< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Сучасна медико-демографічна ситуація в Україні та причини виникнення демографічної кризи

Населення України, як і будь-якої іншої країни, має свої особливості:

  • 1) воно, з одного боку, через господарську діяльність впливає на стан природного середовища, з іншого — населення зазнає впливу екоситуації, що склалася (у тому числі за його участю). Найбільш безпосередньо населення впливає на природне середовище в населених пунктах — місцях його виробничої та соціальної діяльності;
  • 2) населення — це суспільний організм, що складається з сукупності людей, об'єднаних у межах територій на основі суспільного виробництва та споживання. Унаслідок цих процесів населення тісно взаємодіє з навколишнім середовищем; з економікою населення пов'язане шляхом трудових ресурсів та їх використання, а з природою — за допомогою природокористування, природних умов життя і діяльності людей;
  • 3) населення — центральний компонент географічної системи, стосовно якого може оцінюватися екологічна якість навколишнього середовища. Основним його показником є густота населення, тобто кількість жителів на 1 км2. Для екологічної оцінки потрібні також показники демографічного тиску (навантаження), що створюється усім населенням, яке проживає на певній території (рис. 13.5).

Демографічне навантаження — відношення густоти населення у певному адміністративному районі до загальної густоти населення України. Ці та інші показники використовуються з метою визначення техногенного навантаження на природне середовище. Вплив населення спостерігається за його густоти понад 200 осіб на 1 км2.


Природний рух і густота населення України

Рис. 13.5 Природний рух і густота населення України

Дуже висока і надзвичайно висока концентрація населення в центрі промислових регіонів України, особливо в Донбасі вона становить понад 400 осіб на 1 км2. У його структурі значно переважає міське населення. Сільського населення більше в західних областях України.

Серед основних причин демографічного спаду 90-х років XX ст. в Україні вирізняють такі:

  • — періодичність, що випливає з попередніх демографічних спадів;
  • — негативний вплив Чорнобильської аварії на фізичний та моральний стан громадян і суспільства загалом;
  • — міграція в інші країни та відтік інтелектуального і трудового потенціалів;
  • — економічний спад, що зумовив зменшення життєвого рівня населення.

Демографи стверджують, що протягом останніх 100 років українське суспільство пережило як мінімум три демографічні кризи. Перша з них сформувалася внаслідок зниження показника народжуваності у зв'язку з Першою світовою війною (це стосується чоловіків та жінок 1917—1918 pp. народження). Друга "порожнина" в демографічній структурі утворилася у 1931—1934 pp., вона є результатом голодомору. Дія цієї кризи була тривалою, і вже через 4 роки знову почалося збільшення чисельності населення. Третю демографічну кризу (1942— 1945 pp.) вчені пояснюють впливом Другої світової війни, наслідки якої відчувалися наприкінці 60-х років XX ст. Усі демографічні кризи в минулому відображаються і продовжуватимуть впливати на статевовікову піраміду протягом XXI і XXII ст.

Щодо Чорнобильської катастрофи, то вона негативно вплинула на здоров'я величезної кількості громадян України, зокрема, декількох мільйонів молодих солдат, рятувальників та громадян, яких тимчасово або назавжди переселяли з ураженої зони.

На сьогодні середня тривалість життя в Україні становить 71 рік (66 років — чоловіки, 75 — жінки). За цим показником Україна займає 52-ге місце серед країн світу. Показник загальної смертності збільшився в усіх областях, особливо у сільськогосподарських, де у структурі населення частина осіб похилого віку вдвічі більша, ніж у містах. Така негативна тенденція зберігається і нині. Значний вплив на демографічну ситуацію здійснюється внаслідок міграційних процесів. Наприклад, протягом 1991—1993 pp. сальдо міграції було позитивним, і це збільшило чисельність населення країни майже на 500 тис. осіб. Із 1994 р . Україна має від'ємне сальдо міграції, і саме в цьому році значення його було максимальним —143 тис. осіб, а протягом наступних чотирьох років воно коливалось у межах від 82 до 131 тис. осіб.

У 1999—2000 pp. ситуація поліпшилася: міграційне скорочення чисельності населення зменшилось удвічі і дорівнювало у 2000 р. 46,6 тис. осіб. Якщо на початку 90-х років міграція до інших країн мала чітко визначений "етнічний" характер, то останнім часом ситуація змінилася: наприклад, серед мігрантів, котрі виїхали до Ізраїлю у 2000 p., 42 % становили українці, 28 — євреї та 23 % — росіяни. Серед тих, хто виїхав до Німеччини, 35 % становили українці, 32 — євреї, 15 — росіяни і лише 10 — німці; до СІЛА: 69 — українці, 13 — росіяни і 10 % — євреї. Причому еміграція населення в країни далекого зарубіжжя пов'язана не тільки з кількісними, а й з якісними втратами населення, тому що до цих країн виїжджають передусім люди в працездатному віці й з високим рівнем освіти.

З початком економічних перетворень і реформування суспільства в Україні спостерігалися істотні зрушення і в соціально-економічній сфері. Наприклад, із 1998 р. з'явилася стійка тенденція до зростання грошових доходів населення, а економічна стабілізація поступово мала відобразитися і на демографічних процесах. За офіційними даними, рівень смертності новонароджених в Україні у 2000 р. був найнижчим за останні 25 років і становив 11,2 випадки на 1000 осіб, що не гірше середньоєвропейського рівня. Найнижчий показник спостерігався у Полтавській, Волинській, Вінницькій, Закарпатській областях та в м. Києві.

Ще однією великою проблемою, яка негативно впливає на народжуваність, є співвідношення між жінками і чоловіками. Надвисока смертність чоловіків у працездатному віці (особливо у середніх вікових групах ЗО—45 років) спричинила деформацію цього співвідношення; головним фактором вважаються висока смертність і захворюваність серед ліквідаторів Чорнобильської аварії. До речі, в Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається з 1931 p.: найвищу смертність серед чоловіків зафіксовано під час голодомору та Другої світової війни. З кожним роком таке перевищення опускається віковою пірамідою все нижче і нижче (тобто молодшає). У розвинених країнах перевищення спостерігається в основному у віці 50—55 років, тобто за межами репродуктивного періоду.

Серед головних пропозицій щодо поліпшення демографічної ситуації в Україні визначають такі;

  • — заохочення до створення дво- і тридітних сімей шляхом пропаганди та матеріального стимулювання;
  • — заборона абортів (однак це не розв'язує проблеми кримінальних абортів, унаслідок яких тільки після війни загинуло 5 млн жінок);
  • — перенесення уваги держави на дво- та тридітні сім'ї, а не на багатодітні, як основного регулятора демографічної ситуації (наприклад, у Німеччині молодій сім'ї одразу надається кредит, 50 % якого погашається після народження першої дитини, а інші 50 % — після народження другої);
  • — покращення економічного стану держави, оскільки зубожіння більшості населення негативно впливає на демографічну ситуацію;
  • — зменшення показника смертності новонароджених (нині рівень народжуваності в Україні та Японії майже однаковий — 11,5 дітей на 1000 мешканців; але в Японії смертність дітей становить 6,2 % на 1000 мешканців, а в Україні — 13,4 %).

З метою стимулювання народжуваності в Україні запровадили соціальне забезпечення молодих матерів, що регулюється Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми". На жаль, сучасний стан фінансування соціального забезпечення не дає підстав сподіватися, що зменшення рівня народжуваності можна подолати саме таким шляхом. Найбільш відомим і повним джерелом інформації про населення країни є переписи. Перший Всеукраїнський перепис населення проводився у 2001 р. Порівнюючи підсумки останніх двох переписів (1989 та 2001 pp.), можна відобразити достатньо повну картину розвитку населення.

За період між двома переписами загальна кількість населення України скоротилася на 3291,2 тис. осіб, або на 6,3 % (з 51 706,7 тис. осіб до 48 415,5). Найбільшу чисельність населення в Україні зафіксовано на початку 1993 р. — 52 244,1 тис. осіб. З того часу і до 5 грудня 2001 р. демографічні втрати дорівнювали 3787,0 тис. осіб; 72 % цих втрат становить природне зменшення чисельності населення. За даними переписів, з 1989 до 2001 р. частка міських жителів майже не змінилася, понад дві третини населення України проживає в міських населених пунктах. До найурбанізованіших регіонів належать Донеччина (90%), Луганщина (86%) та Дніпропетровщина (83 %). Низький ступінь урбанізації (менше 50 %) притаманний Вінницькій, Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областям (в останній частка міського населення менше 40 %).

Поліпшилася статева структура сільського населення: якщо у 1989 р. на 1000 жінок припадало 830 чоловіків, то у 2001 р. — 869. Натомість у зв'язку з міграційним відпливом молоді погіршилося співвідношення чоловіків і жінок серед жителів міста, у результаті чого зміни статевої структури всього населення виявилися мінімальними: у 1989 р. на 1000 жінок припадало 860 чоловіків, а в 2001 р. — 863.

У складі населення спостерігається яскраво виражене переважання двох етносів: 37,5 млн осіб (77,8%) є українцями і 8,3 млн (17,3 %) — росіянами. Протягом між переписного періоду кількість українців дещо збільшилася, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Євреї, втративши майже чотири п'ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. Загалом під час перепису 2001 р. зафіксовано представників понад 130 етносів. У межах України розміщені основні регіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково гагаузів. Уперше після Другої світової війни зросла частка осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення. Українську мову вважають рідною 67,5 % населення, російську — 29,6, інші мови — 2,9 %. У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8 %, російськомовного — 9,5 %, у міських поселеннях відповідно 58,5 і 39,5 %. Лише 4 з 27 регіонів переважно російськомовні (Севастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) кількість осіб із рідною українською та російською мовами майже однакова, понад дві третини населення інших 20 регіонів вважають рідною українську.

Загальна чисельність населення України на 5 грудня 2001 р. становила 48 млн 457 тис. осіб, що на 6,7% менше, ніж на 12 січня 1989 р. Зменшення чисельності населення відбувалося майже в усіх регіонах, за виключенням Закарпатської, Рівненської областей і м. Києва, де населення збільшилося незначно. Максимально зменшилася кількість населення Чернігівської (на 12 %) та Луганської (на 11 %) областей. Мінімальне скорочення спостерігалося на Волині*181.

*181: {Юрченко СЛ. Украина между переписями населения // Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. "Регіон-2003: стратегія оптимального розвитку". — X., 2003. — С. 103.}

Україна належить до держав з високою густотою населення — в середньому 80 осіб на 1 км2. Більші показники спостерігаються у східних індустріальних регіонах (у Донецькій області — 183 особи на 1 км2), менші — в північних та південних областях (густота населення на Чернігівщині становить 39 осіб на 1 км2).

У 2001р. 32 млн 574 тис. осіб (67,2 % населення України) проживало в містах, що на 2 млн осіб менше, ніж у 1989 р. Чисельність сільського населення за цей період зменшилася на 1,2 млн осіб і становила 15 млн 883 тис. осіб. Частка міського та сільського населення в цілому по країні майже не змінилася. Без змін залишився рівень урбанізації в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Івано-Франківській, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Миколаївській, Одеській і Харківській областях. Але в чотирьох регіонах (Автономна Республіка Крим, Закарпатська, Чернівецька, Херсонська області) частка міського населення зменшилася. В інших областях цей показник дещо збільшився. Високий рівень урбанізації характерний для східних областей, а низький — для західних.

За останні 12 років кількість міст збільшилася на 20 і нині становить 454, із яких — 5 міст-мільйонерів, 9 — найбільших, 37 — великих, 56 — середніх, 347 — малих. Серед міст з населенням понад 50 тис. осіб тільки в 17 чисельність населення збільшилася, в 3 — залишилася без змін, в інших містах чисельність населення зменшилася. 46 міст належать до великих, тобто мають чисельність населення 100 тис. осіб і більше (крім того, ще 5 міст досягли межі 100 тис. осіб протягом 90-х років XX ст.). У великих містах проживає 38,3 % усього населення, або 56,9 % міського населення.

За період між останніми переписами населення відбулися істотні зміни в тенденціях народжуваності та смертності як в цілому у країні, так і в окремих її регіонах; у результаті спостерігається старіння населення. Загалом частка дітей зменшилася з 23,0 % у 1989 р. до 18,1 % у 2001 p., а частка працездатного населення та осіб похилого віку збільшилася — відповідно з 55,8 % до 58,0 % і з 21,2 % до 23,9 %.

Україна — поліетнічна країна, в котрій проживає понад 130 національностей і народностей, більшість з яких становлять українці (77,8 %), їхня частка переважає в усіх регіонах, окрім Автономної Республіки Крим (24,3%). Росіяни після українців є найчисленнішою групою (17,3 %). Частка інших національностей порівняно невелика. За 1989—2001 pp . збільшилася частка українців, кримських татар, румунів, вірменів, азербайджанців, грузинів; частка інших національностей зменшилась. Підвищився освітній рівень населення. Наприклад, кількість осіб, котрі мають вищу освіту, збільшилася на 34,9 %, причому в розрахунку на 1000 осіб у містах цей показник підвищився на 30,7 %, а в селах — на 68,8 %.

На високоурбанізованих територіях сформувалася складна екоситуація, а саме: забруднене атмосферне повітря, високий рівень шуму, електромагнітні випромінювання, концентрація промислових підприємств на обмеженій території, велика густота населення, міграційні процеси, збільшується кількість приміського населення, яке зазнає впливу урбанізованих територій. Природний і механічний рухи населення (міграції) впливають на формування соціально-економічних та екологічних умов території, адже структура та кількість груп мігрантів змінюють співвідношення міського і сільського населення в межах окремих територій, впливають на професійний склад. З іншого боку, мігранти змінюють сприйнятливість населення до тих чи інших хвороб, що пов'язано з процесами адаптації організму людини.

Зазначені демографічні особливості впливають на дві складові приросту населення таким чином: народжуваності — убік її зменшення та смертності — у протилежному напрямі, тобто її зростання. Для міського населення від'ємний показник приросту вперше зареєстровано у 1992 p., а сільське населення України цю критичну межу подолало на 10 років раніше, тобто сільські жителі першими зазнали екологічної кризи (рис. 13.6). На це також вплинули складні соціально-економічні умови, що спричинили відтік сільського населення в міста.


Хвилеподібний характер тенденцій смертності в Україні впродовж принаймні найближчих 25 років, значні резерви зменшення рівня смертності в до працездатних і особливо працездатних вікових групах, адаптація населення до нових соціально-економічних умов, подолання тривалої економічної кризи, успіхи в медицині щодо лікування багатьох захворювань дають підстави розраховувати на зниження ймовірності рівня смертності: прискорене зниження — смертності немовлят (до 7,5—8 %) і дітей раннього віку; дуже помірне — жінок 16—60 років (імовірність померти, не доживши до 60 років, для 16-річних дівчат зменшиться до 7—8 %) і населення старше 60 років. Найбільші зміни (як і протягом останніх 50 років) очікуються у смертності чоловіків працездатного віку. Передбачається, що ймовірність померти, не доживши до 60 років, для 16-річних юнаків у 2026 р. становитиме 16—21 % (табл. 13.3). Практично смертність саме цього контингенту визначатиме загальний характер тенденцій смертності та тривалості життя населення України.

Таблиця 13.3. Прогноз основних параметрів режиму смертності населення України

до 2026 р.

Варіант Рік
2001 2006 2011 2016 2021 2026
Коефіцієнт смертності немовлят, %
Оптимістичний 9,2 8,8 8,4 8,0 7,7 7,4
Песимістичний 9,2 9,0 8,6 8,4 8,1 7,9
Очікувана тривалість життя при народженні у чоловіків, роки
Оптимістичний 62,8 64,7 66,7 68,7 70,8 72,6
Песимістичний 62,8 64,2 65,7 67,2 68,6 69,9
Очікувана тривалість життя при народженні у жінок, роки
Оптимістичний 74,0 75,0 76,1 77,1 78,1 79,0
Песимістичний 74,0 74,6 75,3 75,9 76,6 77,1
Імовірність дожити від 16 до 60 років у чоловіків, %
Оптимістичний 63,3 65,6 72,1 76,1 80,4 83,9
Песимістичний 63,3 66,5 67,0 72,9 76,0 78,6
Імовірність дожити від 16 до 60 років у жінок, %
Оптимістичний 86,6 88,1 89,4 90,4 91,5 92,4
Песимістичний 86,6 87,7 88,5 89,2 89,9 90,5

За умови бездіяльності держави у сфері економічного забезпечення відтворення населення, браку належного розвитку систем охорони здоров'я, освіти, культури поширюватимуться, особливо серед молоді, наркоманія, алкоголізм, туберкульоз, ВІЛ/СНІД, венеричні та інші інфекційні захворювання. Смертність протягом певного періоду коливатиметься у межах сучасного рівня. За таких умов до 2026 р. Україна неістотно перевищить ті показники тривалості життя населення, яких вже було досягнуто у середині 80-х років.

Слід зазначити, що невисокі показники народжуваності за останні 10—15 років (у деяких випадках дещо нижчі, ніж в Україні) спостерігаються у більшості західноєвропейських країн, але приріст населення у них зберігається за рахунок відносно невисокої смертності. В Україні вона майже в 1,5 рази більша, до того ж немає тенденції до її зниження. Наприклад, у 1965 р. у перерахунку на кожну тисячу населення померло 7,8 осіб; 1970 — 8,8; 1975 — 10,0; 1980 — 11,4; 1985 — 12,1; 1989 — 11,6; 1993 — 14,2; 1995 — 15,4; 1996 — 15,2; 1997 р. — 14,9 осіб. Якщо чисельність населення України в 1993 р. становило майже 52,3 млн осіб, то у 1998 і 2000 р. — відповідно 50,5 і 49,4 млн, тобто цей показник помітно зменшився. На початок 2006 р. чисельність населення України становила 46,9 млн осіб. Такий процес можна вважати складовою загальної сучасної тенденції депопуляції в Європі.

Людський розвиток. Концепція людського розвитку — логічне продовження еволюції двох найпоширеніших доктрин. Сутність першої доктрини полягає в наявності "основних потреб", що забезпечує держава, яка надає громадянам усе необхідне для існування (харчування, освіта, охорона здоров'я тощо). Друга — це доктрина економічного розвитку; головна увага приділяється економічному розвиткові як засобу розширення можливостей отримання вищих доходів.

У людському розвитку ці дві концепції поєднуються та доповнюються важливими компонентами. У центрі людського розвитку перебуває людина, її потреби та розвиток. За концепцією визначається задоволення не тільки її фізичних, а й духовних потреб. Розвиток — це постійне розширення можливостей для задоволення потреб. Але ще важливішою категорією концепції є поняття "вибір". Тобто існування широких можливостей застосування власних здібностей під час вільного вибирання напряму їх реалізації з максимальним заохоченням з боку держави є основною ідеєю людського розвитку, що охоплює всі аспекти співіснування та співпрацю людини й держави.

Концепція людського розвитку була опублікована в 1990 р. у першому звіті Програми розвитку ООН (ПРООН) про людський розвиток; у ній цей термін визначається як розширення вибору для людини. Розширення вибору — процес безмежний, що змінюватиметься з часом. Але на будь-якому етапі розвитку потрібно вибирати: як вести здоровий спосіб життя, як довго жити, здобувати знання та мати доступ до ресурсів. Згідно з цією концепцією фахівцями ПРООН побудовано індекс людського розвитку, що дає змогу визначити місце країни у світі за рівнем людського розвитку та окремими його складовими.

В основу розробки регіонального показника людського розвитку, окрім загальної концепції, покладено концепцію людського розвитку України. В українському звіті ПРООН про людський розвиток за 1995 р. розроблено стратегію людського розвитку, яка має чотири основні аспекти; можливість, справедливість, зайнятість, навколишнє середовище.

Із прийняттям стратегії людського розвитку в Україні та її опублікуванням у першій національній доповіді про людський розвиток у 1995 р. відбулися певні зміни в соціально-економічному житті країни. На жаль, можна констатувати, що жоден із чотирьох аспектів стратегії не був повністю реалізований, їх реалізацію оцінюють за допомогою аналізу економічних показників, що характеризують певний елемент стратегії та їх зміни в часі. Реалізацію аспектів людського розвитку та їх регіональну диференціацію в Україні доцільно оцінювати за такими основними блоками:

  • — демографічний розвиток;
  • — розвиток ринку праці;
  • — матеріальний добробут;
  • — умови життя;
  • — охорона здоров'я;
  • — рівень освіти населення;
  • — соціальне середовище;
  • — фінансування людського розвитку;
  • — екологічна ситуація.

Збільшення складових Індексу людського розвитку порівняно з методикою ПРООН зумовлене потребою врахування варіації за такими компонентами людського розвитку, що мають значення саме для окремих регіонів України.

Бідність населення. На сьогодні переважна більшість науковців визначає бідність як неможливість підтримувати спосіб життя, найпоширеніший у конкретному суспільстві в певний час. Вивчення сутності бідності як складного соціально-економічного явища потребує комплексного оцінювання із застосуванням системи різних методів та підходів. При цьому використання показників доходів нині є недоречним, оскільки вони не відображають реальний рівень добробуту населення. Наприклад, дані обстеження умов життя населення у 1999— 2000 рр., за матеріалами Державного комітету статистики України, свідчать про перевищення витрат над доходами в середньому в 1,5 рази. Отже, хоча витрати опосередковано характеризують фактичне споживання, вони точніше визначають реальний рівень добробуту і можуть використовуватися як доходи.

Регіональний аналіз свідчить про значну диференціацію в рівнях бідності по областях у зв'язку з браком прямого зв'язку між значенням показника і територією проживання. Наприклад, найвищі рівні бідності спостерігаються в різних за географічним положенням регіонах країни: Миколаївській (44,9 %), Луганській. (35,5 %), Чернівецькій (34,6 %), Волинській (33,6 %) та Вінницькій (32,0 %) областях і м. Севастополі (35,1 %). Найблагополучнішими за показником рівня бідності вважаються м. Київ (11,5 %), Одеська (20,0 %), Харківська (21,2%), Закарпатська (22,0%) та Кіровоградська (22,5%) області.

У процесі побудови карти за принципом рівних значень інтервалів показника рівня бідності виявлено таку закономірність: до першої групи (з найнижчим рівнем) належить лише м. Київ, а до останньої (з найвищим рівнем) — Миколаївська область. При цьому розмах варіації становив 126 % до середнього значення по Україні, що свідчить про різку диференціацію показника рівня бідності по областях.

Здоров'я населення. Сучасна медицина, як правило, орієнтується на негативні показники в оцінюванні здоров'я окремих людей і всього населення, що суперечить стратегічній меті охорони здоров'я — профілактиці захворювань. Профілактична спрямованість передбачає попередження захворювань, поліпшення здоров'я людей. Це потребує поступового відходу від негативних показників і переходу до оцінювання суспільного здоров'я за допомогою системи позитивних показників. Суспільне здоров'я — це така інтегральна властивість усієї сукупності індивідуальних рівнів здоров'я членів суспільства, що характеризує ймовірність досягнення ними максимального рівня здоров'я і творчої активності протягом максимально можливої тривалості життя, а також життєздатність усього суспільства в умовах соціально-економічного й екологічного розвитку.

Зазначені позитивні показники здоров'я мають лише теоретичну значущість, оскільки їх не можна застосовувати на практиці у зв'язку з браком кількісних даних. Тому в найближчому майбутньому з метою характеристики суспільного здоров'я користуватимуться негативними показниками (захворюваність, смертність, інвалідність тощо), які відображають лише умовну негативну властивість, стан здоров'я "від зворотного" і розраховуються за певний період (частіше за рік) стосовно певної кількості населення (як правило, на 100 тис. осіб).

Захворюваність населення можна вважати найчутливішим показником, що характеризує вплив середовища на людину. При цьому первинна захворюваність визначається на основі лише вперше зареєстрованих випадків хвороби протягом року, а під час загальної (хворобливість, розповсюдженість) враховуються всі хворі, виявлені на момент обліку. Статистичні показники захворюваності не зажди достовірні та порівняльні. Показники смертності, навпаки, вважаються точнішими, вони ґрунтуються на випадках смерті кожної окремої особи, що обов'язково реєструються, причому за єдиною міжнародною класифікацією.

Серед негативних показників нездоров'я населення вирізняються такі, поширення яких певним чином залежить від стану навколишнього середовища. Ці захворювання називаються екологозалежними; за характером вияву їх поділяють на випадкові та невипадкові. За ступенем залежності від якості навколишнього середовища серед невипадкових екологозалежних захворювань вирізняють такі види:

  • — індикаторна патологія, що характеризує високий ступінь залежності здоров'я від якості навколишнього середовища (профзахворювання, онкологічні захворювання, вроджена патологія, генетичні дефекти, алергії, токсикози, ендемічні захворювання тощо);
  • — екологічно залежна патологія, що визначає середню залежність від якості навколишнього середовища (загальна та дитяча смертність, хронічний бронхіт і пневмонія в дітей, загострення основних захворювань серцево-судинної та дихальної систем та ін.);
  • — помірний ступінь залежності від якості навколишнього середовища (патологія вагітності, захворювання, пов'язані з тимчасовою втратою працездатності, хронічний бронхіт і пневмонія в дорослих, основні захворювання серцево-судинної системи тощо).

Для випадкової патології властиві інші причини. Навколишнє середовище може мати характеристики, які власне не патогенні для людини, але під час взаємодії з ними у людини збільшується потенційна небезпека захворіти. До випадкової патології належать травматизм, природно-вогнищеві й інші інфекційні захворювання, коли людина випадково контактує зі збудниками хвороб, внаслідок чого вона хворіє. Зв'язки між випадковими хворобами, за винятком травматизму, і навколишнім середовищем рухоміші, легше піддаються зовнішньому впливу, тому рівень захворювань населення можна зменшити дуже помітно і швидко.

Нині в структурі захворюваності населення України переважають хвороби органів дихання, системи кровообігу, нервової системи, органів чуття і травлення. Це в основному хронічні, довготривалі хвороби. За допомогою експерименту синтетично оцінити стан суспільного здоров'я населення можна на основі комплексу показників, які всебічно і безпосередньо характеризують здоров'я населення:

  • — загальні медичні показники (росповсюдженість хвороб, захворюваність, смертність, інвалідність, у тому числі загальна та дитяча);
  • — психічні порушення (поширеність психічних порушень і захворювань нервової системи та розладу органів чуття тощо);
  • — спадкові розлади (вроджені аномалії, очікувана тривалість життя та ін.);
  • — соціальні показники (демографічне навантаження, природний рух населення, рівень соціальної завантаженості, рівень медичного обслуговування, джерела існування тощо);
  • — показники стану екоситуації, включаючи співвідношення техногенного навантаження і стійкості до нього природного середовища.

Інтегровані показники можуть розраховуватися стосовно всього населення і для різних вікових груп зокрема. При цьому екологічна залежність здоров'я останніх визначається за часткою відповідних показників у загальному індексі здоров'я (рис. 13.7). За допомогою ймовірнісних величин (у'), що уніфікують усі показники здоров'я, для областей України розраховуються узагальнені індекси здоров'я (у):

Наприклад, для Вінницької області характерний індекс здоров'я 47 %, а для Херсонської — 53 %, що пояснюється таким чином: у Вінницькій області у населення зареєстровано 47 % максимально можливого рівня здоров'я (від 100 %), а в Херсонській — 53 %, тобто здоров'я населення першої області нижче, ніж у другій на 6 %. Індекси здоров'я зображено на карті величиною колової картодіаграми в межах областей України, а структура цих індексів — її сегментами (медичні, психічні, спадкові, соціальні й екологічні показники). Очевидної переваги зазначених показників на карті не спостерігається. Загалом в Україні вони мають по 20 %. У світі простежується дещо інша закономірність: експерти ВООЗ встановили, що здоров'я людини на 50—52 % залежить від способу життя, на 20—22 — від спадкових виявів, на 7—12 — від служби охорони здоров'я, на 18—20 % — від економічних умов.

У територіальному аспекті найбільші індекси здоров'я (56%) властиві для жителів західних і південних областей України, найменші (40 %) — для промислового Придніпров'я та Донбасу, тобто для тих регіонів, які характеризуються складною екоситуацією, пониженими індексами здоров'я. Цей фактор становить від 23 до 34 % сумарного індексу здоров'я населення.

Отже, істотне збільшення показника захворюваності населення України зумовлено низкою соціально-економічних чинників, з одного боку, та зростанням чисельності у складі населення осіб похилого віку — з іншого. Кількість уперше зареєстрованих хвороб (в розрахунку на 100 тис. осіб) збільшилася: системи кровообігу — в 2,1 рази, новоутворень — на 29 %, органів травлення — на 26 %, інфекційних і паразитарних — на 13 %, у тому числі активного туберкульозу органів дихання — удвічі. Майже троє з кожних чотирьох осіб, яким уперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, — чоловіки, 80 % — особи працездатного віку. Помітні наслідки Чорнобильської катастрофи: тільки за 1996—2001 pp. чисельність осіб, котрі стали інвалідами у результаті цієї катастрофи, зросла більше ніж в 1,6 рази і становить майже 100 тис. осіб. За даними 2001 p., лише 60 % населення вважають умовно здоровими, інші — це інваліди й особи, які перебувають на диспансерному облікові.

Густота і здоров'я населення України

Рис. 13.7. Густота і здоров'я населення України


Отже, у процесі еколого-географічного аналізу та оцінювання здоров'я населення на основі картографічного моделювання можна зробити такі висновки:

  • 1) територіальний розподіл загальної захворюваності населення тісно корелює із сучасною екологічною ситуацією в Україні. Внаслідок постійного втручання у природу відбуваються порушення екологічної рівноваги, результатом чого є значні погіршення стану здоров'я людей, їх фізичного розвитку, зміна характеру патологій населення, зокрема, поступове збільшення кількості хронічних хвороб у структурі захворюваності та смертності і відповідно зменшення чисельності інфекційних хвороб;
  • 2) рівень здоров'я населення певного регіону України залежить від якості навколишнього середовища. Здоров'я відображає динамічну рівновагу між організмом людини і середовищем її існування та має певну біологічну стійкість, що забезпечує його стабільність за допустимої зміни параметрів навколишнього середовища. У зв'язку з цим високий рівень здоров'я населення стає основним показником оптимізації екологічного стану системи "суспільство — природа", а параметри навколишнього середовища, що забезпечують його, є визначальними критеріями під час оптимізації природно-технічних систем. Тому здоров'я населення (поряд із санітарно-гігієнічними й екологічними нормативами) — важливий критерій оцінювання екоситуації в регіонах.

Для раціональнішої організації роботи медичних установ потрібно, щоб діяльність системи охорони здоров'я спрямовувалася на профілактику і лікування екологозалежних хвороб, що передбачає створення в Україні єдиного реєстру екологозалежних захворювань, розробку і впровадження ефективної їх терапії тощо. Отже, виявлені тенденції медико-демографічних процесів в Україні за роки незалежності можуть застосовуватися під час розробки ефективних заходів управління ними і контролю, а також з метою здійснення активної демографічної політики.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >