Україна в Європі та світі - складова формування і розвитку нової системи міжнародних відносин

Становлення незалежності України та її місце у системі міждержавних відносин

Поява в центрі Європи 1991 р. нової демократичної країни стала видатною подією, що докорінно змінювала стратегічну конфігурацію на континенті. За розмірами та кількістю населення Україна належить до провідних держав світу. На сьогодні територія дорівнює 603,7 тис. км2, а населення - 46,5 млн мешканців. Вона багата залізною рудою, кам'яним вугіллям, графітом, будівельними матеріалами й іншими корисними копалинами. Економічну основу промисловості аграрної країни становлять електроенергетика, гірничодобувна промисловість, чорна та кольорова металургія, багатогалузеве машинобудування, приладобудування, легка, текстильна промисловість. Динамічно розвиваються галузі сільського господарства. Діє транспорт: протяжність залізниць-22,3 тис. км, шосейних шляхів із твердим покриттям - 116,7 тис. км, річкових шляхів - 4,5 тис. км, чимала мережа нафто- і газопроводів. Україна підтримує зовнішньоторговельні зв'язки із 180 країнами світу, експортуючи метали, автобуси, літаки, тепловози, тваринне масло, рослинну олію, цукор, а імпортуючи нафту і нафтопродукти, природний газ, кольорові метали, деревину і лісоматеріали.

Появу на політичній малі світу нової незалежної держави України зумовила низка чинників.

Зовнішні;

- поразка соціалістичного табору в "холодній війні", порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи;
- помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;
- втрата центром контролю за подіями на місцях;
- синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;
- поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;
- намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчевий період.

Внутрішні:

- існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;
- бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;
- певна стабільність українського товарного ринку;
- активізація націонал-демократичних політичних сил республіки;
- післяпутчеве посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;
- дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;
- багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Після здобуття незалежності Україні у складних умовах довелося заявляти про себе як про самостійного учасника міжнародної політики, формувати власний зовнішньополітичний стиль і курс. Вона - один зі співзасновників ООН із значним і різноманітним потенціалом - не мала відповідного місця й впливовості у міждержавних взаєминах, поставала радше об'єктом, аніж суб'єктом впливу, потребувала, зрештою, кваліфікованих дипломатичних кадрів. Доводилося освоювати нову, навіть у світовому вимірі, галузь міждержавних відносин - відносини з так званим близьким зарубіжжям. Складність полягала й у тому, що, з одного боку, Україну пов'язували з республіками колишнього СРСР численні економічні й політичні стосунки, а з іншого - налагодження нової системи господарювання, суперечливі позиції та дії офіційних структур призводили до несприятливих колізій у цих взаєминах.

Українська зовнішня політика несподівано виявилася предметом внутрішньополітичної боротьби, коли, наприклад, питання про ядерне роззброєння України використовувалося як знаряддя отримання дивідендів у змаганнях за владу.

В зв'язку з цим зовнішня політика України у першій половині 90-х років XX ст. зводилася до розв'язання проблеми ядерного роззброєння, з'ясування питань з Росією про Крим та Чорноморський флот, залучення іноземних інвестицій, міжнародну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й запобігання її поширенню та отримання гуманітарної допомоги.

Представники державного управління та громадського самоврядування, політичні лідери спрямовують зусилля на створення якомога сприятливіших умов для всебічної міжнародної діяльності України. Результати цієї діяльності простежувались уже на початку її самостійного державного існування. Серед них рішення Ради міністрів закордонних справ держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) про визнання України повноправною учасницею цього форуму, підписання Президентом України Гельсінського Заключного акта і Паризької хартії для нової Європи, участь України у міжнародній Програмі "Партнерство заради миру", її членство у Раді Європи тощо.

Здійснення радикальної соціально-економічної реформи в Україні, її інтеграцію до світового господарства на ґрунті міжнародного поділу праці пов'язують з налагодженням співробітництва зі світовими торговельно-економічними й фінансовими структурами, зокрема Генеральною угодою з тарифів і торгівлі, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку і под.

Основні засади зовнішньої політики України сформульовані в таких документах, як Декларація про державний суверенітет і Основні напрями зовнішньої політики України, Конституція України, Концепція національної безпеки та ін. У них наголошено, що зовнішня політична діяльність України спрямована на гарантування її національних інтересів і безпеки через підтримання мирного та взаємного співробітництва з різними державами згідно зі загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права. Як суб'єкт міжнародних відносин Україна зарекомендувала себе миролюбною, без'ядерною, позаблоковою державою з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію в міжнародні організаційні структури. У цьому аспекті вагомими досягненнями міжнародної політики України необхідно вважати: приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1994), ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу; підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1991); членство в ОВСЄ, Раді Європи, а також у Міжнародному валютному фонді (МВФ), Світовому банку і Європейському банку реконструкції та розвитку; налагодження співробітництва із Європейським Союзом (ЄС) і НАТО через підписання Програми "Партнерство заради миру" і Хартії про особливе партнерство з НАТО, в якій задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку; налагодження контактів з країнами "великої сімки", Центрально-Східної Європи, Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки й Азійсько-Тихоокеанського регіону; підписання договорів про дружбу і співробітництво зі своїми найближчими сусідами, зокрема з Росією і Польщею, завдяки котрим вдалося юридично закріпити існуючий між ними територіальний статус-кво.

Теперішня архітектура європейської безпеки, попри процеси трансформації, має стабільні риси. Ключовим елементом європейської безпеки є і в середньостроковій перспективі залишається НАТО. ЄС не претендує - і не претендуватиме - на створення окремої від НАТО системи безпеки. Безпекові структури ЄС, включно з оборонною складовою, подальший розвиток котрих передбачений Лісабонською угодою (разом із гарантією захисту кожної з країн-членів), виконуватимуть роль, що доповнює діяльність НАТО, насамперед у сфері м'якої безпеки.

З початку 2011 р. система безпеки на Європейському континенті перебуває під тиском нових загроз та викликів. Події на Близькому Сході і в Північній Африці, початок воєнної операції в Лівії небезпідставно оцінюють як співмірні за масштабами та глобальними наслідками з фінансово-економічною кризою 2008 р. і терористичною атакою 9 вересня 2001 р. Вони вплинули на безпекову ситуацію у світі та Європі, стали жорстким випробуванням для міжнародної спільноти на здатність діяти разом для протистояння новітнім загрозам. Для України зокрема наслідки цих подій ще потребуватимуть оцінки, хоча вже сьогодні зрозуміло, що система безпеки в Європі та світі випробовується на міцність. Дедалі серйозним викликом залишається масова міграція з бідних та слаборозвинутих країн. З погляду України, на міжнародній арені особливо актуальними є питання інформаційної безпеки, в тому числі необхідність протидії спробам деформувати у свідомості міжнародної спільноти державний імідж країни через організування проти неї системних кампаній дезінформації. Небезпечним для окремих держав, цілих регіонів, а також усієї системи світового порядку стає неконтрольоване поширення зброї масового ураження та засобів її доставки. У цьому контексті Україна з її техногенно небезпечними виробництвами (ядерними, хімічними, ракетно-космічними і под.) потенційно може бути об'єктом активних устремлінь міжнародних терористів.

Продовжує існувати загроза виникнення нових та ескалація міжетнічних і міждержавних конфліктів, котрі тліють у просторі близького оточення нашої держави, що підсилюються внаслідок зацікавленості в них представників тіньового бізнесу та міжнародних злочинних угруповань. У цьому сенсі особливу небезпеку становить відновлення конфліктів у Придністров'ї та на Кавказі. Україна в зв'язку з розташуванням близько до регіонів, де існує більшість цих загроз, безпосередньо постала перед необхідністю розв'язання завдань стосовно їх подолання або зменшення масштабів. Географічне та геополітичне положення України спричиняє особливу вразливість щодо зазначених новітніх і традиційних викликів та загроз, і це потребує відповідного переосмислення місця України в Європі та у світі.

Розглядаючи вагомі досягнення міжнародної політики України, зауважимо: вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації національних інтересів. Це стосується передусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істеблішменту України. Таких орієнтирів існує декілька: стратегічна орієнтація на інтеграцію в євразійському просторі, а також з європейськими, атлантичними структурами (ЄС і НАТО); курс на самобутній шлях розвитку, обмеження впливу Росії та Заходу на визначення політики України; балансування між Заходом і Росією із використанням переваги співробітництва на євразійському й західному геополітичних просторах.

Кожна концептуальна модель геополітичних орієнтирів України має свої аргументи та контраргументи. Найперспективнішою концептуальною моделлю вважаємо швидку інтеграцію до західноєвропейських структур, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, що дасть змогу прискорити процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої системної кризи. Причому треба враховувати вигоду від співробітництва з країнами СНД, у тому числі в сенсі розширення ринків збуту товарів і капіталів. Сповільнені процеси реформ у країні, наслідком котрих є слабка інтеграція до європейських структур, можуть призвести до залежності України і від Росії, і від Заходу.

Досвід країн Південно-Східної Азії та Центрально-Східної Європи засвідчує, що сприятливий правовий режим для іноземних інвестицій є запорукою не лише виходу цих країн з кризи, а й їхнього економічного зростання. Для цього потрібно забезпечити політичну і макроекономічну стабільність. Сутність останньої виявляється у: стабільній національній валюті; стабільному податковому законодавстві, яке стимулює ділову активність; спрощеній і прозорій процедурі оформлення прав власності та надійному правовому механізмі захисту іноземних інвестицій; створенні конкурентного середовища для підприємництва й обмеження митних бар'єрів для експортно-імпортних операцій; можливості іноземних корпорацій брати участь у вітчизняних приватизаційних процесах.

Отже, Україна постає на міжнародній арені як без'ядерна, миролюбна держава, котра прагне дотримуватися принципів і норм міжнародного права. Як суб'єкт міжнародних відносин вона активно співпрацює з ОБСЄ, СНД, ЄС, НАТО, МВФ і Світовим банком, підтримує добросусідські стосунки з Росією, Польщею, Чехією, Угорщиною й іншими країнами. Однак, не будучи членом ЄС та НАТО, наша держава не має достатніх можливостей активно впливати на процеси прийняття рішень в Європі. Слабкі сторони міжнародної політики України - постійне балансування між Заходом і Євразією, що породжує буферну роль України у цьому процесі, невикористання зацікавленості країн Заходу в суспільній модернізації України як чинника демонтажу імперських структур Росії, несприятливий правовий режим для впровадження прямих іноземних інвестицій в українську економіку, зумовлений побоюванням частини правлячої еліти, а також монопольних промислових, аграрних і фінансових кланів втратити внаслідок поширення іноземних капіталів на український ринок мафіозні канали збагачення.