< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ І ПРОБЛЕМА ТИПОВОГО

  • 7.1. Визначення художнього образу
  • 7.2. Особливості образу
  • 7.3. Творча робота письменника
  • 7.4. Характер. Проблема типового
  • 7.5. Види художніх образів
  • 7.6. Свобода творчості і детермінізм

Визначення художнього образу

Художній образ є специфічною формою відображення, "клітиною" мистецтва, його серцевиною. Це творче відображення в одиничній, конкретно-чуттєвій формі. Художній образ подає об'єктивну картину дійсності у формі суб'єктивного сприйняття, тому одні і ті ж явища, події, факти різними письменниками замальовуються по-різному.

Звичний термін "образ" в останні десятиліття потіснив термін "знак". "Знак" — основне поняття семіотики, науки про знакові системи, на семіотику орієнтуються структуралісти.

Термін "образ" вживається у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні образ — це весь твір. "Мертві душі" М. Гоголя — це образ феодально-кріпосницької Росії 30-х років XIX ст. У вузькому значенні образ — це окреме слово або вираз. У вірші Т. Шевченка "Садок вишневий коло хати" є образ-персоніфікація "вечірня зіронька встає".

У художній літературі мова йде переважно про образи-персонажі. Наприклад, у повісті М. Коцюбинського "Fata morgana" є образи Гафійки, Малайки і Андрія Воликів, Хоми Гудзя. Важливу роль відіграють у творі образи-предмети, образи-пейзажі, образи-символи. У романі Гоголя "Мертві душі" світ речей дає можливість глибше зрозуміти людські характери. Кожна річ Собакевича ніби промовляла: "і я Собакевич". Перша частина повісті Коцюбинського "Fata morgana" закінчується такою картиною: "Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темні ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками". Ця картина осінньої негоди відповідає настрою заробітчан. "Йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ".

Картина осінньої негоди співзвучна з настроями Андрія, Маланки і нещасних заробітчан, пригнічених злиднями, які повертаються додому. В епізодах народного повстання природа освітлена загравою палаючих маєтків.

Особливості образу

Про людей, речі, природу пишуть у наукових працях, у підручниках, газетних статтях. Чому ті описи не є художніми? Художній образ має свої особливості. Такими є конкретність, узагальненість, умовність, цілісність, емоційність.

Що ж таке конкретність? Конкретність — це визначеність, наявність у образі таких індивідуальних особливостей, які роблять його виразним і неповторним. Фотографія, копія — теж конкретні, але вони не є художнім образом, у них нема узагальнення. Саме узагальнення без конкретного також не є образом. Зображення людини у підручнику з анатомії, на перукарнях, або на магазинних вивісках овочів, фруктів, чи предметів побуту в підручнику з етнографії — узагальнення, але не художній образ, а натюрморт — твір мистецтва.

У мистецькому творі художній образ — конкретний. В образі-персонажі письменник індивідуалізує зовнішність, поведінку, характер. Згадаймо Собакевича з роману М. Гоголя "Мертві душі": "Фрак на ньому був ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво і косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав вогнистий, гарячий, який буває на мідному п'ятаку..., держав він його більше вниз, ніж угору, в'язами не повертав зовсім і через таку незграбність мало коли дивився на того, з ким говорив, а то все або на ріг груби, або на двері". У кімнаті Собакевича "усе було міцне, незграбне до найвищої міри і мало якусь дивну подібність з самим господарем дому: в кутку вітальні стояло черевате горіхового дерева бюро на незграбних чотирьох ногах: достоту ведмідь. Стіл, крісло, стільці — усе було найважчих і найнеспокійніших властивостей, словом, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорили: і я теж Собакевич! Або: і я теж дуже схожий на Собакевича!". Собакевич постає перед читачем у живій конкретності, водночас цей образ — художнє узагальнення. Це тип поміщика періоду кризи кріпосного ладу.

У мистецькому образі органічно поєднується індивідуальне і загальне, об'єктивне і суб'єктивне. Мистецький образ має умовний характер. У передмові до драми "Олівер Кромвель" В. Гюго писав: "Мистецтво не може подати саму річ. Припустимо, наприклад, що один із цих нерозважливих захисників абсолютної природи, що розглядається поза мистецтвом, натрапив на виставу якої-небудь романтичної п'єси, хоч би "Сіда". — Що ж це? — скаже він з першого слова. — Сід говорить віршами... Далі він безперечно вимагатиме, щоб світло рампи заліпили справжнім сонцем, а фальшиві декорації — справжніми деревами, справжніми будинками. Бо раз ми ступили на цей шлях, логіка тягне нас далі, і ми не можемо вже спинитись. Отже, коли ми хочемо дійти до абсурду, то треба визнати, що галузь мистецтва і галузь природи зовсім відмінні".

Коли Отелло душить Дездемону, ніхто з глядачів у театрі не схоплюється з місця, щоб попередити злочин. Щоправда, французький дослідник мистецтва І. Тен (1828—1893 рр.) згадує одного американського солдата, який вистрелив у актора, що виконував роль Отелло, коли той душив Дездемону, викрикнувши: "Хай же не кажуть, що на моїх очах злий негр душив білу жінку!" Про трагічний випадок розповідає і польський літопис XVII ст.: польські солдати під час війни з австрійцями були у театрі, в якому йшла п'єса про перемогу над австрійцями. Під час дії на сцену вивели полонених, і солдати обстріляли акторів, які виступали в ролі полонених. Отже, твір мистецтва не слід сприймати як живий факт, іноді це може привести до трагічних наслідків. Усі розуміють, що мистецтво — це не життя. Милуючись пейзажем художника, пам'ятаємо, що це полотно, а не справжній ліс, річка, небо.

Усі образи в художньому творі — умовні. Т. Шевченко в поемі "Сон" обрав умовну форму зображення (політ у сні за совою), яка дала йому можливість показати народне лихоліття на великій території Російської імперії. Умовний характер має сцена царського мордобиття. Умовним є образ градоначальника міста Глупова з "Історії одного міста" М. Салтикова-Щедріна. В Органчика порожня голова, в ній музикальна скринька, що награє слова: "Розорю! Не потерплю!". Герой феєричної трагедії І. Драча "Ніж у сонці" голова колгоспу підводиться з домовини, щоб розповісти про своє життя. Умовний характер мають герої і події казок, легенд, міфів. Яскраво виражений умовний характер мають гротескні, символічні, алегоричні образи. До гротескних образів вдавалися Ф. Рабле ("Ґаргантюа і Пантагрюель"), Дж. Свіфт ("Мандри Гуллівера"), Е.Т.А. Гофман ("Крихітка Цахес"). Символічними є образи плуга в ліриці П. Тичини, собору в однойменному романі О. Гончара.

Близьким до символу і алегорії є підтекст. Підтекст — це те, "що лежить під текстом", прихований, внутрішній зміст висловлювання. Підтекстову інформацію несе іронія, алегорія, притча, загадка, прислів'я, байка, казка. Він використовується в психологічних новелах, психологічних драмах, у ліриці. У підтексті може бути натяк на певні події і людей. Виразний підтекст прихований у сцені "Мишоловка" з трагедії В. Шекспіра "Гамлет". Гамлет просить заїжджих акторів поставити перед дядьком

Клавдієм, якого підозрює у вбивстві свого батька, виставу "Убивство Ганзаго". "Інформація підтексту, — відзначає Ю. Ковалів, — будується за принципом семантичної двоплановості, коли основне смислове навантаження перекладено на другий план висловлення, виникає на основі здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й додаткові: смислові, стилістичні, емоційно-експресивні відтінки, викликати різні асоціації, зумовлені взаємодією з іншими одиницями у структурі тексту".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >