< Попер   ЗМІСТ   Наст >

С Б. Кримський. ЗАКЛИКИ ДУХОВНОСТІ XXI СТОЛІТТЯ

Те, що ми вступили у третє тисячоліття нової ери, є знаменним не тільки в хронологічному чи, сказати б, цивілізаційному сенсі, а насамперед, за ознакою проходження людством драматичного та страшного XX століття. Саме в цей час позначилась ситуація абсолютного зла, коли (як додаток до тоталітаризму та його злочинів) виникла загроза кліоциду, термоядерного знищення історії та планети. У XX столітті всесвітня історія зіткнулася з феноменом абсолютної помилки, коли неймовірні жертви, людські та матеріальні ресурси витрачались на недосяжні цілі. Виявилось, що на Землі неможливо збудувати Рай, а можна тільки запобігти Пеклу.

Історичний досвід знищив і надії на існування універсальної правди та будь-яких остаточних рішень поза їх критичним осмисленням. Ми пережили і найзначнішу в історії технологічну катастрофу - Чорнобильську трагедію.

Жертви XX століття виявились такими страшними за масштабом, що це поставило під удар навіть долю Бога. Річ тут не тільки в тому, що гітлеризм розпочав свідому провокацію проти Декалогу, випробування десяти заповідей їх запереченням, а марксистський атеїзм намагався затвердити життя під порожніми небесами. Зрозуміти загибель сотень мільйонів людей (у тому числі мільйонів дітей) у горнилі двох світових війн та тоталітарного терору можна лише за умови визнання самого Бога жертвою пандемії зла.

Навіть подолання загрози Третьої світової війни не гарантувало виходу зі свого роду "антропологічної катастрофи". Адже на тлі цивілізаційного піднесення другої половини XX століття відбувся справжній вибух сатанинських сил тероризму, фундаменталізму, расизму, наркоманії, еротизму, девіантної поведінки взагалі, масштабного зростання злочинів проти особистості. Злочинець вилазить на хмарочос і розстрілює перехожих, помщаючись суспільству, яке нібито ошукало його. Бо проголосивши рівність прав громадян на кар'єру, аж до можливості стати президентом, суспільство не зробило даного суб'єкта лідером.

Виникла загрозлива колізія між цивілізацією та екзистенцією. Людина виявилась розіп'ятою між палеолітом свого духовного підпілля та науково-технічним прогресом, який, за висловом А. Ейнштейна, став нагадувати сокиру в руках дикуна. Адже сам гуманізм (як зазначалося на 2-му Ватиканському соборі у 1365 р.) перетворився на спробу замінити релігію Бога, що став людиною, на релігію людини, що оголосила себе Богом. Отже, цивілізація робить людей богами раніше, ніж вони стають гідними статусу людини.

Ці колізії І стимулюють заклик XXI століття до "нової землі" та "нових небес", тобто до нового розуміння людини у її духовному опорі літургії безодні. Людина вже не вичерпується визначенням homo sapiens, бо воно абсолютизує ознаку володіння розумом. А це не тільки обмежує людяність самою лише характеристикою Інтелектуально розвиненої особи, а й затьмарює необхідність поєднання у визначенні людини розумного та морального як альтернативи машинному інтелекту. Людина є, насамперед, істотою, що має внутрішній світ, духовність, свою долю та зверненість до вищих цінностей.

Вносять свій вклад у духовну напруженість XXI століття і проблеми глобалізації ринкових відносин. Адже в наш час ринкова економіка вперше в історії людства стає повсюдною. А це веде до загрози універсалізації матеріального інтересу, до пріоритету прагматичних цілей перед духовними цінностями. Тим самим для збереження повноти людської екзистенції стає необхідним вироблення протистояння тиску бездуховного прагматизму. Про нагальність цього завдання свідчить мала модель аналогічних процесів у Європі першої половини XIX століття.

Відомо, що після буржуазних революцій 40-х років XIX століття на європейському континенті тоталізуються ринкові відносини. Але народи Європи, яка була на той час центральною зоною всесвітньої історії, відповідають на ці події масштабною духовною протидією. З 40-х років XIX століття беруть початок майже всі філософські течії сучасності - від марксизму до позитивізму і від екзистенціалізму до прагматизму та філософії життя. Сягає апогею розвиток європейського роману, класичної музики, культури романтизму та критичного реалізму.

Це було ще небачене (після "осьового часу") духовне піднесення людства. Такого піднесення потребує і сучасність, якщо зважити на завдання збереження людської автентичності. Тому відомий французький інтелектуал Анрі Мальро і проголосив напередодні нового тисячоліття, що XXI століття або буде століттям духовності, або його зовсім не буде.

Ця проблема зростання духовності має не тільки універсальні, а й національно-регіональні ракурси, бо у взаємопов'язаному світі XXI століття кожна нація виступає як своєрідна, неповторна іпостась людства. Тим більше що глобалізація нашого часу торкається виробничих, технологічних, комунікаційних та фінансово-економічних сфер і не зачіпає диференціації національних культур. При всій планетарності транснаціонального капіталу та всесвітнього комунікаційного павутиння Інтернету, Тібет і Швейцарія, Цейлон й Ісландія, фіорди Норвеп і дельта Меконгу й тому подібні регіони не просто зберігають свою культурну своєрідність, а й залишаються окремими духовними світами. Тож невипадково епоха глобалізації в сучасній історії заявляється періодом національних ренесансів багатьох країн, включаючи суверенізацію їхнього державного буття. Проблеми духовного відродження є стрижневими і для незалежної України.

Можна сказати, що нині повіяв вітер з незнаної, за висловом О. Блока, "духовної Атлантиди", вітер, що почав віяти з народженням Ісуса Христа. І тому недоречно вимагати для нової України нової ідеології, яка термінологічно позначає класово витлумачену свідомість. Україна потребує своєї віковічної духовності, тієї духовності, що народилася в надрах греко-слов'янської цивілізації України-Русі, тієї духовності, яку втілювала Києво-Могилянська академія, загалом духовності, яка зробила Україну суб'єктом світової історії.

Відомо, що жодна країна в жодну епоху не виходила з кризи завдяки виключно економічним обставинам. Адже в основі економічної діяльності лежить певна психокультура, що потребує відповіді на запитання: для чого заробляти гроші? Усвідомлення такої психокультури як чинника діяльності й окреслює антикризовий вектор духовності, вказує орієнтири до берега спасіння.

Так, в один з гострих зламів європейської історії, коли у XIV столітті виникла продовольча криза, пов'язана з дефіцитом хліба та занепадом економіки (спричиненим "чорною смертю", найстрашнішою епідемією чуми), людство протиставило цьому лиху високий дух епохи Ренесансу. А він став зарядом прогресу європейської цивілізації. Аналогічна ситуація супроводжувала вихід з періоду Руїни в Україні, коли кризовому стану суспільства було протиставлене національно-духовне піднесення народу, концепція інтеграції західної та слов'янських культур, переходу на загальноєвропейські програми освіти, заснування Києео-Могилянської академії.

Духовність завжди виступає як альтернатива хаосу, небуттю, спрощенню, коли творча повнота людського буття редукується до товарного початку самовпевненого споживання, коли нівелюється всяка відмінність суб'єктів та панує тотальна посередність. Духовність - це завжди заклик "зверху" здійснити те, що не здійснюється само по собі, наявним чином, заклик, що потребує, однак, індивідуального розшифрування.

Інакше кажучи, духовність - це ціннісне домобудівництво особистості, якщо під нею розуміти не тільки неповторність внутрішнього світу індивіда, а й індивідуальну неповторність нації, бо вона сама є історичною особистістю. Особистість означає здатність бути вірним самому собі, зберігати само тотожність у кон'юнктурних ситуаціях, що постійно змінюються. Подібне можливе при наявності у особистості внутрішнього світу, внутрішньої автономності. Внутрішнє само стояння і виявляється можливим завдяки духовності, яка перекладає універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особи на етичній основі. В результаті фізичний час людського існування перетворюється в життєві події, що освячені метою, яка виходить за межі біологічного існування.

Як відомо, життя людини налічує в середньому 600 тисяч годин. З них 400 тисяч витрачається на сон, їжу, обслуговування тіла, забезпечення здоров'я. На внутрішнє життя залишається 200 тисяч годин. І сенс нашого існування визначається тим, як ми заповнюємо ці 200 тисяч годин. Таке заповнення та його зміст і становить фундаментальну проблему духовності як проблему протистояння фізичній конечності життя. Адже за рахунок ціннісного наповнення життєвий час розтягується для людини аж до мета історичних обріїв....

Духовність дає змогу особистості обертати засвоєння зовнішнього світу на шлях до самого себе. А цей шлях є найдовшою дорогою, яку проходить особа в житті. Для індивідуума - це біографія протистояння небуттю, пошук найвищих цінностей, що намагнічують душу вічністю. Для нації - це історія власної присутності у світі, що дає змогу крізь національне прозирати універсальне, тобто переломлювати загальнолюдський досвід У національну іпостась буття. У такому шляху до самого себе, в дорозі до власного Дому і полягає національна ідея, особливо для націй, які (подібно до українського народу) мають велику історію.

Актуальність такого розуміння національної ідеї з погляду заклику духовності XXI століття має певні історичні підстави. Так, до кінця другого тисячоліття людство виробило майже всі проекти поліпшення майбутнього. І всі вони виявились недолугими. Стало ясно, що спиратися потрібно в III тисячолітті не на плинні обставини, а на ідеї, що пройшли випробування всією всесвітньою історією (на зразок ідеї нації чи Декалогу).

Відповідно глобалізація, не зачинаючи фундаментальної національної диференціації культур, виявилася певною мірою універсалізацією загального в національному досвіді народів. Отже, становлення загальнолюдських цінностей є не виходом за межі національного, а розкриттям загальних початків духовності націй як суб'єктів світової історії.

Кожна нація з необхідністю переломлює універсальне в своєму національному досвіді. Цей досвід і стосується формування духовності XXI століття.

Духовна значимість універсального досвіду української нації визначається історією її культури, затвердженням ідей софійності (буття під знаками практичної мудрості), онтологічного оптимізму (епічного ставлення до драм існування, перетворення стихій зовнішнього світу в чинник вільного життя за образом волі у своєму полі), принципу духовного розуму (тобто інтелекту, який веде до віри, узгоджується зі схильностями серця як духовного осередку індивідуальності). Українська нація створила і свій варіант культури бароко, першого синтетичного художнього напряму Європи. Якщо можна акцентувати віртуозність італійського, драматизм іспанського, містицизм німецького, романтизм французького та метафізичність англійського бароко, то про українське бароко можна говорити з погляду характеристики його героїко-стоїстичного духу. Тому Д. Чижевський підкреслює формування в Україні барокової людини, "вогняних душ" козаків, з їхньою схильністю до авантюри як способу подолання відстані між мрією та реальністю.

В Україні символізм культури та спілкування з природою був доведений Г. Сковородою до ідеї третього світу, коли символи розглядаються вже не просто як засоби мови, а як формоутворення особливого буття. Такий підхід при раціональному витлумаченні виявляється співзвучним ідейним витокам сучасної концепції "третього світу" К. Поппера та граматології Ж. Дерріди.

Українська культура створила також образи протистояння тоталітарним виявам влади. Леся Українка в своєму переосмисленні світової проблематики донжуанства показала, як людина, що спокусилась ідеєю влади, зазнає дотику Кам'яного Господаря і гине в нелюдських обіймах. Цей кам'яний дотик влади набув у наш час вигляду проблеми тоталітаризму, політичної тематики співвідношення людей, долі та владних структур.

Отже, розкриття досягнень національного життя сполучається в духовних інтенціях XXI століття з актуалізацією універсальних цінностей світової цивілізації. Наприклад, усвідомлення того, що "всі ми члени один одного", тобто ідеї любові до ближнього, є радикальною, наскрізною вимогою для всієї історії християнства. Але зараз вона діє в контексті нового почуття глобальності, відчуття зв'язку з Іншим як сенсу життя у співтоваристві людства. Характерний епізод у цьому відношенні описує польський ксьондз, який нещодавно відвідав Париж. На одному з мостів через Сену, який традиційно уподобали самогубці, він зустрів юнака, що явно готувався до фатального стрибка. Ксьондз підійшов до самогубця й сказав, що не сподівається переконати його змінити свій намір, але просить тільки одного: дістати з кишені гроші, які вже не потрібні смертнику, і віддати їх жебракові, що стоїть неподалік на розі вулиць. Юнак пішов виконувати це прохання - і назад уже не повернувся.

Нове в розкритті життєдайного змісту християнських настанов ставлення до Іншого пов'язане в контексті XXI століття з особливою роллю людських якостей у сучасному світі. Річ у тім, що нині немає дефіциту ідей щодо проектів поліпшення життєдіяльності та майбутнє творення. Проблемою, яка обмежує розвиток діяльності та стає вирішальною для соціального прогресу, є дефіцит людських якостей.

Драматизм цієї ситуації визначається тією обставиною, що XX століття з особливою силою виявило двозначність використання абстрактних ідей у соціальному житті. Так, герой роману Василя Гроссмана "Життя та доля", перебуваючи в німецькому концтаборі, говорить одному в'язневі: "Я проти ідеї добра, бо Гітлер може використовувати її в ім'я терористичного "поліпшення" чистоти своєї нації, але я за доброту", тобто людську якість. І справді, така якість відгороджена від зла, в той час як абстрактні ідеї часто-густо є відкритими для використання у лихих справах. Так, ідею нації можна покласти в основу розвитку особистості, збагачення культури та багатоманіття цивілізації, а можна повернути і до тоталітарного вилучення в дусі націонал-соціалізму. В той час як досвід доброти у формуванні людини, досвід світової біографії добра є зверненням до Бога, результується в системі абсолютних цінностей. Отже, акцент на людських якостях стає пріоритетним для духовності XXI століття.

Тут ідеться не просто про перехід від теорії до практики, що є наскрізним орієнтиром людської цивілізації. Першочерговість ролі людських якостей у розумінні духовності XXI століття визначається вимогою утвердження так званої монадної особистості, тобто особистості, що здатна репрезентувати свою націю, свою культуру, свою епоху І тим самим маніфестувати індивідуальну іпостась універсального досвіду.

Монадні особистості існували Й раніше, але в унікальному варіанті вождів, пророків, мудреців. Однак нині щільність соціальних зв'язків виросла настільки, що формування монадних особистостей стає поширеним явищем. Не випадково кінець II тисячоліття нашої ери характеризується кризою масових політичних партій. Історія показала, що такі монадні особистості, як М. Ганді, М. Л. Кінг, мати Марія, А. Сахаров і О. Солженіцин, В. Вернадський і М. Грушевський відіграли у XX столітті значно більшу роль, ніж усі політичні партії разом узяті.

Принцип монадності виявляється справжньою заявкою на духовність майбутніх часів. Він став необхідним доповненням до колективного способу вирішення справ, корегує кооперативність інтересами особистості. Так, з погляду теорії рішень, критерій колективності у розв'язанні проблем веде до диктату більшості. А ще Платон запитував: як бути тоді, коли в меншості залишається мудрець? Адже рішення за критерієм більшості є посередніми між інтелектуалами та дурнями, бони мають лише ту перевагу, що легше втілюються в життя. Але рішення за критерієм більшості веде до крайніх висновків, бо асоціюється з анонімною безвідповідальністю: "Я дію, як усі". Рішення більшості не чутливі до унікальних естетичних, моральних та навіть алярмічних (тобто небезпечних) ситуацій.

Отже, крім колективності (чи плеядності) в соціальному житті (а тим більше в сфері духовності) потрібною виявляється монадність, тобто чесноти особистості, її здатність репрезентувати цілий світ у межах індивідуальності. І не просто репрезентувати, а давати зразки вчинків, інтелекту та зростаючої совісті. Це є важливим тому, що в наші часи ідеї та проекти повинні випробовуватись на здатність втілюватись у життя особистості. Саме така вимога і стала вузловим пунктом переходу у формуванні духовності XXI століття від гуманізму як ідеології людини, що уявила себе Богом, до персоналізму як утвердження самоцінності особистості людини, а не абстрактних ідей.

Важливо при цьому підкреслити, що монадність персони в науковому розумінні не є альтернативою соціуму як такого. Принцип монадності є зверненням до переломлення соціуму у внутрішню соціальність так званих трансперсональних переживань. Останні й становлять предмет дослідження сучасної глибинної психології.

Ще К. Юнг показав, що колективність існує не тільки як зовнішня сила суспільного буття, а і як внутрішній феномен заглиблення у надра Індивідуальної психіки. Йдеться про те, що чим глибше ми сходимо у самість підсвідомого, тим більше ми стикаємося з колективними структурами, тим більше на передній план виступає колективний досвід людської ментальності. Це і було позначено спеціальним терміном "колективне підсвідоме........

Більш переконливим аргументом трансперсональних феноменів у ментальності особистості є національні архетипи, інакше кажучи, наскрізні символічні структури ментальності, що проходять крізь увесь масив національної культури і можуть стати предметом емпіричного дослідження. Такими структурами для всіх етносів та націй була трійця: Дім" (як символ святого довкілля буття, де людина займає чільне місце, де, за виразом Т. Шевченка, "своя й правда, і сила, і воля"); "Поле" (тобто життєвий тонус, природа, продукти якої з'являються на хатньому столі); "Храм" (тобто святині). Ці структури внаслідок своєї символічності можуть у різні епохи і в різних етносів мати різну інтерпретацію, але тематично вони присутні завжди.

Архетипи можуть виступати не тільки символічними структурами, що спільні для всіх етносів, а й множинами специфічних для окремих націй наскрізних у часі утворень. Вони свідчать про те, що нація - це не тільки державна, зовнішня спільність; це і "внутрішній етнос...", без якого національне життя не є повним.

Тільки те, що пропущено через духовність, через внутрішній світ особистості, може бути довершеною спільністю. Як казав М. Бердяев, треба мати внутрішню соціальність, щоб не бути роздертим зовнішнім середовищем. Ця вимога духовності в її монадному розумінні є досить креативною і в Інших сферах сучасного життя, зокрема у сфері моралі.

Те, що боротьба між добром та злом проходить крізь наше серце, було відомо ще з часів Августина Блаженного. Але відчуття взаємопов'язаності сучасного світу потребує врахування в системі духовності нових обставин, що випливають з концепції монадності. У миттєвих колізіях нашого часу виявляється необхідним замість простого протиставлення добра та зла за зовнішніми позиціями опонентів розв'язувати цю суперечність також і через моральне очищення самого себе. А це означає усвідомлення в собі частинки того зла, проти якого ти борешся, а в суперникові - припущення частинки добра, яке ти відстоюєш.

У ширшому предметному розгляді тут складається ситуація, яка зародилася в середині XX століття, але набуває все більшого значення в духовності XXI століття. Річ у тім, що в перспективі становлення постіндустріальної цивілізації перестає діяти в соціокультурному вимірі принцип "або - або", тобто принцип виключеного третього. Вибір між крайнощами соціальних сил без урахування проміжних опосередковуючих ланок є притаманним обставинам, що спричиняються військовими конфліктами. Але в продуктивних контекстах глобалізації соціуму XXI століття дедалі ефективнішою стає вимога консенсусу, тобто узгодження всіх позицій, а отже, утвердження рішень, від яких виграють усі.

Тому вибір сучасної людини не завжди зводиться до приєднання виключно до однієї з альтернатив. Адже світ XXI століття більш складний, ніж це може уявлятись крізь призму "чорно-білого" бачення. Образно кажучи, Бог не грає з людьми в шахи.

В етичних оцінках сучасних подій треба піднятись на кілька сходинок вище поглядів, що вписані в безпосередню ситуацію оцінки, перейти на рівні врахування загальнолюдського досвіду. Такий підхід може бути названий принципом "третьої правди" в духовних вимогах XXI століття, принципом, що передбачає вектор вертикалі сходження до панорамного бачення єдиного в багатоманітті соціальних ситуацій. Він протистоїть самоствердженню крайнощів у площині інтересів часткового, які затуманюють перспективи виходу з суперечностей боротьби.

Крайнощі в сучасному політичному житті часто-густо репрезентуються боротьбою різних партій. При оцінці такої картини не слід забувати, що етимологічно термін "партія" одного кореня зі словами "партикулярний", "частковий". Партія за смислом - це часткова складова соціуму, компонент цілісного соціального контексту епохи. Знаменним у цьому відношенні є те, що видатний інтелектуал XX століття Мігель Унамуно, проаналізувавши позиції франкістів та республіканців, заявив у іспанському парламенті: "Я не партія, я - ціле". Це було справжнім прозрінням духовності XXI століття.

Реалізація таких духовних запитів нашої епохи парадигмує принцип діалогу - принцип, що виявився безсмертним внеском Сократа в загальну культурну скарбницю людства. Сократ перший дійшов висновку, що треба не стільки самому висловлювати мудрість, скільки вилучати її з інших людей. Таке завдання не може бути розв'язане у формах суперечки чи дискусії, бо це веде до проголошення зверхності одного з опонентів. Мудрість же потребує діалогу, в якому метою є не ствердження однобічної правоти одного учасника та не менш однобічного визнання хибності позиції іншого, а прилучення свідомості опонентів до третього світу істини, що виступає однаковою цінністю для них усіх. Отже, тут не діє так звана .шаленість правоти". У цьому проголошенні піднімальної сили третьої правди і полягає сучасність Сократа, сучасність духовного поліглоту XXI століття.

Людина - істота вертикальна, її життя вимірюється не в довжину, а у височінь ціннісного сходження. Адже арифметичну кількість років життя можна прогаяти марно. А можна навіть у скромний життєвий термін піднятись над складними обставинами у небо духу, що міряє час вічністю як третьою правдою людської діяльності. З цього боку вимоги духовності XXI століття актуалізують принцип еквіпотенційного крещендо, тобто розуміння життя як зростаючої кульмінації творчих подій, коли смерть особистості становить не кінець, а вінець звершень, альтернативних небуттю.

З висоти вимог ціннісного сходження утверджується в XXI столітті й принцип толерантності. Його духовна суть, що відповідає завданням часу, зводиться не стільки до гасла терпимості, скільки до вимог розуміння Іншого.

Особистість, як і Бог, не може бути в людському спілкуванні об'єктом, тобто тим, що протистоїть нам. Особистість - це суб'єкт, який потрібно зрозуміти, а отже, включити у власне життя. Якщо з погляду Ж. П. Сартра пекло - це Інший, то з погляду "Іншого" пекло - це нерозуміння тебе самого. Толерантність у такому відношенні може бути розглянута як комунікативна прилученість людей одне до одного, котра дає змогу заповнити відстань між полярними позиціями полем взаємопорозуміння, застосуванням консенсусу.

Толерантність у сучасному контексті сполучається Із утвердженням цінності особистості та її вимог. В даному разі йдеться про персоналістичний підхід, згідно з яким (на думку Томаса Манна) всяке рішення у справах особистості є передчасним. Це не виключає найжорсткіших оцінок негативних рис особи, але при цьому треба усвідомлювати передчасність нашої негації, бо особистість може змінитись. Введення такого допуску на зміну є тим "люфтом", що живить толерантність.

Проблема персоналістського контексту регулятивів поведінки стосується не тільки розкриття принципу толерантності, а й оцінок соціальних тенденцій нашого часу. Так, згідно з традиційною марксистською схемою ці тенденції повинні були в XXI столітті привести до посилення класової боротьби та соціальних антагонізмів. Але всупереч подібним прогнозам у новому тисячолітті відбулося несподіване загострення (у ході розв'язання суспільно-економічних завдань) біосоціальної проблематики.

Нині проблеми екологічної небезпеки, сексуальної революції, боротьби з наркоманією, СНІДом, абортами, можливістю негативних наслідків генної інженерії тощо набувають у суспільному житті (особливо на Заході) дедалі вагомішого значення. Адже маніфестації з приводу зазначених проблем за масовістю починають конкурувати з акціями профспілково-страйкового руху. Знаменним у цьому відношенні є політичне поширення впливу руху "зелених". У цілому можна констатувати появу в XXI столітті нової стратегії суспільного розвитку, стратегії вітальності (від латинського vita - життя), тобто програми життєвлаштування людей в її валеологічних (пов'язаних зі здоров'ям нації), екологічних, морально-правових та етнічних аспектах.

Стратегія вітальності перетворює і біоетику з професійно медичної дисципліни в імператив загально моральної свідомості. А це вносить у духовність XXI століття нові моральні колізії щодо оцінок діяльності та прийняття рішень. Скажімо, як ставитися до застосування евтаназії, на користь якої свідчить право людини розпоряджатися власним життям (особливо коли воно стає нестерпною мукою і для хворого, і для близьких йому людей, а надії вилікуватись немає). Але водночас життя, як найвища цінність, потребує боротьби за нього до кінця і з боку медицини, і з боку християнської свідомості.

Як бути в ситуації псевдоматеринства, коли запліднена яйцеклітина матері пересаджується жінці-донору, котра вирощує зародок і народжує дитину для тих осіб, які дали генетичний матеріал, але самі не змогли забезпечити вагітність та її результат? Адже тут порушується нормальний зв'язок поколінь і виникає конфлікт материнських прав. Чи, приміром, як поводитися лікарю, який встановив з допомогою сучасних методів обстеження вагітності можливість народження дефективної дитини. Коли не повідомити батьків, то їх чекає драматична перспектива життя з виродком. А якщо повідомити, то батьки можуть заподіяти штучне припинення вагітності, тобто підуть на знищення живої плоті, яка може і вилікуватись. І де критерій дефектності майбутнього життя?

Тут і виникає ситуація, з якою в поширеному варіанті зіткнулась духовність XXI століття. Виявилося, що в наш час виникають проблеми, які не мають розв'язання в загальній формі. Вони потребують індивідуального підходу та особистої відповідальності суб'єкта за прийняття рішень перед людьми та небесами.

Такі ситуації демонструє не тільки біоетика, а й політика, яка нині стає не тільки мистецтвом можливого, а й усвідомленням неможливого. Так, у сучасному світі існує понад 2000 етносів, якщо рахувати починаючи зі спільностей в один мільйон чоловік. Але на них припадає лише 193 держави, зафіксованих ООН. Відомо, що етнос не є готовим до інтеграції, поки він не проходить фази вільного розвитку, що знаменується державною незалежністю. Зрозуміло, що політична структура сучасного людства навряд чи може втримати 2000 держав. Тут потрібні нетрадиційні, локальні підходи в напрямку розвитку політичних націй.

Відтак треба констатувати, що в сучасних умовах, коли людська діяльність (у тому числі духовна) стає багатокритеріальною та багатокомпонентною, моральні проблеми специфікуються. Якщо раніше дотримання десяти заповідей було достатньою умовою для визнання моральності поведінки, то нині виникає більш складна формула моралі. Вона поряд з десятьма заповідями як загальними імперативами, що є постійними членами нашої діяльності, включає змінну врахування конкретних обставин. У тому числі обставин, що викликані суперечностями між застосуванням різних заповідей. Адже Імператив "не вбий" може під час воєнних дій вступити у конфлікт з патріотичним обов'язком, а імператив "не сотвори кумира" випадати з ситуації кохання.

Прагматичні імперативи державного буття є неодмінними для діяльності громадян, але вони не вичерпують внутрішнього простору перетворення душі, яке пов'язане з абсолютом совісті, ідеалами природного права, що вписані у єство людини, дорогою до спасіння в християнському розумінні (якщо людина віруюча). У релігійному контексті доброчинність розглядається як мирська справа, що повинна доповнюватися синергією з безконечною персоною всередині віруючого, тобто з Богом.

Зрозуміло, така зверненість до вищих, метафізичних інстанцій прийняття рішень була в християнській свідомості й раніше. Але вона зводилась, як правило, до ситуацій співвідношення закону та благодаті. Сучасна духовність зберігає християнський досвід, але вона виходить з того, що відповідальність за індивідуальні рішення відносно проблем, що є унікальними і не мають способу розв'язання, набуває масштабу, який потребує легітимізації майже божественного ґатунку. А по суті йдеться про те, що сучасній людині іноді доводиться щоразу знову й знову вирішувати питання - що означає лишатись моральним в обставинах, коли відсутні право на помилку та зразкові прецеденти виходу з цих обставин.

Діяти в таких ситуаціях можна при врахуванні принципу монадності (тобто здатності особистості репрезентувати свою епоху, націю та культуру) і принципу екзистенційного крещендо (тобто сходження до найвищих регістрів цінностей). Адже всяке зведення вищих цінностей до чогось нижчого, тобто зворотний шлях руху від духовних імперативів до пітьми товарного підпілля, є джерелом гріха, та навіть критерієм гріховності. Сказане, проте, не означає догматизації вертикалі людської моральності, винятковості принципу екзистенційного крещендо, спраги життєвих кульмінацій. Принцип сходження до найвищих поверхів ціннісної свідомості передбачає доповнення іншим принципом сучасної духовності, принципом полісистемності цілей.

Річ у тім, що сама по собі "вертикаль" ціннісного сходження асоціює дещо абсолютне. А те, що вважається абсолютним, є непідсудним та підкоряє всі наміри людини єдиній меті. Тим часом віра в якусь надмету породжує фанатизм, що є джерелом найстрашніших злочинів. Практика XX століття показала, що фанатизм у його соціально-політичній та ідеологічній формі навіть чесних за вихідними позиціями людей перетворює в репрезентантів злих сил тоталітаризму. Відомо, скільки фанатиків боротьби за "світле майбутнє" в умовах сталінського режиму перероджувалось у персонажі тоталітарного терору. Іноді таке переродження ставало для них великою трагедією. Так, М. Скрипник, чесна людина, яка багато зробила для становлення української державності та культури, внаслідок фанатичної віри в класову боротьбу очолював жорстокі каральні акції проти "ідеологічних збочень" націоналізму.

Духовною альтернативою фанатизму і виступає принцип полісистемності цілей. Він означає, що жодна мета в жодній діяльності не може бути єдиною, винятковою. Вона повинна сполучатися з системою підцілей, як складових чинників здійснення головної мети. Навіть така мета, як перемога у війні, має підцілі: перемогти, але з найменшими жертвами, з найменшою витратою ресурсів, з мінімальною шкодою для культурного середовища. Подібний підхід І є адекватним цивілізації XXI століття.

Принцип полісистемності цілей має відношення також до іншого принципу духовності, що актуалізується нашим часом, принципу проблемності людської жертви. Важливі акценти духовності, які виражає цей принцип, полягають у тому, що людське життя як фундаментальна цінність може бути принесене в жертву певним ідеям чи ідеалам лише внаслідок вільного вибору особистості. Суспільство не може в ліберальних умовах розвитку вимагати від людини смертної жертви. Така вимога є щонайменше проблемною, а не директивною. Ще Б. Брехт зазначав, що нещасним є те суспільство, яке вимагає героїв. Бо герой стає зразковою ношею для поведінки і перетворює тим самим інших людей у потенційні жертви. Відомий представник сучасного літературного постмодернізму Умберто Еко в своєму романі "Ім'я Троянди" формулює ідею проблемності смертної жертви таким чином: бійтесь удаваних пророків і тих, хто є схильним віддавати своє життя за істину. Як правило, вони поряд зі своїм життям віддають життя багатьох інших; причому ще до того, як віддати своє. А Іноді - замість того, щоб віддати своє. Самогубство в ім'я фанатично витлумачених цілей, стосовно яких життя втрачає будь-яку цінність, проголошується в наш час ідеологією тероризму.

Принцип проблемності смертної жертви (не заперечуючи ексклюзивного права особи на розпоряджання своїм життям) утверджує зростання цінності людини, яка не може бути предметом необмеженого (аж до фатальних наслідків) маніпулювання з боку соціуму. Обмеженою повинна бути в антропологічному відношенні й сама діяльність, якщо вона порушує рівновагу між активністю та спогляданням у людській сутності.

Адже всяка практика амбівалентна - вона щось створює, а щось знищує. Баланс між цими тенденціями і визначає доцільність діяльності. Відзначаючи моральний потенціал практики, Б. Рассел ознаменував початок переходу людства до космічної ери статтею "Чому ми не повинні підкоряти зорі". Вона й накреслила духовну перспективу XXI століття щодо принципу ефективності споглядання.

Видатний філософ виходив з того, що предмети практичного перетворення не можна вважати остаточними цінностями, бо результати діяльності припускають чи в історичному процесі, чи в індивідуальному нахилі зростання майстерності. Відповідно (крім виняткових обставин) людина не схильна зупиняти процес зростання своїх досягнень і тим самим перейти до самозаглибленого споглядання, аналогічно сьомому дню Божого творіння, тобто творчій паузі стосовно буття. А оскільки за свою історію людство зробило предметом практичної перебудови всю поверхню своєї планети, на ній майже не залишилось об'єктів споглядання. Такими об'єктами були дотепер лише зорі. Тому, питає Б. Рассел, чи не розширюємо ми сферу своєї дурості, переносячи на небесні тіла земну практику? Це при тому, що нам невідомо, яка частина людської природи визначається спогляданням.

Треба зауважити, що досвід європейської цивілізації відкрив для XXI століття збагачене уявлення про споглядання. Воно є найкоротшим шляхом до абсолюту і не вичерпується нірваною. Уявний спокій споглядання - це спокій, що виникає в центрі циклону. Споглядання виступає як неспоживальна діяльність, метою якої є не перетворення об'єкта (як у звичайних діях), а його збереження. Перетворюється тут не об'єкт, а суб'єкт, бо в процесі споглядання запитання "що робити?" трансформується в запитання "а яким я повинен бути?". У такому розумінні принцип споглядання і стає надбанням духовності нового тисячоліття.

В асоціативному полі цього принципу можна розглядати і місце принципу несилового зіткнення добра та зла в становленні духовності XXI століття. Відомо, що цей принцип бере свій початок від основ християнської моралі. А на початку минулого століття принцип не-насильства набув соціального значення в проповідях М. Ганді та Л. Толстого. В сучасну епоху формування глобальної цивілізації ідея несилової боротьби добра та зла вийшла на порядок денний міжнародної політики. Стало зрозумілим, що всяке насильство викликає зло більше, ніж те, проти якого розпочинали боротьбу, що силові методи застосовуються не тоді, коли це можливо, а коли це є необхідним. І що важливо, застосування насильства не можна називати принципом моралі.

Актуалізується в сьогоденні й особистісний аспект принципу не насильства. Цей аспект означає специфічне ставлення до умов застосування сили, воно скероване на ворогів суспільства. Але якщо від самої особи залежить оголошення когось своїм ворогом, то краще цього не робити з погляду сучасного розуміння принципу не насильства.

Сутність такого розуміння яскраво розкрив у художній формі М. Булгаков в романі "Майстер і Маргарита. У ньому сюжет розвивається в двох планах: вічному, євангелічному, та побутовому, повсякденному. В першому з них описується, зокрема, сцена Голгофи. Леві Матвей хоче врятувати свого вчителя Ієшуа від страхітливої та ганебної страти - розп'яття. Він біжить до хлібної лавки, краде ніж, щоб убити Ієшуа і звільнити його від хресних страждань. Але не встигає вчасно наблизитись до Голгофи, яку оточують солдати. І тоді учень пророка, спостерігаючи страту з сусіднього пагорба, проклинає Бога - чому я запізнився? Аналогічна сцена відбувається і в другому ппані роману. Маргарита каже коханому Майстру: зачекай, я піду до своєї оселі, напишу чоловікові записку про розлучення з ним і за півгодини повернуся до тебе назавжди. Та коли вона повертається, Майстра вже відвозять до божевільні. І Маргарита вигукує: .Чому я запізнилась?"

Отже виходить, що добро завжди запізнюється на зустріч зі злом. Проте інакше й не може бути. Добро не прагне до безпосереднього контакту зі злом, бо не може заплямуватись. Як же воно чинить? Про це розповідається в Іншій сцені роману М. Булгакова, в сцені балу Сатани, на якому Маргарита виступає королевою свята. На балу серед сатанинських персонажів перебуває дівчина Фріда, яка задушила власною хусткою позашлюбну дитину. Тому їй призначене покарання - вічне, постійне маяття перед очима злочинної хустки. Це виявилося настільки страшним, що після завершення балу, коли Сатана пропонує королеві будь-яку нагороду, Маргарита просить уже не за себе й не за Майстра, а щоб забрали хустку з-перед очей Фріди. Відтак, як хустка Фріди, діє і добро. Воно (добро) стверджує себе не насильством, а вічним, страшним і невблаганним нагадуванням. Тут християнська позиція виступає дієвою складовою сучасної духовності.

Треба, проте, відзначити, що включення християнських цінностей у контекст XXI століття не є автоматичним. Воно потребує певної інтерпретації традиційних настанов. Так, за часів тоталітаризму у Східній Європі народилася теза, яку назвали одинадцятою заповіддю: "Не бійся". І хоча Біблія наполягає - бійся Бога живого, апостол Павло твердить, що страх убиває любов. Оскільки, однак, любов не просто фундаментапьна християнська цінність, а характеристика суті Бога, то пошук одинадцятої заповіді не можна вважати викликом християнству. Умовою узгодження біблійної мудрості та сьогодення виступає принцип віри, надії, любові.

Християнська трійця "Віра, Надія, Любов" була і лишається наскрізною для перебігу століть. Зрозуміло, що вона доповнюється досвідом теперішнього часу.

З погляду матері Марії (Скобцевої), жінки, яка прославилась християнськими подвигами доброти у фашистському концтаборі, віра не тільки ідеологічний феномен, а й постулат буття, його маніфестація. Є два способи життя, стверджує мати Марія. Один з них - це життя в наперед гарантованому просторі, де можна рухатись по твердому ґрунту, зважувати, планувати, передбачати результати своїх дій. Другий же спосіб життя - це ходіння по воді, коли передбачати, планувати та зважувати неможливо. Треба тільки вірити, бо мить безвір'я - і йдеш на дно.

Такою ж екзистенційною настановою як для минулого, так і сучасності виявляється визнання надії. У християнстві вона виступала навіть як "над надія", тобто модус людського існування, втрата якого є смертним гріхом, і не випадково Леся Українка запевняла, що втративши надію, треба надіятись.

У сучасному розумінні надія - це спосіб дивитись на себе у дзеркало прийдешнього, складова майбутньотворення. Надія живить оптимістичні орієнтири буття в нашому важкому та драматичному часі, що нібито не сприяє баченню за хмарами весни.

Наскрізним та життєдайним чинником віковічних традицій духовності є феномен любові. Річ у тім, що особа завжди звертається до інших людей зсередини своєї самості, зі своєї власної позиції. Вона не може виплигнути з самої себе і мимоволі поводиться як абсолютний центр у взаємовідносинах з іншими людьми. Тільки любов у цьому світі виявляється єдиним способом побачити абсолютний центр в іншій особі, могутньою силою подолання люциферового відчуження людей. У такому ракурсі любов стає не тільки чинником ставлення до ближнього як до самого себе, а й настановою духовності. У такому напрямку принцип любові надихає особливу етику солідарності XXI століття, що відповідає новим реаліям взаємопов'язаного світу глобальної цивілізації.

У цій цивілізації віковічне відношення ,друг - ворог" розглядається як ексклюзивне явище на тлі типізації відношень "свій - чужий", "однодумець - опонент", .соратник - конкурент" тощо.

Відповідно закликається духовність солідарності, що передбачає відсторонення суперечностей з приводу того, хто правий, а хто помиляється, перевіркою власних переконань загальним досвідом людства, рухом до трансперсональних структур, які закодовані в людській психіці.

Така атмосфера дій спричиняється постіндустріальним суспільством. Особливістю цього нового соціуму є здатність до формування інформаційно-рольових сіток функціонування, вузлами яких виступають міри компетентності суб'єктів дії. Причому аварійною ситуацією в інформаційних мережах є дезінформація. Ось чому в XXI столітті зростає небезпека брехні.

Моральний розум, тобто розум, що є настояним на совісті, стає найважливішим стратегічним ресурсом людства. А це визначає духовність нового тисячоліття як заклик до людей стати громадянами ноосфери.

Кримський С. Б. Заклики духовності XXI століття: (3 циклу щорічних пам'ятних лекцій імені А. Оленської-Петришин, 2002 р.)- К.: Академія, 2003.-32 с.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >