< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Етапи розвитку політичної думки в Україні

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літопис­ців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті временних літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духо­вної влади, місця Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини пану­вання і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної сус­пільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість - "правду" і примус - "силу". Влада, на їхню думку, забез­печує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рю­рика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в ре­зультаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен вла­да покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком - правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й осно­вою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася та­кож "богообраністю" і "благословенністю".

Сутність "богообраності" полягала в тому, що бог ставив князя на владу через церкву, а "благословенність" - у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

Крім цього, літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отри­мане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній по­сідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Во­лодимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар

- мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світської і церковної влади. Виділялися дві концепції: "богоугодного" володаря і кня­зівського одновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем право­славної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання ки­ївських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі кня­зя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість котрої по­лягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, повинна бути обмежена во­лею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політична думка розвивалася в руслі гума­ністичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Ста­ніслава Оріховського.

Ю. Дрогобич - доктор філософії та медицини Болонського університе­ту, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха ІІІ, а також во­рогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником силь­ної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу

- (шляхетний стан), розум - (король). Мета держави - збереження на­божності, добробуту і свободи громадян.

У праці "Про природне право" С. Оріховський одним із перших в Євро­пі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність зако­ну над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей прин­цип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Поль­щі, котра б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лі­вому куті - священнослужителі, а у правому - король.

Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного жит­тя, реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політич­ні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.

Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, авто­ра книги "Про єдність церкви божої". Він критикував православну церкву за відступництво східної церкви від апостольського Риму через пихатість кон­стантинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлю­би духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світ­ської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала ви­конання трьох умов:

  • 1) визнання влади папи православними;
  • 2) єдність віри;
  • 3) послух перед папою.

Крім того, П.Скарга виступав на захист централізму в церковному жит­ті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Серед яскравих постатей другого напрямку можна виділити автора "Апокрисису" Христофора Філалета. В полемічній боротьбі з Петром Скар­гою він відстоював ідею демократизації церкви, в дусі протестантського ві­ровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості.

Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу, спричинюється до її зане­паду. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

Іван Вишенський - визначний український письменник-полеміст - висунув концепцію колективної соборності правління християнською церк­вою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами. В цьому ж контексті І. Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духо­вної влади - папи римського, а й абсолютизм світської влади - королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від бога і не може корис­туватися нею на свій розсуд.

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивала­ся в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвіт­ників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Угоду та Кон­ституцію" Пилипа Орлика. В них було закладено правову основу міжнарод­них договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибу­ти суверенітету української державності, визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.

"Березневі статті" передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; право самостійно збирати податки; збережен­ня права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одно­го боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого - правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які перед­бачали військово-політичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.

"Гадяцький трактат", розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив такі основні положення:

  • 1) Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське вхо­дить до Речі Посполитої;
  • 2) гетьман стає цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами;
  • 3) передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, вій­ська, генерального трибуналу;
  • 4) без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства;
  • 5) православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.

"Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" скла­далися з 16 статей і починалася з урочистої декларації: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протекто­ром України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібра­них у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православ­ної церкви під зверхністю царгородського патріархату.

Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою ви­конавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були ще чітко визна­чені, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу роз­поділу влади.

Отже, названі правові документи закріплювали державний статус Укра­їни, визначали конституційні основи суспільного і державного ладу, її між­народно-правову суб'єктність.

Просвітницький напрям в політиці знайшов глибоке відображення в працях Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.

Ф.Прокопович у трактатах "Правда волі монаршої", "Духовний регла­мент" створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ пере­дає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є суворо однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.

М. Козачинський у праці "Громадська політика" розробляв питання природного права як складової людської природи, поділяв людські закони на громадські й канонічні,

вивчав проблеми військової політики, намагаючись викласти своє розу­міння причин воєн, їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його "Закон Божий (Книга буття українського народу)", що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими ціннос­тями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї:

  • 1) визнання української етнокультурної ідентичності;
  • 2) створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів;
  • 3) знищення кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах пра­вової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту;
  • 4) протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад - напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лі­дерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними гру­пами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Політична думка в Україні у ХІХ-ХХ ст. Формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культур­ного й національно-політичного відродження України. Якщо попередня по­літична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, династичних та ко­зацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в ХІХ-ХХ ст. вона набула рис, властивих європей­ським ідеологічним напрямкам і течіям.

Так, Іван Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, ви­діляє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народ­ницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А Володимир Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативно­му і національно-державницькому напрямках.

Аналізуючи політичну думку в Україні, ці підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у кри­теріях класифікації. Варто виділити ще один напрям у політології - лібе­ралізм, хоч в українському контексті він лише частково збігався з подібною течією в Європі.

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін.

Вони відстоювали такі принципи:

  • 1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;
  • 2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;
  • 3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократич­ної республіки;
  • 4) федеративний устрій України;
  • 5) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфеде­ративних союзів;
  • 6) надання переваги колективним формам власності як історично тра­диційним.

У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання" М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоєм­ницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Га­лицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (від­сутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низь­кий рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що наці­ональним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації - че­рез об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територі­ями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в за­гальноєвропейську федерацію.

Політичні погляди Р. Лащенка - вченого-правознавця дещо відрізня­лися від поглядів М.Грушевського. Концентруючи увагу переважно на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність іс­торично традиційною.

С. Шелухін вважав, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у фе­дерацію, і, будучи противником федеративного союзу України з Росією і Поль­щею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-адріатичної федерації.

Лібералізм в Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класичного лі­бералізму в Європі. Крім власне ліберальних ідей, він містив ідеї соціалізму (переважно прудонівського типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. До основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріо­ритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і наці­єю; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа гос­подарювання; державна автономія України в складі Російської федерації; самоврядування як основа державного устрою; загальнолюдські цінності на національному ґрунті. Представниками українського лібералізму були Ми­хайло Драгоманов, Богдан Кістяківський.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу "трудового на­роду", і розвинув учення про суспільство і державу в руслі позитивізму. Оці­нюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння про­гресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політич­ному розвитку краю.

Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відобра­ження в проекті програми "Вольний Союз - Вільна Спілка", в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму. Найваж­ливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація в свою чергу була основою для утвердження самоврядуван­ня (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа пови­нна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна вла­да зосереджувалася у земельному соборі як вищому законодавчому органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим, це "вільна спілка" самоуправ, а цен­тральна влада - лише орган координації між ними.

Національне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті за­безпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційни­ми реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу; бо­ротьба за політичну свободу, запровадження конституції; розв'язання соці­альних проблем.

У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що для здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Б. Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в сус­пільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаємну обме­женість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Аналізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самостійними цінностями. У Росії й інтелігенція, і бюрократія, і простий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його, вихо­дячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справедливості.

Б. Кістяківський розглядав також проблему співвідношення право­вої і соціалістичної держави. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм - розв'язати суперечність між державним контролем господарського життя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціаліс­тична держава відкине основний принцип правової держави - обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетво­риться на деспотію народу чи деспотію від імені народу.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і держа­вою, котра здійснить соціальну справедливість, не повинно бути якісної різ­ниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не повинне обмежувати права особи.

Розглядаючи право в системі культури, Б. Кістяківський вказував на пря­му залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Тобто культурна людина більшою мірою намагається жити за за­гальнолюдськими принципами та правилами. Він виділяв два типи особи за­лежно від її ставлення до права: правову і революційну.

Поведінка революційної особи, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну са­мобутність правових систем, виходячи з того, що культура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності дер­жави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотвор­чому процесі; непорушності приватної власності як основи господарюван­ня, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована "Історією русів" - історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добро­вільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно по­рушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання і вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиста­вити конструктивну альтернативу народництву.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі "Самостійна Україна" закликав до відновлення самостійної

України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Погляди М. Міхновського також збігалися з ідеями національно-держав­ницького напряму, зокрема з ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, про суд присяжних, а також з ідеєю націо­нально-демократичної держави у вигляді президентської республіки з дво­палатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування Укра­їни від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування на­ції (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погля­ди М. Міхновського ґрунтувалися на консервативному, національно-держав­ницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах.

Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В'ячеслава Липинського, Степана Томашівського і Василя Кучабського.

В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці "Лис­ти до братів хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток української на­ції в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монар­хічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна грунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріо­тизм, український консерватизм, релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її автори­тет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здій­снює аристократія - кращі представники усіх класів і станів: промислово­го (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продук­тами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В.Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм - за класови­ми ознаками і націоналізм - за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм В.Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від ет­нічного походження, соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, це утвердження серед громадян Укра­їни організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос - основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформува­ти націю, збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституцій­ній монархії, за якої:

  • o гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосе­реджує в своїх руках виконавчу владу;
  • o законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кож­ної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція С. Томашівського ґрунтувалася на ідеях осо­бливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворен­ні; українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В по­глядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції іс­нуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія - демократичною, якщо вона не є абсолютною.

На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна фор­муватися на основі автономії західноукраїнських земель, яка матиме влас­не законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства та Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

За зразок політичної організації для галицької автономії С. Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноваження­ми громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади; виконавча влада - держав­ній раді, до складу якої б входили представники духовних (греко-католицької церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який оби­рався б членами державної ради або був би спадковим.

Виходячи з того, що в Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, С. Томашівський відкидав соборність, обґрунтував ідею не­обхідності окремого процесу державотворення для Галичини і Наддніпрян­ської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій церкві, тому що вона відкри­ла доступ до західноєвропейської культури і врятувала українців від денаці­оналізації.

На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державот­ворчих концепціях спиралися на ідеї "клерикальної монархії" та "легітим­ної трудової монархії", В. Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття.

В. Кучабський дотримувався ідеї "українського П'ємонту", виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким "П'ємонтом", на його дум­ку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міхновського. Він включав такі основні принципи:

  • 1) нація як етнічна спільність - основний чинник державного і суспіль­ного життя;
  • 2) волюнтаризм - один із світоглядних принципів;
  • 3) національна диктатура - перехідна форма державного будівництва;
  • 4) активна меншість - віддані національній ідеї патріоти організову­ють і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу;
  • 5) національна революція - основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, який основні засади своєї доктрини виклав у праці "Націоналізм". Він не за­перечував певного впливу М. Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції останнього.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму.

Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі - інстинктивному прагненні нації до життя, влади і па­нування.

Другий принцип передбачав виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети.

Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надавав на­ціональним почуттям релігійного змісту, а ідеям - догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей.

Четвертий принцип - це проголошення імперіалізму як легкого синте­зу між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдський ха­рактер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою.

П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти - ініціа­тивної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них.

Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використову­вати "творче насильство".

Д Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, що передумовою ство­рення власної держави є формування української нації як самосвідомої куль­турної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до ІІІ Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську дер­жаву.

Концептуальні засади націоналізму Д Донцова використав при розроб­ці доктрини нового націоналізму Микола Сціборський. У праці "Націократія" він сформулював основні риси своєї доктрини:

  • 1) українська держава повинна бути авторитарною і спиратися на пра­цюючі верстви української нації;
  • 2) політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура;
  • 3) форма правління передбачає сильну законодавчу і виконавчу владу. Законодавчий орган - Державна Рада обирається всіма громадяна­ми, голова держави і одночасно прем'єр-міністр - Національними Зборами, що складаються з депутатів Державної Ради, Всеукраїн­ської Господарської Ради, представників крайових рад та синдикатів.

П. Полтава і Л. Ребет висвітлювали теоретичні проблеми нації і держа­ви в більшій мірі з позицій демократичного націоналізму, ніж інтегрального.

П. Полтава сформулював наступні теоретичні положення: не класо­ва боротьба (як вважають марксисти), а національно-визвольна є рушій­ною силою історичного процесу; держава є вищою формою організації на­ції, продукту національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є найбільшим ворогом націо­нально-визвольних змагань на міжнародній арені і державної незалежності України; тільки патріотична еліта озброєна ідеологією націоналізму може очолити боротьбу за здобуття Української держави.

Л. Ребет розглядав націю як етнополітичну спільноту, яка органічно по­єднує етнополітичні (державу, територію, населення - расу, родину, поко­ління); етнокультурні (мову, звичаї, релігію); етнопсихологічні (колективну свідомість і волю); чинники.

Він критикував як марсистські так і ліберальні теорії нації, які розгля­дають націю і національні рухи як тимчасові явища і прогнозують їх зник­нення або невілювання в процесі глобалазації світового розвитку, а також надають переваги створенню універсальних урядових міжнародних струк­тур. Ці ідеї Ребет тлумачив як рецедиви імперської ідеології і доводив, що такі глобальні інститути і форми взаємодії як універсальні світові управлін­ські структури, вільна торгівля і вільна співпраця можуть розвиватися, лише опираючись на вільний союз "справді вільних народів".

Національно-державницька ідеологія на відміну від чинного націоналіз­му висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відсто­ювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демокра­тичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість учас­ті України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демократич­ного напряму був Іван Франко, який одним із перших в українській політич­ній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Осно­вні риси цієї концепції, які чітко висвітлені в працях та "Поза межами можливого". Їх можна звести до таких моментів:

  • 1) основною причиною гальмування економічного і культурного розви­тку народу є відсутність його національної самостійності;
  • 2) без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності;
  • 3) українські політичні сили, кращі його представники, такі як М.Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей че­рез те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності;
  • 4) цей ідеал, хоч він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів;
  • 5) для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення по­вної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і ниж­чих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України.

У площині вирішення соціальних питань І. Франко стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до М. Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й автономію у відносинах між собою і громадою, громадами і народом. Соці­алістична концепція І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, бо­ротьби проти соціального гноблення та ін.

Соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й іс­торичного фаталізму (історичної необхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства. Отже, політичні переконання І. Фран­ка ґрунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Ідеї національно-державницької ідеології відстоював правник і політолог Станіслав Дністрянський. Базовими поняттями концепції С. Дністрянського є поняття нації і держави. Головними ознаками держави він вважав: терито­рію; людей, котрі проживають на ній; організацію суспільного ладу з її харак­терними ознаками - автономією, авторитетом і автаркією. Люди, територія і народна культура - основні ознаки нації незалежно від величини держав­ної організації. Терміном "люди" С. Дністрянський позначав певний суспіль­ний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кровної спорідненості. У поняття "культура" вчений включав народну мову, історичні звичаї. Поняття "територія" має для держави політичне, а для нації - етнічне значення, оскільки ідея самовизначення народу може вирішувати­ся в межах його етнічної території, котра потім стає державною.

Ідея федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті своєї кон­цепції єднання народів, грунтується на чотирьох основних засадах:

  • 1) питання про об'єднання народів має розв'язуватися лише після між­народного визнання їхньої державної самостійності;
  • 2) вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання повинні на­ціональні парламенти;
  • 3) кожний національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кількість депутатів для вироблен­ня спільної угоди;
  • 4) заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судо­вими функціями для вирішення спірних питань.

Володимир Старосольський, який також був правником і політологом, доповнив державницьку концепцію С. Дністрянського ідеями про соціаль­но-класову структуру суспільства, приділивши увагу саме тим класам у про­цесі державотворення, які є носіями національної свідомості.

Сучасною можна вважати концепцію формування нації, запропоновану Ольгердом Бочковським її суть зводиться до таких моментів:

  • 1) створення широкої мережі громадських інституцій і підтримка се­редніх класів;
  • 2) утворення власної держави з власною територією, яка поглиблює ет­ногенез, перетворюючи його в націогенез;
  • 3) розвиток капіталізму і демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні суспільні класи - робітництво і селянство.

Степан Рудницький, виходячи із розуміння того, що Галичина і Наддні­прянщина становлять єдину етнічно-національну територію як складову Східної Європи, розвивав ідею М.Грушевського про можливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фінляндії, Латвії, Естонії, Бі­лорусії й України.

Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм, зумовлювалася двома обставинами:

  • 1) нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом;
  • 2) порушенням політичних і національно-культурницьких прав Україн­ської Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

Основною працею "національного" комунізму був трактат Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)", в якому було піддано нищівній критиці політику більшовиків стосовно Укра­їни. Трактат обґрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з Радян­ською Росією та іншими соціалістичними державами на основі справжньої федерації, і незалежність української комуністичної партії, поєднаної з Ро­сійською комуністичною партією через комуністичний інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були Володимир Винниченко, Микола Хвильовий.

В. Винниченко визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у "Листі до україн­ських робітників і селян" В. Винниченко звинуватив більшовицький тоталі­таризм у тому, що:

  • 1) існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в деклараціях;
  • 2) декларативно існує уряд УСРР, він не обраний, а призначений Політбюро ЦК РКП(б);
  • 3) правляча революційна партія - це машина, якою управляє невелика група людей;
  • 4) партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу;
  • 5) влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її;
  • 6) в Україні все мілітаризоване і централізоване;
  • 7) така політика спонукає українців-комуністів виступати проти націо­нальних прагнень свого народу.

В еміграції В. Винниченко проаналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.

М. Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національ­ному грунті, відкинувши "російський шлях" розвитку у культурній сфе­рі. А для цього потрібно подолати "хохлацьку розляпаність", український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством. Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси:

  • 1) визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки як дер­жави трудящих;
  • 2) визнання комунізму як прогресивного ладу, в межах якого можна реалізувати національно-державницький ідеал;
  • 3) підтримка ідеї федерації незалежних державних республік;
  • 4) критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога для української незалежності;
  • 5) розуміння національної революції як продовження соціальної;
  • 6) надання пріоритету колективним формам власності.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >