< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Провідна роль літератури в українській художній культурі XIX ст.

З часу виходу "Енеїди" Котляревського наприкінці XVIII ст. розпочався новий етап у розвитку літератури, який характеризувався переважанням світської тематики, зверненням до реалій життя, розширенням жанрової системи, переходом на народну розмовну українську мову.

Значного поширення набув в українській літературі романтизм. Романтичні орієнтації в українській літературі були започатковано у творах Г. Квітки-Основяненка ("Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов" тощо).

У 1820-х роках у Харкові І.Срезневський, Л. Боровиковський і О. Шпигоцький заснували фактично перший в Україні романтичний літературний гурток. Цю справу продовжили у середині 1830-х років (також під проводом І.Срезневського) А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко, С. Писаревський та ін. Ці гуртки видавали збірки "Украинский альманах" та "Запорожская старина". Поетичну творчість харківських поетів-романтиків характеризують ідеї слов'янофільства, захоплення історичним минулим, оспівування героїв доби козаччини, зокрема козаків-бандуристів.

Ідеями народності і слов'янського братерства була просякнута творчість представників "Руської трійці" - М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького, програмною для яких була збірка "Русалка Дністрова". Послідовниками "Руської трійці" в її романтичних поглядах щодо самодостатності української мови і літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович - на Закарпатті.

Новий етап розвитку українського романтизму (так звана київська романтика), вже багатший на мистецькі знахідки, з виразнішим національним і політичним обличчям відкрили у другій половині 1830- 1840-х рр. М. Максимович, її. Куліш, Т. Шевченко, А. Метлинський, М. Костомаров. Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи "Киевлянин" М. Максимовича, "Ластівка" Є. Гребінки, "Сніп" О. Корсуна, "Молодик" І. Бецького, "Южно-Русский сборник" А. Метлинського.

Третій етап українського романтизму визначила діяльність згуртованих навколо журналу "Основа" у 1861-1862 рр. письменників і діячів, серед яких були кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману "Чорна Рада" та видавець альманаху "Хата" її. Куліш, а також Т. Шевченко, автор наповнених національно-політичним пафосом, романтичних за своїми художньо-стильовими орієнтирами поем "Юродивий" і "Неофіти". Пізні романтичні тенденції притаманні творчості О. Стороженка, автора багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами і мотивами, ліричним поезіям Я. Щоголіва та Ю. Федьковича, творчості І.Нечуя-Левицького та Б. Грінченка.

Відстоюючи широкі можливості розвитку української літератури, романтики заперечували думку, за якою нібито українською мовою можна писати лише бурлескні (сміхові) твори. Вони проголосили основним художнім принципом народність і під впливом фольклору захоплювалися художнім розробленням героїчного минулого українського народу, казками та легендами.

Завдяки митцям-романтикам України її. Кулішу, М. Костомарову, Л. Боровиковському, А. Метлинському, В. Забілі, М. Максимовичу, у вітчизняному письменстві утвердилися жанри ліро-епічної поеми, балади, елегії. Проза збагатилася зразками романтичного оповідання, історичного роману, а драматургія - жанрами історичної драми і трагедії, яскравими зразками яких були ранні поеми Т. Шевченка і "Чорна Рада" її. Куліша, історичні драми М. Костомарова "Сава Чалий" і "Переяславська ніч".

Порівняно з російським український романтизм вирізнявся особливою увагою до історичної тематики та національного начала, ідеалізацією минулого, домінуванням смутку в ліриці тощо. Завдяки українському романтизму утверджувалася українська літературна мова, складався діалог української та інших літератур.

Реалізм в українській літературі характеризувався утвердженням об'єктивного бачення дійсності, уведенням у літературу образу народного героя тощо, що відбилося у творчості /. Котляревського, П. Гулака-Артемовського та ін.

Вихід 1848 р. "Кобзаря" Т. Шевченка ознаменував поширення в українській літературі критичного реалізму. Його визначальні принципи - правдивість деталей, типовість характерів і обставин, увага до соціальної природи людини, підкреслення залежності вчинків людини від соціальних обставин життя. І якщо Т. Шевченко розпочинав свою творчість як романтик (балади "Причинна", "Тополя", "Русалка", "Лілея", "Калина" та ін.), то в подальшому ідея боротьби проти соціального і національного гніту стала лейтмотивом усієї його творчості (поеми "Сон", "Кавказ", "Посланіє", "Неофіти" та ін.).

Принципи критичного реалізму відбивали у своїй творчості Л. Глібов, С. Руданський, Ю. Федькович, Марко Вовчок, А. Свидницький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, 1. Франко та ін. Засуджуючи суспільно-політичну систему гноблення, письменники-реалісти, за визначенням І. Франка, не тільки показували дійсність з її вадами, а й будили в людей "охоту до поправи тих хиб і віру в можливість поправи".

Саме на той час у літературі утвердилися образ нової людини, яка не хоче покірливо миритися із труднощами життя, а бореться з ними, та образ згуртованої народної спільноти (зокрема, у творчості Панаса Мирного та І. Франка).

Критичний реалізм розширив змістовні та жанрові обрії української літератури. Провідного значення набули громадянська лірика, політична сатирична поема, соціальна повість та роман, визначальними мотивами творів були свобода народу і особистості, громадянське призначення творчості письменника.

На зламі століть в українській літературі складалася нова генерація письменників, провідну роль у якій відігравали Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина. Новацією їх творчості стало формування нового образу героя - української жінки-інтелігентки ("Блакитна троянда" Лесі Українки, "Людина", "Царівна", "Ніоба" О. Кобилянської), утвердження теми емансипації, жіночої самореалізації.

Як і в західноєвропейській літературі, в українському письменстві актуальною були ніцшеанська ідея конфлікту між чуттєвим (діонісійським) і раціональним (аполонічним) началами, яка своєрідно розроблялася в драматичних поемах Лесі Українки, та тема страху як екзистенціального почуття, втілена в прозових творах М. Коцюбинського. Завдяки цьому українська література кінця XIX - початку XX ст. постає як явище загальноєвропейського масштабу і загалом розвивається у руслі світового художнього процесу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >