< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Концепція культурно-історичних типів (М.Я. Данилевський)

Російський філософ М.Я. Данилевський висунув ідею "культурно-історичних типів" (цивілізацій). Вони перебувають у безперервній боротьбі один з одним і з навколишнім середовищем. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку періоди змужніння, старіння й загибелі. Данилевський стверджував, що існує безліч цивілізацій, які всі разом виражають нескінченно багатий геній людства. Російський філософ поділяє всі народи на три основні класи: на позитивних творців історії, що створили великі цивілізації, або культурно-історичні типи; негативних творців історії, що, як гуни, монголи і турки, не створювали великих цивілізацій, але як "божий батіг" сприяли загибелі старезних відмираючих цивілізацій. Вони не можуть стати ні творчою, ні руйнівною силою в історії. Вони є етнографічним матеріалом, використовуваним творчими народами для збагачення своїх цивілізацій.

На думку Данилевського, лише деякі народи змогли створити великі цивілізації й стати "культурно-історичними типами". Філософ нараховує десять таких цивілізацій: єгипетська, ассирійсько-вавилоно-фінікійсько-халдейська, або давньосемітська; китайська; індійська; іранська; єврейська; грецька; римська; ново-семітська, або аравійська; германо-романська, або європейська.

Дві цивілізації - мексиканська й перуанська - загинули внаслідок насильницьких дій на ранній стадії розвитку. Як вважав Данилевський, можна назвати деякі основні закономірності, або закони виникнення, зростання і заходу цивілізацій.

  • 1. Будь-яке плем'я або народ, що говорять на одній мові або належать до однієї мовної групи, становлять культурно-історичний тип, якщо вони духовно здатні до історичного розвитку й пройшли стадію "дитинства".
  • 2. Для справжнього народження та розвитку культури народ повинен досягти політичної незалежності.
  • 3. Основні принципи цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам культур іншого історичного типу. Кожен тип створює власну цивілізацію. Так, численні спроби поширити грецьку цивілізацію серед неарійських або східних народів зазнали краху. У наш час англійці зазнали аналогічної поразки, намагаючись перенести європейську цивілізацію в Індію. Однак ця закономірність не поширюється на окремі елементи або ознаки цивілізацій, які можуть передаватися від однієї цивілізації до іншої.

За Данилевським, більшість цивілізацій є творчими не у всіх сферах діяльності, а лише в одній чи декількох. Так, грецька цивілізація досягла неперевершених висот в естетичній сфері, семітська - у релігійній, римська - у сфері права й політичної організації.

Прогрес людства, як вважає Данилевський, полягає не в тому, щоб усім іти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле історичної діяльності пройти в різних напрямках.

Відповідаючи на запитання щодо причин ворожого ставлення Європи до Росії й слов'янства, Данилевський говорить, що Європа вже вступила в період занепаду, тоді як слов'янська цивілізація входить у період розквіту своїх творчих сил. Якщо європейська цивілізація виявилася двоскладною, тобто творчою у двох сферах: політичній і науковій, то російсько-слов'янська цивілізація буде три- або навіть чотирискладною (творчою) в трьох (чотирьох)сферах: релігійній, науковій, політико-економічній, причому головним чином у сфері соціально-економічній - створенні нового й правильного соціально-економічного порядку.

Перехід культури в цивілізацію, за О. Шпенглером

Видатний німецький філософ-ідеаліст, представник філософії життя О. Шпенглер (1880-1936) підтверджував дуалізм душі й світу як абстрактний вияв факту життя. Душа - це те, що необхідно створити, світ - вже створений, а життя - сам процес утворення. Доводив, що існує стільки світів, скільки людей і культур. О. Шпенглер - прихильник історичного релятивізму, він відкидає закономірну єдність усесвітньо-історичного розвитку. Історія розпадається в нього на певні незалежні, неповторні замкнені циклічні культури, особливі надорганізми, що мають індивідуальну долю й переживають періоди розквіту і вмирання. Це його теорія циклів, згідно з якою культура народжується, коли з первісного стану людини виникає "більша душа", "певний образ без образного". Культура народжується в певній місцевості й прив'язана до неї. Коли культура застигає, вмирає - переходить у цивілізацію (для Шпенглера характерний фаталізм, заперечення поняття історичного прогресу).

Філософія історії й культури викладена Шпенглером у його основному творі "Захід Європи". Там він розглядає три історичні типи культури, яким відповідають три душі: антична (аполлонівська душа), західноєвропейська (фаустівська), арабська (містична).

Для аполлонівської душі характерне чуттєве індивідуальне тіло; символ фаустівської душі - шостий безмежний простір; магічна душа - це дуалізм духу й тіла.

О. Шпенглер розрізняє вісім культур: єгипетську; китайську; індійську; вавилонську; візантійсько-арабську; греко-римську; майя; західноєвропейську (фаустівську); сибірську, що зароджується.

Кожна культура проходить чотири стадії: народження, змужніння, зрілості, зів'янення.

Мешканці нашої планети в другій половині XX ст. відчули абсолютну реальність того, чого ніколи не могли собі уявити великі європейські гуманісти й раціоналісти, - ядерної, екологічної, цивілізаційної катастрофи. І нині повна переконаність Шпенглера у вічності життя й культури на Землі видається такою ж наївною, як і віра європейських мислителів у нескінченність Нового часу.

Наприкінці XX ст. уявлення про історичну тлінність світових культур, філософій і релігій заміщується усвідомленням можливості саморуйнування сучасної цивілізації, тобто кінця історії, і саме це усвідомлення може стати абсолютною свідомістю нового планетарною суб'єкта - Надлюдства, яким його уявляли собі М. Хайдеггер, П. Тейяр де Шарден, М. Бердяєв.

Таким чином, поняття "цивілізація" використовується нині в декількох значеннях: як протилежність дикості й варварству; як сучасний стан західного суспільства; як синонім до слова "культура" на позначення культурно-історичних типів в історичній концепції найбільшого сучасного історика Арнольда Тойнбі. Для Шпенглера ж цивілізація - це завершення, результат культури, кожна культура закінчується власною цивілізацією. Тому в "Заході Європи" і західна цивілізація постає як неминуча доля західної культури, як її декаданс.

Зрозуміти цивілізацію як декаданс цієї культури легше за все на прикладах виродження інших культур. Шпенглер пише, що римська цивілізація є варварством, яке пішло за квітучою еллінською культурою, коли культивуються бездушна філософія, чуттєві мистецтва, що розпалюють тваринні пристрасті, коли право регулює відносини між людьми й богами, коли люди цінують винятково матеріальне, коли життя переміщується у "світове місто", коли холодний практичний інтелект заміщує палку й шляхетну духовність, коли атеїзм витісняє релігію, а гроші стають універсальною цінністю, позбавленою живого зв'язку з родючістю землі, талантом та працьовитістю, - і ми переконуємося, що це, справді, ознаки заходу античної культури.

І ще один парадокс: політичну, економічну, військову, адміністративно-державну й правову владу Шпенглер розглядає як головну ознаку імперіалізму на стадії перетворення будь-якої культури на цивілізацію. Тому для нього незаперечне існування вавилонського, єгипетського, індійського, китайського, римського імперіалізму. Звідси, на його думку, "одночасність" усіх імперіалізмів, у яких би століттях і країнах вони не існували. За методом

Шпенглера, вже сама гіркота з приводу занепаду своєї культури є найпершою ознакою її декадансу. Справді, культура, що процвітає, - це потужне мажорне утвердження життя.

Урбанізація мегаполісів, опозиція "центру" і "провінції" - це ознаки цивілізації. Центр, або "світове місто", як говорить Шпенглер, всмоктує в себе й зосереджує в собі життя цілої країни. Духовні, політичні, економічні рішення ухвалює не вся країна, а три-чотири "світові міста", які поглинають кращий людський матеріал країни, і остання набуває становища провінції. "У світовому місті, - пише Шпенглер, - немає народу, а є маса. Властиве їй нерозуміння традицій, боротьба з якими є боротьбою проти культури, проти знаті, церкви, привілеїв, династій, переказів у мистецтві, меж пізнаваного в науці, її переважаюча селянський розум гостра й холодна безпристрасність, її натуралізм зовсім нового складу, що йде назад, далі ніж Руссо й Сократ, що безпосередньо стикається в статевих і соціальних питаннях з первісними людськими інстинктами й умовами життя, яке в наші дні оживає під личиною боротьби за заробітну плату й спортивних змагань, - усе це ознаки остаточно завершеної культури".

Це один із блискучих пасажів Шпенглера, що вражає глибиною проникливості й одночасно викликає неконтрольований розумом опір, неприйняття цієї неминучості. Це неминучість "бадьорої людини", яка виступає як "Я", "особистість", "внутрішнє життя душі". "Великі мислителі, - пише Шпенглер, - фіксували це за допомогою напівнаочних конструкцій: явище й річ у собі (Кант), світ як воля й уявлення (Шопенгауер), "Я" і "Не-Я" (Фіхте). У всьому цьому, що понині не доступне точному формулюванню, полягають суть і ознака "власного" та його антипода - "чужого". І Шпенглер правий. Нехай, наприклад, хтось спробує чітко визначити, що таке власність. Дуже скоро переконається, що цього зробити неможливо, не визначивши, що таке суб'єкт власності. "Я" є її суб'єктом, який кращі філософи Європи визначали лише за допомогою далекого, зовнішнього йому світу, тобто привласнювали йому знак "Я", тому що психіку, душу, свідомість і самосвідомість інакше взагалі визначити неможливо.

О. Шпенглер, розбудовуючи свої теорії про падіння західного світу, тим самим розглядає проблему цивілізації. У цьому полягає одне з основних питань історії. Що таке цивілізація, логічний наслідок, завершення й результат культури?

У кожної культури власна цивілізація. Цивілізація є неминучою долею культури. Цивілізація - це крайні й штучні стани, втілити які здатен вищий вид людей. Вони є завершенням, наступним етапом після становлення, як смерть після життя, як розумова старість і скам'яніле світове місто за селом і задушевним дитинством. Вони стають неминучим кінцем, проте із внутрішньою необхідністю до них завжди приходили.

Перехід від культури до цивілізації відбувається в античності в IV ст., на Заході - в XIX. Із цього моменту ареною великих духовних звершень стає не "вся країна", як це було під час орфічного руху й реформації, коли, власне, кожне село відіграло свою роль, а три або чотири світові міста, які увібрали в себе весь зміст історії й щодо яких уся інша країна культури стає провінцією, що має своїм винятковим призначенням живити ці світові міста залишками свого вищого людського матеріалу. Світове місто й провінція - цими основними поняттями будь-якої цивілізації відкриваються нові сторінки історії.

Зіставлення понять "культура" й "цивілізація" М. Бердяєвим

М.О. Бердяєв критично переосмислив роботу О. Шпенглера "Захід Європи" у своєму творі "Зміст історії". Він написав статтю "Воля до влади й воля до культури" (1922). У ній зроблена спроба зіставлення понять "культура" і "цивілізація" у дусі О. Шпенглера.

На думку М.О. Бердяєва, культура завжди була великою невдачею життя. Існує немов протилежність між культурою і життям. Саме цивілізація намагається здійснити життя. У будь-якій культурі на відомій стадії її розвитку починають виявлятися начала, які підривають духовні основи культури. Будь-яка культура (навіть матеріальна) є культурою духу; будь-яка культура має духовну основу - вона є продуктом творчої роботи духу над природними стихіями.

Цивілізація за своєю природою технічна, у цивілізації будь-яка ідеологія, будь-яка духовна культура є лише надбудовою, ілюзією, нереальністю. Цивілізація на противагу культурі не релігійна вже за своєю основою, у ній перемагає розум "освіти". Цивілізація на противагу культурі не символічна, не ієрархічна, не органічна. Вона реалістична, демократична, механістична, прагне не символічних, а "реалістичних" досягнень життя, прагне самого реального життя, а не подоб і знаків, не символів інших світів. У цивілізації колективна праця витісняє індивідуальну творчість. Цивілізація знеособлює. Звільнення особистості, яке цивілізація начебто повинна нести із собою, смертельне для особистісної оригінальності. Особисте начало розкривалося лише в культурі. Воля до могутності життя знищує особистість.

Перехід культури в цивілізацію пов'язаний зі зміною ставлення людини до природи. Усі зміни в долі людства пов'язані з новим ставленням людини до природи. Бра цивілізації почалася з переможного входження машин у людське життя. Життя перестає бути органічним, втрачає зв'язок із ритмом природи. Людина остаточно віддаляється від природи в процесі технічного оволодіння природою й організованого володарювання над її силами.

Цивілізація має не природну чи духовну, а машинну основу. Вона насамперед технічна, у ній техніка тріумфує над духом, над організмом. Сучасні культурологи схиляються до переконання, що цивілізацію необхідно розуміти як середню стадію розвитку людського досвіду. Ця стадія почалася, як вони вважають, з виникненням сільського господарства, потім тривала в промисловій революції, після чого людство рухається до постцивілізаційної стадії розвитку, коли масові комунікації забезпечать глобалізацію культури.

При зіставленні культури й цивілізації культура оцінюється як сфера вищих людських дій: духовних, наукових і художніх виявлень людської активності. Цивілізація ж персоніфікує матеріальні форми буття.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >