< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Держава як інститут політичної системи

Термін "держава" трактується у трьох значеннях:

  • 1) як асоціація, що міститься на окремій території, об'єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як си­нонім понять "суспільство", "країна", "вітчизна";
  • 2) як відносини політичної влади - сукупність зв'язків між громадяна­ми й органами держави;
  • 3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це понят­тя має неоднаковий зміст.

Представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лабанд з Німеч­чини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції) розглядали державу виключно з правової точки зору. У їхніх концепціях держава трактувалася як правова форма для сукупного життя народу і "верховна юридична особа", "юридич­на організація народу", "юридичне уособлення нації".

Цей напрям продовжив німецький правник Г. Кельзен, який ототожню­вав державу і право. На його думку, держава - це система відносин пануван­ня і підлеглості, де воля одних виступає як мотив для інших. Суть цих відносин полягає в тому, що вони утворюють урегульовану і впорядковану нормативну систему примусу. В такому розумінні держава - відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен визнавав, що будь-яка держава є правовою.

Німецький юрист Р. Ієрінг розробив соціологічну теорію держави. Він визначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави . і Ф. Енгельс наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, підкреслювали вони, це комі­тет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Німецький учений-правознавець К. Шмітт розробив теорію "тотальної держави", яка передбачає передусім існування владної держави - апарату політичної влади, що в екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важ­ливих суспільних рішень. "Тотальну державу", на думку К. Шмітта, можна створити на основі субстанціональної єдності держави і "національної од­норідності".

Заслуговує на увагу також концепція держави іспанського правознавця Г. Песес-Барби Мартінеса, згідно з якою поняття "держава" означає не будь-яку форму політичної організації (наприклад, античну або середньовічну), а тільки ту, що виникла у Новий час. До її істотних ознак він відносить: суве­ренну владу, раціональність адміністрації, державну власність, постійну ар­мію, релігійний нейтралітет.

Отже, держава, в сучасному розумінні - це організація суверенної по­літичної влади, яка в рамках правових норм і на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та га­рантії прав і свобод громадян. Розглянемо найістотніші ознаки держави.

  • 1. Суверенітет (верховенство, самостійність, незалежність державної влади). Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що держава во­лодіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші дер­жави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір).
  • 2. Примус. Кожен громадянин зобов'язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатридизм) трактується як ненормальне яви­ще, що наголошується у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній де­кларації прав людини 1948 р.
  • 3. Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом.
  • 4. Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Право виступає не лише як нормативний механізм діяльності держави, а й як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.
  • 5. Органи державної влади: політичні, адміністративні, правові, військово-силові.

Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією в рам­ках державних кордонів, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

У структурі сучасних держав, як правило, мають місце такі інститути: глава держави (монарх або президент); парламент; уряд; загальнодержавні органи (національний банк, рада національної безпеки і оборони, фонд дер­жавного майна тощо); судова система; прокуратура ( в тих країнах де вона має самостійний статус); представники уряду на регіональному рівні (комі­сари, префекти, губернатори).

До сказано слід додати, що прокуратура як орган державного обвинува­чення і нагляду за дотриманням законодавства діє: як самостійний інститут: (Росія, Україна, Іспанія); як елемент міністерства юстиції (США) і судової системи (Франція, Італія, Німеччина): взагалі відсутня як державний орган (Велика Британія).

Державні інститути ще поділяють на: політичні (глава держави, уряд, парламент) які формуються безпосередньо народом і приймають політич­ні рішення; адміністративні (секретаріати глави держави, уряду, парламен­ту, органи центральної виконавчої влади, які не входять в уряд, заступники міністрів та чиновники нижчі за рангом у міністерстві і держадміністрації ) які готують і виконують ці політичні рішення; правові (суди конституційної, загальної та спеціальної юрисдикцій, прокуратура та уповноважений з пи­тань прав людини); військово-силові або оборони, національної безпеки та громадського порядку(збройні сили, поліція та спецслужби).

І держава, і кожен державний орган зокрема виконують певні функції: необхідні для існування суспільства; специфічні, що випливають із супереч­ностей між державними інститутами та соціальними верствами. Функції держави, їхній зміст і пріоритети змінюються залежно від історичної епохи. На сучасному етапі можна виділити такі функції держави:

  • 1) законотворчу;
  • 2) оборони і національної безпеки;
  • 3) забезпечення правопорядку;
  • 4) захисту конституційних основ суспільства;
  • 5) узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;
  • 6) державно-політичного та адміністративного управління у різних сферах соціального життя, де приватний сектор не спроможний ви­рішувати завдання щодо забезпечення суспільних благ;
  • 7) захисту національних інтересів та суверенітету держави у сфері між­народних відносин.

Дискусійним є питання про типи держави. Вітчизняні дослідники тради­ційно дотримуються марксистської типологізації держав за суспільно-фор­маційною ознакою (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Однак доцільніше було б типологізувати держави залежно від етнонаціональних, соціально-правових і політичних аспектів розвитку суспільства.

У рамках національного розвитку суспільства, простежуючи хроноло­гію становлення держави як витвору публічних форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити такі типи держави: держава-поліс, держава-імперія, національна держава.

Держава-поліс - особлива форма політичної організації суспільства в античні часи (переважно у Стародавній Греції) і в період пізнього Серед­ньовіччя (Венеція, Генуя, Флоренція). Основою полісної організації держави був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв'язуванні державних питань. У полісній організації ще не розмежовувались елемен­ти держави і громадянського суспільства. Держави-імперії існували в усі іс­торичні епохи (хоча паралельно відбувався процес утворення національних держав), і тільки наприкінці ХХ ст. завершується процес їх розпаду. Імперія - це велика держава, яка об'єднує декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину систему політич­них, економічних, соціальних та духовних взаємозв'язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населенням були різні у метрополії і колоніях. Населення колоній значною мірою обмежувалося щодо участі у політично­му житті і зазнавало різних форм національного гноблення.

Процес зародження і становлення національної держави розпочався лише в епоху Нового часу, у період утворення абсолютних монархій, і триває до сьогодні. Поняття "національна держава" означає, що суб'єктом держав­ної влади є нація як етнополітична спільнота.

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи держави: поліційна, правова, соціальна. Поліційна держава - це уособлення насильства у вигляді біблійного звіра Левіафана. До її атрибутів можна віднести: необмеженість державних повноважень; пріоритет владних інститутів над законом; могут­ній репресивний апарат; поліційно-бюрократичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є всі держави авторитарних і тоталітар­них режимів.

Ідея правової держави зародилася в надрах просвітницьких і ліберальних теорій, а сам термін утвердився у працях німецьких юристів - К.Велькера і Р.Моля. Правова держава як надбання західної цивілізації включає такі ознаки: пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і по­садових осіб закону; поділ і взаємне збалансуваня влади (законодавчої, ви­конавчої і судової); взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою; плюралістична структура політичних відносин; конститу­ційний контроль за дотриманням законів; судовий захист інтересів особи та соціальних груп.

Якщо поняття "правова держава" відображає ступінь соціальної свобо­ди, то поняття "соціальна держава" - ще й ступінь соціальної справедли­вості. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені у працях Г. Ріттера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Бонетті (Франція). Зміст соціальної держави виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демокра­тія, соціальна етика.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожитково­го мінімуму) мінімальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпе­ченим категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демо­кратія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, профе­сійного) самоврядування, його органічний зв'язок із правовою державою; соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, до­сягнення соціальної злагоди.

Поняття "форма держави" розкриває спосіб організації державної вла­ди, структуру і функції державних органів. Воно означає форму державно­го правління, під якою розуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвід­ношення між владою центральних, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним джерелом влади. У мо­нархічній державі ним є влада однієї особи - монарха, в республіці - на­род або частина народу. В основних формах правління виділяються підвиди.

Так, республіка може бути аристократичною, радянською, парламентською, президентською, президентсько-парламентською. Зупинимось на історич­них ознаках трьох останніх.

Істотними ознаками парламентської республіки є:

  • 1) дуалізм виконавчої влади (співіснування двох владних інститутів, пре­зидентського, який не несе відповідальності перед парламентом, за ви­нятком порушення конституції, та кабінету міністрів, який таку від­повідальність має);
  • 2) наявність засобів взаємного впливу, за допомогою яких парламент че­рез процедуру висловлення вотуму недовір'я може змусити уряд піти у відставку, а уряд своєю чергою може використати право на достроко­вий розпуск нижньої палати парламенту;
  • 3) президент у парламентських республіках обирається безпосередньо парламентом (Греція, Ізраїль) або колегіями, значну частину яких ста­новлять члени парламенту і члени представницької влади областей, штатів, земель (Індія, Італія, ФРН);
  • 4) участь президента у формуванні уряду має номінальний характер, хоч у деяких парламентських республіках конституція надає йому право призначити голову уряду (останній мусить керуватися довір'ям парла­ментської більшості);
  • 5) президент може видавати акти, які набувають сили закону тільки після

здійснення контрасигнатури (скріплення підписами міністрів). Пар­ламентська республіка існує в Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії.

У президентській республіці президента обирають всезагальним пря­мим голосуванням або колегією виборщиків. Він виконує одночасно функції глави держави і виконавчої влади. Як глава виконавчої влади він призначає міністрів або за згодою представницького органу, або на власний розсуд (Ве­несуела, Мексика). Уряд тут не має самостійного статусу , а є адміністратив­ним органом президентської влади.

Президент наділений правом вето на прийняття законів, яке парламент може подолати абсолютною або кваліфікованою більшістю. У президент­ській республіці, на відміну від парламентської, президент не володіє зако­нодавчою ініціативою, не може розпустити парламент, а міністри не поєд­нують законодавчих функцій. Класична форма такого правління історично склалася у США, існує також у Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

Змішана форма правління - президентсько-парламентська республіка існує у Франції, Португалії, Фінляндії, Ісландії. Для неї характерні такі риси: президент обирається всезагальним голосуванням і володіє владними преро­гативами - призначає і приймає відставку прем'єр-міністра, на пропозицію останнього призначає й звільнює міністрів, займається питаннями оборони, національної безпеки, а також міжнародної політики, головує на засіданнях кабінету міністрів, може винести конкретний законопроект на референдум і домогтися прийняття закону, минаючи парламент (Франція).

Поряд із президентом діють прем'єр-міністр і уряд, відповідальний пе­ред парламентом та підконтрольний президентові. Президент може розпус­тити законодавчий орган після консультації з прем'єр-міністром і головами палат. Співвідношення між владними прерогативами президента і прем'єр-міністра залежить значною мірою від того, кого підтримує парламентська більшість.

Монархічна форма правління також буває різною: деспотичною, ста­ново-представницькою, абсолютною, дуалістичною, парламентською. На сучасному етапі можна виділити три типи монархії: абсолютну (Бахрейн, Саудівська Аравія, Об'єднані Емірати) де влада монарха не має жодних пра­вових обмежень, а тільки релігійно-етичні; дуалістична (Оман, Марокко, Йорданія) - повноваження монарха значно вагоміші, ніж повноваження парламенту: володіє правом абсолютного вето, видає акти які мають силу за­кону, наділений судовими прерогативами хоч може існувати окрема судова влада, здійснює виконавчу владу самостійно або через уряд і має значно біль­ший вплив на нього, ніж парламент; парламентська монархія (Великобрита­нія, Данія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди) - повноваження монарха чіт­ко визначені в конституції.

Сучасна практика престолонаслідування виділяє три системи: салічну (Бельгія, Норвегія, Японія) надає право спадкування тільки по чоловічій лі­нії; кастильську (Великобританія, Данія, Іспанія) надає перевагу чоловікам, але допускає і успадкування по жіночій лінії у випадках принципу старшин­ства (наприклад, молодша дочка старшого брата в родині має переваги над старшим сином молодшого брата); австрійську - допускає право успад­кування для жінок тільки у випадку відсутності законних спадкоємців по-чоловічій лінії.

Повноваження монарха в сучасних парламентських монархіях аналогічні повноваженням президента у парламентських республіках (за винятком Іспа­нії, де повноваження монарха адекватні повноваженням президента у Фран­ції). Однак між президентом і монархом існують певні відмінності, а саме:

  • 1) президент обирається, а влада монарха спадкова;
  • 2) монарх є носієм найвищого в історії держави титулу - короля, імпе­ратора, великого герцога, якому належать особливі привілеї - пра­во на знаки найвищого становища у державі (корону, трон), право на двір (штат людей, які виконують почесні обов'язки), право на цивіль­ний лист (встановлене законом грошове утримання);
  • 3) монарх - особа надпартійна, символ історичних традицій і націо­нальної єдності. Така форма правління існує у Великобританії, Бель­гії, Нідерландах, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Японії.

За формою державного устрою розрізняють: унітарну і федеративну держави.

Унітарна держава централізована, у її структурі немає окремих держав­них утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Найважли­вішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина система права, структура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поді­ляється на централізовану і децентралізовану. Централізована унітарна дер­жава характеризується досить значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка).

Децентралізована унітарна держава передбачає регіональну або обласну автономію з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владні струк­тури: державна адміністрація, регіональна влада і місцеве самоврядування.

Федерація - це об'єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також націо­нальні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності. Феде­ративними державами є США, ФРН, Швейцарія, Канада.

Конфедерація - це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою неза­лежність, об'єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньо­економічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союз­ний договір, а не конституція.

До сказано слід додати, що термін "конфедерація", як правило, не вико­ристовується в сучасних умовах для позначення міждержавних об'єднань, а вживаються терміни "співдружність", "союз" (Британська співдружність, СНД, Євросоюз). Якщо співдружність, як тип міждержавного об'єднання не передбачає створення спільних керівних політичних органів, хоч допус­кає певні елементи верховної влади (наприклад, королева Великої Британії є главою Британської співдружності), то союз має не тільки спільні політич­ні структури - (парламент, уряд, суд, але й ідентичні правові, економічні і культурні стандарти).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >