< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Передмова

Історія української культури є невід'ємною складовою світової культури, її особливою гілкою. Витоки цього самобутнього явища сягають далекого минулого, а кристалізація його своєрідності, неповторності пов'язана з особливостями менталітету нашого народу.

На основі сучасних наукових напрацювань у підручнику "Історія української культури" висвітлюється багатоплановість української культури в контексті культури світової, розкриваються її особливості на кожному з етапів історико-культурного буття.

Сучасне українське суспільство, зорієнтоване на впровадження в життя гуманістичних ідей, духовне збагачення нації, потребує посиленої уваги до історії народу та його культури. Рівень засвоєння духовних надбань вітчизняної культури позначається на світоглядних поглядах молодої гуманітарної еліти України, її здатності до формування громадянських переконань, високого рівня національної самосвідомості, патріотизму, толерантності. Як важлива складова гуманітарної підготовки майбутнього фахівця і один із суттєвих чинників осягнення духовної скарбниці українського народу, навчальна дисципліна "Історія української культури" забезпечує реалізацію цих завдань, гуманізацію та гуманітаризацію сучасної вітчизняної освіти.

Основою підручника є багаторічний досвід викладання дисциплін "Історія української культури" і "Українська та зарубіжна культура" в Національному університеті "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого".

Підручник орієнтовано на зацікавленого, вдумливого читача, який знається на історії України та її духовних надбаннях різних періодів буття українського народу. Читач, який прагне поглибити знання, задовольнити пізнавальний інтерес, може звернутися до рекомендованої літератури. Підручник містить також тематику індивідуальних робіт, орієнтовний перелік питань до іспиту й розширений іменний покажчик, що відповідає сучасним вимогам навчального процесу й допоможе краще опанувати навчальну дисципліну "Історія української культури".

Феномен української культури та її генеза з давніх часів до Середньовіччя

Культура як суспільне явище

Філософське осмислення явища культури

Історія культури - галузь гуманітарного знання, яка досліджує культурно-історичний поступ людства. Історія української культури вивчає особливості змісту культури українського народу в цілому й окремих її етапів, характер зв'язків зі світовим культурним процесом, особливості відбиття духовних орієнтирів українського народу в пам'ятках культури.

На побутовому рівні слово культура вживається в різних змістових контекстах: культура праці, культура відпочинку, культура мови, культура особистості тощо. Як одне з фундаментальних наукових понять гуманітарної сфери знань, поняття "культура" характеризує складний і багатогранний вимір людського буття.

Доцільно простежити історію розвитку поняття "культура".

Слово культура за походженням латинське слово (colo, colère -зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством), з латинської "cultura" означає оброблення. У Давній Греції з розумінням культури тісно пов'язувалося поняття "пайдея" (pais - дитина), яке позначало виховання, навчання, освіту, освіченість, просвітництво, те, що безпосередньо пов'язане з культурою. Греки створили систему освіти, яка була спрямована на формування особистості, її ціннісних орієнтацій. Саме ця спрямованість на людину стала основою античного розуміння культури та зумовила її гуманістичний зміст - реалізація ідеалу людини визначалася як мета культурного розвитку. Антична людина пишалася власною силою, розумом і здатністю жити "за природою", тобто природний порядок був гарантом стабільності, а життя "за природою" перетворювалося на мету культури, зокрема освіту.

Водночас філософи Греції, навіть найвидатніші з них - Платон і Арістотель, ще не ототожнювали поняття "культура" з культуротворчою діяльністю людей.

За часів Давнього Риму слово культура означало оброблення землі для забезпечення її родючості, передбачаючи особливе духовне ставлення до такої праці та до самої землі. Водночас поняття "культура" використовувалося і в переносному значенні. Марк Тулій Цицерон, поширюючи його на інші сфери людської діяльності, позначив ним вихованість людини, розвиненість її душі, освіченість. Отже, поняття "культура" наповнилося антропологічним змістом, пов'язувалося з "обробленням людської душі".

Таким чином, в Античності формується думка про те, що культура, з одного боку, - це діяльність щодо перетворення природи на благо людини, а з другого - засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

У добу Середньовіччя не було теоретичних розробок, спеціально присвячених визначенню поняття "культура". Світоглядною основою цієї епохи були релігійні моральні настанови, Божі заповіді. Розкриваючи їх сутність, релігійний мислитель Августин Блаженний стверджував, що жити необхідно з Богом, який є ідеалом, підкреслював, що земна людина є гріховною і може лише прагнути наближення до ідеалу через богоугодні вчинки. Абсолютна перевага нематеріальної душі над тлінним тілом вимагала від людини аскетичного способу життя -відмови від спокус земного світу. Так сформувалося протиставлення природи і культури як благодаті - досконалості, якої повинна прагнути кожна людина і що виявляється у вірі в Бога, житті за християнськими ідеалами.

Саме благодать поставала як сенс життя людини та людства середньовічної доби. В природі, і в самій собі людина повинна любити більше те, що наближає її до Бога. Це й породило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, розуміння його буття як діалогу з універсальною системою моральних координат, утілених в абсолюті, яким є Бог.

У добу Відродження розпочинається новий етап осмислення культури. На відміну від людини доби Середньовіччя, яка повністю вважала себе зобов'язаною Богові, самостійна, самодостатня людина Відродження виявляє схильність приписувати свої заслуги власним талантам. Мислителі Відродження, закликаючи до повернення античної традиції навчатися в природи, на перший план виводили саме людину. Вона повинна була не стільки наслідувати природу, скільки перевершити її завдяки власному талантові. Так утверджувалася одна з найважливіших ідей Ренесансу - ідея людини-творця, що творить світ, красу, саму себе. Таким чином, розуміння культури наповнюється гуманістичним змістом, поступово асоціюється з досконалістю людини. Культура - не тільки перетворення людиною природи, а й перетворення людиною самої себе.

Слово культура постає як наукове поняття в добу Нового часу, позначену суттєвими зрушеннями в соціальному бутті людей (феодальні суспільні відносини змінили буржуазні, капіталістичні), глибокими змінами в процесі виробництва (промисловий переворот, пов'язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва), змінами у ставленні людини до природи тощо. Завдяки науковій революції людство почало усвідомлювати себе силою, яка здатна протистояти природі - "натурі". Європейська людина Нового часу наділялася якостями, які значно відрізняли її від "природної" людини минулого і визначали її як людину культурну.

Німецький юрист і політичний мислитель С. Пуфендорф першим використав поняття "культура" для характеристики свідомо цілеспрямованої сукупної діяльності людей, "поліпшення природи", що спричиняє зміну життя. Під "культурою" С. Пуфендорф розумів також певний рівень упорядкованості й розвитку: культура - це те, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна.

Таке розрізнення понять "культура" і "природа" так чи інакше зберігається практично в усіх наступних концепціях культури. У XVIII ст. (доба Просвітництва) мислителі вважали культуру одночасно й інструментом удосконалення людини, і метою, яка надає внутрішнього сенсу історії. Майже одночасно формується поняття "цивілізація", яке переважно пов'язувалося з певним етапом розвитку людства, розвитком матеріальної сфери життя (засоби виробництва, транспорт, технології тощо).

Представник французького Просвітництва Ж.-Ж. Руссо намагався дати відповідь на питання: що таке культура; якими є причини її виникнення; як вона співвідноситься з природою і суспільством? Учений стверджував, що культура зробила людину нещасною, бо віддалила її від природних сил і предметів, призвела до соціальної нерівності й негараздів, занепаду моралі тощо. Ж.-Ж. Руссо ідеалізував близькі до "природного стану" патріархальні форми життя і прагнув установити природну гармонію людини, її погодженість із самою собою.

Винятково важливу роль у процесі осмислення поняття "культура" відіграли німецькі просвітителі, а також представники німецького романтизму й німецької класичної філософії, які розробили цілісні концепції культури.

Велике значення в осмисленні культури мало вчення І. Канта про те, що свідомість не тільки пасивно відображає зовнішню дійсність, а й творить її. Загальна творча здібність духу є здобутком людства, але кожному конкретному індивіду вона дається лише як здатність реалізувати себе. Це передбачає особливий механізм перетворення загального на індивідуальне, тобто можливість внести "людське" в кожну людину. Таким механізмом і є культура, яку І.Кант визначав як позитивну частину виховання. Філософ частково погоджувався з думкою Ж.-Ж. Руссо про суперечності суспільного розвитку та, на відміну від французького мислителя, уважав, що вони долатимуться розвитком самої цивілізації. І. Кант також розглядав культуру як засіб реалізації здібностей людини, засіб її морального вдосконалення, ототожнюючи її з мораллю.

Й Ф. Шиллер ототожнював культуру і мистецтво. Лише мистецтво, на його думку, допоможе подолати суперечності цивілізації, тобто вирішити головне завдання культури - відновити цілісність людини, цілісність духовного й фізичного буття людини.

У німецькій філософії XVIII - початку XIX ст. розвиток культури починає усвідомлюватися як єдиний процес, який має всесвітньо-історичний масштаб і характеризується певним зв'язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями"

Перший значний крок у цьому напрямі зробив Й. Г. Гердер. Він заклав основи дослідження культури як цілісного явища, складовими якого є мова, мистецтво, релігія, наука, традиції та звичаї. Мислитель дослідив низку культурно-історичних світів (Східна і Південно-Східна Азія, Близький Схід, Греція, Рим, Європа германців і слов'ян та ін.), визначив, що кожен з них має специфічні риси, є певною цілісністю та складовою людської культури в цілому.

Заслуговує на увагу й те, як Й. Г. Гердер розв'язував проблему зв'язку загального й особливого в культурі. Культура людства, на його думку, єдина і має єдину мету - досягнення істинної гуманності, людяності. Проте ця мета досягається народами по-різному, що створює величезне різноманіття "кольорів і відтінків" культури. Філософ одним із перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не входять до романо-германського культурного світу. Оцінювати рівень культури різних народів, стверджував він, потрібно не тільки з європейської точки зору, а й зважаючи на їх власні історичні потреби і завдання.

Своєрідним підсумком й узагальненням теоретичних пошуків у сфері культури протягом другої половини XVIII початку XIX ст. стала філософська система Г. В. Ф. Гегеля. Саме Г. В. Ф. Гегель уперше перейшов від простого зіставлення культури і цивілізації до аналізу логіки їх історичного зв'язку. На його думку, культура і цивілізація - закономірні етапи єдиного культурно-історичного процесу, кожен з яких виконує специфічні завдання і становить підґрунтя наступного, вищого етапу розвитку. Процес розвитку культури філософ поєднував із діалектичним рухом абсолютного духу, який проходить три ступені розвитку: мистецтво, релігія, філософія. На первісних етапах людської історії переважали художні форми вираження духовного змісту, пізніше першості набула релігія і, нарешті, теоретичне мислення. Гегелівське розуміння діалектики духовно-історичного процесу мало суттєвий вплив на погляди багатьох європейських мислителів, які досліджували проблему культури.

Процес розвитку культури марксизм пов'язував з розвитком суспільно-економічних відносин, а причини зміни типів суспільства та їх культури вбачав не в духовних, а в матеріальних (економічних) чинниках, віддаючи пріоритет економічній і соціальній історії. Це надало дослідникам нових можливостей для аналізу культури, які були реалізовані у XX ст.

Релігійний напрям у розумінні культури було розроблено в межах російської релігійно-ідеалістичної філософії другої половини XIX - початку XX ст. В. С. Соловйов, М. О. Бердяєв, О. Флоренський та інші підкреслювали, що культура, зобов'язана своїм існуванням релігійній вірі, виражає прагнення людини "добудувати", піднести природне і соціальне життя до духовності.

Концепцію історії як саме історії культур розвивав німецький учений М. Вебер. Специфіку західної цивілізації він убачав у перевазі принципу раціональності - чіткому співвідношенні цілей і засобів діяльності, що постійно утверджується і в інтелектуальній сфері (наука), і в господарстві (капіталізм), і в державному управлінні (бюрократія), і в мистецтві. М. Вебер розглядав соціальні явища як явища передусім культурні, а культуру визначав як сукупність цінностей, що мають виняткове значення для людини і суспільства.

Розвиток філософських та історичних наук кінця XIX - початку XX ст. уможливило не тільки типологічне порівняння культури різних епох і народів, а й розуміння кожної з них як особливого культурного феномену.

Це відбилося в концепції локальних цивілізацій, яку обгрунтував російський мислитель М. Я. Данилевський. Він відкидав поняття загальнолюдської культури, пов'язував її з егоцентризмом романо-германських народів, що розглядали свою культуру як універсальну й розуміли прогрес як відмову інших народів від своєї самобутності. За визначенням науковця, сенс історії-не в прагненні до універсальної культури, а навпаки, у досягненні її різноманіття.

Концепцію локальних цивілізацій репрезентує праця О. Шпенглера "Закат Європи" (видана 1923 р.). Учений уважав цивілізації своєрідними організмами, а всесвітню історію-"зведенням біографій" цих організмів. Кожний культурний організм, за О. Шпенглером, проходить природне коло розвитку (на відміну від ідеї лінійної еволюції) від народження до розквіту, а виснажившись, у формі цивілізації - до природного кінця. Цивілізація, що досягла висот у Європі, свідчить про виснаженість, занепад Європи. Терміном "цивілізація" О. Шпенглер позначав останню фазу будь-якої культури.

Створюючи вчення про наявність рівноцінних за досягнутою зрілістю культур, О. Шпенглер спирався на численний етнографічний матеріал. Зрілих культур, на його думку, було вісім; єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, антична (греко-римська, "аполлонівська" за термінологією вченого), візантійсько-арабська, західноєвропейська ("фаустівська" згідно з його ж термінологією), південноамериканська культура майя.

Порівнюючи античну та європейську культури, зіставляючи образи грецького бога Аполлона (втілення міри, гармонії, порядку) і доктора Фауста (втілення незадоволеності і недовершеності, двоїстості й сумніву), О. Шпенглер виявив принципову несхожість між людиною античного (аполлонівського) і людиною західного (фаустівського) типів. На основі цього він дійшов висновку про відсутність спадкоємного зв'язку культур античності й сучасної йому Європи. Західна фаустівська людина, на його погляд, замкнена у своїй самотності і перебуває в оболонці власного цивілізаційного простору, вона втратила єдність із життям. Криза європейської людини, за висновком О. Шпенглера, полягає в її прагненні безкінечності й могутності, що призводить до духовного зубожіння.

Аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, О. Шпенглер стверджував: як колись загинула греко-римська культура, так тепер занепадає західноєвропейська, і ніщо не в силі зупинити цей процес. Він проголошував духовну самотність Європи, повну відірваність від коренів, якими завжди вважалась античність.

Концепції, подібні шпенглерівській, набули поширення в науковій думці XX ст. Так, у працях англійського історика А. Дж. Тойнбі визнається лише множинність культур і заперечується єдність цієї множинності, їхня спадкоємність і загальнолюдський зміст.

У період між світовими війнами сформувалася функціональна школа, засновником якої був англійський етнограф Б. К. Малиновський. Представники цієї школи розглядали культуру як цілісність, кожний елемент якої є необхідним, оскільки задовольняє певну потребу. Вони критикували поняття пережитку, уважали всі явища культури необхідними й незамінними.

Тема культурного декадансу (від лат. - падаю) стає однією з провідних у творчості німецького філософа Е. Гуссерля. Осмислюючи причини кризи європейської культури і можливості її подолання, філософ не використовував поняття "культура". Згідно з його поглядами культура як поняття містить не тільки духовний, а й матеріальний елемент, який він обходив увагою. Тому він використовував поняття "духовний образ Європи", яке не співвідноситься з матеріальним і є ланкою, що поєднує європейське людство духовними зв'язками. Безліч типів культури пов'язані цими духовними зв'язками, які поєднують життя людей і народів у межах світової культури, долають національні особливості культур і забезпечують їх духовну спорідненість. її витоки Е. Гуссерль вбачав у філософії - універсальній науці про єдність усього існуючого, джерела якої сягають Давньої Греції. Однак, на думку філософа, принцип раціоналізму, що становив основу європейської культури, зазнав суттєвих змін. Це виявилося у витісненні зі сфери науки всього людського. Наука втратила зв'язок із людиною, який полягає в людській потребі осмислення світу і свого місця в ньому. Е. Гуссерль проголосив віру в людський розум, закликав повернутися до відродження традиційних цінностей старої Європи. У цьому згідно з його концепцією й полягає подолання кризи європейської культури.

Аналізу історії культури присвячені філософські праці А. Швейцера. Фундаментом культури він визначав мораль, тому значне місце в його дослідженнях відводиться історії етичних ідей і систем із часів Давньої Греції. За його теорією, культура XX ст. втратила етичні засади, наповнилась ідеями насильництва, що й спричинило її кризу. На думку А. Швейцера, відродження культури може відбутися за умов творчої діяльності окремих особистостей, відродження моральних цінностей на рівні особистості, що поверне людству гуманістичний зміст культури і забезпечить справжнє духовне оновлення.

Не оминула аналізу поняття "культура", "світова культура", "національна культура" вітчизняна гуманітарна думка. Одним із перших вітчизняних мислителів, що звернувся до осмислення поняття "культура", був Г. Сковорода. Фундаментом його філософії була концепція трьох світів - природного Всесвіту (макрокосму), людини (мікрокосму) та символічного світу Біблії. Саме символічний світ для нього був узагальненням всієї духовної культури людства, через вивчення та засвоєння духовного змісту символічного світу "народжується людське в людині", власне культура.

До питань, пов'язаних із сутністю культури, зверталися І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франка, Леся Українка та ін. Вагомим внеском у розуміння сутності української культури стали дослідження М. Костомарова "Книга буття українського народу", нарис /. Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу", праці таких учених-українознавців, як Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський та ін., які гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським.

Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми "Українська духовність в її культурно-історичних виявах", /. Мірчука "Головні риси українського світогляду в українській культурі", Д. Дощова "Дух нашої давнини", О. Кульчицького "Світовідчування українця", М. Шлемкевича "Душа і пісня", Є. Маланюка "Нариси з історії нашої культури", /. Огієнка "Українська культура" та ін.

Сучасні українські філософи М. Попович, С. Кримський, В. Скуратівський, О. Забужков інші розглядають українську культурну традицію в контексті світового культурного простору, визнаючи в діалозі українського та загальнолюдського значущість вітчизняної духовності Серед численних праць, присвячених проблемам розвитку української національної культури, визначенню її місця серед культур інших народів, спільною є філософська теза щодо самоцінності кожної національної культури та її спорідненості з культурами інших народів.

Осмислення сенсу культури у філософсько-культурологічних працях, розуміння і визнання її складності та багатоплановості є підставою існування численних визначень цього явища: від простого протиставлення культури природі до дефініції культури як історично визначеного рівня розвитку суспільства і людини або як сукупності матеріальних і духовних надбань людства. Культура трактується і як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи цінностей, і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук сенсу буття. У всіх визначеннях акцентується діяльнісне начало як людське зусилля, спрямоване на творення себе та навколишнього світу.

Поняття "культура" органічно пов'язане з іншим поняттям - "натура" (від лат. -природа). Поняттям "природа" охоплюється все те, що виникло та існує само по собі, незалежно від волі та бажання людини, все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами. Культура виступає перетворенням того, що дано людині від природи, це те, що створено людиною, і в цьому значенні - штучне.

Водночас природа, культура і людське суспільство є нерозривною єдністю, цілісністю. Культура передбачає наявність природи як попередню, постійну і необхідну умову свого існування. По-перше, природа є об'єктом людської діяльності як основи життя; по-друге, природа є об'єктивним матеріальним началом у самій людині. Отже, можливості буття культури задаються природою, а сама культура передбачає наявність природи і людини.

Культура сприяє тому, що людина (суспільство) виокремлюється з природи, оволодіває нею та відносно вивільнюється від net Водночас культура є засобом входження людини в природу. Чим гармонійнішим є поєднання людини і природи, тим багатшим є людське життя.

Слід розрізняти поняття "культура" і "цивілізація", які часто вживаються як синоніми. Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації та культури був пов'язаний із науково-технічним прогресом, збільшенням значущості матеріальної вигоди, комфорту, грошей, що забезпечували "легке життя", та другорядністю духовних, зокрема моральних цінностей. Конфлікт між матеріально-виробничою й духовно-гуманістичною "складовими" культури розвивався і поглиблювався протягом XX ст. Реалії часу, використання наукових досягнень для масового знищення людей у Першій та Другій світових війнах, екологічна криза, небезпечні експерименти генної інженерії тощо загострили необхідність осмислення понять "культура" і "цивілізація".

На сьогодні важливо підкреслити очевидну відмінність понять "культура" і "цивілізація". Культура є атрибутом як людства в цілому протягом всього часу його існування, так і окремих спільнот (наприклад, культура будь-якого племені, європейська, євразійська культура). Поняття "цивілізація" вживається для позначення певного етапу розвитку людства, суспільства, розвиток продуктивних сил якого дає можливість одержувати додатковий продукт; і саме виробництво останнього, а не просто задоволення наявних потреб людей, стає метою цього суспільства. Згідно з цим виділяють три основні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізація.

Поняття "цивілізація" також уживається для характеристики певного рівня розвитку суспільства. У такому розумінні цивілізацію протиставляють культурі, бо вона може як служити культурі, так і знищувати її. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко. Людина може бути цивілізованою (освіченою, вмілою), але малокультурною, якщо вона бездуховна.

Культура інтегрує людей у суспільну цілісність, створює специфічний, невідомий природі механізм - духовну мотивацію поведінки людей. Поведінка тваринного світу регулюється біологічним механізмом, що фіксується на генетичному рівні. Генетична спадковість не робить індивіда особистістю, людиною. Він стає людиною, коли біологічний регулятивний механізм поведінки перетворюється на культурний - реалізується духовна потреба передавати свої знання, навички й цінності від покоління до покоління.

Таким чином, людина народжується людиною, але не особистістю. Нею вона стає завдяки залученню, "входженню" в культуру в процесі діяльності, спрямованої не тільки на задоволення матеріальних, суто утилітарних потреб. Вищою метою цієї діяльності є духовне вдосконалення. Вищі духовні цінності -добро, краса, істина, справедливість, свобода тощо - не мають конкретного практичного значення. Проте саме орієнтація на ці цінності називається духовністю, а людина, яка здатна поставити цінності добра, свободи, справедливості тощо над матеріально-практичними потребами, стає духовною особистістю.

Аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають можливість для деяких узагальнень.

По-перше, культура - створена людиною "друга природа", світ, "надбудований" над природою. По-друге, культура - це атрибут людства. По-третє, культура є системою спільних цінностей, матеріальних і духовних. Цінність - це те, що має значущість для людини, яка і стає особистістю завдяки залученню, "уходженню" у світ цінностей, світ культури. Тому, по-четверте, культура - це міра людського в людині й суспільстві, визначальна характеристика розвитку людини як суспільної істоти.

Таким чином, культура - це історичний процес і результат людської діяльності, спрямованої на творення, збереження, розподіл, обмін і вживання цінностей, здатних забезпечити подальший процес удосконалення людини й людства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >