< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Створення державою сприятливих умов для розвитку підприємництва

Розвиток мережі підприємницьких структур, передусім малих і середніх підприємств, сприяє вирішенню низки гострих для економіки України проблем. Однак розвиток підприємницької діяльності пов'язаний з серйозними труднощами формування сприятливого макроекономічного середовища. Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємництва мають бути забезпечені такі обов'язкові умови:

  • - стабільна національна кредитно-грошова система;
  • - пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;
  • - активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);
  • - державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час створення та становлення підприємницьких структур);
  • - ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;
  • - ефективна система регулювання підприємницької діяльності державними органами управління;
  • - правова захищеність підприємництва.

До загальних особливостей, що визначають стан підприємницького середовища в Україні, належать такі.

  • 1. Становлення підприємництва відбулося ще за часів СРСР, коли альтернативні форми господарювання стали, по суті, каналами, що "перекачували" ресурси державних підприємств на користь приватних осіб. Накопичені доходи сформували псевдоринкову підприємницьку мотивацію та відіграли значну роль у криміналізації суспільства взагалі та державних структур зокрема. Як наслідок склалося й зміцнилося спотворене економічне та правове середовище, коли бізнес, що прагне монополізувати ринки та ресурси, спирається не на чесну господарську працю, а на змову, на силові методи, на злочинний зв'язок із державними структурами, тобто є за своєю суттю переважно мафіозним.
  • 2. Характер економіки України все ще залежить від великих підприємств, які мають великий запас міцності до змін ринкового середовища та не є конкурентами малим чи середнім підприємствам.
  • 3. Модель шокової терапії, застосована в Україні, виявилася неконструктивною. Лібералізація цін спричинила гіперінфляцію, яка знецінила заощадження населення й зумовила сплеск ставок банківського кредиту. Ці процеси негативно позначилися на продуктивному секторі підприємництва, що тільки народжувався. Це й зумовило відплив бізнесових структур до торговельно-посередницької та фінансової діяльності на шкоду виробництву.
  • 4. Лібералізація зовнішньої торгівлі трансформувалася в підприємництві у так званий "човниковий бізнес". "Човники" імпортували в Україну переважно дешеві, неякісні товари та всіляко ухилялися від сплати податків. Саме це зруйнувало ринки збуту вітчизняної легкої промисловості та призвело до неконкурентоспроможності товарів. Як наслідок сформувалася стала залежність України від імпорту споживчих товарів.
  • 5. Практичне вичерпання можливостей надприбуткової торговельно-посередницької діяльності призводить до загострення конкурентної боротьби, яка не завжди ведеться законними методами.
  • 6. Через невпевненість організаторів бізнесу в майбутньому, поширення переважно невиробничого накопичення їм бракує мотивації до використання доходів на відродження національного виробництва. Гроші витрачаються переважно на особисті "престижні" витрати (купівля нерухомості, золота, предметів розкоші тощо).
  • 7. Формування соціально безвідповідальних "бізнесменів", поведінка яких характеризується відсутністю ділової етики та соціальної відповідальності перед суспільством.

Варто звернути увагу на проблеми, які стримують розвиток бізнесу, найважливіші з них такі:

  • - політична нестабільність у державі;
  • - відсутність ефективного механізму державної підтримки підприємництва;
  • - значний рівень прихованої інфляції;
  • - адміністративні бар'єри щодо реєстрації, ліцензування та інших видів робіт, пов'язаних з організацією підприємницької діяльності;
  • - обмеженість внутрішнього попиту, що зумовлено низькими доходами населення;
  • - неефективна система оподаткування;
  • - слабо розвинута ринкова інфраструктура;
  • - недобросовісна конкуренція;
  • - активне функціонування тіньового сектору;
  • - низький рівень консультативних послуг та спеціалізованих освітніх програм для підприємців.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади мають:

  • - надати підприємцям земельні ділянки, передати державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;
  • - сприяти підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;
  • - здійснювати первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;
  • - стимулювати модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг.

Підґрунтям конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене в Україні Законами "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції". Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче, становище, яке забезпечує йому можливість одноосібно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, називається монополізованим ринком. Ринок України, виходячи із зазначеного, слід розглядати як високомонополізований. Така ситуація потребує проведення активної конкурентної або антимонопольної політики, в основу якої покладена Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами.

Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. До них належать: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств (об'єднань) та покупці. Для реалізації конкурентної (антимонопольної) політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб'єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави - захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання. До засобів антимонопольного регулювання належать:

  • - обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;
  • - декларування зміни цін;
  • - установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;
  • - регулювання місткості ринку;
  • - використання державних замовлень та контрактів;
  • - розподіл ринків;
  • - тарифне регулювання імпорту та експорту товарів. Ураховуючи реалії економіки України, головними завданнями конкурентної політики нині мають стати:
  • - завершення формування законодавчої бази конкурентної політики ухваленням Законів України "Про природні монополії", "Про захист економічної конкуренції" та запровадженням механізмів їхньої реалізації;
  • - удосконалення державного регулювання цін і тарифів, яке передбачає поступове скасування регулювання на тих ринках, де загрози монополізації більше не існує, запровадження тимчасового регулювання тільки у разі зловживання монопольним становищем або необґрунтованого зростання цін, негайне припинення непередбаченого законодавством регулювання цін;
  • - проведення реструктуризації та посилення державного контролю у сфері природних монополій;
  • - забезпечення дотримання конкурентних засад у здійсненні поставок енергоносіїв;
  • - розвиток конкурентного середовища через подальше запровадження конкурсних засад у будівництві (зокрема шляховому), страхуванні, банківській діяльності тощо, скасування адміністративно-розподільчих схем, припинення неправомірної підтримки окремих суб'єктів господарювання;
  • - упорядкування господарської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування поступовим звуженням кола функцій цих органів щодо здійснення підприємницької діяльності, розмежуванням функції державного управління, регулювання та контролю з господарськими функціями, припиненням непередбаченої законодавством практики делегування суб'єктам господарювання повноважень щодо державного управління.

Одним із чинників формування підприємницького середовища в Україні, є інститут банкрутства, який виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання банкрутству. У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалось у двох принципово різних напрямах - так звані британська та американська моделі. За британською - банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних та ін.), наявних у боржника, та його ліквідації як суб'єкта господарювання. Суттю американської моделі є здійснення санації підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності. Нині державне регулювання в розвинутих ринкових країнах інтегрує ці дві моделі. Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також ґрунтується на поєднанні елементів британської та американської моделей, що створює умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення фінансово-господарської діяльності.

Нормативно-правове регулювання процесу банкрутства в Україні ґрунтується на Законах України "Про банкрутство", "Про банки та банківську діяльність", "Про аудиторську діяльність", а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Зазначимо, що суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням Арбітражного суду. До прийняття такої ухвали йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації. Санація - це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих промислових об'єднань, банків, інших державних та бізнесових структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних виплат на облігації, випущені підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості у довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансово неспроможного підприємства.

Державними органами та структурами, що беруть участь у провадженні справи про банкрутство підприємства за чинним законодавством України, є:

  • - Арбітражний суд - провадить справу про банкрутство;
  • - Фонд державного майна - тимчасово розпоряджається майном боржника, якщо банкрутом є державне підприємство;
  • - банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника і стає тимчасовим розпорядником майна боржника, коли банкрутом є недержавна структура; аудиторська фірма, що підтверджує неплатоспроможність боржника;
  • - сенатори - фізичні або юридичні суб'єкти, які за власним бажанням беруть участь у санації (оздоровленні) підприємства;
  • - ліквідаційна комісія, що призначається Арбітражним судом після визнання боржника банкрутом, до складу якої обов'язково має входити розпорядник майна боржника.

Отже, основна мета інституту банкрутства не є ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство є дійовим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб'єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >