< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Розвиток політичної думки у світовому контексті

Політологія як наука сформувалася порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії нагромаджувалися протягом віків. Із виникненням держави з'явились перші політологічні концепції. Найшвидше цей процес розпочався в країнах Стародавнього Сходу. Особливість політичних течій полягала в тому, що вони,

по-перше, обґрунтовували божественне походження влади, по-друге, ототожнювали державну владу з владою царя або імператора, по-третє, визнавали божественне втручання в управління державою і визначення людської долі,

по-четверте, проголошували верховенство етичних принципів над по­літичними,

по-п'яте, мали прикладний характер, тобто торкалися питань управлін­ня, а не структури і функцій політичних інститутів.

Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н.е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики.

Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора упо­дібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розгляда­лися як відносини між старшими і молодшими членами сім'ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації.

Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про до­статок народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ по­винен був би проявляти шанобливість до правителя, беззастережно викону­вати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало грун­туватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити цен­тралізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Іншого характеру, ніж у Стародавньому Сході, набували політичні кон­цепції античності. Ці відмінності полягали в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь; по-друге, на місце схід­ної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов'язку; по-третє, в політичних теоріях розроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права. Саме античні політичні концепції заклали фундамент розвитку західної по­літичної традиції.

Найбільш вдалою є періодизація розвитку західної політичної думки, яка поєднує логіко-теоретичний та історичний принципи. Вона передбачає два великі періоди в історії західної політичної думки: класичний(філософський) і сучасний (позитивістський). Кожен у свою чергу поділяється на етапи:

  • o античний (від V ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавніх Греції та Риму;
  • o просвітницько-раітюналістичний (від XV до половини ХІХ ст.), що по­єднує європейську та американську політико-філософську думку епо­хи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції ХІХ ст.;
  • o політико-соціологічний (з кінця ХІХ ст. до другої світової війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;
  • o політологічний (після другої світової війни), коли політологія була визнана ЮНЕСКО як самостійна наука і навчальна дисципліна, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробили грець­кі філософи Платон і Арістотель, римський історик Полібій, римський по­літик. Ціцерон.

Платон пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удоскона­лення. Держава, за Платоном, має служити насамперед високому ідеалові - наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концеп­ції держави: ідеальну і реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується за­гальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави.

В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні ста­ни, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і воло­діти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кор­дони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану ма­ють належати ремісники, купці, хлібороби - всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування. їхня чеснота - поміркованість. Два перші стани по­винні жити за комуністичними принципами - без приватної власності, по­дружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання.

Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості і регре­сивної лінії розвитку. Аристократія - влада кращих, тимократія - влада військових, олігархія - влада багатих; демократія - влада, яка допускає рів­ність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія - влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма держав­ного правління, за Платоном, існувала в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці "Закони" проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де за­кони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон - володар над правителя­ми, а вони - його раби.

Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної дер­жави, а зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільні­шою для певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання віль­них громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму.

Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю пра­вителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим ін­тересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні і непра­вильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних - тиранію, олігархію і де­мократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію - по­мірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демокра­тичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.

Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в меж­ах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, ти­ранії. Монархія як єдиновладне правління царя або вождя грунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволен­ня тиранією призводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Аристократія своєю чергою поступово переро­джується в олігархію, де використовується влада з метою наживи. Народ, незадоволений розкошування молігархії,скидає її і встановлює своє правління- демократію. її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управляти, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б монархію, аристократію і демократію.

Марк Тулій Ціцерон заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, "загального правопорядку". Він обґрунтував республіканський принцип побудови держави (res publicus - справа суспільна). Основна мета державної влади - безпека громадян, подо­лання у них страху один перед одним.

Ціцерон, як і Полібій, виступав за змішану форму держави за аналогі­єю з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в по­вноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), аристократична - в повноваженнях сенату, демократична - в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Ціцерона, є поєд­нанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності й практичних навичок. Мудрий державний діяч повинен передбачати хід політичних подій, своєчас­но нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.

Занепад греко-римської цивілізації й утворення феодальних держав се­редньовічної Європи, де християнська церква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думки. Політична дум­ка середньовічної Європи перебувала під впливом теології. Догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами. Цен­тральним пунктом середньовічних доктрин був принцип "нема влади не від Бога, існуюча влада Богом установлена". Найбільшого поширення в ХІІ - ХІІІ ст. набула доктрина "двох мечів", якими володіла церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви.

В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політич­на філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити при­роду політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізму, державно­го суверенітету, розподілу влади, правової держави і громадянського суспіль­ства, марксизму. Ніколо Макіавеллі у праці "Володар" заклав основи світ­ського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність всякого віровчення, на думку Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди; використання з метою виконання рабської повинності чи для фор­мування високих якостей вільної людини. Філософ відстоює гасло "мета ви­правдовує засоби", а це означає, що правитель задля слави і могутності дер­жави може порушувати моральні норми. Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх ін­ших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим.

Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республі­канська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосо­бова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

Основні принципи політики, обґрунтовані Макіавеллі, можна узагаль­нити таким чином:

  • 1) для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;
  • 2) в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;
  • 3) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;
  • 4) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою злама­ти ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противника­ми пасток;
  • 5) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;
  • 6) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж пра­витель, вибір;
  • 7) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Жан Боден сформулював поняття суверенітету як істотної ознаки дер­жави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обме­жень і законів владу над громадянами і підданими. За Боденом, основними ознаками суверенітету є:

  • 1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо - у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави;
  • 2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявля­лася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король);
  • 3) незв'язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж су­веренної влади (влада може бути зв'язана правом як виявом загаль­ної справедливості);
  • 4) невідчужуваність і неподільність влади.

Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголо­шувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету та встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англій­ськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також фран­цузьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на при­родні права як невід'ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т. Гоббс - як "війну всіх проти всіх", Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виклю­чав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй "мінімальні" повноваження, зберігаючи при цьому індивіду­альні особливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних ба­гатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому про­понував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Ж.-Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Су­веренність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, є невідчужуваною і непо­дільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх з японськими фокусниками, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави.

Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодав­чому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих пар­тій і клік, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Джон Локк і Шарль Монтеск'є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з Дж. Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федера­тивну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж. Локк не відмежовує від виконавчої. Розвива­ючи вчення Дж. Локка, Ш. Монтеск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї осо­би, на думку Ш.Монтеск'є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зло­вживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях ні­мецьких філософів Іммануїла Канта, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

І. Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І. Кантом, це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьо­ваної філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і об­межувати її повноваження; необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. На його думку, громадянське суспільство харак­теризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, грунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя - захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Гегель розумів громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і надавав пріоритету державі як уособленням "абсолютного духу" над громадськими інститутами.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібераліз­му був марксизм. Марксистська концепція політики, розроблена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, містила такі основні положення.

  • 1. Держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до по­яви писемності і класів, держави не було. Виникнення держави пояс­нюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів ви­робництва, що призвело до появи антагоністичних класів.
  • 2. Держава - знаряддя панівного класу, що використовується для під­корення пригноблених класів. Капіталістична держава є інструмен­том забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К. Маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава набуває незалежності від інтересів панівного класу.
  • 3. Для утримання влади над пригнобленими класами держава викорис­товує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, за­лежно від ситуації - армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність, ритуальність; ідеоло­гію, з допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволі­кає від думки про будь-який опір йому.
  • 4. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії.
  • 5. Основна сила революційного процесу - пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.
  • 6. Революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Марксизм допускав мирний шлях суспільного роз­витку лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися.
  • 7. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетарі­ат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехід­ного періоду (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення анта­гоністичних класів держава відімре, а встановиться самоврядування народу.
  • 8. Заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом і поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а на­справді є лише одним із видів диктатури над працею. Марксисти до­пускають "буржуазну демократію" тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби, проте їхньою головною метою зали­шається розвал ліберально-демократичної політичної системи та за­міна її "тимчасовою" диктатурою пролетаріату з наступною побудо­вою суспільства комуністичного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках ХІХ ст., але утвердився як домінуюча методоло­гія наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Його основні принципи були сформу­льовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркгеймом.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнан­ня суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науко­вому дослідженні. Позитивісти займалися здебільшого соціологічними про­блемами, хоча й торкалися окремих питань теорії політики.

Так, французький соціолог О. Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політич­них відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монар­хії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, вини­кло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка грунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О. Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, ро­бив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу.

Г. Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Відповідно до такого ро­зуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства - військо­ве та індустріальне.

За Г. Спенсером, у військовому суспільстві, існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші, підступніші.

В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни па­нують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна зго­да. Держава перетворюється у "добровільну політичну асоціацію для взаєм­ного захисту інтересів індивідів". Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу "роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш".

Суспільний прогрес Г. Спенсер розумів як зростання гарантій участі гро­мадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітаризації, а також європейський парламента­ризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. В теорії соціалізму Г. Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового ра­бовласницького суспільства.

Е. Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політики, але заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть тих принципів зводилася до такого:

  • 1) соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;
  • 2) до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджува­ти будь-які соціальні явища - чи моральні, чи релігійні - як мате­ріальні об'єкти;
  • 3) потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;
  • 4) духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економіч­них і політичних;
  • 5) суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та неди­ференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність; 6) суспільство стає нестабільним в умовах аномії - відхилення від існу­ючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціо­логією розуміння, тому що людські дії, за М. Вебером, піддаються пояснен­ню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:

  • o по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди ви­ражають своє ставлення до світу, і зв'язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття "закон";
  • o по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;
  • o по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціаль­них інститутів.

М. Вебер, виходячи із аналізу соціальної дії, виділяє три види легітимно­го панування, яке грунтується на довірі підданих або громадян до влади: ра­ціонально-легальне, традиційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип пе­редбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзви­чайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управ­ління, при якому ігноруються закони і традиції.

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується мо­нополією на законне фізичне насильство.

М. Вебер розробив також положення про сучасну бюрократію. Він роз­глядав бюрократію як апарат управління - ієрархічний, позбавлений ін­дивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналіза­ції, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

З точки зору сьогодення особливо актуальним є постановка М. Вебером питання про: відокремлення політики і бізнесу; розмежування політики та ад­міністративної діяльності; етику переконань (принциповість, послідовність у відстоюванні своїх поглядів) і етику відповідальності (готовність поступи­тися принципами задля досягнення важливих суспільних цілей) політиків.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Парето, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість еліту, яка здійснює управління, і масу, нездатну до активної і творчої діяльності.

В. Парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом спо­чатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здо­буває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Циркуляція еліт, за В. Парето, відбувається також по вертикалі - зверху вниз і знизу вверх. Вер­тикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо роз­витку і їх усувають шляхом революції.

Г. Моска сформулював концепцію нового політичного класу - правля­чої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. По­діл політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або від­крита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р. Міхельс сформулював "залізний закон олігархії", згідно з яким прав­ляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Прав­ляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демокра­тичних партій.

Після другої світової війни політична думка розвивалася в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки у пе­ріод до 60-х років зайняв біхевіористський напрям. Для біхевіоризму голо­вним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні мето­дологія біхевіоризму передбачає, по-перше, розгляд лише поведінки (англ. behaviour - поведінка), яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реєстрації фактів, що грунтується на математичних і статистичних даних; по-третє, проводяться роботи безпосередньо на місці знаходження об'єкта дослідження; по-четверте, надання переваги процесам, які можна спостері­гати й лічити, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності політич­них партій, групам тиску, механізму прийняття рішень.

У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій і концепція плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масо­вої комунікації є американський політолог Гарольд Лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу - як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто говорить - що повідомляє, яким каналом - кому, з яким ефектом? У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організовує, контролює); повідомлення (так зва­ний контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). В такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г. Лассуелом як від­критий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цін­ностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи Поль Лазарсфельд і Девід Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зро­бив Роберт Даль, а саме:

  • 1) керують не маси;
  • 2) керує не еліта, оскільки жодній із елітарних груп не вдалося монопо­лізувати владу в усіх сферах життя суспільства;
  • 3) керують суспільством диференційовані і спеціалізовані елітні гру­пи, які одночасно є суперниками і спільниками і на чолі яких стоять більш-менш підприємливі лідери.

На думку Р. Даля, поліархічна модель управління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.

У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких мо­ментів:

  • 1) біхевіоризм - це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;
  • 2) біхевіоризм - це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що зава­жає глобальному підходові до політичних проблем;
  • 3) біхевіоризм - псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.

Нові течії постбіхевіористського напряму керуються такими принци­пами:

  • 1) реальність має переважати технічні прийоми дослідження;
  • 2) головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;
  • 3) вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології. Серед цих політичних течій виділяється систе­матизм Девіда Істона, який сформулював вчення про політичну сис­тему. За Д. Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл ціннос­тей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування.

Для розуміння системних процесів, на думку Д. Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітариз­му і суспільно-політичної модернізації. Проблеми природи тоталітаризму глибоко досліджені в працях політологів Ханни Аренд, Раймона Арона, Збігнева Бжезінського та Фрідріха Гаєка ін.

Так, Х. Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, яка виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас - ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності.

Х. Аренд розрізняла"терор революційної диктатури", спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів Х. Аренд відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років і сталінську Росію.

Р. Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р. Арон розрізняв два типи режиму - конституційно-плюралістич­ний та монополістичний. Домінуючою рисою конституційно-плюралістич­ного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для за­воювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму - забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків:

  • 1) монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією;
  • 2) монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого уза­конення;
  • 3) монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі;
  • 4) монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспіль­ної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.
  • 5) Збігнев Бжезінський разом із Карлом Фрідріхом відносить до тота­літарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на таких головних рисах:
  • 6) домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;
  • 7) використанні терору і обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади;
  • 8) централізованій системі управління економікою.

Фрідріх Август фон Гаєк - лауреат Нобелівської премії - в своїй кни­зі "Дорога до рабства" глибоко розкрив джерела та засоби, які ведуть до то­талітарної держави та суспільства. До них він відносив: "благородні" намі­ри радикалів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; надцентралізоване управління суспільством; абсолютизація ролі науки у тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції і духовно розвинутої особистості. На думку Гаєка, той суспільний лад є перспективніший де багаті мають владу, ніж той де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного мо­дернізму. Так, французькі політологи Люсіан Пай та Габрієль Олмонд нази­вають три критерії:

  • 1) структурну диференціацію, яка грунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації струк­тури;
  • 2) ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;
  • 3) тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концеп­ція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З. Бжезінський. Він вважає, що цей процес три­валий, складний і передбачає три фази:

  • 1) перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів вла­ди і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинен­ня дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);
  • 2) друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття но­вої конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, про­веденням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою но­вого класу власників);
  • 3) третя фаза (5-15 років) передбачає закріплення демократичних проце­сів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демо­кратичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємни­цтва).

З. Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що ви­пливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучас­ному етапі.

Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких пе­ретворень.

Другий урок - у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебува­ють на одній і тій самій фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в од­наковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу ("переддозрівальний період").

Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ.

Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетво­рень шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні і об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетво­рень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулюван­ня суспільних процесів.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >