< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Науково-теоретичні основи системного екологічного управління

Теоретико-методологічна основа системного екологічного управління складається не тільки з базової природничо-філософської методології системного підходу, що є цементувальною або системо утворювальною, а й зі структурних складових, які визначають теоретичну, нормативну, функціональну і менеджерську методології.

Розглянемо їх, використовуючи при цьому принципи ієрархічної організації або принцип інтегрованих рівнів, що є загальними принципами формування ієрархій (дублювання порівняно різноякісних структур, які становлять у своїй організованій сукупності щось нове, тобто демонструють наявність властивості емерджентності, визначеність функціональної мети організації в межах зв'язків із середовищем і внутрішні можливості системи).

ТЕОРЕТИЧНА МЕТОДОЛОГІЯ СИСТЕМНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Системо утворення і регулювання

Під системо утворенням слід розуміти не тільки створення будь-якої системи як організаційної цілісності складових елементів (кількісний аспект), а й перетворення існуючих систем під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників (якісний аспект). У М. Ф. Реймерса такий процес має назву "складання систем" й здійснюється відповідно до екологічних
законів:

системної цілісності;

подібності частини і цілого;

емерджентності;

необхідності різноманіття;

повноти складових;

надмірності системних елементів за мінімуму кількості варіантів організації;

переходу від надмірності до самообмеження;

переходу до підсистеми (принцип кооперування);

підвищення ступеня ідеальності;

системного сепаратизму;

оптимальності;

балансу консервативності і надмірності.

Послуговуючись цими законами, Реймерс увів ширше визначення системи як динамічного різновиду — що розвивається, і саморегулювальна, певним чином упорядкована матеріально-енергетична та (або) інформаційна сукупність, яка існує як відносно одне ціле за рахунок взаємодії, розподілу й перерозподілу речовин, енергії, інформації, що надходять іззовні й продукуються цією сукупністю, забезпечуючи переважання внутрішніх зв'язків (переміщення речовин, енергії, передавання інформації) над
зовнішніми.

Відповідно до цього складного, але всеосяжного системного поняття наведемо розгорнуте трактування екологічної системи (екосистеми) — сукупність, що інформаційно розвивається і є термодинамічно відкритою,біотичних екологічних компонентів і абіотичних джерел речовини та енергії, єдність і функціональний зв'язок яких у межах характерного для
певної ділянки біосфери простору й часу (а також у межах біосфери в цілому) забезпечує перевищення на цій ділянці внутрішніх закономірних переміщень речовин, енергії, передавання інформації над зовнішнім обміном.
Саме тому не піддається визначенню довготривала саморегуляція і розвиток цілого під управлінським впливом біотичних і біогенних складників. Це складне визначення досить вичерпно вказує на специфіку екосистем у низці інших природних систем. Разом із тим екосистема — це лише різновид природних систем, а отже, вона функціонує за характерними для них функціональними законами.

З цього випливає принцип біотичного регулювання в системі "природа— суспільство" в межах господарської ємності соціально-природного системоутворення: будь-яка господарська, виробнича система повинна утворюватися, функціонувати і розвиватися відповідно до законів біотичного регулювання. Таким чином, екологічне управління, що ґрунтується на біотичних законах регулювання (на відміну від загального управління), відіграє роль системно-екологічного механізму забезпечення господарсько-біотичної збалансованості в певному природному середовищі. Регулювати навколишнє природне середовище — це передусім сприяти його речовинно-енергетичній та інформаційній стабілізації, збереженню значень усіх його параметрів у гомеостатичних межах. Інакше кажучи, загальний екологічний баланс біотичного регулювання, що розробляється з урахуванням усіх природоохоронних ефектів — позитивних і негативних, прямих і непрямих,
повинен бути позитивним.

Впровадження принципу біотичного регулювання безпосередньо пов'язане із збалансованим розвитком, який є альтернативою економічному зростанню.

Найзначнішою з фундаментальних наукових концепцій, яка може бути прийнята в глобальних, регіональних та національних системах управління, є теорія біотичної регуляції навколишнього середовища, запропонована російським ученим-екологом В. Г. Горшковим. Ця теорія перебуває в руслі тих досліджень, які започатковувались В. І. Вернадським, П. Тейяром де Шарденом.

Теорія біотичної регуляції спирається на закони сталості біосфери, які накладають обмеження на розвиток цивілізації. Вона розв'язує ключове питання про господарську ємність екосистем, дає змогу сформулювати головну мету людства для вирішення екологічних проблем — збереження й відновлення природних екосистем в обсягах, необхідних для підтримки сталості навколишнього середовища і, отже, життя. Підтримка сталості навколишнього середовища природними законами існування "живої речовини"
біосфери і називається біотичною регуляцією навколишнього середовища.

За екологічної кризи біосфера "захищається" (принцип де Шателье), оскільки перехід антропогенних впливів за межі господарської ємності біосфери порушує біотичну регуляцію навколишнього середовища. Тому біосфера повинна "шукати" нову сталість.

Відомо, що життя на Землі є завдяки сонячній енергії, яка створила й підтримує існування "живої речовини" (біоти), завдяки кругообігу води на суші, кисню, вуглецю, азоту в атмосфері, океані й лісах та іншим механізмам біотичної регуляції.

Багато є невідомого в механізмах регуляції навколишнього середовища. Відсутня необхідна інформація стосовно деяких ланцюгів впливів. Найкраще на сьогодні вивчено вуглецевий баланс, кругообіг води та низку інших біогенів. Але жодний процес не діє в біосфері ізольовано: він обов'язково обмежується, доповнюється, підсилюється, компенсується, структурується під впливом системної дії процесів, у тому числі антропогенного характеру.
У цьому розумінні можна говорити про можливості свідомого управління лише антропогенними процесами (управляти треба не природою, а собою).

Через нарощення темпів і обсягів експлуатації природи на початку XX ст. цивілізація досягла небезпечної межі біосферних можливостей регулювання життєвого простору. Людство вже не може вільно розвиватися, як це було протягом останніх десяти тисяч років. Воно має підпорядкувати свої закони життєдіяльності вимогам природних законів біосфери, біотичного регулювання і законам розподілу потоків енергії.

Однозначний висновок теорії біотичної регуляції такий: втрата стійкості, а тому і сталості з її обов'язковим наслідком — перебудовою біоти — неминучі, якщо людство не схаменеться й не повернеться в ті гранично допустимі параметри впливу на навколишнє середовище, які вважаються межами історично набутої природою сталості. Цими межами визначається кількісне поняття господарської ємності біосфери (природи). Розвиток людства, що відбувається за умови додержання вимог збереження впливу на біосферу в межах її господарської ємності, і слід називати збалансованим.

Отже, господарська ємність біосфери — це гранично допустимий антропогенний вплив на біосферу, перевищення якого спричинює виникнення дисбалансу і з часом неодмінно викличе в ній незворотні деградаційні процеси.

Узагальненим вимірювачем господарської ємності можна умовно вважати граничний потік енергії, який людство має право споживати, використовуючи при цьому всі відомі джерела її одержання і технології виробництва. Кількість цього потоку, що людство пропускає через себе, визначається розподілом загального енергопотоку в біосфері, де його споживачами є живі організми, і за сучасними оцінками не перевищує 1 відсотка такого загального енергопотоку. Перевищення обсягів господарської ємності біосфери призводить до порушення розподілу потоків енергії, викликаючи тим самим деформацію біохімічного кругообігу біогенів, скорочення біорізноманіття, ослаблення (а потім — і втрату) регулятивної здатності біоти, провокує глобальні екологічні кризи. Синонімами терміна "господарська ємність екосистеми" визнано такі словосполучення: несуча ємність екосистеми, ємність екосистеми, межа збурення екосистеми, границя усталеності екосистеми. Іноді використовують і еколого-економічний потенціал, природно-економічний потенціал.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >