< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Канон

Для ряду епох і напрямків у мистецтві, де переважним був художній символ, а не образ, видну роль у процесі творчості грало канонічне художнє мислення, нормативізація творчості, канонізація системи зображувально-виразних засобів і принципів. Звідси канон став однією з істотних категорій класичної естетики, які визначають цілий клас явищ в історії мистецтва. Звичайно канон означає систему внутрішніх творчих правил і норм, що панують у мистецтві в який-не-будь історичний період або в якомусь художньому напрямку й закріпляють основні структурні й конструктивні закономірності конкретних видів мистецтва.

Канонічність у першу чергу властива древньому й середньовічному мистецтву. Розроблена скульптором Поліклетом система ідеальних пропорцій людського тіла стала нормою для античності й з деякими змінами для художників Ренесансу й класицизму. Вітрувій застосовував термін "канон" до сукупності правил архітектурної творчості. Цицерон використовував грецьке слово "канон" для позначення міри стилю ораторського мовлення. У патристиці каноном називалася сукупність текстів Св. Писання, узаконена церковними соборами.

В образотворчому мистецтві східного і європейського Середньовіччя, особливо в культовому, затвердився іконографічний канон. Вироблені в процесі багатовікової художньої практики головні композиційні схеми й відповідні їм елементи зображення тих або інших персонажів, їхніх одягів, поз, жестів, деталей пейзажу або архітектури вже з IX ст. закріплювалися в якості канонічних і служили зразками для художників країн східнохристиянського ареалу до XVII ст. Своїм канонам підкорялася й пісенно-поетична творчість Візантії.

Проблема канону була поставлена на теоретичний рівень в естетичних і мистецтвознавчих дослідженнях тільки в XX ст.; найбільш продуктивно - в роботах П. Флоренського, С. Булгакова, А. Лосева, Ю. Лотмана та ін.

Роль канону в процесі історичного буття мистецтва двоїста. Будучи носієм традицій певного художнього мислення й відповідної художньої практики, канон на структурно-конструктивному рівні виражав естетичний ідеал тієї або іншої епохи, культури, народу, художнього напрямку й т. п. У цьому його продуктивна роль в історії культури. Коли ж зі зміною культурно-історичних епох мінялися естетичний ідеал і вся система художнього мислення, канон збіглої епохи ставав гальмом у розвитку мистецтва, заважав йому адекватно виражати духовнопрактичну ситуацію свого часу. У процесі культурно-історичного розвитку цей канон переборюється новим творчим досвідом. В конкретному творі мистецтва канонічна схема не є носієм власне художнього значення, що виникає на її основі (в "канонічних" мистецтвах - завдяки їй) у кожному акті художньої творчості або естетичного сприйняття, процесі становлення художнього образа.

Художньо-естетична значимість канону полягає в тім, що канонічна схема, закріплена якось матеріально або існуюча тільки у свідомості художника як би провокує талановитого майстра на конкретне подолання її всередині неї самої. У психіці ж того, хто сприймає твір, канонічна схема збуджувала стійкий комплекс традиційної для його часу й культури інформації, а конкретні художньо організовані варіації елементів форми спонукували його до поглибленого придивляння в начебто б знайомий, але завжди в чомусь новий образ, до прагнення проникнути в його сутнісні підстави, до відкриття якихось ще невідомих Його духовних глибин.

Мистецтво Нового часу, починаючи з Відродження, активно відходить від канонічного мислення до індивідуально-індивідуального типу творчості. На зміну "соборному" досвіду приходять індивідуальний досвід художника, його самобутнє особистісне бачення світу й уміння виразити його в художніх формах.

Стиль. Ще однією значимою у філософії мистецтва й у мистецтвознавстві категорією є стиль. Фактично це більше вільна, у формах прояву, й своєрідна модифікація канону, точніше - досить стійка для певного періоду історії мистецтва, конкретного напрямку, плину, школи або одного художника, багаторівнева система принципів художнього мислення, способів образного вислову, зображувально-виразних прийомів, конструктивно-формальних структур і т. п. В XIX-XX століттях ця категорія енергійно розроблялася багатьма істориками й теоретиками мистецтва, естетиками, філософами.

А.Ф. Лосєв визначав стиль як "принцип конструювання всього потенціалу художнього твору на основі його тих або інших надструктурських і поза художніх заданостей та його первинних моделей, що відчуваються, однак, іманентно цим художнім структурам твору". Існує й багато інших, різноманітних визначень стилю.

На рівні культурних епох і напрямків мистецтва, дослідники говорять про стилі мистецтва Древнього Єгипту, Візантії, романський, готичний, стилі класицизму, барокко, рококо, модерн. У періоди розмитості глобальних стилів епохи або якогось великого напрямку, говорять про стилі окремих шкіл.

В історії мистецтва великі стилі виникали, як правило, у синтетичні епохи, коли основні мистецтва формувалися якоюсь мірою за принципом якогось об'єднання навколо й на основі провідного мистецтва, яким звичайно виступала архітектура. Живопис, скульптура, прикладні мистецтва, іноді й музика орієнтувалися на неї, тобто на систему принципів роботи з формою й художнім образом (принципами організації простору, зокрема), що складається в архітектурі. Зрозуміло, що стиль і в архітектурі, і в інших видах мистецтва (так само, як стиль життя або стиль мислення) формувався історично Й інтуїтивно, позасвідомо. Ніхто й ніколи не ставив перед собою конкретного завдання: створити саме такий стиль, що відрізняється саме такими рисами й характеристиками. Фактично "великий", стиль є складно опосередкованим оптимальним художнім відображенням і вираженням на макрорівні (рівні цілої епохи або великого художнього напрямку) якихось сутнісних духовних, естетичних, світоглядних, релігійних, соціальних, предметно-практичних характеристик певної історичної спільності людей, конкретного етно історичного етапу культури; свого роду макроструктурою художнього мислення, адекватного певній соціокультурній, етноісторичній спільності людей. Деякий вплив на стиль роблять й конкретні матеріали мистецтва, техніка й технологія їхньої обробки в процесі творчості.

Стиль - це засіб організації форми, матеріально зафіксована система зображувально-виразних принципів художнього мислення, добре й досить точно сприйнята всіма реципієнтами, що володіють певним рівнем художнього чуття, естетичної чутливості; це тенденція до цілісного художнього формоутворення, що виражає глибинні духовно-пластичні інтуїції (колективне, художнє несвідоме, пластичні архетипи, соборні переживання й т. п.) конкретної епохи, історичного періоду, напрямку, творчої особистості, що піднялася до відчуття духу свого часу; це - естетичний почерк епохи.

Форма-Зміст. Уже при розмові про стиль, а так само про образ і символ, ми переконалися, наскільки тісно в реальному творі переплетені, сплавлені, неподільно злиті, взаємозалежні й детерміновані компоненти форми й змісту, самі форма й зміст кожного конкретного твору мистецтва. В естетиці й мистецтвознавстві написані багато сотень, якщо не тисячі, сторінок на цю тему. Існують незліченні дефініції й класифікації видів і жанрів мистецтва по характеру форми, змісту, їхньої взаємодії; по класифікації самих форм та змістовних аспектів тих або інших мистецтв. В одних роботах показується, як в ідеальних творах форма гармонічно відповідає змісту, в інших переконливо доводиться, що мистецтво виникає тільки тоді, коли зміст переборює форму, у третіх не менш переконливо - зворотне, як форма знімає й навіть знищує зміст. Існує безліч різновидів подібних суджень, і, як не парадоксально, начебто вони всі по-своєму досить логічні, переконливі й відбивають якісь реальні аспекти проблеми, хоча майже кожний автор вкладає в поняття форми й змісту своє розуміння, як правило більш-менш відмінне від розуміння інших авторів. Все це свідчить тільки про те, що власне художньо-естетичні феномени в цілому практично не піддаються більш-менш адекватному дискурсивному аналізу й словесному опису. Це стосується й проблеми форми й змісту.

Якщо ж ми підходимо до мистецтва з художньо-естетичних позицій, то повинні чітко усвідомлювати одне: дійсний художній зміст твору мистецтва принципово не може бути описаний. Усе, що може бути описано словами у творі мистецтва, фактично має відношення або до його художньої форми, що має багато рівнів свого буття, або до поза художніх рівнів твору, які звичайно важко відділяються від художніх.

Зміст твору мистецтва у власному значенні, якщо вже нам доводиться сказати про нього якісь слова, з огляду на сформовану в класичній естетиці традицію, це - художній образ або художній символ твору в тому аспекті, як вони були описані вище. Це те потужне духовно-емоційне, що не піддається словесному опису поле, що виникає у внутрішньому світі суб'єкта сприйняття в момент контакту із твором мистецтва, переживається ним як прорив у якусь невідому йому дотепер реальність вищого рівня, що супроводжується сильною духовною насолодою, невимовною радістю. Зміст - це "істина" буття (по Хайдеггеру), що не може бути висказана, що існує й відкривається тільки в даному творі, те "збільшення" буття (по Гадамеру), що здійснюється тут і зараз (у момент сприйняття), і про яке нічого не можна сказати зрозумілого на формально-логічному рівні.

З художньою формою начебто трохи простіше. Вона має багато рівнів (сюжетний, образотворчий, описовий, композиційний, структурний, лексичний, мелодійний, ритмічний, монтажний і т. п.) і вони у якійсь (теж далеко не в повній) мірі все-таки піддаються описам, на яких фактично й будуються мистецтвознавчі роботи. Однак де проходить границя між формою Й змістом у кожному конкретному творі - установити в принципі неможливо. Як тільки ми кидаємо навіть швидкий погляд на картину, починаємо читати перші сторінки роману або чуємо перші звуки симфонії, негайно починає відбуватися подія змісту, який генерується цією конкретною формою твору, який ми сприймаємо. І немає ніякої можливості відключити його, абстрагуватися від нього навіть самому професійному дослідникові, не говорячи вже про простих глядачів і слухачів. Для останніх форма фактично взагалі не існує. При перших моментах контакту із твором вони відразу ж включаються в подію змісту й уже не бачать ніякої відмінної від цього змісту форми. Вона просто працює, активно виконує свої функції й не попадає, як така, в поле свідомої уваги сприймаючого.

Одним з головних естетичних принципів організації формо-змістовної єдності у творі мистецтва є принцип художніх (або эестетичних) опозицій (лат. орроsitio - протилежність), найбільш повно виявлений у XX ст. на основі структурно-семіотичного й психологічного підходів до естетики й мистецтва. Багато мислителів і художників вже із часів античності помічали, що в мистецтві важливу роль грає закон контрасту, протилежності, опозиційності, конфліктності й т. п. Аристотель в "Поетиці" писав про перипетії як про найважливіший структурний принцип трагедії. Антитетичність, підкреслював Псевдо-Лонгін, була важливим принципом риторской поетики. Августин говорив про протилежності, з яких складається краса. В основі античних і середньовічних теорій гармонії лежало вчення про єдність протилежностей. Учені й художники XV і XVI століть, теоретики маньеризма й барокко, мислителі Просвітництва й представники німецької класичної естетики постійно замислювалися над питаннями динаміки й діалектики художнього мислення, краси. В цілому, розділити форму й зміст не вдається навіть мистецтвознавцям, тому вони, як правило, взагалі й зовсім справедливо уникають цих понять.

Такі основні принципи, на яких ґрунтуються класичні мистецтва, тобто мистецтва, що існували в культурі й формували її протягом декількох останніх тисячоріч. Це миметичні мистецтва, які виражаючи в образно-символічній формі певні духовні реальності, сприяли шляхом організації со-буття художнього змісту акту зестетичної комунікації суб'єкта сприйняття з Универсумом у всіх його духовно-матеріальних модифікаціях і незліченних феноменальних станах. Однак з кінця XIX - початку XX ст. - з Ніцше в естетиці, з авангарду в мистецтві - у сфері мистецтва, естетичної свідомості й у культурі в цілому почався глобальний процес, що до цього часу не мав аналогів і який радикально змінив майже усе, принаймні в естетично-художньому просторі.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >