< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Духовні процеси в Україні XIV - першої половини XVII ст.

Духовна експансія Польсько-Литовської держави та Речі Посполитої

Українська культура XIV - першої половини XVII ст. багатогранна і багатоджерельна, її розвиток відзначається складністю, суперечливістю та різноспрямованістю духовних орієнтирів.

Починаючи з XIV ст., українські землі підпорядковуються іноземним державам. Частина українських земель опинилась у васальній залежності від великих князів литовських. У цих землях протягом XIV - XVI ст. зміна традиційного устрою і культури відбувалась досить повільно: руська мова визнавалася державною, православна церква зберігала свої панівні позиції в духовному житті, чинним було руське право, про що свідчать державні закони - Литовські статути 1529 і 1566 років. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо".

Водночас протягом XIV-XV ст. окремі українські землі підпорядковуються Польщі. У другій половині XIV ст. до Польського королівства була остаточно приєднана Галичина, 1452 р. було ліквідовано удільне князівство Волинське, 1471 р. - князівство Київське. Саме в галицько-волинських землях раніше за все було скасовано автономію, впроваджено польське право, судочинство й адміністрацію.

Переломною подією для України стала Люблінська унія 1569 p., за якою Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту, в результаті чого основна частина українських земель опинилася під ЇЇ владою. Внаслідок цієї події в українських землях докорінно змінилася соціокультурна ситуація - знищувалися рештки автономії і державних традицій, впроваджувалося польське право тощо.

Господарське і соціальне життя перебудовувалося за польським зразком, адже за умовами унії польські шляхтичі і магнати отримали право на земельні маєтки у більшій частині України. Великі землевласники (магнати та католицька церква) розбудовували власні господарства (фольварки) на основі панщинної праці, що призводило до закріпачення селян. Фольварково-панщинна система господарювання задовольняла внутрішній і зовнішній попит на сільськогосподарську продукцію, відповідала економічним інтересам великих феодалів. її впровадження і розширення зміцнювали економічні і політичні позиції великої і середньої шляхти, однак підривали економічне становище українських міст. Велику роль у цьому процесі відіграв шляхетський сейм, який ухвалив низку законів, що підтримували економічні інтереси саме феодалів. Це гальмувало товарообмін між селом і містом, сповільнило темпи розвитку міст.

З другого боку, фольваркове господарство потребувало деяких товарно-грошових відносин з містом. Невипадково після Люблінської унії в Україні з'явилися численні маленькі містечка. На Наддніпрянщині, у східних і південних районах України продовжували засновувати міста, які створювали лінію захисту кордону від татарських нападів.

Слід зазначити, що в тих українських землях, які перейшли до Речі Посполитої з Великого князівства Литовського, зберігалися давньоруські особливості адміністративного устрою і права - залишався чинним Литовський статут, вживалася руська мова. Ті землі, які увійшли до Польського королівства раніше, таких привілеїв не мали.

Духовне буття українців того часу кардинально змінилося: поширилася католицька експансія; засновувалися католицькі (єзуїтські) освітні заклади (школи, колегіуми), орієнтовані на західні цінності; насаджувалися польська і латинська мови. Процес утискування української культури призводив до послаблення православної церкви як важливого чинника затвердження української самобутності, власної ідентичності.

Українська культура того періоду розшаровується і диференціюється. Культурні орієнтації доби набувають різноспрямованого характеру. Велике значення для української культури, як і в попередню добу, мали зв'язки і взаємовпливи в межах православного світу, що зумовило збереження візантійсько-києворуських традицій. У той же час культурні взаємовідносини з Литвою і Польщею сприяли діалогу української! західноєвропейської культур, активному засвоєнню європейського культурного досвіду, зокрема, проникненню в українську культуру ренесансних і реформаційних їдей, які органічно сприймалися на ґрунті вітчизняних традицій. Це зумовило формування європейської орієнтації в українській культурі.

На підставі цього в історії культури України XIV - першої половини XVII ст. можна виділити два етапи:

  • 1) ХІУ-XV століття - період домінування києворуських орієнтацій;
  • 2) кінець XV - перша половина XVII ст. - період переорієнтації на взаємодію з культурою Західної Європи та водночас період пробудження національної свідомості українського народу, його консолідації для національно-визвольної боротьби наприкінці XVI - у першій половині XVII ст.

Час від 80-х років XVI ст. до середини XVII ст. вважається періодом загального піднесення української культури. Тоді відбуваються реформи церковного життя, активізується діяльність братств, засновуються нові навчальні заклади. Помітними в культурі стають тенденції, які відбивають ренесансні й реформаційні ідеї Західної Європи.

Характерними були не тільки залучення і переосмислення європейських ідей і цінностей, а й протистояння поширенню прозахідних впливів заради збереження власної самобутності. У цей період не втрачають актуальності ті усталені споконвічні духовні настанови, які були притаманні нашому народові з давніх часів. Це любов і повага до рідної землі, працьовитість, вірність традиціям, вкоріненість у родину, колектив, висока релігійна духовність; християнські чесноти (терпимість, покірливість, смиренність тощо), цінності і світоглядні настанови, притаманні середньовічному типу культури.

З другого боку, духовна експансія іноземних держав призвела до актуалізації для українців волелюбності, войовничості, героїзму, консолідації українства заради досягнення спільної мети.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >