< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Культура Візантії

У 395 р. Римська імперія розпалася на Східну та Західну. Вигідне геополітичне положення східної її частини - Візантії, масштабність її земель, численність великих торговельних і промислових центрів на тривалий час обумовили її високу значущість в історії культури. У Візантії - могутній багатоетнічній імперії було синтезовано культурні надбання багатьох етносів (греків, вірмен, грузинів, арабів, сирійців, євреїв, іллірійців тощо), елементи західної та східної культур.

Візантійська культура синтезувала в єдине ціле минуле та сучасність, зберегла зв'язок з античним - давньогрецьким - надбанням. Антична спадщина найдовше зберігалася в освіті - її складовою було вивчення праць Гесіода, Піндара, Езопа, Арістофана, Геродота, Фукідіда, Плутарха та ін. У 425 р. було засновано Константинопольський університет світської спрямованості - "Аудиторій", у якому на ґрунті античних досягнень викладалися філософія, фізика, біологія, медицина і право. Вчення Геракліта про Логос, погляди епікурійської школи щодо сутності духовної насолоди та школи кініків стосовно граничного аскетизму, античні уявлення про ієрархічність світу склали підгрупи християнської філософії. Поєднання християнських настанов із філософськими поглядами, що сягають Античності, позначилося у поглядах Василя Великого, Григорія Ниського та ін.

Водночас Візантія осягала себе як спадкоємиця Римської імперії: її мовним базисом була латинська мова, згодом - грецька мова, правовим - римське право, кодифіковане імператором Юстиніаном у VI ст., ідейним - збереження значущості імператорської влади зокрема. Візантія стала на той час єдиним в європейському культурному просторі осередком централізованої державності, імперського устрою. Відмова від спадковості влади водночас надавала людині будь-якого стану шансів досягти висот влади, використовуючи будь-які засоби, що наповнило історію Візантії прикладами зрад, жорстокості, змов.

Східні впливи виявилися у тому, що влада визнавалася теократичною. Однак було сакралізовано не особу правителя, а його титул та ідею влади, що зумовлювало безмежне схиляння перед нею.

Світоглядним, ідеологічним стрижнем, який консолідував поліетнічну спільноту Візантії, стало християнство.

У культурі Візантії склалося специфічне співвідношення духовної та світської влад. Його фундаментом стала ідея "симфонії" - гармонійного існування держави та церкви, що виявлялося, зокрема, в головуванні на церковних зборах світських володарів.

Культура Візантії характеризувалася значущістю світського начала, що відбилося в її розкоші та вишуканості.

Водночас історія візантійської культури сповнена й прикладами боротьби світської та сакральної влад. Найяскравіший з них - іконоборство. Його соціально-економічним чинником стало те, що наприкінці VII ст. через соціальні заворушення, громадянську війну та втрати світською владою значної частини земель влада імператора, впливовість бюрократичної та військової верхівки послабилися. Водночас церква стала вагомим суперником світської влади, зосереджуючи у своїх руках землі та матеріальні статки. Це було спричинено поширенням шанування ікон, зокрема чудотворних. Ідеологічним чинником іконоборства стала теза деяких церковників щодо неможливості відтворення образу Бога та духовного начала в антропоморфних образах.

730 р. імператор Лев ПІ Ісавр заборонив шанування ікон. Відновлення їх значення відбулося на VII Нікейському Вселенському соборі 787 р. - іконошанувальник утвердив можливість утілення в іконах божественного начала в образі Христа та фундаментальне значення ікони у донесенні християнських ідей до пастви в наочному вигляді. Остаточно шанування ікон було легалізовано лише 843 р.

Велику роль у формуванні своєрідності культури Візантії відіграла її опора на православ'я після схизми християнської церкви (1054 р.) - поділу на західну (католицьку) та східну (православну), який закріпив організаційні та догматичні розбіжності між ними.

Культура Візантії позначена тяжінням до актуалізації, церемоніальності, канонічності. У світській культурі це виявлялося у всебічній регламентації життя імператорського двору, в сакральній - у затвердженні норм служби Божої, велич і розкіш якої підкреслювали вище значення світу небесного.

Візантійська культура пізнього часу була відзначена появою нового духовно-релігійного руху - ісіхазму. Офіційно визнаний собором 1351 р., він декларував, що в земному світі, сповненому соціальних і світоглядних конфліктів, людина може врятуватися лише за допомогою ісіхії - самоспоглядання, душевної зосередженості, спрямованої на злиття з Богом. Основоположники руху Григорій Панама та Григорій Сінаїт проголошували необхідність позаемоційності людини, її виняткової духовної концентрації, інтровертності духовних пошуків заради містичного злиття з Божественним началом, осяяння душі Божественним світлом.

Піднесення Константинополя як столиці імперії та велике значення міст дозволяють виокремити такі риси, як орієнтація на міську культуру і диференціація на культуру центру та периферії.

Концентрованим утіленням духовних пошуків доби було мистецтво. В ньому зберігалася значущість античного єднання етичного та естетичного начал, добра та краси. Проте мистецьке втілення краси не було втіленням почуттєвого начала та поставало не як джерело насолоди почуттів, а як вищий зразок духовної досконалості. Це забарвлювало всі види візантійського мистецтва високим естетизмом.

Виняткові величність, пишнота сакрального мистецтва були породжені прагненням церкви з його допомогою залучити людину до світу піднесеної краси вищих духовних ідеалів, до атмосфери сяяння, розмаїття вишуканих кольорів, якому не було аналогів у земному, грішному світі.

Принциповими змінами у зв'язку з формуванням і канонізацією нової, християнської парадигми світобачення була відзначена архітектура. Сакральна споруда розумілася як частка сакрального, небесного світу в земному світі. Це викликало формування нового типу храму - хрестово-купольної базиліки на основі поєднання римської базиліки з купольною конструкцією, що символізувала небесне склепіння. Довершеним зразком такого типу сакральної споруди стала Софія Константинопольська.

УІХ-ХІ ст. хрестово-купольний тип храму та символічне тлумачення його частин набули виняткового значення в архітектурі Візантії, а згодом і в інших країнах православного світу. Сполучення розкоші інтер'єру храму з витонченим лаконізмом його зовнішнього декорування символізувало образ ідеальної людини - християн инааскета, внутрішній світ якого осяяний багатством сакральних цінностей. Храм поставав і як концентрована модель Всесвіту: стіни символізували сторони світу, склепіння і баня - небесний купол і владу єдиної церкви, підлога - Землю, вівтар - рай і схід, де відбувалися події сакральної історії, західна частина - пекло.

Варіювання основоположних принципів сакральної архітектури припадає на ХІ-ХV ст. У цей час храми з декількома банями прикрашалися великою кількістю арок, колон, високих стрільчастих вікон.

Винятково насичена художня атмосфера утворювалася завдяки синтезуючій спрямованості візантійської архітектури. Залучення образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, літератури, музики тощо мало метою створення атмосфери, що вражає людину величчю, багатством, піднесеністю, відповідними до величі та сяяння Бога.

Значущість світської, міської культури зумовила розвиток містобудування, у якому поступово закріплювалися принципи радіального планування міста.

Досягненнями візантійського мистецтва стали іконопис і монументальний фресковий та мозаїчний живопис. Сенсом іконопису (від грець, "ейкон" - образ) було втілення духовної сутності релігійних образів. Саме тому іконі були притаманні такі ознаки, як "відмова" від зображення дійсності, фронтальність, символізм кольорів, площинність, відсутність об'єму, зворотна перспектива, спрямованість на тривалий контакт із глядачем тощо. Здобутком візантійського іконопису став іконостас, який утворював ієрархічну "модель" божественного світу. Прикрашений різьбленням, позолотою, скульптурним рельєфом іконостас був центром синтетичного художнього ансамблю.

Після повернення іконошанування остаточно закріпилися символічність іконопису, основні типи іконографічних зображень, традиції фронтального розташування на іконі головних позитивних персонажів і профільного - негативних, а також принципи розташування ікон у храмі.

В образотворчому мистецтві, зокрема у фресках, згодом з'явилися історичні та побутові сюжети, насичені емоційно забарвленим рухом. Увага до дійсності відбилася у тому, що на тлі композицій виникли елементи пейзажу та зображень архітектурних споруд.

Водночас в іконопису розповсюджувалися старозавітні сюжети, сакральні історичні мотиви, присвячені юності Марії, дитинству Христа тощо.

Проникнення світських тенденцій у простір релігійного живопису пізнього періоду історії Візантії засвідчує збереження імен митців - таких, як Мануїл Панселін та Феофан Критський.

Запозичена з Античності мозаїка стала одним із засобів візуального викладення сакральної історії. Масштабність мозаїчних зображень вражала людину, як і їх сяюча різнобарвність. Складена із шматочків скла витончених відтінків, мозаїка наповнювала простір храму різнокольоровим світлом, утворюючи дивовижний, неадекватний дійсності нематеріальний простір - блискучий, мерехтливий, різнобарвний. Ілюструючи ідею симфонії влад, мозаїка, на відміну від іконопису, зверталася і до зображень світських володарів.

Бурхливий розвиток літератури Візантії спричинив потребу у письмовій фіксації, збереженні у канонічному вигляді єдиної сакральної картини світу і парадигми світобачення. Це зумовило першість жанрів проповіді та агіографії житія святих і монахів-подвижників, що надавали наочні зразки втілення християнських чеснот протягом свого життя.

Література Візантії була позбавлена поділу на наукову та художню. Яскравим прикладом цього є патристика - твори отців церкви.

Твори Василя Великого "Бесіди на Шестиднев" і Немесія Емеського "Про природу людини" містили начала природничих наук. Збірка трактатів "Ареопагітики" давала людині уявлення про Ієрархічну картину світу, у якій матеріальне та духовне начала об'єднані духом Божественної любові. У збірці порушувалася й етична проблематика існування зла у світі, створеному Богом у довершеному вигляді, доводилася думка, за якою зло є "недовершеним добром", абсолютного ж зла не існує. Релігійно забарвлену географію репрезентували твори Гієрокла та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, символічно інтерпретовані начала зоології та ботаніки - збірки "Фізіолог". Водночас створювалися й власне наукові трактати з медицини, геометрії, механіки, оптики, хімії, астрономії тощо.

Утвердженню власне художнього слова сприяло становлення ліричної поезії, в якій велике значення мало формування римованого віршування. Досягненням літератури XII-XIII ст. став новий жанр любовного роману. Змалювання особистісних почуттів, спроба гармонізувати релігійне та світське світосприйняття в романах Євматія Макремволіта передбачали початок секулярних процесів у культурі Візантії пізнього періоду.

Нерозривно пов'язаним із літературою було мистецтво книги, у межах якого відбувся бурхливий розквіт книжкової мініатюри.

Досягненнями сакральної музики стали хоровий антифонний (чергування співу двох хорів) та реснонсорний (чергування співу соліста та хору) спів і осьмигласіє (система піснеспівів відповідно до церковного календаря), вокальні жанри - гімни, псалми, кондаки, ірмоси, канони, тропарі, ікоси, акафісти тощо, у яких на перший план виходило слово, а не мелодія.

Тяжіння до розкоші, величі, блиску зумовили розквіт декоративно-прикладного мистецтва. Інкрустації коштовним камінням, різьба по кості, перегородчаста емаль досягли надвисокого рівня майстерності. Про це свідчать такі шедеври, як запрестольний образ Пала д'Оро, численні сосуди, що використовувалися при богослужіннях, ювелірні прикраси.

Падіння Візантійської імперії під навалою турок у 1453 р. не перервало масштабного культурного діалогу, який склався завдяки цій культурі на європейських теренах і не відмінило значущості її культурного досвіду, який до сьогодні є однією з підвалин вітчизняної та європейської культур.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >