Проблема співвідношення віри та знання в середньовічній філософії.

У середньовічній філософії питання співвідношення віри і знання було основною гносеологічною проблемою. Християнство виходило і виходить з того, що вся істина дана Богом у Святому писанні. Однак, Писання вимагає правильного прочитання. Таким чином, неминуче виникає питання --яке прочитання вважати правильним?

Дискусії з питання прочитання Писання вперше виникають не як чисто філософські, а як результат розбіжності інтерпретації текстів. Для вирішення цієї проблеми був необхідний відповідний інструментарій. І, як такий інструментарій використовуються граматика, риторика і діалектика. Тут вони виступають вже не як "вільні мистецтва", а як засіб проникнення в християнські істини. Таким чином, відбувається звернення віри до знання.

Використання знання для справи віри було необхідно і для звернення до християнства людей невіруючих. Для них була необхідна аргументація. Причому аргументація, що спирається на розум, на його раціональні принципи. Саме такі принципи і були знайдені в платонівській і арістотелівській філософії.

Офіційна християнська доктрина завжди довірялася тільки церковним ієрархів і, тому, до певного моменту, обговорення питання про співвідношенні віри і розуму залишалося долею вузького кола осіб. Ситуація змінилася з виникненням монастирських шкіл і створенням університетів. Вони стали "каталізаторами" розвитку в теології питання про співвідношення віри і розуму. На університетських семінарах, де церква офіційно дозволяла вести дискусії на будь-яку тему, а також у монастирських школах питання про співвідношенні віри і знання придбав нову аудиторію і нове звучання.

Західна апологетика (Тертулліан про парадоксалізм віри)

Тертуліан - представник антигностицизму всередині ортодоксального християнства, присвятив велику частину своїх праць спростуванню гностицизму і самого пафосу раціонального знання. Особливо великі його заслуги у створенні латинської богословської термінології. У теологічній сфері Тертуліан був першим, хто застосував термін "трійця" замість "тріада". Тертулліану здавалося, що останнє означає "троє різних", а трійця - це "сукупність трьох". Своє розуміння тринитарного монотеїзму він роз'яснив так: троїстість Бога розкривається лише в процесі самовиявлення, коли трансцендентне втягується в історію. Тільки в русі від божественного до людського, тобто в процесі одкровення, вибудовується вся реальність трійці. Однак вона має єдину сутність або субстанцію, тому у всіх трьох особах присутня одна і та ж божественна сила буття. Три особи, за задумом Тертуліана, повинні означати не те, що в Богові є три персони і три волі, а те, що у єдиного Бога є три личини, три маски, до яких він вдається у ході свого самовияву.

Головна теза його вчення - утвердження безумовного примату віри над знанням. За натурою фанатичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґрунтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. Формулу про наявність у Христі двох природ, що стала для західного християнства основоположною, також висунув він. Він сказав, що Христос поєднав в одному обличчі вічного Бога і смертну людину Ісуса, що представляють дві незалежні один від одного природи, не змішані і не роздільні. Це формулювання лягло в основу того парадоксалізму, який церква і вважає свідченням реальності втілення Христа.

Західна патристика (філософська проблематика у Аврелія Августина)

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики(II-XIст) . Одним з її представників вважається Аврелій Августин, або Августин Блаженний.

У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободу волі і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободу волі. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості.