< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Основні теорії конфлікту

Г. Спенсер називав соціальний конфлікт стимулом соціального розвитку і вважав, що він є неминучим. М. Вебер розглядав конфлікт у таких напрямах творчості, як соціологія політики, соціологія релігії та соціологія економічного життя. Вихідна позиція ученого при розгляді конфлікту полягає в тому, що суспільство є сукупністю позитивно і негативно привілейованих статусних груп, ідеї та інтереси яких в якійсь частині розходяться, а в якійсь збігаються. їх протистояння щодо інтересів, цінностей, здійснення влади - джерело конфліктів. Свого часу К. Маркс запропонував дихотомічну модель соціального конфлікту, згідно з якою все суспільство поділяється на два основні класи, що представляють інтереси праці і капіталу. В основі класового конфлікту лежить глибоке протиріччя між новими продуктивними силами, які стримують їх подальший розвиток старими виробничими відносинами. Зрештою конфлікт веде до трансформації суспільства.

Американський соціолог Д. Тернер який вважав К. Маркса одним із творців теорії конфліктів, на основі вивчення його робіт сформулював наступні основні положення учення про конфлікт:

  • 1. Попри те, що соціальні відносини виявляють властивості система вони містять велику кількість конфліктних інтересів;
  • 2. Ця обставина свідчить про те що соціальна система систематично породжує конфлікти;
  • 3. Отже, конфлікт є неминучою і дуже поширеною властивістю соціальних систем;
  • 4. Подібні конфлікти мають тенденцію виявлятися у полярній протилежності інтересів;
  • 5. Конфлікти найчастіше відбуваються через недостатність ресурсів, особливо влади;
  • 6. Конфлікт - головне джерело змін у соціальних системах;
  • 7. Будь-який конфлікт має антагоністичний характер. Підкреслюючи значення конфлікту, Г. Зіммель не брав до уваги ні

дихотомічну модель, ні ту концепцію, відповідно до якої його кінцевим результатом є руйнування існуючого соціального устрою. Він вважав, що конфлікт має позитивні щодо соціальної стабільності функції і сприяє підтриманню існуючих груп і спільнот. Г. Зіммель, називаючи конфлікт "суперечкою", вважав його психологічно обумовленим явищем і однією із форм соціалізації. Він висловив декілька важливих для конфліктології суджень про гостроту та силу конфлікту. Ці судження були в свою чергу згруповані Д. Тернером і полягають у наступному:

  • - чим більше групи залучені до емоційного конфлікту, тим гострішим є конфлікт;
  • - чим краще "згруповані" групи втягнуті у конфлікт, тим він гостріший;
  • - чим вищою є відносна згуртованість груп, які беруть участь у конфлікті, тим гостріший конфлікт;
  • - чим міцнішою була попередня згода на участь у конфліктній ситуації, тим гостріший конфлікт;
  • - чим менш ізольовані і загострені конфліктуючі групи завдячуючи широкій соціальній структурі, тим гостріший конфлікт;
  • - чим більше конфлікт стає самоціллю, тим він гостріший;
  • - чим більше за поданням його учасників конфлікт виходить за межі індивідуальних цілей та інтересів, тим він гостріший.

З попередніх висловлювань витікає, що сильніші емоції, викликані конфліктом, з більшою ймовірністю ведуть до насильства. У міжосо-бистісних конфліктах почуття, викликані минулою близькістю, воро-жнечою або ревнощами, посилять гостроту конфлікту. У міжгрупових конфліктах внутрішня згуртованість груп, внутрішня гармонія відносин індивідів, які беруть участь у конфлікті, з більшою ймовірністю викликають насильство.

З оригінальними концепціями конфліктів виступили американський соціолог Р. Коллінз і англійський соціолог Р. Рекс. Якщо Коллінз досліджує конфлікти в основному з позицій мікросоціології, то Рекс будує свою концепцію на базі системного аналізу. Створивши модель "конфліктного суспільства", він надає важливого значення економічним чинникам - "засобам до життя" - у формуванні протиріч та конфліктів. Соціальна система, за Рексом, спрямовується корпоративними, об'єднаними власними інтересами, групами. Один із засновників Чиказької школи Р. Парк включив соціальний конфлікт до чотирьох основних видів соціальної взаємодії поряд із змаганням, пристосуванням та асиміляцією. З його точки зору, змагання, яке є соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на соціальний конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів і співпраці та сприяти кращому пристосуванню. Таким чином, перевагу у взаєминах між людьми він віддає не соціального конфлікту, а соціальному спокою.

М. Дойч, здійснюючи аналіз конфліктної поведінки та враховуючи мотивацію індивіда, відзначав, що конфлікт - це така взаємодія двох сторін, коли досягнення цілей однієї перешкоджає досягненню цілей іншої. Виникає здорова конкуренція, конфлікт виявляється у суперництві. Оскільки конфлікти неминучі у взаємодії людей, то вони можуть виконувати позитивну конструктивну функцію:

  • - конфлікт сприяє просуванню ситуації в напрямку її вирішення;
  • - у процесі конфлікту визначаються основні розбіжності, можливі шляхи його вирішення, усунення, засоби запобігання конфліктних ситуацій у майбутньому;
  • - під час конфлікту відбувається формування нових, ефективніших взаємовідносин між сторонами;
  • - між сторонами конфлікту зникає внутрішня і зовнішня напруженість та агресія;
  • - часто конфлікт є певною формою поведінки, щоб підтримати статус індивіда всередині групи;
  • - внутрішньогруповий конфлікт створює необхідний рівень напруженості всередині групи, активності членів групи, особливо це стосується творчої діяльності (при цьому продуктивність праці вища у конфліктних особистостей);
  • - міжгрупові конфлікти можуть сприяти груповій інтеграції, зростанню згуртованості, солідарності групи;
  • - вирішення конфлікту приводить до кооперації учасників з метою вирішення конфліктної ситуації, до залучення всіх членів групи в спільну діяльність.

Водночас існування деструктивного конфлікту характеризується низкою наступних ознак:

  • - розгортання конфлікту;
  • - ескалація конфлікту (конфлікт стає незалежним від початкових причин, і навіть у випадку, коли причини усунені, сам конфлікт триває);
  • - збільшення витрат, які несуть учасники конфлікту;
  • - виникнення агресивних настроїв в учасників конфлікту.

У середині XX століття спостерігається помітне нехтування проблемами конфлікту з боку функціоналістів, які прагнули обґрунтувати концепцію суспільства і культури, що підкреслює соціальну інтеграцію та гармонізуючу дію загальних цінностей. Якщо вони й звертали увагу на конфлікт, то розглядали його як патологічний, а не нормальний стан у цілому здорового соціального організму. У концепції конфлікту як "соціальної хвороби" Т. Парсонс перший заговоривв про конфлікт як патологію і визначив наступні основи стабільності:

  • - задоволення потреб;
  • - соціальний контроль;
  • - збіг соціальних мотивацій із суспільними установками.

Е. Мейо висунув ідею "миру в промисловості", охарактеризувавши конфлікт як "небезпечну соціальну хворобу", яка є антитезою співпраці й рівноваги. Прихильники цієї концепції шведський соціолог X. Бродаль та німецький соціолог Ф. Гласл представляли конфлікт як хворобу, спричинену брехнею та злом. При цьому вони виходили із того, що в історичному процесі виявилися дві протилежні тенденції: перша - емансипація, прагнення визволитися, друга - зростаюча взаємна залежність. Конфлікт має широкий спектр, захоплюючи індивіда, соціальні організми, групи, організації, спільноти, нації, цілі народи. Сам він несе в собі всю необхідну інформації для вирішення та уникнення його. Незважаючи на відмінності суб'єктів та характерні особливості конфлікту, його ознаки є однаковими. Бродаль і Гласл виділяють три основні фази конфлікту (рис.2).

Фази конфлікту

У будь-якому конфлікті спостерігається боротьба тенденцій егоїзму і "колективізму". Знайти рівновагу між ними - значить, знайти шлях до вирішення конфлікту. На противагу домінуючому функціоналізму деякі соціологи у 1950-1960 роках, звертаючись до творчості Маркса і Зіммеля, намагалися відродити теорію, яку вони називали "теорією конфлікту".

Л. Козер розвивав концепцію Зіммеля, намагаючись показати, що конфлікт має певну функцію у складних суспільствах. Козер стверджував, що "перехресні конфлікти" - це коли союзники в одному питанні є супротивниками в іншому, запобігають виникненню більш небезпечних конфліктів по одній осі. Для складних товариств характерне поєднання безлічі інтересів і конфліктів, що представляють собою якийсь врівноважуючий механізм і запобігають нестабільності. Конфлікти, за Козером, - це страхувальний клапан системи, яка дозволяє через реформи й певні зусилля на новому рівні приводити соціальний організм у відповідність до змінених умов.

Згідно з класифікацією Л. Козера, конфлікти можуть бути реалістичними (предметними) або нереалістичними (безпредметними). Реалістичні конфлікти викликані незадоволенням певних вимог учасників або несправедливим, на думку однієї або обох сторін, розподілом між ними будь-яких переваг і спрямовані на досягнення конкретного результату. Нереалістичні мають на меті відкрите висловлення накопичених негативних емоцій, образ, ворожості, тобто гостра конфліктна взаємодія стає тут не засобом досягнення конкретного результату, а самоціллю. Розпочавшись як реалістичний, конфлікт може перетворитися на нереалістичний, наприклад, якщо предмет конфлікту надзвичайно значимий для учасників, а вони не можуть знайти прийнятне рішення, справитися із ситуацією. Це підвищує емоційну напруженість і потребує звільнення від накопичених негативних емоцій.

Нереалістичні конфлікти завжди дисфункціональні. їх набагато складніше врегулювати, спрямувати в конструктивне русло. Надійний спосіб профілактики подібних конфліктів в організації - створення сприятливої психологічної атмосфери, підвищення психологічної культури керівників і підлеглих, оволодіння прийомами саморегуляції емоційних станів у спілкуванні.

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Так, Р. Ма-ркузе абсолютизує роль конфлікту, але, не знаходячи в сучасному західному суспільстві соціальних груп, які готові були б докорінно змінити систему, сподівається на "аутсайдерів", тобто на сили, що стоять поза офіційним суспільством. Р. Дарендорф, називаючи свою загальносоціологічну концепцію "теорією конфлікту", протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди. На відміну від Маркса, він стверджує, що основний конфлікт в рамках всіх соціальних інститутів стосується розподілу скоріше влади й авторитету, ніж капіталу, і що саме відносини панування і підпорядкування призводять до виникнення антагоністичних інтересів. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а "раціональна регуляція" - "до контрольованої еволюції". Хоча причини конфліктів непереборні, "ліберальне" суспільство може залагоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами, класами. Отже, можна узагальнити положення Дарендорфа у наступній схемі (рис.3).

За останні два десятиліття теорія конфлікту була розвинуто у роботах Д. Белла, К. Боулдінга (СІЛА), М. Крозьє, А. Турена (Франція), Ю. Гальтунга (Норвегія), А. Здравомислова, Ю. Запрудского, В. Ша-ленко, О. Зайцева (Росія). Турен пояснює конфлікт психологічними причинами. За К. Боулдінга, М. Крозьє, конфлікт полягає у протиборстві груп, які переслідують несумісні цілі.

Д. Белл вважає, що класова боротьба, як найбільш гостра форма конфлікту, ведеться через перерозподіл доходів. "Концепція позитивно-функціонального конфлікту" (Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф, К. Боулдінг, Ю. Гальтунг та ін) є власне соціологічною. Але стійкість суспільства залежить від кількості існуючих в ньому конфліктних відносин і типів зв'язків між ними. Чим більше різних конфліктів перетинаються, тим складнішою є групова диференціація суспільства, тим важче поділити всіх людей на два протиборствуючих табори, що не мають жодних спільних цінностей і норм. Отже, чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим краще для єднання суспільства.

Основні положення теорії конфлікту за Р.Дарендорфом

Вирішення конфліктів розглядається як "маніпулювання" поведінкою без радикальної зміни суспільного ладу. У цьому полягає відмінність марксистської конфліктології (теорія класової боротьби і соціальної революції) від принципу "скерсіті" (обмеженості благ, дефіциту), характерного для західних трактувань причин конфлікту. Вебер, Дюркгейм, Сорокін, Кондратьєв, Пригожий, Моісеєв та інші розглядають конфлікт як екстремальну ситуацію. Екстремальність виникає при загрозі самому існуванню соціальної системи в рамках даної якості і пояснюється дією екстремальних факторів. Екстремальна ситуація пов'язана з виникненням "біфуркаційного стану" (лат. Bifurcus - роздвоєність), тобто стану динамічного хаосу і появи можливостей для інноваційного розвитку системи. Соціологи вбачають два варіанти виходу з екстремальної ситуації. Перший - катастрофа, пов'язана з розпадом ядра системи і руйнуванням підсистем. Друга - адаптація (компроміс, консенсус), об'єктом якої є групові суперечності та інтереси. Аналіз теоретичних праць провідних соціологів дозволяє стверджувати, що представники соціології конфлікту зверталися до питань консенсусу і стабільності, так само як і теоретики "консенсуального" напряму не ігнорували проблематики, пов'язаної із соціальною напруженістю, конфліктами, причинами соціальних вибухів і збурень. Сама по собі дихотомія "конфлікт-консенсус" (або "напруженість- стабільність") зберігається як найважливіша проблема всіх більш-менш значних теоретичних побудов соціології XIX-XX століть.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >