< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Тибетська імперія

Буддійські монахи не вимагали великих видатків на утримання, вгамовували своїми проповідями ілюзорності світу соціальну напруженість. До того ж їхнє вчення було в пошані у танського імператора Тай-цзуна (Лі Шиміня, 627—649) та непереможного північно-індійського царя Харші (616—646/647) — всевладних, стабільних і самодержавних володарів. Що ж до глибини філософських висновків, масштабності й переконливості обіцянок — тут буддисти могли позмагатися навіть із шенами. Адепти буддизму, зі свого боку, залишаючись чужинцями для більшості прагматиків-тибетців, не відчували себе впевнено без владної підтримки, а тому всіма силами ратували за стабільну й сильну царську деспотію. Союз трону і буддійського вівтаря виявився вигідним для обох сторін — тому відбувся.

Цитаделлю й символом нового порядку стала нова державна столиця Лхаса ("Земля небожителів"), заснована Сронцзангамбо у 639 р. Державний статус буддизму закріпили династичні шлюби ценпо з китайською принцесою Вень-чень (637 р.) та непальською княжною Брікхуті (639 р.), кожна з яких прибула до Лхаси з юрбою буддійських радників, озброєних священними сувоями, реліквіями і т. ін. Влада отримала досвідчених політиків, дипломатів, психологів.

Зусиллями буддиста Тхонмісамбхоти на базі індійського алфашту дева-нагарі була створена перша тибетська азбука (з 34 знаків) Лхасу прикрасили чудош храми, а з Китаю прибули спеціалісти по виготовленню шовку, вина й будівництву млинів. Пожвавилася тибетська зовнішня торгівля: з Китаю імпортували чай, фарфор, папір і шовк, із Індії — книги, парчу, корали й ліки; а продавали — золото, срібло, сіль та якісні вовняні тканини. Почався масовий переклад на тибетську мову священних буддійських книг.

Сронцзангамбо проголосили уособленням "бодхісаттви милосердя" Авалокітешвари. Але милосердя ценпо змушений був постійно відкладати на майбутнє. Буддизм заперечує вбивства, тому армію Сронцзангамбо в буддизм не святив — і очолювані кривавими бонськими жерцями, під бойовими прапорами, на яких красувався грізний лев, його вояки завоювали весь Тибет, Бутан, Ассам, поневолили Непал.

Війна задовольняла й годувала військо, а воно вірою та правдою служило царю, придушуючи будь-які прояви невдоволення. Парадний ґанок царського палацу Лхаси постійно прикрашали вирвані очі, відрізані голови, кінцівки та інші частини тіла людей.

Проте засилля іноземних радників при дворі й укладення династичних шлюбів із сусідами (з якими тепер неможливо було воювати) викликало невдоволення серед аристократів, а вільним простолюдинам (яким теж раніше перепадало дещо від військової здобичі) замість походів, що приносили славу й прибуток, пропонували тепер не вживати м'ясо, сидіти на пісній їжі та рятувати душу, гублячи тіло. Войовничим тибетцям це не могло подобатися — і в 639 р. "одягнені в біле" шени скинули Сронцзангамбо й посадили на престол його сина Гунрігунцзана (639— 644). Титанічними зусиллями в 644 р. Сронцзангамбо повернув собі трон, та повернути колишню могутність не зумів, і коли в 649/650 р. помер — посада ценпо виявилася зовсім номінальною. До влади прийшов типовий бонець, "великий радник" Донцзан із роду Гар, який "не знав грамоти", зате поновив успішні війни з Китаєм та індусами і захопив Східний Туркестан — а отже, й контроль над частиною прибуткового "Великого Шовкового шляху". Та кривава й дика влада тибетців швидко розчарувала гордих дардів і монів, багатих купців Центральної Азії та невловимих нголоків. Тани в цей час істотно збільшили свою армію в регіоні, дозволивши місцевим губернаторам "вербувати хоробрих людей для організації нападу на Тибет". М'якіший режим Танів виглядав за цих обставин значно привабливішим, тому війни з Китаєм перестали бути успішними й переможними для Тибету, а рід Гар, захопившися зовнішньополітичною експансією, проспав внутрішнього ворога.

Ценпо Дуйсрон (679—703) зійшов на трон малолітнім, але тільки-но підріс — зібрав у 699 р. всіх вірних соратників під приводом облавного полювання і, скориставшись відсутністю основних сил уряду Гар (130-тисячна тибетська армія воювала з Китаєм), раптово атакував і перебив понад 2 тис. поборників мілітаристської диктатури.

Рід Гар вирізали, але усобиці тривали. Тибет ослаб, напади на Китай у 70о— 702 рр. завершилися поразкою горян, а в 703 р. ценпо Дуйсрон загинув під час походу на Індію, де його розбив кашмірський цар Лалітадітья (700—736). Лише в 705 р. аристократичні родини Ба і Дро відновили силою зброї порядок у державі. (Виграли від тансько-тибетської виснажливої різанини тільки "блакитні тюрки", які відродили свій каганат на рубежі VII — VIII ст.)

Тільки у 720 р. війни між Танами і Тибетом поступово затихли, а кордони визначив природний рельєф: на рівнині кіннота китайців зминала тибетську піхоту, а и горах заковані в залізо горяни "шоломи й лати їхні чисті й світлі, и покривають усе тіло, крім очей" засипали танців хмарами стріл та градом каміння з пращей — і громили ворожу кавалерію. Природним кордоном між двома агресивними імперіями став гірський хребет Чілін (Улан-Шара-Даба).

У подальшому тибето-ганські війни спалахували ще неодноразово, так і не змінивши суттєво географію кордонів, зате під час заколоту Ань Лушаня Тани самі запросили тибетців на допомогу для придушення "бунту". Скориставшися ситуацією, тибетці пограбували й випалили половину території Китаю, у 763 р. окупували Чан'ань (захопивши там багату здобич), а потім уклали з Танами мирний договір згідно з бонським ритуалом (з принесенням у жертву коней, биків, собак, свиней та овець). Одначе ніякі зовнішньополітичні успіхи не могли усунути буддійсько-бонські суперечності, тим паче, що адептами буддизму залишалися іноземці, а корінні тибетці, як і раніше, сповідували бон.

Розв'язка настала в 755 р., коли в Тибеті спалахнула епідемія віспи. Черговий ценпо Меагцом (704— 755) помер, залишивши тільки малолітнього спадкоємця. Скориставшись певним політичним вакуумом, шени приписали заразу чарам іноземців — і всіх буддистів силою вигнали з країни. Новому ценпо Тісрондевцзану (755— 797) на момент коронації виповнилося всього вісім років, тому уряд очолили регенти — аристократи Машан (Мішан Домпаке) і Такралукон (Такра Лугонг) — рішучі противники буддизму. Видали закон, який забороняй сповідувати буддизм, а також ужили ряд інших заходів по викоріненню буддизму. Зокрема, були зруйновані буддійські храми, а центральну кумирню Лавран демонстративно перетворили на бійню. Тепер у Центральному Тибеті не існувало жодного монастиря, і як народ, так і цар були однаково темними в законі Будди

Здавалося, що бон переміг назавжди — та передчасна ейфорія підвела шенів. Машан знав, що буддистам заборонено вбивати, і втратив обережність. Його хитрі супротивники заманили всевладного міністра до підземної печерної гробниці й завалили вихід камінням. Замурований живцем, Машан помер, але формально ніхто його не вбивав. А далі, скориставшись відсутністю 130-тисячної пробонської армії генерала Мачун'іна (вона в цей час грабувала Китай, "придушуючи" заколот Ань Лушаня), поборники буддизму повернули до Лхаси своїх соратників, спалили частину бонських книг (решту включили до буддійського канону), здійснили чистку державного апарату й оголосили ценпо Тїсрондевцзана всесильним самодержавним володарем — уособленням бодхісаттви мудрості й просвіти Маньчжушрі. В Тибеті запанувала напівтеократична буддійська деспотія на чолі з обожнюваним царем. Коли навантажена багатими трофеями армія повернулася додому, було вже пізно: переворот відбувся.

Знешкодивши опозицію, молодий ценпо діяв швидко й рішуче. Для активізації буддійської пропаганди до Тибету були запрошені сотні впливових проповідників. Із Непалу прибули монахи Шантіракшита й Камалашила, з Індії — "великий учитель" Падмасамбхава, а з Китаю — апологет чань-буддизму Хешан. Проте для влади необхідне військо (а воно складалося з бонів). Сам же ценпо був життєлюбом, войовничим, гордим і владним правителем — тому й бон не забував, твердячи: "Щоб мені самому втриматися, бонська релігія потрібна так само, як буддизм; щоб захищати життя підданих, обидві потрібні; щоб здобути блаженство, обидві потрібні. Жахливий бон, шанобливий буддизм; тому я зберігатиму обидві релігії".

Спочатку такий політико-релігійний інфантилізм дав непогані плоди. В умовах відносного внутрішнього примирення розквітло мистецтво тибетського іконопису (тапки), портретної скульптури, масштабної монументальної архітектури (символом якої став величний царський палац-фортеця Потала у Лхасі, який почали будувати в VII, а завершили аж у XVII ст. — масштабність зодчества вклалася всього в тисячу років).

У 781 р. ганебний для себе мир підписав з Тибетом Китай, а в 791 р. вояки ценпо завоювали на заході Тибету землі дардів і монів, об'єднавши у складі єдиної імперії все нагір'я. Але на цьому успіхи припинилися.

Китай залишався Тибету ворожим, із півночі нависали уйгури-маніхеї (найкривавіші гонителі усього буддійського), а завоювання Західного Тибету занепокоїло арабів, і могутній багдадський халіф Харун ар-Рашид (786—809) розпочав війну з тибетцями. Війна на трьох фронтах швидко виснажила обмежені ресурси Тибетської імперії, до того ж далися взнаки всі вади політики бонсько-буддійського співіснування, яку проводив Тісрондевцзан. Ценпо хотів усім догодити, а тому для всіх став поганим і втратив владу в 797 р.

Тісрондевцзан стан чорної магії шенів, а можливо його отруїла дружина-тибетка, яка завжди схилялася до бону і не любила буддизм. Як би то не було, а її 797 р. новим ценпо стан його син Мунецзанпо.

Війни іі усобиці виснажили країну. В пошуках виходу цар Мунецзанпо (797— 798) проголосив себе "порогом багатих" і намагався силою конфісковувати майно у знаті. Проте в самому розпалі масової експроприації (коли у заможних вилучили "на користь бідних" усе золото, срібло, перли, бірюзу й одяг) безглуздого сина отруїла власна мати.

Наступні десятиліття промайнули під грізний акомпанемент перманентних інтриг, зрад, убивств, воєнних міжусобиць(криза вразила і бон, і буддизм, і державу). Потрібні були реформи, і їх спробував здійснити фанатичний буддист ценпо Ральпачан (817— 839). Раніше буддизм у Тибеті проповідувався тільки у формі махаяни, адепти якого вбачали "спаісіння" в аскетизмі й бездіяльності. Проте махаяністи Непалу, Індії та Китаю ніяк не могли дійти згоди. Чвари та взаємозвинувачення підривали авторитет релігії, тому Ральпачан звернувся до вчення секти сарвастивадінів, які належали до буддизму хінаяни й проповідували шлях до нірвани через "накопичення заслуг" (тобто будівництво храмів, монастирів тощо). На здійснення "заслуг" потрібні кошти — і кожен монах отримав по семеро кріпаків. Потрібні "добрі діяння" — і весь Тибет заполонили будівельні майданчики, на яких зводили 8 тис. буддійських храмів. Вся економіка запрацювала тепер на утримання общин "досконалих мудреців". Господарство розвалювалося, народ голодував, а будь-яке невдоволення влада придушувала показовими репресіями.

Укази ценпо попереджали: "Суворо забороняється зневажливо дивитися на моє духовенство та показувати на нього пальцями; хто й в майбутньому це собі дозволить, тому виколють очі та відрубають вказівний палець". Дійсно, уряд, керований монахом Йонтеном, діяв рішуче: "Злодії, розбійники, шахраї, інтригани знищувалися, і ті піддані, котрі були ворожі вченню або незадоволені ним, жорстоко каралися, їхнє майно конфісковували, а самі вони опинялися у глибоких злиднях". Деяких аристократів стратили за те, що вони любили своїх дружин більше, ніж Будду.

Проте криваву м'ясорубку доносів легко почати, але важко контролювати, а тим паче зупинити. У 839 р. після чергового наклепу позбавили голови керівника буддійського уряду, уповноваженого для складання великих указів, главу над зовнішніми та внутрішніми справами, управителя держави, великого монаха святішого Йонтена, а невдовзі мстиві аристократи задушили "доброзичливого" кривавого самодура Ральпачана. Навіть гвардія не стала захищати одіозного тирана.

Буддизм втратив авторитет, і коли на престол зійшов фанатик бону Лангдарма (839— 842), він сповна відплатив "служителям наймилостивішого Будди" за всі їхні звірячі експерименти.

Розгром "буддійського зла" оформили цілком легітимно. Ценпо заявив, що бажає перевірити на диспуті, яка з вір краща, і наказав жерцям бону і Будди в одну ніч (на 15 липня) служити молебни. Під час церемоній почалася гроза, і блискавка вдарила по даху буддійського храму. Задоволений Лангдарма заявив, що це — знак божий, що релігія бон сильніша, а буддизм — це зло та інсинуації.

Буддійські книги й святині знищили, храми закрили, а монахів (яким релігія забороняла вбивати) перетворили на придворних м'ясників або мисливців. Незгодні змушені були втікати або втрачати голову, а Лангдарма демонстративно пив вино, їв м'ясо, різав людей і тварин та влаштовував дикі оргії при дворі.

Розплата настала у 842 р. Монах Лхалунг-Балдорчже знав, що Будда забороняє вбивати, але "пішов на смертний гріх" і застрелив ценпо під час офіційної аудієнції — і тоді почався розвал.

Лангдарма мав багато дітей, але всі вони були малолітніми. Тоді на трон посадовили його племінника, якому теж виповнилося всього три роки. Розгром буддизму розв'язав руки шенам, а вони не підтримували ідеї централізації. У країні набирав силу родоплемінний сепаратизм, царську армію, що втратила боєздатність, знищили у 861 р. Тоді ж остаточно занепала імперія Тан (де поважали буддизм), а в Індії буддизм гинув у полум'ї "індуїстської революції", коли бритоголових монахів індуси палили на багаттях живцем.

Тибетська імперія розпалася на безліч племінних союзів, які 200 років воювали всі проти всіх, — і над усім цим кривавим мороком процвітав бон. Лише в XI ст. знекровлені взаємною різаниною горяни спробували вгамувати безмежне насильство, проте державу спромоглися створити тільки їхні сусіди й мовні родичі тангути — нащадки цянських (кянських) кочових племен, що мешкали навколо озера Кукунор на кордоні Китаю і Тибету.

Держава тангутів. Мовою та походженням тангути близькі до тибетців, але на відміну від сородичів, етнос мінья залишався народом осілих тваринників, економіка якого базувалася на доместикації коней, корів, верблюдів та овець. Тим більше, що клімат у регіоні був значно вологішим і м'якішим від сучасного, а тому різнотрав'я пасовиськ створювало ідеальні умови для ведення такого типу господарства. Щоправда, для задоволення своїх мінімальних потреб тангути змушені були культивувати на місцевих солончакових землях в обмежених масштабах коноплі й тутовник та видобувати сіль із соляних озер, але ці галузі господарства так і залишилися допоміжними. Тривалий час тангути не мали власної державності й жили і окремими племенами, але в X ст. агресія сусідів (киданів із півночі, Сунів із півдня) змусила їх об'єднатися. Боротьбу за ї суверенітет очолив вождь центральних тангутів Тоба Цзітянь (Цзіцянь, 982—1004), який у 982 р. розпочав війну за незалежність. Від китайців мінья відбилися, проте кидані виявилися сильнішими, і в 986 р. Цзітянь визнав себе ляоським васалом.

Різке посилення тангутів стурбувало сусідів, і невдовзі проти мінья об'єдналися колишні вороги — китайці, уйгури та тибетці. В 1004 р. Цзітянь загинув у боях із тибетцями, але в тому ж році Сунів розбили кидані; грізні, проте розпорошені тибетські племена загрузнули в кривавих міжродових усобицях, а пізні уйгури залишалися народом мирним, тому визнали за краще примиритися з небезпечними сусідами.

Знайомство з уйгурами та китайцями залишило певний слід у культурі и господарстві тангутів Вони познайомилися з буддизмом До відомих їм домашніх тварин добавилися осли, мули, верблюди та спині, а поява іригаційних споруд сприяла інтенсифікації землеробства. Тангути почали вирощувати рис, просо, пшеницю, сою, персики, шипшину, виноград, коноплю Збільшилося видобування и обробка заліза, азбесту, мускусу, з'явилося бджільництво

В XI ст. тангутський етнос кількісно сягнув за 2,5 млн. У 1006 р. Китай, що прагнув миру з тангутами, уклав з ними угоду, згідно з якою Суни зобов'язалися платити данину грошима, тканинами і чаєм, а тангутський правитель Тоба Демін (1004—1031), мріючи включити свій народ до сонму "цивілізованих народів" далекосхідного регіону, взяв курс на широку китаїзацію своєї держави. Він перестав ворогувати з Китаєм, запровадив кодекс законів і двірцевий церемоніал за китайським зразком. У 1007 р. тангути запозичили китайський календар, а в 1020 р. перенесли свою столицю із солончакових степів на нещодавно завойовані родючі землі Хуайюаню, де спробували якісно розширити рільничу галузь свого господарства. Тангутську державу Демін проголосив нащадком і продовжувачем табгачсько-китайських імперій Північна Вей і Тан та шатоських династій Китаю епохи "П'яти династій" першої половини X ст. В тому ж 1020 р. тангути успішно відбили напад 500-тисячної армії киданів, після чого поновили експансію на землі уйгурів.

Після смерті Деміна (1031) його син Юаньхао успадкував могутню імперію, яку новий молодий володар назвав Великою Ся (в пам'ять напівлегендарної старо китайської держави часів династії Ся (XXI — XVI ст. до н.е.), кордони якої частково збігалися з володіннями тангутів). Китайці іменували Тангутське царство скромніше — Сі Ся (Західне Ся).

Наймогутніший та найвідоміший тангутський володар Юаньхао (1031—1048) був людиною сміливою і непохитною, багатьох та обширних задумок, надзвичайно винахідливою. Полюбляв живопис. Був він круглолицим, довгоносим, зростом понад 5 чі (1,6 м). Добре знав учення Будди, вивчив тибетське и китайське письмо. Постійно займався військовими вправами та співав бойові пісні. Проте домінантою в його характері виявилася ненависть до всього китайського.

Вивчаючи історію, Юаньхао добре знав, чим завершувалася китаїзація для хуннів і сяньбі, табгачів і тюрків, чув про руйнівні наслідки китаїзації в киданській імперії Ляо. Тому програма, з якою виступив новий володар, була простою: "Одягатися в шкіри та вовну, займатися тваринництвом — ось що рідне для нас. Народившися героєм, треба панувати над іншими; навіщо шовкові тканини?.. Тангути не люблять Китай і користуються такими правами й звичаями, яких забажають". Ідея була одна, проте наслідків вона породила багато.

"Десять реформ" Юаньхао якісно змінили обличчя тангутської держави. В Сі Ся проголосили повну віротерпимість — і до тангугів емігрували тисячі грамотних китайців, невдоволених конфуціанським догматизмом Сунів. Замість китайського, Юаньхао увів своє літочислення (яке сам же й придумав), демонстративно відмовився від дарованого йому китайського прізвища Тоба й повернувся до тангутського — Веймін (Нгвемі). На відмінних від тогочасного Китаю засадах були створені: тангутський чиновницький апарат, 500-тисячне військо (на основі загальної військової повинності), ієрогліфічна писемність із 6 тис. знаків (теж відмінна від китайської). Нову, пишнішу, назву дістала розташована на західному березі ордоського коліна Хуанхе столиця тангутської держави — місто Синцин ("Новий приплив щастя"), де з помпою відкрилася невдовзі перша тангутомовна школа. Готуючись до воєн, Юаньхао запровадив у державі режим жорстокої військової диктатури, узаконив тотальну трудову повинність, незгодних "за найменшу провину зв'язували... й кидали в річку". Символом масштабних перетворень стала нова екзотична зачіска туфа, яку диктатор теж започаткував, щоб відрізнятися від китайців.

Тепер тангути-чоловіки голили череп на тім'ї і потилиці, підрізали попереду чубчик. Незгодним рубали голови. Курс Юаньхао на повний суверенітет викликав неоднозначну реакцію. Суни припинили торгівлю шовком і чаєм, а це вдарило по життєвому рівню тангутів. Деспотичні нахили володаря суперечили традиціям "степової вільності" племен, але антидержавний заколот Юаньхао розкрив. Щоб залякати підданих, володар стратив учасників бунту, у тому числі й рідного дядька, дружину з малолітнім сином і матір, потім погромив тибетців та уйгурів. У 1038 р. він проголосив себе уцзу ("Сином Неба" — "імператором") "Білої Високої держави Великого Літа". Проте змиритися з наявністю ще одного імператора на землі не міг Китай, і в 1039 р. Суни оголосили мінья війну.

На перший погляд, широкомасштабні бойові дії 1040—1044 рр. завершилися вдало для тангутів. Уже в 1040 р. в битві поблизу Саньчуанькоу мінья погромили 200-тисячне сунське військо Лю Піна (сам він потрапив у полон), після чого десяткам тисяч полонених китайських вояків тангути, з метою залякування, відрізали вуха й носи і "відпустили додому". Ще 300 тис. убитими (включаючи 10 генералів) Суни втратили при Хаошуйчуані (1041 р.). Перемоги були гучними, але для тангутської економіки війна виявилася катастрофічною. Китай припинив закупки тангутської солі, і мінья залишилися без шовку й чаю. До господарських негараздів додалися чвари у "верхах". У 1042 р. загадково помер син Юаньхао, спадкоємець престолу Нінмін.

Суни сформували для війни ще одну 215-тисячну армію, і під тиском підданих Юаньхао мусив змінити політику. В 1044 р. Сі Ся уклало з Сунами мирну угоду, згідно з якою тангутський володар відмовлявся від імператорського титулу за умови отримання "відкупних" платежів із Китаю (100 тис. відрізів шовку та 18 т чаю щорічно).

Добити тангутів спробували в 1045 р. кидані, але їхню 200-тисячну армію вторгнення мінья знекровили тактикою випаленої землі та партизанських дій. А коли киданьські вояки з'їли всіх своїх коней і почали вмирати з голоду, Юаньхао кинув проти них добірну латну кінноту. Більшість киданів загинула, а полонених тангути знову відпустили додому, відрізавши попередньо всім носи.

Тангутське царство виграло всі війни, Суни платили йому данину, й здавалося, що Сі Ся міцнітиме й надалі, але Юаньхао підвело сластолюбство. Китайці писали, що він "полюбляв вітер і місяць" (земні радощі), "припадав до земного нефриту й червоних рум'ян" (мав багато коханок) і постійно перебував в оточенні "частоколу золотих шпильок" (наложниць), та володарю усе було мало, і в 1048 р. він відібрав наложницю у власного сина, спадкоємця престолу Нінліге. Син батька "не зрозумів" і заколов списом. Нінліге стратили за батьковбивство, а потім, після низки двірцевих смут, убивств, зрад та інтриг царський престол захопили типові чинуші з роду Лян, яких терпіти не могла армія. Лише у 1094 р. черговий глава колишнього царського роду Веймін Цянь-шун спромігся, за підтримки армії, силою зброї повернути династії Нгвемі престол та поголовно винищити всіх Лян.

Скориставшись смутами в Сі Ся, Суни припинили виплату данини. Нова тангуто-китайська війна тривала до 1119 р., й довела до повного виснаження хвору тангутську економіку.

У 1142 р. Сі Ся визнало себе васалом чжурчженьської імперії Цзінь.

З політичної точки зору XII ст. було періодом невідворотного занепаду тангутської могутності. Припинилися успішні війни, ніхто не платив Сі Ся данину, більше того, тангути надсилали чжурчженям по 800 кращих коней щорічно. Мінья жилося скрутно, а в неврожайні роки цілі роди вимирали з Голоду (наприклад, у 1142—1143 рр.).

Бурхливо розвивалася у XII ст. тільки самобутня тангутська культура, яку цар Женьсяо (1139—1193) намагався використати для морального піднесення в суспільстві.

У 1162 р. відкрилася Тангутська Академія наук (Ханьлінь сюеши юань). Влада підтримала створення повної "Історії Сі Ся" та великої "Енциклопедії знань". Тангути почали карбувати власну монету, широко перекладалися філософські твори (з китайської, тибетської, санскриту, палі, уйгурської). Дуже популярними були тангутська музика, школа живопису та епічно-воєнна поезія. В царині релігії Женьсяо (будучи наполовину китайцем по крові через матір-китаянку) надавав перевагу конфуціанству, але й буддизм почував себе в Сі Ся доволі комфортно, про що свідчить факт перекладу повного тексту "Трипітаки" тангутською мовою, здійсненого за безпосередньої підтримки влади.

Культура давала надію на можливе відродження міжнародного авторитету й добробуту підданих, а кодифікація законів, здійснена Женьсяо у 1169 р. (повний текст кодексу становив 1460 статей, зведених у 20 сувоїв), давала підстави сподіватися і на внутрішню стабілізацію ситуації в країні. Але всім цим сподіванням поклала край монгольська навала.

Монголи не мали до тангутів претензій, але Сі Ся вважалося васалом ворожих степнякам чжурчженів, і в 1205 р. Чінгісхан наказав атакувати державу мінья. Сил для відсічі агресору тангути не мали, допомоги під Цзінь не отримали — і в 1209 р. капітулювати, визнавши себе васалами монголів. Проте наказ виділити вояків для служби в монгольських збройних силах Сі Ся категорично відхилило. Тангутський посол порадив Чінгісхану не бути каганом, якщо йому бракує власного війська — і цим підписав смертний вирок своїй батьківщині.

Каральний похід проти Сі Ся 1225—1227 рр. коштував Чінгісхану життя, проте монголів це не зупинило, а підсумок бойових дій для тангутського етносу підвела коротка фраза з китайського літопису: "Білі кістки вкрили степ". Землі колись могутнього царства іронічно звалися надалі Нінся ("Заспокоєне Ся").

Більше створити власну державу тангутам не судилося, у XVII ст. їхня мова й писемність забулися, а етнос розчинився в тибетцях, монголах та ісламізованих китайцях.

Тибет за часів політичної анархії. Зародження ламаїзму. Розпад величної Тибетської імперії в IX ст. перетворив "Дах світу" на сукупність дрібних і абсолютно ворожих одне одному князівств, мешканці котрих поголовно сповідували бон. Але двісті років тотальної різанини знекровили суспільство, а загроза з боку молодої Тангутської держави Сі Ся підштовхнула тибетців до єднання. Потреба у відродженні загальнотибетської державності особливо загострилася в XI ст., коли агресивні акції з боку Сі Ся (в період правління кривавого реформатора-завойовника Юаньхао, 1031—1048) почали серйозно загрожувати суверенітету розпорошених тибетських племен — і як наслідок у Тибеті знову з'явився буддизм, який єдиний міг протистояти дезинтеграційній філософії бонців. Одначе тепер це був уже інший буддизм, який завойовував владу не силою, а всілякими обіцянками, виконанням обов'язків третейського суду при вгамуванні міжплемінних конфліктів, завдяки пишним ритуалам та ліричній поезії.

Тибет XI ст. захлинався у власній крові. Миру й щастя часи минулися, грубості нескінченної часи прийшли. Люди розумні, мужі величні — зникли. Коли настають часи, подібні цьому, залишають межі своєї країни, вирушають у землі чужі. Люди панічно шукали виходу, коли в 1042 р. до Тибету прибув славетний буддійський проповідник Атіша (982—1054). Він народився в Індії, вчився в Індонезії, але безсмертя здобув у Тибеті, де почав проповідувати м'яку форму буддизму школи кадампа (яка від лобової конфронтації з боном перейшла до тактики взаємного релігійно-ідеологічного замирення, з включенням бонських богів, книг, святинь і жрецьких урочистих убрань шенів до буддійського канону). А коли за пропаганду кадампи взявся найвидатніший тибетський поет Міларайпа (Міларепа, 1040—1123), кількість правовірних буддистів із числа корінних тибетців почала зростати лавиноподібно.

Міларайпа все життя ходив у лахмітті, з неприбраним колоссям і годувався милостинею, але в своїх віршах-піснях, що оспівували "вчення Будди", так переконливо й реалістично описував людські страждання від пристрастей та майбутнє блаженство нірвани, що виснажені століттями насильства тибетці не витримали й через поезію "втягнулися" в буддизм. Навіть непримиренний в минулому бон розпався на "чорний" (ворожий буддизму) та "білий" (який став на шлях компромісу).

Відродження буддизму на Тибеті потроху вгамувало пристрасті, пом'якшило наслідки міжплемінних суперечок, зменшило соціальну напруженість у суспільстві. Проте відродити буддійську імперію виявилося справою набагато важчою, ніж здавалося. Слідом за сектою кадампа до Тибету прийшли інші буддійські школи — сакьяпа, каджупа, кармапа тощо, і це аж ніяк не сприяло релігійно-політичному єднанню країни. У ХШ ст. до Тибету вдерлися монголи, і роздроблені тибетські племена майже без опору визнали суверенітет монгольських ханів.

Ніякої данини горяни степнякам не платили, зате дозволили своїм "гарячим головам" добровольцями піти служити під бойові знамена переможців ("сплавивши" у такий спосіб занадто агресивних співвітчизників, як свого часу зробила це через "хрестові походи" Західна Європа). Крім того, тибетські священики познайомили монголів із "м'яким" буддизмом, розробили їм писемність, запровадили календар і т.ін.

Авторитет монгольського протекторату сприяв припиненню внутрішніх тибетських усобиць, дав можливість горянам знову зосередитися на розвитку власної науки, вершиною котрої став грандіозний буддійський канон, що складався з двох частин: Ганчжур (100 томів, 1114 творів), який вміщував проповіді й настанови Будди, і Данчжур (225 томів, 3459 творів) — енциклопедію всіх наук, визнаних науками у тогочасних тибетців (ведичні знання, граматика, астрологія, музика, сексологія, медицина, математика, історія, наука про збагачування, наука про плавання на воді тощо).

До політичного возз'єднання Тибету залишався один крок — і його зробив ламаїзм (новаторська течія в буддизмі ваджраяни (тантраяни)), що склався на початку II тис. н.е.

В центрі вчення ваджраяни стоїть фігура гуру — вчителя, наставника, живого бога, носія таємного знання, котре він передає учням. Зовнішньо тантраяна схожа на хінаяну, бо теж зорієнтована на накопичення релігійних "заслуг", але насамперед у вигляді "знань", а не храмів, ступ і кумирень. Найвідомішою течією ваджраяни став ламаїзм, засновником котрого вважається видатний тибетський філософ-теолог Цзонхава Лобзандакпа (1357— 1419) з роду Мал.

Народився Цзонхава у Китаї, але батько його був тибетцем, і шістнадцятирічний Цзонхава поїхав опановувати мудрість до храмів Центрального Тибету. 15 років життя він присвятив навчанню, і лише ставши "професором" усіх наук, які шанувалися тоді в Тибеті, почав розробляти власну релігійно-філософську систему. Саме тому Цзонхава може слугувати взірцем для всіх науковців: це геній, що створив себе сам, своєю працелюбністю і наполегливістю, який перш ніж критикувати та удосконалювати вчення своїх попередників, спочатку сам став найавторитетнішим їх знавцем.

Якщо вірити офіційним біографам, творець ламаїзму був надзвичайно красивою людиною: мав круглу голову, високе чоло, м'які брови, гарний ніс. довгі пальці, осину талію, надзвичайно білу шкіру та непоборно чарівні очі з чорними зіницями. Щоправда, Цзонхава не міг похвалитися міцним здоров'ям (науки нікому його не додають), тому прожив він усього 62 роки (небагато за мірками буддійських монахів), зате встиг здійснити за цей час докорінне реформування тибетського буддизму.

Він запровадив пишну обрядність (чим посилив авторитет релігії в очах простолюду), заснував низку нових монастирів для монахів-тибетців, увів жорстку релігійну ієрархію (в якій авторитет старшого як носія вищої мудрості став законом для нижчих) і поставив у центр культової практики вшанування Майтрейї — Будди Майбутнього, слушно вважаючи, що покладатися насамперед треба не на Будду Шакьямуні (епоха котрого, на думку всіх буддистів, наближалася до кінця), а на Будду Майбутнього, з приходом якого у світ, за класичною буддійською міфологією, "поєднаються Сонце й Місяць, і Тішья, і Юпітер, тоді настане вік Сатія — вік істини", епоха тріумфу добра, миру й злагоди. Секта, заснована Цзонхавою, дістала назву гелукпа ("жовті шапки" — за кольором капелюхів, що їх носили адепти необуддизму), або ламаїзм (від слова лама ("вищий"), як називали монахів гелукпа). У 1409 р. Цзонхава заснував перший ламаїстський монастир Галдан.

Створення теократичної держави далай-лам. Занепад суверенної тибетської державності. В XIV— XV ст. на Тибеті вже діяли десятки найрізноманітніших буддійських сект, і появу нової школи вони, звичайно, зустріли украй вороже, ставши для гелукпа "запеклими супротивниками, як летюча миша і сонячне світло", але перемога в боротьбі за уми віруючих залишилася за ламаїзмом. Розпорошені й аморфні, галасливі, але недисципліновані школи ортодоксального буддизму не вистояли перед експансією згуртованих залізною дисципліною й слухняністю ламїських общин, які на початку XVI ст. очолив всевладний патріарх далай-лама ("вище море мудрості"). На засадах суворої субординації в надрах гелукпа функціонувала жорстко централізована система релігійних бюрократів, готова в будь-який момент перетворитися на теократично-державний чиновницький апарат. Для повного захоплення політичної влади над усім Тибетом ламам бракувало тільки військових загонів, бо мирним монахам заборонялося брати до рук зброю.

Свій авторитет буддисти зміцнили спочатку виключно здобутками у галузі науки и культури, де, запозичивши багато чого и сусідів (особливо у індійців та китайців). Крім уже згаданих діячів, "Дах світу" прославили видатні історики Будон (1290— 1364), Шон-нубал (1392— 1481) и Соднам-Чжалцан (1312— 1375); математик Рінченбал (1230—1309), письменник Бротонба (1004—1064), перекладачі Балцег, Ємей-де, Гой-Чойдуба. Всесвітньовідомі успіхи тибетської медицини, основи якої викладені в загадковому каноні "Чжуд-иш" ("Чотири тантри"), секрети котрого не може розкрити простий переклад.

Проте гола наука, не оперта на силу зброї, не приносить владу — і це добре розумів видатний політик, історик та філософ п'ятий далай-лама Агван-Лобсан-Чжамцо (1617— 1682). Його план вражає простотою й ефективністю. На рубежі XVI— XVII ст. ламаїзм масово прийняли монголи — і саме на підтримку цих войовничих єдиновірців вирішив спертися п'ятий далай-лама.

Степняки в цей момент були політично роздроблені на три крила: ойратів, халхасців та "південних". "Південних" поневолили маньчжури, халхасці були далеко, зате могутні ойрати (джунгари) щиро сповідували ламаїзм, і коли в 1637 р. Агван-Лобсан-Чжамцо звернувся до них за допомогою, джунгарський хан Гуши (четвертий великий хан ойратської орди) не став довго вагатися.

У 1637 р. він прийшов на Кукунор і и битві, що відбулася того ж року, погромив вщент 40-тисячне військо Цокто, а в 1642 р. Гушихан прибув до Цзану, захопив Цзан-ба-хана (головного суперника далай-лами)... і став царем Тибету. Місто Цапаранг, як центр антиламаїстського опору, було знищене, а на уламках місцевих кадампських храмів була споруджена показова статуя Майтрейї — "будди майбутнього", якого так шанував "жовтий" буддизм. Лідер же "червоних" буддистів покінчив з собою, кинувшись з даху власного будинку в безодню.

Джунгарське завоювання Тибету супроводжувалося масовими звірствами й різаниною, спаленням храмів і селищ, десятками тисяч жертв, проте далай-лама "пробачив" хану всі гріхи заради торжества ламаїзму. Секта галукпа стала пануючою в Тибеті, а далай-лами зробили перший крок до повної державної влади.

Останнім конкурентом ламаїстської теократії залишалися колишні союзники — ойратські хани, що мали абсолютний контроль над збройними силами, а також вважалися номінальними главами цивільного уряду. Однак повністю втілити свою ідею в життя Агван-Лобсан-Чжамцо не встиг, бо помер у 1682 р., залишивши нащадкам 25 томів своїх творів. Лише в 1717 р., скориставшися загальним занепадом джунгарської могутності, тибетці позбавилися ойратського нав'язливого суверенітету над своєю батьківщиною. У Тибеті остаточно сформувалася ламаїстська, чисто теократична держава, функції чиновницького апарату в якій перехопила жорстко централізована релігійна ієрархія секти галукпа. Проте ця політична еволюція залишила Тибет без армії, а отже, беззахисним перед будь-якою агресією, бо монахам-ламам убивати забороняла релігія, а немонахів до владних структур не допускав режим жорсткої буддійської релігійної теократії.

Продовжувала розвиватися самобутня тибетська культура. Зокрема, на ґрунті фольклору зародилася на рубежі XVII—ХІІІ ст новаторська для Тибету світська лірична поезія (засновником якої вважається шостий далай-лама — поет Цанчжан-Чжамцо (1683—1706)). У XVII ст. було завершено 1000-літнє будівництво центрального царського палацу Лхаси — кам'яної Потали, яка приголомшувала сучасників своїми розмірами, неприступною суворістю, монументальним лаконізмом і масштабами (999 кімнат).

Без постійного війська будь-яка влада безсила, тож панування холодного ламства (від якого вимагалася цнотливість) не вселяло надій на якісь державних змін в майбутньому. Після краху Джунгарського ханства (1758 р.) беззахисний Тибет змушений був визнати себе васалом Маньчжура-Китайської імперії Цин, яка сама на той час уже перебувала в цивілізаційній пастці постсередньовіччя.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >