< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

Першим серед українських письменників звернувся до історичних матеріалів з ономастики Іван Франко. Він зазначив, що особові назви виявляють національну самобутність культури і мають важливе значення для творчості етнографа, історика, філолога (Франко, 1906).

Цікаві дослідження у галузі ономастики й антропоніміки здійснили Л. Масенко, Л. Скрипник, Н. Дзятківська, Г. Півторак, Ю. Редько, П. Чучка.

Ім'я персоніфікує людину. Ім'янаречення (надання імені) кожного народу ґрунтується на глибоких культурних традиціях.

Цікаво, що в етрусків вже у III ст. до н.е. набули поширення власні імена.

У греків ім'я новонародженим надавали на десятий день. Греки мали лише власні імена, а оскільки імена повторювалися, то до імені сина часто додавалося ім'я батька. Семантику імені визначали давні ідеали слави, війни, сили. Вважалося за доцільне передавати у спадок ім'я або його складову частину. Часто внука називали іменем діда (наприклад, батька і сина Перикла звали Ксантипп). До жіночих імен додавали ім'я батька або чоловіка.

Раби мали одне ім'я, внутрішня форма якого засвідчувала їхнє невільне походження і стан. У Давньому Римі раб виконував функції номенклатора, тобто повідомляв господаря про прибуття гостей, називаючи імена всіх, хто входив до помешкання.

Кожен римлянин у ранню епоху мав два, а згодом і три імені: власне ім'я, родове ім'я і спадкове прізвисько. Кількість власних імен була обмежена, всього використовувалось 19 імен. Імена записувались скорочено: Арріиз — Аппій — Арр.; Publius — Публій — Р.; — Тиберій — Ті (b). У римлянок також не було особистих імен (донька Тулія мала таке саме ім'я — Тулія).

Римський письменник Гай Светоній Транквілл (бл. 70— 140) підготував життєпис 12 перших імператорів — від Цезаря до Доміціана. За його повідомленням, у патриціанському роді Клавдіїв давалися різні імена та прізвиська, але ім'я Луцій було заборонено за загальною згодою, оскільки з двох, хто носив ці імена, один був звинувачений у пограбуванні, інший — у вбивстві.

Римська структура найменування "особисте ім'я — родове (фамільне) ім'я" поширилась у Нові часи з-поміж більшості народів.

Знатні особи, зокрема у період Відродження в Італії, мали кілька імен. Наприклад, на відомій картині Леонардо до Вінчі "Портрет Мони Лізи" ("Джоконда", бл. 1503. Лувр, Париж) зображено представницю шляхетного роду, дружину Франческо дель Джокондо. її ім'я — Ліза ді Антоніо Марія ді Нольдо Герардіні.

Цікаво, що у китайців побутує зміна імені відповідно до досягнення певного віку: молочне, шкільне, шлюбне, службове.

На Балканах подекуди при наданні імені використовували назви тварин. Наприклад, від назви "вовк" походять імена: Вук — Вука — Вольф; Адольф (благородний вовк), Рудольф (червоний вовк).

Яскрава фольклорність характеризує імена народів Півночі. Кожне ім'я символізує певний образ і водночас засвідчує характер людини. Вважається, що вдало підібране ім'я дитини визначатиме її життєвий шлях. Наприклад, побутували жіночі імена: Гарпані (евенське) — "Промінь сонця", Ярхадана (юкогірське) — "Голуба річка", Юкогірів налічується близько 800 осіб, це одна з малочислених народностей Півночі. їхньою характерологічною рисою вважається усміхненість. "Французами Півночі" називають тунгусів за їх художній смак, прагнення вишукано оздоблювати вбрання.

Характерні складники українських імен.

Українська етнопедагогіка звертає увагу на етико-моральні характеристики імені. "Добре ім'я — найкраще багатство", — стверджує народна мудрість. Відповідне смислове трактування імені властиве японським прислів'ям: "Сокіл шанує свої крила, а людина ім'я"; "Тигр помре — залишиться шкіра, людина помре — залишиться ім'я".

Ім'янаречення належить до найдавніших народних звичаїв. Ім'я дитини, яке відповідає народним звичаям і традиціям, зберігає історичну і родову пам'ять народу.

Народна пам'ять фіксує давні назви. Згідно з етнографічними та лінгвістичними джерелами, ім'я Либідь вважається кіммерійським (VII ст. до н. е.) і складається з двох слів "ала" ("жінка") і "ба" — "дитя"; Алаба означає "жінка-дитя", тобто "дівиця". Історично ім'я Алаба трансформувалося у Либідь. Цю гіпотезу підтверджує народна пам'ять. Так, у гирлі р. Либеді є Дівич-гора, ще вона зветься Либідь-гора, або Лиса гора. У період язичництва на Лисій горі відбувалися поганські свята — купальські "соботки" на честь Купали (Кубелі, Кибели) та бога Неба (Див, Дій). Навпроти Дівич-гори розташовані Бусова гора та Бусове поле, де 375 р. готи розіп'яли вождя антів — Буса і 70 старійшин. Ім'я Либідь, згідно з фольклорними і лінгвістичними джерелами, узагальнює певні ніжні риси, доброту (Знойко, 1989).

За українськими фольклорними джерелами, нав'я (русалки, мавки, потерчата) не можуть померти, оскільки вони не хрещені. В язичницькі часи домінує ініціація — обряд, пов'язаний з присвоєнням імені. Отже, "душа", або життєва сила, асоціюється з іменем. Після ініціації та отримання імені людина ставала повноправним членом суспільства. Звичай ім'янаречення поширився у різних варіантах. На Київщині та Волинському Поліссі побутувала його найдавніша форма — вибір імені бабою-повитухою до хрещення дитини; на Полтавщині ім'я вибирала баба разом із кумами; на Наддніпрянщині та Півдні в обряді ім'янаречення брали участь тільки куми. Елементом родильного обряду було промовляння імені дитини "в шапочку". Коли з певних причин немовля не могли понести до священика, то посилали кумів і родичів, які просили його прочитати молитви та проговорити ім'я новонародженому "в шапочку". Тоді шапочку міцно зав'язували, "щоб не вилетіло ім'я", приносили додому і одягали на голову дитини. За дослідженнями М. Костомарова, у давнину зазвичай дитині давали кілька імен. Потаємне ім'я знав лише той, хто його мав, а також близькі. Робилося це для того, щоби зла людина не могла нашкодити. У більшості населення давньої України побутували два-три імені, проте прізвищ тоді не було (Войтович, 2005).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >