ЕСТЕТИКА

СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДМЕТНОГО ПОЛЯ ЕСТЕТИКИ

Естетична проблематика завжди була присутня в філософській думці на всіх етапах її розвитку. Вже за добу Античності і Середньовіччя чітко формується коло проблем, які можна охарактеризувати як суто естетичні. До них відноситься визначення категорій прекрасного, піднесеного, комічного, трагічного, героїчного і ті. Поступово в теоретичній думці окреслюється специфіка мистецтва, художньої творчості, художнього образу. Остання тематика висувається на перший план починаючи з доби Відродження. Саме тоді дух модерної доби привносить нові тенденції та тематики, які не вміщується в традиційне коло "метафізики прекрасного", за терміном німецького філософа XX століття Г. Гадамера, що залишалася під впливом схоластично орієнтованої філософії.

Проте, як самостійна наука, яка має власне предметне поле, тобто самостійний предмет вивчення, естетика формується лише у XVIII столітті. Саме тоді німецький філософ Олександр Баумгартен обґрунтовує необхідність нової теоретичної дисципліни, назву якої він утворює від грецького терміну "естеномай", що означає чуттєвий. Відповідно, і головним предметом вивчення стають почуття людини. Естетика як самостійна наука для Баумгартена є симетричною до логіки, яка вивчає розум. За добу Просвітництва, коли формується творчість фундатора естетики, розум є головною силою людини, що стверджує її існування у світі. Проте, разом з раціональними здібностями в центр дослідницької уваги потрапляють і інші сили суб'єкту, зокрема чуттєвість. Неможливість зведення останньої лише до дії органів відчуття було вже зрозуміло для самих просвітників. О. Баумгартен визначає смак як головну здібність, що вивчає естетика. Тим самим він вводить художню проблематику в предметне поле естетики, поряд з традиційним для філософського розуміння дослідженням естетичних категорій. Складність і двопредметність (естетичні категорії та мистецтво) теоретичної сфери естетики з часів О. Баумгартена стає загальновизнаною позицією.

Поступово, коли в процесі ускладнення соціокультурної діяльності естетичне виокремлюється у самодостатню сферу і стає самостійним предметом дослідження філософської і наукової думки, предмет естетики усвідомлюється як визначення принципів вільного, самодіяльного вияву людини в гармонійній єдності її сил та здібностей, зокрема єдності розуму та почуттів. Становлення естетики як науки про генезу чуттєвої культури людини і виокремлення її предметного поля передбачає прояснення питання про те, у чому полягає специфіка людського почуття і коли воно стає власно людським (чому не може стати "надто людським", у розумінні німецького філософа XIX ст. Ф. Ніцше).

Будь-яка класифікація багатства культурно-історичного процесу є абстракцію і має відносний характер. Проте, розуміння специфіки естетики як науки та пояснення перспективи розширення її предметного поля вимагає класифікації історичних періодів розвитку естетики (класичної, некласичної, постнекласичної естетики).

Класична естетика

Соціокультурні засади

Синкретизм матеріально-практично-духовно-художньої діяльності передбачає вплетеність естетичної свідомості в ціннісно-недиференційоване відношення первісної людини до природи. Як відмітив російський дослідник XX ст. С. Аверінцев, коли естетики ще немає, немає нічого, що б не було естетикою. Первісна єдність практики породжувала естетичне відношення до всіх природних явищ, які входили в сферу його діяльності, при тому, що відношення це було "емоційною надбудовою" над утилітарно-практичним і міфологічно-містичним ставленням до природи. На цьому історичному етапі соціальна структура є тотожною родової організації. Відповідно людина залишається невідокремленою не лише від природи, але й від роду. Тому первісна цілісність людського колективу не потребує додаткових зусиль по відновленню родової єдності людини. Головним засобом виживання є не лише знаряддя праці (хоча їх значення принципове у історії культури), а сам первісний колектив, тому збереження його єдності є одним з головних завдань і знаряддям первісного суспільства. Умовою досягнення цього завдання є вихід антропогенезу за межі біологічної еволюції. Процес творення людини одночасно стає актом колективного споживання результатів цього творення, а також і актом насолоди. Тобто процеси 1) творення, 2) споживання та 3) насолоди тут ще не диференційовані. Єдність колективного почуття об'єднує і родову волю, і в той же час є колективним розумом. Так людина вже на етапі загородного полювання вже має об'єднати зусилля всіх її членів, налаштувати їх прагнення в симфонію єдиного чуттєвого пориву.

В цьому зв'язку англійський філософ Дж. Коллінгвуд прояснює природу магічного мистецтва. Це не просто проторелігійна діяльність, а спосіб колективно-практичного культивування почуттів, діяльність, що викликає та налаштовує почуття, які необхідні для досягнення практичного результату. Отже, магія є формою збудження емоцій до процесу самого акту діяльності, але вона принципово відрізняється від розваг або мистецтва. Останні покликані концентровано викликати почуття, щоб розряджати їх, знайти для них вихід. Магічна дія передбачає протилежне: тут емоції організуються та спрямовуються на цілі практичного життя. Одна справа, коли натовп зненацька застають дикі звірі, а, зовсім інша, коли вже з певним планом (метою) дії та емоційним налаштування злагоджений колектив сам стає мисливцем. Необхідно зазначити, що культивування почуттів і їх цілеспрямування стає можливим лише тоді, коли вони вже довгий час функціонують за певною схемою, об'єктивованою в суспільній дії, зорієнтованою і зафіксованою певними предметними формами (не даремно знаряддя праці та зброя є обов'язковими атрибутами магічної дії). Культивування почуттів, необхідних для досягнення успіху у практичній дії, і в той самий час приборкання емоцій, що заважають цьому успіху, є першими кроками людини на шляху формування чуттєвої культури. Вони зумовлені не духовними пошуками первісного дикуна, а вимогами виживання людини у складному світі.

В процесі розкладу роду та ускладнення соціокультурної діяльності відбувається поступове відокремлення матеріально-практичної та духовної діяльності. Чим більше ускладнюється соціальна організація, тим більш віддаленими стають матеріальна та духовна сфери культури. Духовна царина сама ускладнюється, в ній поступово формуються окремі ділянки: релігія, філософія, наука, мораль, мистецтво. На даному етапі вони ще не є автономними і зберігають домінанту практичної орієнтації людини у світі під приматом релігійної свідомості.