство до смерті, готовність, не розмірковуючи, віддати життя за свого сюзерена, рішучість покінчити життя самогубством (сеппуку або харакірі - ритуальне вспорювання черева) в разі його загибелі або порушення кодексу честі вважалися основою доблесті самурая. Разом із тим самураї відзначалися безмежною жорстокістю, підступністю, нещадністю до ворогів, навіть переможених. Якщо прослідкувати історію самурайства далі, то після революції 1868р. ця верства населення втратила свої позиції. Поступово з вулиць селищ і міст зникли фігури грізних воїнів, які могли, просто тренуючись, зрубати голову перехожому селянину. Частина з них навіть підняла повстання, оскільки не задовольнялася невеликими виплатами. Інша частина прийшла на чиновницькі й офіцерські посади. Дотримуючись кодексу честі, вони залишалися непідкупними, і тривалий час Японія не знала, що таке корупція, хоча в наш час це явище теж набуло поширення.

Важлива особливість японського розвитку - відсутність іноземної інтервенції. У 1274 та 1281 рр. були дві спроби з боку тата-ро-монголів удертися на японські острови. Й обидва рази під час переправи зненацька піднімався сильний вітер, який розкидував кораблі нападників, і вторгнення унеможливлювалося. На згадку про ті події з'явилася назва "камікадзе" - "священний вітер".

Так називали себе пілоти-смертники, які воювали проти американських кораблів під час Другої світової війни.

У 1542 р. на острів Танегасімо через корабельну аварію потрапив перший європеєць - португалець Мендес Пінто. У Японії з'являються португальські й іспанські купці, а також місіонери* єзуїти на чолі із Франциском Ксав'єром. Починається торгівля з європейськими країнами, поширюється католицизм, уперше завозиться вогнепальна зброя. Проте правителі з роду Токугава злякалися поширення християнства, а також того, що вогнепальна зброя потрапляла до рук військ південних князів, які були не до кінця замиреними із центральним урядом. З 1640 р. Японія стає закритою: під загрозою смерті японцям заборонялося залишати країну, а іноземцям наближатися до японських берегів. Виняток робився для голландських і китайських купців, які привозили предмети розкоші на маленький острів Дедзима в порт Нагасакі. "Закриття" Японії сприяло консервації існуючого ладу, а також відставанню у розвитку науки і техніки. Обрив зв'язків зі світом неминуче веде до стагнації. Однак треба зауважити, що епоха Великих географічних відкриттів була одночасно й епохою формування великих колоніальних імперій. В історичній перспективі неконтрольоване проникнення європейців за умов слабкого центрального уряду могло призвести або до прямої колоніальної залежності, або, у кращому випадку, до посилення відцентрових тенденцій. Таким чином, було відвернено колонізацію країни і забезпечено мирне життя, оскільки не велося війн проти іноземних загарбників, на період понад 200 років.

Багато країн намагалося зав'язати економічні відносини з Японією. 8 липня 1853 р. американська військово-морська ескадра під командуванням комодора М. Перрі увійшла в Токійську затоку у порт Урага. Японській владі було передано послання президента СПІА з вимогою відкрити порти Японії для торгівлі з Америкою. За відповіддю американці пообіцяли повернутися навесні наступного року. В оточенні сьогуна цей візит викликав паніку. У храмах молили богів про наслання на прибульців тайфуну. Проте тайфуну не трапилося, а М. Перрі повернувся раніше обіцяного. 7 лютого 1854 р. в м. Едо (тодішня столиця Японії) з'явилася ще більша американська ескадра - 9 кораблів із 250 гарматами й екіпажем у 2 тис. осіб. Після переговорів, що тривали 6 тижнів, комодор змусив сьогуна дати згоду на відкриття двох портів. 31 березня 1854 р. в м. Канагава було підписано угоду, за якою для США відкривалися порти Сімода та Хакодате. Аналогічні договори були укладені з Великою Британією, Францією,

Голландією, Росією. Нерівноправні угоди призвели до обмеження суверенітету Японії. До країни пішла маса дешевих товарів машинної індустрії із Західної Європи й Америки. Слабка японська економіка, заснована на ручній техніці, була сильно підірвана. Ціни на рис зросли вдвічі. Усі звинувачували сьогуна у слабкості і зрадництві, у капітуляції перед іноземцями. Опозиційні сьогуну сили почали групуватися навколо імператорського палацу Кіото.

Імператора підтримали князі південно-західної, найрозвиненішої економічно частини країни, самураї, які складали 1/16 частину населення, торговці, міські низи, селянство. У 1862 р. почалися військові дії між прибічниками імператора і сьогуна. Війна відбувалася на тлі масових народних заворушень. У квітні 1868 р. сьогун капітулював. Уся влада перейшла до рук імператорського уряду. Проте він відразу зіштовхнувся із великими складнощами. Скарбниця виявилася порожньою й обтяженою боргами. Тривали масові заворушення. А біля берегів Японії ще стояли ескадри іноземних кораблів. За цих умов імператорський уряд пішов на реформи, які стали відповіддю на "виклик", кинутий розвиненішим Заходом.

Основні принципи нового уряду були оголошені у формі присяги імператора Муцухіто своїм підданим на зборах представників придворної аристократії, князів і самураїв. Імператор обіцяв:

  • o створити представницький орган і розв'язувати всі питання держави шляхом масового обговорення;
  • o зміцнити фінансову систему;
  • o поліпшити добробут народу;
  • o покласти край застарілим законам і шкідливим звичаям минулого;
  • o набувати знання по всьому світу.

У Японії почався перший етап модернізації, який увійшов в історію під назвою революції Мейдзіісін1. Це була спроба засвоїти елементи розвиненіших систем заради виживання і збереження цивілізаційної наступності Японії. Японія, аби не перетворитися на жертву, мала сама стати на шлях капіталістичного розвитку, незважаючи на те, чи всім це сподобається, чи ні. Імператор і його прихильники очолили процес модернізації на основі запозичення досвіду Заходу в техніці, виробництві, економічній, політичній, культурній сферах, але при збереженні всіх головних традицій японської цивілізації.

Історія людства знає три типи модернізації1. Перший тип - піонерська модернізація, що притаманна лідерам світового технічного й економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладання значних коштів у науково-технічні й економічні розробки. Це дає змогу створити найефективніші економічні механізми, найраціональніші технології, найпродуктивнішу техніку. Другий тип - органічна модернізація, яка практикується країнами, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу. Вона е наслідком природного розвитку в них капіталізму. Її характерною рисою є оволодіння технологіями й економічними механізмами, що виробили модернізатори-піонери. Ці новації органічно вписуються в структуру національної економіки, яка внаслідок своєї еволюції вже дозріла для їх сприйняття, засвоєння і використання. Третій тип - модернізація навздогін, яка теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механізмів. Проте це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимулом для такого типу модернізації є не дозрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній виклик інших економічно розвинених держав, що загрожує втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру.

Японія йшла шляхом модернізації останнього типу. Дослідження історичного досвіду країн, які здійснювали модернізацію навздогін (насамперед Японії, Росії, Південної Кореї та ін.), виявляє певні закономірності такого розвитку. Принциповою особливістю є зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю в усіх сферах економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління. І чим пізніше країна вступає на шлях наздоганяючого розвитку, тим більша роль держави в економічному житті, імпульс до модернізації йде не "знизу", не від ринку та його суб'єктів, а "згори", від держави. З огляду на це традиційні соціально-економічні фактори розвитку - розширення ринку, приватного підприємництва і приватних інвестицій, зміцнення класу буржуазії тощо - виявляються не такими важливими порівняно з рішучістю правлячого режиму почати модернізацію і мобілізувати для цього всі ресурси суспільства.

Рішучість у реформаторів Мейдзі-ісін була. До розпочатих ними соціально-економічних перетворень належали:

  • o скасування станової системи;
  • o проголошення свободи купівлі і продажу землі, вибору професії, місця проживання, пересувань;
  • o здійснення низки заходів, що сприяли розвитку ринку;
  • o ліквідацію князівств і запровадження префектурного адміністративного поділу.

Проте перетворення здійснювалися на компромісній основі, особливо щодо верхівки суспільства. Так дайме, яких змушували заявити про "повернення" імператору своїх князівств, спочатку залишалися у своїх володіннях на посадах губернаторів. Коли в 1871 р. вийшов імператорський указ про ліквідацію колишніх князівств і створення префектур, губернаторами були призначені урядові чиновники, а колишні князі одержали великі викупні суми за землю й аристократичні титули. У 1889 р. введено в дію Конституцію, що зміцнила самодержавний характер влади. Парламент, запроваджений у 1890 р., мав обмежені прерогативи.

Уряд переслідував мету швидкого подолання економічної та військової відсталості Японії в інтересах спочатку національної безпеки, а потім і військової експансії. Для цього він став на шлях протекціонізму, насадження капіталістичного способу виробництва "згори" під гаслами "сильна армія" і "багата країна". У своїй політиці заохочення промислового виробництва уряд підтримував колишню торгово-лихварську буржуазію, торгові дома феодального походження (Міуї, Сумітомо тощо), а також заповзятливих ділків із дворян (Івасакі, Годай та ін.), створюючи тепличні умови для розвитку цих фірм, які потім виросли в японські концерни - дзайбацу. Хоча така економічна політика сприяла швидкому капіталістичному розвитку країни, вона заважала непривілейованій міській і сільській буржуазії. До того ж розорювалася основна маса селянства. Подібна політика стримувала зростання внутрішнього ринку, необхідного для розвитку промисловості.

Здійснюючи свою модернізацію, Японія в той період запозичила в Заходу концепцію "прогресу". Поняття "прогрес" - дуже широке. У даному випадку слід підкреслити його основу - лінійний розвиток на основі необмеженого вдосконалення науки і техніки. У Японії це вилилося у два процеси: запозичення науково-технічних досягнень Заходу і народження ідеї експансії Японії. Зовнішня політика Японії набуває експансіоністського характеру. У1894 р. вона почала війну з Китаєм, й у 1895 р. за Симоно-секською угодою до неї відійшли острови Тайвань і Пенхуледао.

Японія також одержала від Китаю велику контрибуцію. У1904- 1905 рр. Японія завдала поразки у війні Росії. Росія віддала південну частину острова Сахалін, а також право оренди Ляодунського півострова. У1910 р. Японія анексувала Корею. Свій агресивний зовнішньополітичний курс Японія мотивувала тим, що вона має невелику територію, перенаселена, бідна на корисні копалини. Японські ідеологи стверджували, що для забезпечення свого існування як нації Японія не має іншого шляху, окрім загарбання чужих територій.

Лише через тридцять років після початку реформ Мейдзі-ісів Японія єдина з азіатських країн поповнює коло провідних держав світу. Якщо ще в середині XIX ст. поява парових кораблів американців увела японців до стану прострації, то у травні 1905 р. в Цусимській протоці адмірал Того вщент розгромив могутню ескадру адмірала Рождественського - ескадру Росії, яка до того часу вже два повних століття була морською державою. Цусима - не тільки грандіозна морська битва. Вона засвідчила цивілізаційний прорив Японії. Складалася принципово нова ситуація: азіатська нація, яка ніколи раніше не проводила експансіоністської політики, починає завойовувати Азію, навіть можна сказати, свою праматір, оскільки первісне переселення відбувалося з Кореї, а численні запозичення - з Китаю, тобто звідки Японія одержала у свій час певні цивілізаційні основи. У політичному аспекті за нею визнали рівноправне становище на міжнародній арені. Це знайшло своє вираження у поступовому анулюванні нерівноправних договорів 1854 р.

Під час Першої світової війни Японія одержала певні надбання, зокрема, вона захопила німецькі колонії в азіатському регіоні. У1915 р. вона висунула 21 вимогу до китайського уряду, більшість із яких той задовольнив. У цей період удвічі зросло промислове виробництво, а монополістична буржуазія перетворилася на най впливовішу політичну силу. Проте після закінчення війни економічний стан Японії різко погіршився. На початку 1920-х рр. у зв'язку з падінням попиту на військові матеріали й озброєння і поверненням на східні ринки давніх конкурентів у Японії розпочалася криза перевиробництва. До цього додалася світова економічна криза 1920-1921 рр. Усе разом значно послабило її позиції. На Вашингтонській конференції 1921-1922 рр. було завдано серйозного удару японським зазіханням на монопольне панування в Китаї. Світова економічна криза 1929-1933 рр. ще відчутніше вдарила по японській економіці. Така ситуація пояснювалася, насамперед, вузькістю внутрішнього ринку, низькою концентрацією капіталу. Оскільки економічний стан Японії значною мірою залежав від зовнішньої торгівлі, то негаразди світового ринку мали для неї катастрофічні наслідки (напр., падіння попиту на шовк-сирець, який був однією з найважливіших статей експорту тощо).

У пошуках виходу з кризи Японія у вересні 1931 р. окупувала Маньчжурію, створивши маріонеткову державу Маньчжоуго, що перетворилася на базу агресії проти Китаю та СРСР. 26 листопада 1936 р. було підписано Антикомінтернівський пакт між Японією та Німеччиною, що заклав підвалини формуванню блоку фашистських держав. 27 вересня 1940 р. Японія, Німеччина й Італія підписали Троїстий пакт, який відображував їхні прагнення щодо розподілу світу. Визнавалося лідерство Німеччини й Ітадіїв Європі, а Японії - у "Великій Східній Азії". У липні 1937 р. Японія розпочала війну в Китаї (тривала до 1945 р.). Спроби агресії проти СРСР мали місце в 1938 р. у районі острова Хасан. У1939 р. між ними трапився інцидент на р. Халхін-Гол. У1941 р. Японія спостерігала за боротьбою, що точилася між Німеччиною та Радянським Союзом, вичікуючи момент. Поразка німців під Москвою була одним із факторів прийняття Японією стратегічного курсу на встановлення свого панування у Східній Азії. 7 грудня 1941 р. японські військово-повітряні сили несподівано атакували Перл-Харбор - військово-морську базу США на Гавайських островах. Американці протягом двох годин втратили 90 % своїх військово-морських сил і військово-повітряного флоту на Тихому океані. Водночас японці висадилися на Малаккському півострові, захопили острови Уейк і Гуам, які належали Сполученим Штатам. До середини 1942 р. японці окупували приблизно 7 млн кв. км території в Азії з населенням понад 400 млн осіб. Проте в 1942 р. характер подій змінився: США завдавали Японії одну поразку за іншою. 26 липня 1945 р. США, Велика Британія і Китай висунули перед Японією ультиматум про безумовну капітуляцію. Його було відхилено. 6 і 9 серпня на японські міста Хіросіма і Нагасакі було скинуто американські атомні бомби, які знищили міста разом із сотнями тисяч жителів. 8 серпня 1945 р. у війну з Японією вступив СРСР, денонсувавши попередньо Пакт про нейтралітет, підписаний із Японією 13 квітня 1941 р. Після боїв у Маньчжурії 14 серпня Японія капітулювала. Офіційний акт про капітуляцію підписали представники США, Британії, СРСР і Японії 2 вересня 1945 р.

Японія після війни лежала в руїнах. Військові втрати становили 2 млн 800 тис. убитими, проте чисельність населення зросла на 100 % завдяки прибуттю репатріантів з колишніх колоній, які

повністю були втрачені. Житловий фонд у містах й іригаційні системи зазнали сильних руйнувань. Бомбардування знищили приблизно чверть промислових підприємств і сильно пошкодили транспортну мережу. Втрата колоній означала втрату основи сировинного постачання. Японія втратила океанський флот. Збройні сили і праві організації були розпущені. У країні перебували іноземні окупаційні війська.

Американська окупаційна адміністрація здійснила в Японії серію глибоких інституціональних реформ, зокрема було скасовано Конституцію Мейдзі, що стверджувала несучасну абсолютну монархію, і введено нову Конституцію, яка базувалася на принципах буржуазної демократії. За конституцією 1947 р. абсолютна монархія перетворювалася на конституційну. Влада імператора обмежувалася статусом "символу держави і єдності нації". Він позбавлявся владних функцій. Проголошувалася суверенна влада народу, засновувався у новій якості найвищий орган влади - парламент. Декларувалися демократичні права та свободи. У ст. 9 Конституції йшлося про безумовну відмову Японії від війни при розв'язанні міжнародних суперечок і заборону створення в країні будь-яких збройних сил, окрім невеликих сил самозахисту.

Як і в Західній Німеччині, окупаційна влада сприяла проведенню лібералізації цін, стабілізації бюджету і запровадженню фіксованого валютного курсу. При цьому реформи тут виявилися масштабнішими і глибшими, ніж у Західній Німеччині. Було здійснено програму демонополізації економіки, що охоплювала розпуск довоєнних концернів на чолі із сімейними холдингами ("дзаябацу"), широкий розпродаж їхніх акцій, дроблення найбільших промислових компаній та ухвалення антимонопольного закону. Програма переслідувала мету ліквідувати надмірну концентрацію економічної могутності і посилити ринкову конкуренцію. Згодом було здійснено аграрну реформу з ліквідацією великих володінь і масовим перепродажем землі. Це призвело до створення сільського господарства дрібних незалежних фермерів. Окупаційна влада перебудувала систему державних підприємств і здійснила фінансове оздоровлення приватних корпорацій і банків. Податкова реформа в кращі забезпечила підприємствам внутрішні джерела накопичень.

З кінця 1948 р. в обстановці холодної війни США зробили акцент на перетворенні Японії зі свого ворога на союзника на Далекому Сході. За підтримки з боку Сполучених Штатів японська економіка почала швидко відбудовуватися. Мали значення не тільки реформи, а й великі замовлення, що надходили від Америки, зокрема, на великовантажні кораблі тощо. Свою стимулюючу роль у відновленні промисловості відіграло перетворення Японії на базу матеріально-технічного постачання американської армії під час її військових дій проти Кореї в 1950-1953 рр. 8 вересня 1951 р. було підписано договір між двома країнами про гарантію безпеки, за якою США отримували можливість мати свої війська та військові бази в Японії, а Японія, у свою чергу, одержувала певний військовий захист і не витрачала гроші на військову сферу, спрямовуючи їх в економіку. Таким чином, після закінчення Другої світової війни для країни настав другий етап модернізації, під час якої вона дуже успішно демонструвала поступовий стабільний розвиток, який забезпечив їй уже в 1968 р. друге місце в капіталістичному світі після Америки.

Коли це сталося, почали говорити про "японське економічне диво" і намагатися знайти пояснення цьому феномену. Головну роль, звичайно, відіграло традиційне прагнення японців скористатися чужим досвідом. Практикувалися масові закупівлі новітнього обладнання, імпорт закордонних технологічних розробок у формі ліцензій, патентів. Цей імпорт дав Японії величезну економію часу та коштів на наукові дослідження й запровадження винаходів у виробництво. Японські підприємці не зупинялися на винайденні вже винайденого, а намагалися відразу вирватися на передній край технічного прогресу. Свою роль відіграли реформи, здійснені під керівництвом американської окупаційної адміністрації та інші форми допомоги з боку Америки. Проте японська цивілізація, використовуючи певні елементи західного капіталізму, здійснювала синтез із власними східними традиціями. Дуже важливими були висока культура праці і санкціонована конфуціанською етикою система патронажно-клієнтарних зв'язків, соціальна дисципліна й організованість. Серед чинників, що сприяли швидкому піднесенню Японії, слід також виокремити особливу роль держави, особливий тип зв'язку між політичними, чиновницькими і діловими колами, надзвичайну компетентність бюрократії, японський тип менеджменту, в основі якого - організація бізнесу за зразком "компанія - сім'я".

Водночас варто звернути увагу на дорогу ціну японських успіхів, зокрема на колосальні трудові зусилля людей. З одного боку, протягом десятиріч японці приносили дозвілля в жертву праці, працюючи на 200-500 год на рік більше, ніж робітники у Сполучених Штатах та Західній Європі. Хоча середня тривалість відпустки в Японії зросла із 14 днів до майже 18, ступінь її реального використання не перевищує 57 %, тобто багато японців її не використовують роками. З іншого боку, протягом усього повоєнного періоду компенсація праці в Японії значно поступалася рівню провідних країн Заходу. Соціальна гармонія насаджувалася через конформізм і поклоніння, які насправді придушують особистість. Система освіти спрямована не на виявлення особливих талантів, а на знищення негативних рис, тобто дитина, яка відрізняється від інших, - це погана дитина. Усі повинні бути "як один". Така система не сприяє творчості, що нині дало про себе знати з погляду неможливості подолати системну кризу. Переважна більшість японського населення має тісні квартирки, дуже тривалий робочий день, колективні заняття фізичними вправами і шукає розради в національних гордощах.

У 1960-1970-х рр. набули поширення теорії ніхондзінрон ("учення про японців"), які також називаються "культурним націоналізмом". Певний час великою популярністю користувалася теорія "мозку японців". За цією теорією, через використання ієрогліфіки мозок японців працює інакше, повноцінніше, ніж у народів, що використовують абетку. Проте на початку XXI ст. з'явилася принципово протилежна думка: використання ієрогліфів замість алфавіту гальмує культурний та інтелектуальний розвиток. У країнах "алфавітної культури", як називають їх самі японці, дитина до 10 років, а то й раніше, повністю оволодіває читанням і здатна прочитати будь-яку книгу з батьківської книжкової шафи. Ще у шкільні роки вона може познайомитися з усією світовою літературною класикою. Інша справа - чи багато вона в ній зрозуміє. Японський же школяр тільки у старших класах школи, у 15-18 років, оволодіває мінімумом ієрогліфів, необхідних для читання Сервантеса або того ж Місіма. Якщо взяти до уваги традиційну популярність коміксів "манга", поширення Інтернету та комп'ютерних ігор, а також масовий відхід від читання зі вступом на роботу, так узагалі дуже сумнівним стає знайомство пересічного японця із серйозною літературою, що необхідна для повноцінного духовного й інтелектуального розвитку особистості. Варто зазначити, що поява подібних теорій збіглася з економічними складнощами Японії, тоді як теорії ніхондзінрон були, без сумніву, пов'язані з її економічними успіхами.

Останнє десятиріччя ознаменувалося докорінним переломом у революцією, глобалізацією і перетворенням науки та знань у безпосередню виробничу силу, основний технологічний фактор. Ця трансформація викликана швидким висуненням на провідні позиції так званої нової економіки, що базується на інформаційних й інших високих технологіях. Прорив Північної Америки і Європейського Союзу (ЄС) в освоєнні нової економіки, що забезпечило їм майже безроздільну монополію на найважливіші інформаційні та технологічні новації, може призвести до серйозних змін у світовій економіці та політиці. Із цим феноменом, зокрема, значною мірою були пов'язані фінансові кризи в Південно-Східній Азії. Найбільш вражаючим і найменш очікуваним результатом настання нової економіки став кінець японського "економічного дива". Ще півтора десятка років тому Японія знаходилася на піку своєї економічної могутності, викликаючи сильні побоювання з боку Сполучених Штатів та ЄС. Проте зараз не Китай, як раніше, а саме Японію називають "хворою людиною Азії". Падіння темпів особливо вражаюче на тлі зростання КНР. Виявилося, що стратегія модернізації навздогін уже вичерпала себе. Вона може за певних умов добре діяти на етапі індустріального суспільства, проте "не працює" на етапі постіндустріального. Перебуваючи в ейфорії успіхів 1970-1980-х рр., Японія захопилася зростанням кількісних показників індустріальної економіки і пропустила початок постіндустріальної революції, де ключові позиції впевнено посіли США і частково країни ЄС. Фактично Японія не має своїх мегатехнологій, і її позиції в галузі фундаментальних наук дуже слабкі. Японія завжди запозичувала і копіювала чуже. Японці відрізняються винахідливістю й умінням пристосовувати різноманітні винаходи до інших сфер життя. Однак самі вони не здатні здійснювати фундаментальні прориви або висувати нові концепти. Таким чином, до конкуренції на постіндустріальному рівні Японія виявилася неготовою.

Японська модернізація також спиралася на обмеження внутрішнього попиту заради нестримного інвестування й експорту, зрощування держави та бізнесу (без державної підтримки дуже мало японських фірм спроможні витримувати конкуренцію на світових ринках), створення тепличних умов для гіпертрофованих місцевих фінансово-промислових груп. Традиції для японців залишаються найважливішими. Іноземці піддають критиці їх "некапіталістичну ринкову економіку" з формальними нормативами і неформальними традиціями. Незважаючи на те, що в Японії домінує приватна власність і приватні корпорації, ділова практика керується набором неписаних правил і зобов'язань, які спираються на конфуціанські традиції. Для сторонніх вони є заплутаними і незрозумілими. Приклад - манера уникати визначеності, як того вчить дзен-буддизм, зокрема не давати визначеної відповіді "так" або "ні" в ділових переговорах.

У Японії відсутній нормальний ринок праці. Існує довічне наймання на роботу, коли людина приходить у фірму, як у родину, якій не можна зрадити. А заробітна плата залежить від стажу роботи, а не від кваліфікації або особливих якостей. Звичайно, у певний період патерналізм у трудових відносинах відіграв свою позитивну роль. Керівники великого бізнесу визнавали домінантою розвитку економіки країни стабільний і мирний характер трудових відносин. Значною мірою завдяки такій системі, заснованій на консенсусі та компромісі, характеру зв'язків пофірмових профспілок із підприємцями, які складалися під впливом специфічних соціокультурних факторів, у Японії достатньо безболісно відбувався процес модернізації. Відсутність давніх традицій громадянських свобод ускладнює глибоке усвідомлення соціальних протиріч і теж сприяє громадянського миру в країні. Поки економіка могла, вона утримувала велику кількість людей, ефективність роботи яких насправді була дуже проблематичною. Як говорять самі японці: якщо в Америці автомобіль, який виробляє двоє людей, продає один, то в Японії автомобіль, який виробляє одна людина, продають двоє. Пересічний європеєць радше житиме на грошову соціальну допомогу із безробіття. Пересічний японець за ті ж гроші буде виконувати непотрібну і безглузду роботу, тому що "байдикувати соромно". Однак із поглибленням кризи тримати на робочому місці непотрібних людей і виплачувати їм чималу зарплату стає дедалі складніше. Виникає проблема, особливо із чоловіками похилого віку, які або вже зовсім непрацездатні або не можуть працювати ефективно, але життя поза роботою собі не уявляють.

За умов, коли потрібна максимальна ефективність праці, виникають проблеми і з "групізмом'', який має на увазі згуртовані дії рівних людей, які не відрізняються один від одного. У Японії, де, за японською ж приказкою, "цвях, що стирчить, забивають", існуюча система орієнтована на придушення індивідуалізму та духу суперництва. Це згуртовує колектив, але позбавляє людей творчого імпульсу. Як зазначав радник японського уряду Талі, Сакаія: "Суспільство, яке звикло до того, що ніхто не може виявити індивідуальність, ніхто не може мобілізувати свої творчі сили, що найкраще слідувати правилам і нормам, створеним бюрократією за зразками минулого і за іноземними зразками, - І таке оптимально організоване індустріальне суспільство, така японська дійсність". Підкреслимо: "індустріальне", а не постіндустріальне суспільство, яке саме і базується на індивідуальній творчості.

У Японії відсутній інститут незалежної фірми, адже акціонери компанії пов'язані між собою і з банками на підставі перехресного володіння акціями. Групові відносини створюють міжфірмене середовище, яке е непроникним для сторонніх, особливо для іноземців. Фірми культивують і консервують довготривалі партнерські відносини. Ринок не працює як механізм життєздатних фірм. Панує державний патерналізм, а вільна конкуренція не діє. Звинувачення в порушенні вільної конкуренції й економічній закритості були висунуті ще в 1989 р. на високому дипломатичному рівні на японо-американських переговорах. Вашингтон вимагав покласти край закритості японської економіки, але в Японії багато хто вбачає у цьому замах на незалежність суверенної держави. Як би не ставилися до вільної конкуренції самі японці, але їхня країна за індексом конкурентоспроможності в 1991 р. опинилася на 18 місці у світі, хоча колись була на першому.

Найбагатша у фінансовому аспекті високорозвинена країна виявилася просто не готовою до глобальної економіки. Інститути, що підтримували розвиток навздогін, з певного моменту стали йому заважати. Особливо це помітно у фінансовій сфері. На хвилі успіхів 1980-х рр. японські підприємці захопилися спекулятивними інвестиціями в нерухомість, банківський сектор і фондовий ринок. Утворилася фінансова "мильна бульбашка", яка не могла не лопнути. Це сталося в 1997-1998 рр., викликавши грандіозну фінансову кризу в азіатсько-тихоокеанському регіоні, яка опосередковано вплинула й на країни інших регіонів. Система ж державної підтримки банківського сектору в самій Японії трималася у традиційному вигляді до 1999 р. Як будь-яке надмірне опікування, ця система знижувала відповідальність менеджерів, не відвертала їх від ухвалення ризикованих рішень, роздавання невиправданих кредитів і малоефективних інвестицій. Дуже багато чого в японській банківській сфері не відповідало сучасним світовим тенденціям, нормам і правилам. Безнадійні трильйонні корпоративні борги хитромудро курсують потаємними шляхами. Зростає державний борг. Погіршення показників економіки і державний патерналізм призвели до падіння збору податків і масового банкрутства японських фірм та банків.

Японія не витримує вітрів глобалізації. У наш час стають слабшими бар'єри для руху товарів, капіталів, людей. Це час транснаціональних контактів і злиття між великими корпораціями. За таких умов тісні зв'язки між державою і корпоративним сектором розпадаються. Механізм фінансового і бюджетного контролю над економікою, перерозподілом прибутків працює вкрай погано.

Однак соціальні зобов'язання національної держави перед своїми громадянами залишаються в силі. За умов глобалізації це протиріччя стає ключовим. Політика соціальної підтримки великих груп населення позбавляється фінансової і правової бази.

Японія сповідує державний патерналізм, тобто держава, як мудрий батько, має піклуватися про членів своєї "родини". Зараз у Японії відбувається швидке старіння населення, за темпами якого країна є лідером серед інших. Загалом, починаючи з кінця XX ст., загострилася демографічна проблема. Зростання населення залежить від двох факторів: збільшення коефіцієнта народжуваності і зниження коефіцієнта смертності. У Японії зростання населення відбувається при падінні першого і зниження (з огляду на високий рівень життя, досягнень медицини) другого. Проте самі японські демографи зазначають, що чисельність населення, досягли у 2006 р. свого піку у 127,74 млн осіб, почне невпинно зменшуватися. За підрахунками експертів Національного інституту проблем населення і соціальної безпеки, до 2050 р. вона буде складати лише 109,59 млн осіб.

Таке значне падіння пояснюється, насамперед, загальним зниженням народжуваності в країні. Японці дедалі більше відтягують терміни створення власної сім'ї, бажаючи присвятити молоді літа кар'єрі та розвагам. Навіть узявши шлюб, чимало молодят не хочуть народжувати дітей, вважаючи, що поява нащадків надто круто й у небажаному напрямі змінить їх звичний спосіб життя. При цьому чимало жінок добровільно відмовляються від шлюбу. Свобода і самостійність дедалі більше приваблює молодих японок. Згідно зі статистичними даними, у 1970 р. частка незаміжніх японок у віці від 25 до 29 років складала 18,1 %, у 1990 - 40,2, у 1999 р. - 52 %. Чим вищий освітній рівень жінки, тим сильніше її бажання жити на самоті. Велику роль у цьому процесі відіграє й економічний фактор, особливо економічна нестабільність, що охопила країну в останні півтора десятка років у зв'язку з крахом економіки "мильної бульбашки". Якщо підрахувати витрати, які має сім'я у зв'язку з народженням дитини і доглядом за нею, набігає величезна сума. Багато людей вважають, що народження дітей у Японії стає розкішшю, яку не всі можуть собі дозволити. Хоча держава намагається підтримувати сім'ю. У 2010 р. усі сім'ї з дітьми, незалежно від статків, одержували допомогу на дітей: батьки дітей до трьох років щомісячно одержували по 10 тис. єн (810 грн) на місяць, а від 3 до 15 років - по 5 тис. єн (400 грн). При середньому річному сімейному прибутку у 4 млн єн (826 тис. грн) подружжя не сплачує податків із 760 тис. єн (62 тис. грн), з решти береться 10 %. Проте ці кошти держава повертає, якщо в сім'ї є кредит на житло. Вартість двокімнатної квартири площею у 70 кв. м у новому будинку в хорошому районі ч. Токіо становить 500-600 тис. дол. (у Києві за такий метраж на середину 2010 р. просили 200 тис. дол.). Відсоток за іпотекою в Японії складає від 2,5 до 2,8 %, чим позичальники дуже невдоволень Кредит на квартиру береться зазвичай на 35 років, проте виплачується за 21 рік.

Однак усі ці обставини не дуже сприяють поліпшенню демографічної ситуації в країні. Якщо в 1930 р. на одну японську жінку в середньому приход и лося 4,7 дітей, у 1947 - 4,6, у 1985 - 1,8, у 1992 р. - 1,5, то у 2009 р. -1,37. А для збереження чисельності населення на незмінному рівні необхідний показник, як мінімум, у 2,08. Демографічна проблема безпосередньо пов'язана з і економічними показниками країни. Так, скорочення кількості робочої сили на 10 %, що очікується вже до 2025 р., призведе до падіння ВВП на 6,7 %. Дехто з економістів розраховує, що ці втрати можна буде компенсувати новими високопродуктивними технологіями і розвитком електронних видів торгівлі. Однак їх опоненти попереджають, що економіка Японії, і про це свідчить досвід інших країн, не вийде із кризи, поки не буде подоланий синдром зниження народжуваності.

Демографічну ситуацію в країні не зможе компенсувати навіть прогнозоване зростання тривалості життя. У Японії на початок 2006 р. середня тривалість життя для чоловіків становила 88 років, для жінок - 92 роки. Японська преса пише про перетворення суспільства у "країну старих", бо частка людей похилого віку у XXI ст. тут буде набагато більшою, ніж в інших країнах. До 2050 р. японці, які досягли 65-річного віку, будуть складати понад 35,7 % населення країни. З одного боку, частину попиту на робочу силу задовольнять досвідчені руки ветеранів. Проте з віком люди похилого віку починають частіше хворіти, багато хто потребує постійного догляду. Отже, вони відтягують на себе не тільки значні кошти, а й робочі руки лікарів, санітарів, медичних сестер, тобто загострюються проблеми медичного і пенсійного забезпечення, що традиційно вирішуються державою. За прогнозами, протягом наступних п'ятдесяти років частка активного населення у віці від 15 до 64 років зменшиться із 86 млн до 53,38 млн осіб. А це означає, що кожному працюючому доведеться відраховувати у вигляді податків, які спрямовуються на підтримання життя старих членів суспільства, набагато більше. Таким чином, Японія постала перед необхідністю термінової розробки нових систем медичного обслуговування і соціального забезпечення.

Не тільки ці проблеми турбують японських керівників. Потрібно виводити країну із кризи, але реформи просуваються важко, оскільки вони зачіпають колишні сильні групові інтереси і зіштовхуються з опором чиновників, політиків, менеджерів компаній. Багато хто волів би зберегти статус-кво через побоювання ризику. До того ж генерація, яка пережила колосальний успіх національної економічної моделі, ще не пішла із життя.

Імпортовані до Японії західні інститути двічі, наприкінці XIX й у середині XX ст., вступали у своєрідний симбіоз із місцевими умовами. Зараз країна втретє протягом останніх півтора століття намагається повторити цей успіх. Так, великі компанії поступово відмовляються від системи довічного найму працівників. З'являються й інші елементи, що наслідують сучасні американські зразки. Проте справа просувається з великими складнощами. Глобалізація зумовлює конвергенцію1 національних економічних систем і змушує національні уряди надавати більший рівень свободи для економічної діяльності. У японському варіанті держава завжди відігравала значну роль у керівництві економікою, прямо чи опосередковано через протекціонізм певним економічним структурам.

Упродовж тривалого часу велике значення для піднесення економіки і зміцнення позицій країни у світі мав "японський дух". Одним із проявів його, зокрема, був "економічний патріотизм", коли японці купували і споживали лише продукцію вітчизняного виробництва. Однак зараз спостерігається деяке ослаблення цього духу. Японці, особливо молоді, дедалі частіше ідентифікують себе як "громадян світу", як органічну частину світового співтовариства і не вважають свою культуру незбагненною для іноземців. Старші хвилюються, як би молодь остаточно не позбулася національної самоідентифікації. Проте молоді завжди і всюди притаманні, по-перше, більша відкритість до всього нового, а по-друге, підкреслено критичне ставлення до ідей та ідеалів батьків.

Старі люди завжди і всюди схильні гудити молодь, однак слід визнати, що в нинішніх японців великі проблеми з "японським духом". Адже саме він дозволяв їм виживати у складних умовах попередніх часів, забезпечував успішну адаптацію, що надавала можливість цивілізації зберегти себе. "Японський дух" як основа традиційної цивілізації протилежний сучасному світу та глобалізації. Нинішню кризу і нинішній виток глобалізації Японія зустрічає духовно переможеною, якою вона продовжує залишатися після 1945 р. У матеріальному плані поразка у війні врешті-решт принесла японцям сите і заможне життя, яке привчило їх до абсолютизації матеріальних цінностей і матеріального прогресу. Проте японські інтелектуали зазначають, що Японія вже достатньо американізувалася, час згадати і про саму себе. Але щоб не скотитися до примітивного націоналізму, обмеженого лише власною, багатою, але за сучасних умов недостатньою спадщиною, необхідне включення в ширший і органічніший контекст. Повернення Японії і "японського духу" в азіатський духовний, цивілізаційний і культурний світ є найпродуктивнішою відповіддю на виклик теперішнього витка глобалізації.

Останніми роками чимало країн Азії, й особливо Азіатсько-Тихоокеанського регіону, визнаючи сильний західний вплив, здійснюють певний опір його абсолютній гегемонії і докладають зусиль для створення нової Азії, нехай не до кінця вільної від західного диктату, однак такої, що прагне ствердження власної національної ідентичності. Це прагнення до захисту місцевої автономії зумовило появу концепції "глокалізації" - певної дихотомії: глобалізація + локалізація. Розглядаючи глобальні процеси, прибічники цієї концепції підкреслюють найважливіші зміни, що відбуваються в локальних, тобто місцевих співтовариствах, малих культурах, що виявляються у здатності основних тенденцій у сфері виробництва і споживання універсальних товарів перевтілюватися в регіональні форми, тобто підлаштовуватися до специфіки локального ринку.

Особливе місце посідає продукція індустрії масової культури, що набула колосальної ваги не тільки з погляду впливу на людську свідомість, але й з економічного (прибуток від експорту американських фільмів перевищує прибуток від експорту російської нафти). Нині світ заговорив про потужний японський культурний наступ - масове впровадження в інші країни, включаючи США, продукції японської культурної індустрії - коміксів (манга), анімаційних фільмів й іграшок (аніме), моди, кухні тощо. Якщо впродовж останніх десяти років японський промисловий експорт зріс на 20 %, то культурний - у три рази. Причому більша частина культурних потоків іде на азіатський регіон. Культура в наш час стала важливою складовою зовнішньої політики, що зумовило виникнення такого поняття, як "культурна дипломатія", у якій Японія останніми роками стала заявляти про себе. Азія входить до сфери стратегічних планів Японії, яка вважає, що саме тут знаходиться невикористаний потенціал розвитку світового співтовариства, і тому претендує на роль регіонального лідера. Японія може "зберегти обличчя" тільки у природному для себе середовищі. Тим більше, що багато хто давно вже сприймає Азію як єдину у своїх основах цивілізацію, що історично склалася і є дієздатною альтернативою "білому" Заходу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >