< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Гносеологічні корені та антологія процесу у формуванні концептуальних основ сучасної парадигми інформаційно-психологічної війни

Перспектива входження в сучасні європейські структури надають Україні, з одного боку, певні переваги у забезпеченні безпечних умов існування в порівнянні з нинішнім статусом, з іншого, - будь-яке приєднання до союзів, альянсів, іншого роду міжнародних об'єднань призводить до відповідного вимушеного обмеження власного суверенітету на користь наддержавних структур, що утворюються. У зв'язку з цим, приймаючи відповідальні рішення і опрацьовуючи текст договорів, важливо враховувати особливості тенденцій у сучасній оперативній обстановці та попередній історичний досвід щодо особливостей функціонування сучасних глобальних і регіональних структур, зокрема Європейської колективної безпеки.

Оцінка тенденцій в сучасній оперативній обстановці

навколо формування нинішніх колективних регіональних і глобальної систем міжнародної безпеки свідчить, що процеси, які відбулися протягом останнього десятиріччя у XX ст. і продовжують розвиватися на початку XXI століття в країнах Центральної, Південної та Східної Європи, а також на теренах держав СНД, являють собою заміну соціально-політичної системи, суспільних відносин і поглядів на їх, характер та поняття власності, зокрема інформаційної. Поява елементів ринкової економіки, розширення демократії та плюралізму думок щодо шляхів подальшого розвитку суспільства і міждержавних відносин легалізували феномен політичної боротьби в суспільному житті в рамках національних територій колишніх соціалістичних держав. До цих процесів додалися також суттєві зміни геополітичного балансу, зокрема, на європейському континенті, та в розстановці сил у світі в цілому.

Продовжує поглиблюватися криза економіки як в окремих державах, так і в цілих регіонах світу. В результаті порушення балансу сил і виникнення проблеми його відновлення (хоча й у новому співвідношенні центрів сили) в умовах боротьби за вигідний вплив без завдання шкоди власним інтересам є проблематичним: до протиборства або взаємодії нині залучені сили, які репрезентують різні рівні взаємовідносин у світі - від маргінальних структур (типу "Аль Каїди") до конвенційних (ООН, неурядові транснаціональні об'єднання та держави). Після припинення "холодної війни" виникли кризові явища в існуючих міжнародних військово-політичних союзах. Водночас в розвинутих державах та країнах так званого третього світу посилилися націоналпатріотичні й сепаратистські тенденції, нестабільність соціально-політичної обстановки на етнічній і економічній основі. В нових країнах і окремих регіонах виникла проблема подолання "вакууму влади" та протидії претендуванню певних авторитарних режимів держав, що розвиваються, зокрема, Іран, Китай, Північна Корея, Пакистан, Індія, Ізраїль), на досягнення світової або регіональної гегемонії, погрожуючи застосуванням зброї масового знищення.

Як зазначають вітчизняні та зарубіжні фахівці з геополітики та проблем глобальної безпеки, у "холодній війні" 1946-1991 років одвічний геополітичний дуалізм досяг максимальних пропорцій, таласократія (атлантизм) ототожнилася зі США, а телурократія (ідеологія континентальних держав) - із СРСР. Два глобальних типи цивілізації, культури, метаідеології набули завершених геополітичних обрисів, які резюмували всю геополітичну історію протиставлення стихій. При цьому вражає той факт, що цим формам закінченого геополітичного дуалізму на ідеологічному рівні відповідали дві досить синтетичні реальності - ідеологія марксизму (соціалізму) та ідеологія ліберал-капіталізму. Тут можна констатувати про те, що йдетьтся про реалізацію двох типів "редукціоналізму": економічний - зводиться до протистояння ідей Сміта і Маркса, а геополітичний - до розподілу всіх секторів планети на зони, підконтрольні таласократії (англосаксонській цивілізації зі США на чолі) і телурократії (Новому Риму, тобто СРСР).

Свого часу англійський геостратег сер Хелфорд Дж. Макіндер сформулював важливий геополітичний закон: "Той, хто контролює Східну Європу, домінує над пеагНапсГом (серцевинна земля - прим, автора); той, хто домінує над пеагНапсГом, домінує над Світовим Островом (Євразія - прим, автора); той, хто домінує над Світовим Островом, домінує над світом". Він стверджував, що Росія займає у цілому світі таку ж центральну стратегічну позицію, як і Німеччина щодо Європи. Вона може здійснювати напади на всі боки й відкрита для них з усіх сторін, крім півночі. Повний розвиток її залізничної мережі - справа часу.

Саме з цієї причини Велика Британія та Франція, а після 1945 р. й США, прагнули всіляко дестабілізувати східноєвропейські народи, проводячи (примітивні у порівнянні з нинішнім рівнем розвитку) заходи ідеологічного впливу для нав'язування народам та їхнім правлячим колам думки про необхідність "незалежності" та "визволення" з-під німецького та російського впливу.

У нинішніх умовах також залишаються актуальними та дуже поширеними ідеї утворення розподільчого коридору між Заходом в особі держав Західної Європи та Росією. Саме ці обставини спонукали автора дослідити базовий матеріал щодо боротьби за перерозподіл сфер впливу. Ця боротьба відбувається на трьох умовних рівнях:

  • o перший - між країнами Європейського союзу та Сполученими Штатами;
  • o другий - між Росією, Іраном, Китаєм, з одного боку, і державами Заходу, насамперед США, Великою Британією та Туреччиною, з іншого;
  • o третій - між новоутвореними державами, колишніми радянськими республіками та країнами "соціалістичноготабору", котрі претендують на визнання їх як регіональні центри політичної та економічної сили, з одного боку, та Росією, колишньою метрополією, і державами Західної цивілізації, з іншого.

Наявні тенденції у формуванні балансу сил у постбіполярній Європі допомагають добре зрозуміти класифікацію, котра зроблена відомим американським геостратегом 3. Бжезінським. За його визначенням є три Європи:

  • o Європа - 1, до якої належать держави Західної Європи та Європейського Союзу;
  • o Європа - 2 - центральноєвропейські країни із західними традиціями;
  • o Європа - 3 - східні країни колишнього Радянського Союзу, деякі з них сподіваються стати, врешті-решт, частиною Європи, але їх хвилюють наслідки тривалого відлучення від загальноєвропейського інтеграційного процесу.

Аналітики вітчизняних спецслужб та інші зацікавлені фахівці не можуть залишати поза увагою також те, що визначальним чинником впливу на регіональну оперативну обстановку є факт значних розбіжностей між офіційною публічною політикою Французької Республіки та геостратегічним баченням нового світового порядку представниками досить впливових політиків із числа французьких "атлантистів", які пішли значно далі від своїх американських однодумців.

Так, лідер правого політичного крила Національних зборів Франції, депутат Європарламенту Ален Ламассур у своїй промові ще 25 листопада 1994 р. в Європейському коледжі м. Натолін (передмістя Варшави) на відміну від інших західноєвропейських геостратегів уперше відкрито та безапеляційно заявив: "Франція вважає, що за межами Балтійських держав закінчується географічна межа європейського континенту І починається кордон того, що ми сьогодні називаємо СНД. Розширення ЄС на Росію, Україну, Бєларусь недоцільне ні з точки зору політичної рівноваги, ні зі стратегічних міркувань".

Сутність викладеної французькими військовими та проатлантистськи налаштованими політиками ідеї створення безпеки

Західноєвропейської цивілізації передбачає подібну з поглядами 3. Бжезінського структуру:

  • o західноєвропейська спільнота, котра безпосередньо оберігається власними структурами (військовими інститутами ЄСіНАТО);
  • o "перший санітарний коридор" (щодо Росії) - східноєвропейські держави та республіки Балтії, які включають до "розширеної Західноєвропейської спільноти, а також не включені до неї і формально віднесені до російської сфери впливу "буферні держави" - Україна, Молдова та Бєларусь;
  • o "другий санітарний коридор" (щодо мусульманського та азіатського світу) - Росія й країни "сфери її впливу" (окрім України, Бєларусі та Молдови, віднесено кавказькі та середньоазіатські держави СНД).

Сучасні (після 1991 р.) тенденції у геополітичних процесах позначилися на нинішній зовнішньополітичній практиці правлячої еліти Французької Республіки, де домінують антиатлантисти, прихильники "європейської солідарності". їх стратегічні плани спрямовані на:

  • 1) створення противаги зростанню гегемонії у Європі головного світового конкурента - Сполучених Штатів Америки;
  • 2) використання потенціалу Німеччини та Росії для інтеграції Європи в рамках проекту "Європейська імперія" на основі (як вважають французи) "схильності європейців до автократії та до геополітичної незалежності від Вашингтона", а саме: за рахунок створення "тріумвіратного політико-стратегічного союзу Франція-Німеччина-Росія" антиамериканської спрямованості, що доповнюється іншим тріумвіратом - "Веймарським трикутником" (Франція-Німеччина-Польща). Аналогічний тріум-віратний процес "Франція-Німеччина-Україна", який розвивався з жовтня 1991 р. за ініціативою французької сторони, у 1995 р. був припинений іноземцями у зв'язку з пасивним ставленням до цього проекту правлячих кіл України;
  • 3) використання можливостей Росії (додатково до власних) для впливу на процеси в регіональному "трикутнику" Росія-Китай-Іран, що формується також на антиамериканській та антитурецькій основі.

Аналітики сходяться на тому, що в найближчі роки Франція приділятиме більше уваги середземноморським та африканським державам, насамперед франкомовним, які французькою правлячою елітою розглядаються як чинник "проникнення й закріплення французької присутності" у цьому регіоні. Фахівці прогнозують найближчими роками в Африці загострення суперечностей між французами, американцями та німцями, особливо в країнах із традиційним французьким впливом, де Вашингтон, зокрема, має намір істотно потіснити французьких партнерів. Німеччина також посилює свою присутність, створюючи з 1985 р. в столицях країн африканського континенту мережу нових посольств, інших представництв та на їх базі розвідпостів БНД. Зі свого боку, Париж прагне потіснити США в Південно-Африканській Республіці в галузі військово-технічного співробітництва. Тому відносинам із країнами вказаного регіону французьке керівництво надає статусу "привілейованої солідарності".

Як відомо, у межах "третьої Європи", на думку 3. Бжезінського, мають об'єднуватися Балкани, Балтія, Україна, Бєларусь, Молдова і сама Росія. Десятиліттями, на думку американського дослідника, країни "Європи-3", особливо Росія, а можливо й Україна, переживатимуть внутрішні кризи. "Європа-2", завдяки більш ранньому поєднанню з "Європою-1", імовірно, що подолає свої внутрішні проблеми. Щодо Росії, то вона, стверджує 3. Бжезінський, буде для Європи особливо складною проблемою: "Хоч яким був би її внутрішній розвиток, Росія залишатиметься надто великою і надто "євразійською", щоб повністю інтегрувати в Європу".

За визнанням класиків геополітичної науки, Німеччина, як і Росія, - одна з континентальних "ідеократичних" сил, за складом характеру протилежна "демократичним силам" так званого блоку атлантистів, і входить до складу Північноатлантичного альянсу в силу тимчасових історичних обставин. Ідеократичні сили Євразії прагнуть утворити на Світовому острові "Євразійську імперію" по лінії "Париж-Берлін-Москва-Токіо", де ФРН надається провідне місце.

Як свідчать події останнього десятиліття XX І початку XXI ст., протиріччя, насамперед економічне, по лінії "Схід-Захід" завершилося розпадом "східного блоку", поразкою СРСР, розчленуванням Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії та усупереч бажанню еліт найбільш визнаних європейських центрів сили - Великої Британії та Франції - об'єднанням Німеччини, яка, відновившись у повноцінну центральноєвропейську силу, як і у минулі часи, в перспективі протиставлятиме себе в міжцивілізаційних відносинах "атлантистам".

Зазначене свідчить, що слов'янська цивілізація з Російською імперією, Радянським Союзом, а нині Росією на чолі в міжциві-лізаційній конкуренції ніколи не мала світової економічної могутності. Через ці обставини СРСР у післявоєнні роки репрезентував лише воєнно-технічну проблему для Заходу (за наявністю у нього ядерної зброї та великої кількості танків). Основна ж економічна конкуренція в міжцивілізаційному протистоянні відбувається між Заходом і країнами Південно-східного поясу (ПСП), насамперед Китаєм - не лише регіональним, а і Ймовірним світовим лідером. Така тенденція залишиться до другої половини XXI ст., що періодично обумовлюватиме напруженість відносин по лінії "Північ-Південь".

Отже, із військової точки зору розширення НАТО і, як його результат - зміни геостратегічної ситуації та утворений сучасний баланс сил об'єктивно можуть призвести до зростання чинника ядерної зброї у вирішенні суперечливих питань, оскільки інша протидіюча сторона зовсім не зобов'язана приймати (немає визначених міжнародно-правових підстав) свої контрзаходи у вигляді дзеркальних кроків у відповідь із застосуванням лише звичайної зброї.

Фактом залишається й те, що, роззброївши від ядерного арсеналу Україну, Беларусь і Казахстан, керівники держав Північноатлантичного альянсу, маючи в розпорядженні значні угруповання стратегічних і передстратегічних (тактичних) ядерних та звичайних високоточних засобів ведення війни 5-б-го покоління, ухиляються від предметного обговорення подальших кроків пониження, зокрема, ядерного чинника в європейських справах. Проводячи політику, спрямовану на пониження рівня військової могутності новоутворених посткомуністичних, особливо пострадянських держав, керівники провідних західних держав фактично затягують реформування НАТО. Вона залишається, перш за все, наступальною військовою організацією, котра спирається переважно на силові методи вирішення спірних питань у міжнародних справах. Що й підтверджується останніми подіями навколо Іраку, Афганістану, на Балканах (під час вирішення проблеми Косово і відповідних санкцій щодо останнього державного комуністичного режиму С. Мілошовича в СФРЮ) та авторитарних режимів С. Хусейна в Іраку та "Талібан" в Афганістані.

Інша провідна західноєвропейська держава - Велика Британія - у новому розумінні багатьох світових геостратегів не вважається геополітично європейською державою, тому що її стратегічні інтереси традиційно протилежні тенденціям у Європі. У той же час, водночас з посиленням ролі США та захопленням ними у 60-ті роки XX ст. практично повного контролю над англійськими колоніями, стратегічна роль Великої Британії у світі значно зменшилася, і сьогодні у Європі ця країна виступає предусім як екстериторіальна плавуча база Вашингтона, а не як самостійна сила. Звідси - така міцна взаємодія у галузях дипломатії, військової стратегії, економіки, безпеки та особливе співробітництво у сфері розвідки й контррозвідки з розподілом певних регіональних зон між Лондоном і Вашингтоном із партнерством колишніх англійських колоній - Нової Зеландії, Австралії та Канади. Для глобального контролю американці та британці разом із згаданими державами утворили світову розвідувальну мережу електронного стеження за діяльністю конкурентів "Ешелон".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >