< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Методологічні засади психолінгвістики

З часу офіційного проголошення власної дисциплінарної самостійності психолінгвістика пройшла три етапи розвитку в розумінні свого предмета, послідовно змінюючи ті теоретико-методологічні уявлення, на базі яких будувалася експериментальна психолінгвістична практика.

Перший етап розвитку психолінгвістики - це етап розуміння її як науки про процес кодування та декодування мовної інформації. У зв'язку з цим Ч. Осгуд відзначив: "Психолінгвістика вивчає ті процеси, в яких інтенції (тобто наміри - Авт.) тих, хто говорить, трансформуються у сигнали прийнятого в даній культурі коду, а ці сигнали інтерпретуються тими, хто слухає". Інакше кажучи, психолінгвістика має справу з процесами кодування та декодування, оскільки вони співвідносять стан повідомлень зі станом учасників комунікації.

Водночас психолінгвістика грунтувалася на загальнопсихологічній теорії необіхевіоризму, що розглядала мовленнєву поведінку людини у межах базової схеми "стимул - реакція". Вербальний сигнал (який нічим не відрізняється від будь-якого іншого сигналу) "запускає" в організмі слухача певну систему нейрофізіологічних реакцій-відповідей, що "кодуються як інтегровані моторні нервові імпульси та перекодовуються передавачем у рухи голосових зв'язок або інших м'язів, завдяки чому виникають спрямовані назовні повідомлення" (Ч. Осгуд). Схоже до описаного вище розглядався й мовленнєвий розвиток дитини. На думку біхевіористів, мовлення, як й інші навички, привласнюється у результаті механічного вивчення (шляхом "спроб і помилок") почутих від дорослих слів і фраз у певних ситуаціях взаємодії.

Не зважаючи на те, що біхевіористський підхід до вивчення мовленнєвої поведінки людини вирізнявся певними позитивними висновками (можливість об'єктивного відображення вербальних реакцій, підкреслення значної ролі регулятивної, а не лише комунікативної функції мови тощо), механістичність пропонованих представниками цього напрямку положень викликала справедливу критику з боку дослідників-представників інших шкіл і напрямків. Так, Дж. Міллер критично висловився щодо класично-біхевіористської (стохастичної) версії засвоєння дитиною моделі "послідовного мовлення", тобто моделі побудови речень, згідно з якою вірогідність появи наступних слів зумовлена попередньою "вербальною продукцією". Вчений відзначив: "Дитина мала б вислуховувати З10-З20 речень на секунду для того, щоб сприйняти інформацію, яка необхідна тому, хто планує висловлювання з метою формування речення згідно з тим правилом граматики, за яким слова в реченні добираються тільки на базі попередніх слів (за принципом "зліва направо "), та й це лише за припущення, що дитинство триває 100 років без перерви на сон, харчування і т. ін. та водночас відбувається повне засвоєння кожного ряду з 20-ти слів після одного пред'явлення! "

Подібні висновки, демонструючи неадекватність біхевіористського підходу до вивчення проблеми "мовленнєвої компетенції" та .мовлення людини, виступили свідченням потреби в обгрунтуванні нових психолінгвістичних концепцій та відшуканні "інших видів генераторів речень". Таким цілком закономірним кроком у концептуальних пошуках психолінгвістів стала "генеративна граматика" Н. Хомського. Асоціації між певними словами, що виникли у результаті "стимул-реактивного" досвіду людини не можуть розглядатися як механізми розуміння мови та її детермінанти. Механістичне нагромадження і знання всіх речень будь-якої людської мови є неможливим. Основою для мови має виступати певна обмежена система правил, яка й є граматикою мови, та певний обмежений запас вихідних граматичних конструкцій (так званих "ядерних речень"). Саме вони дають можливість людині будувати безліч "правильних" речень, оскільки ці речення вона використовує для побудови мовленнєвого звертання до інших або для розуміння речень, з якими звертаються до людини оточуючі (Н. Хомський).

"...Під генеративною граматикою я розумію просто систему правил, котра якимось експліцитним і добре визначеним способом приписує реченням структурні параметри. Зрозуміло, що кожен, хто розмовляє (певною) мовою, оволодів генеративною граматикою... Однак, це не означає, що він усвідомлює правила граматики, чи навіть те, що він здатен їх усвідомити, або ж те, що його судження щодо інтуїтивного знання ним мови обов'язково правильні", - відзначив вчений.

Загальна схема утворення речення є такою: існує невеликий список нерозгорнутих ядерних конструкцій типу "іменник у називному відмінку - перехідне дієслово - іменник у знахідному відмінку" (наприклад, "Робітники будують дім") чи "іменник у називному відмінку - неперехідне дієслово" (наприклад, "Дитина спить"). Зазвичай, таких конструкцій є близько десяти. Є декілька правил розгортання речення (наприклад, перехід типу ІМЕННИК-ІМЕННИК+ПРИКМЕТНИК здійснюється за умови, що прикметник обов'язково ставлять у тому ж відмінку, у якому стоїть іменник) і декілька правил трансформації (пасивізація, номіналізація, заперечення тощо). Речення будь-якої складності формують, застосовуючи до ядерних речень перелічені правила перебудови висловлювання. І навпаки, розуміння індивідом речення, з яким до нього звернулася інша людина, пов'язано із зворотною процедурою зведення його до базового типу і порівняння цього речення з ядерними.

За Н. Хомським, фраза "Молоді робітники дуже швидко будують висотний дім" - це результат розгортання ядерного речення "Робітники будують дім". Після здійснення операції пасивізації утворюється нове речення: "Висотний дім дуже швидко будується молодими робітниками".

Важливим для розвитку психололінгвістики виявилося й наступне положення: дорослі навмисно не дають дитині таких знань, тобто не навчають її базовим структурам речень, правилам трансформації висловлювань за правилом "ядерне - розгорнуте", а у результаті звичайного мовленнєвого спілкування дитини з дорослими цю довершену інформацію не можна отримати (у зв'язку з принциповою "невичерпністю" мовленнєвої продукції). Згідно з цим положенням, представники напрямку "генеративної (глибинної, трансформативної) граматики" дотримувалися думки про вродженість основних правил оперування мовою (Дж. Міллер та ін.). Така думка зумовила появу сумніву в інших науковців і проведення значної кількості експериментальних досліджень, спрямованих на її спростування. Зокрема думка про вродженість основних правил оперування мовою зазнала прискіпливої критику з боку дослідників Гарвардської школи психологів (Т. Вівер, М. Гаррет, Д. Слобін, Дж. Шлезінгер), психологів школи Ж. Піаже, філософів французької "соціологічної" школи (А. Валлон, Р. Зазо), а також з боку радянських психологів і філософів.

У роботах Ж. Піаже та його послідовників було доведено положення про те, що мовлення як людська здатність з'являється не водночас з народженням дитини, а формується на базі так званого сенсомоторного інтелекту, сенсомоторної "логіки", коли у дитини на базі досвіду маніпуляцій з різними предметами формується здатність до генералізації дій (перенесення схем дії з певним предметом на інші предмети). Це в кінцевому результаті й забезпечує розвиток функції символізації, окремим випадком якої є мовлення.

Схоже до Ж. Піаже розв'язував проблему походження "глибинних граматичних правил" й Дж. Шлезінгер, який вважав, що невербальна діяльність дитини, передусім взаємодія з дорослим, дає їй змогу оволодіти системою відношень реального світу, що фіксуються у синтаксичних структурах. Отож, "відкриття" дитиною відношень між елементами синтаксичних структур - це процес, зумовлений не стільки "вихідними мовними даними", скільки аналізом дитиною мовного спілкування з дорослими у типових ситуаціях, що неодноразово повторювалися.

Таким чином, методологічні засади психолінгвістичних досліджень були зрештою трансформовані у бік визнання впливу соціальних чинників на процеси засвоєння та використання людиною мови, визнання діяльнісного (співдіяльнісного) походження психічної основи комунікативних здібностей людини.

Описані вище положення стали основою для "третьої версії" психолінгвістики - теорії мовленнєвої діяльності, яку було обгрунтовано вітчизняними психологами. У зв'язку з цим О.М. Леонтьев зазначив: "Отже, те, що досі називалося... психолінгвістикою тепер отримує, своє власне ім'я - теорія мовленнєвої діяльності... У нашому розумінні вона належить до загальної теорії діяльності як її невід'ємна частина, а не просто як окремий додаток: ми зовсім не вивчаємо мовленнєві процеси ізольовано, самі по собі. Точніше, такий обмежений підхід можливий на нижчих сходинках аналізу, скажімо, у процесі вивчення фонетичного боку мови. Однак, переходячи до граматики і особливо до семантики, ми аж ніяк не можемо не враховувати незведення змістовного боку мовленнєвої діяльності до простої сукупності денотатів".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >