ІСТОРИЧНІ ФОРМИ МОРАЛЬНІСНОЇ КУЛЬТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Моральнісні ідеали та норми античності

Античність вважається колискою європейської цивілізації, античний культурний спадок здійснював могутній вплив на усі наступні етапи розвитку культури, аж до сьогодення. Саме в умовах давньогрецької античності виникає етика як практична філософія. Це відбувається в умовах, коли уже сформувались певні норми, які незважаючи на свою не повну втіленість в життєдіяльності, виступають основою критичної оцінки общинно-організованих полісів. Але попередній історичний досвід ніколи повністю не зникає. Родосімейні взаємовідносини перестали бути основною організаційною структурою суспільства. Та вони існують в формі підпорядкованій ідеям громадянської доблесті і створюють прийнятність моральнісних практик варварських суспільств ще довгий час. Найбільш суттєвий і значний досвід є втіленим в героїчному епосі, який виступає непересічним почуттєвим фоном, що формує ціннісні засади життя. Філософсько-етична думка класичної епохи давньогрецької цивілізації, постійно змушена, напрацьовуючи нові засади для відповіді на питання: "Яка людина є втіленням доброчинності?", узгоджувати їх з актуальним, або по суті доморальним досвідом, або уже неморальнісним в нових умовах життя. Моральнісні цінності середніх слоїв міського населення тісно пов'язані з особливим образом життя ремісників, дрібних торговців, дрібних власників будинків і землі, представників вільних професій. Формування такого специфічного типу поведінки в європейському ареалі відбулось також в античному світі. Повчальна література закликала до помірності, обмеження матеріальних потреб, побутового аскетизму, законослухняності, високо поціновувалась людська праця, об'єктивно виражались типові для такого середовища ідеали та норми. Особливість моральності такої досить чисельної частини населення співіснує поряд з аристократичним стилем життя привілейованих прошарків населення, а також поряд з життям бідноти.

Нормативний зміст такого типу моральнісної свідомості досить виразно представлений працею Гесіода "Труди и дни", у "Золотих віршах" піфагорійців, поміркованій розсудливості у Аристотеля, творі Ксенофонта "Про господарство", трактаті Катона Старшого "Про землеробство" та ін. Розсудливість передбачає здійснення вчинків, що стосуються людських благ. Для цього потрібна здатність розбиратися в конкретній ситуації, уміння приймати поради, узагальнювати досвід, передбачати наслідки своїх вчинків. Уміння знаходити засоби, які відповідають цілі у поєднанні з доброчинністю стає справжньою благорозумністю. Цей специфічний етос в значній мірі пов'язаний з корпоративною регламентацією поведінки. В подальшому моральнісні настанови входили в устави об'єднань ремісників, цехів, гільдій, тощо, і їх порушення каралось виключенням із корпоративного об'єднання.

В ході динамічного формування давньогрецької полісної державності людина виходить за межі кровнородинних відносин і общинного масштабу життя. При цьому відкривається принципово новий соціальний простір, який є простором індивідуальної свободи і особистісної самодіяльності людини. Цей соціальний простір свободи створює можливість принципово нових форм спілкування..

Ідеї загальнолюдської єдності вперше виразно проявили себе на духовному горизонті людства саме в "вісьовий час" (8 -6 ст. до н.є.). З усвідомленням спільної природи всіх людей пов'язана поява уявлень про універсальні, загальнозначимі цінності .Якісно новий статус особистості давав можливість подолання інерції "довісьового" традиціоналізму, недовіри до нововведень, що в свою чергу відкривало шлях розвитку критичного творчого мислення. Таке мислення виступало запорукою виникнення морального ідеалу, що суттєво відрізнявся від освячених традицією і звичаями норм. Утвердження нового, якісно більш високого статусу особистості мало неоднозначні наслідки: поряд з раціоналістичною критикою сущого стверджується і конкурує з нею такий принцип духовного життя як віра. Уявлення про те, що віра має для людини більше значення, ніж виконання традиційних обрядів, - також продукт "вісьового часу". Саме в цей час віра і розум стають двома протилежними і в той же час нерозривно пов'язаними полюсами духовного життя між якими існує постійна взаємодія. Ключовою для духовно-етичних цінностей, їх зростаючого регулятивного потенціалу стала ідея про неспівпадіння сущого і належного, уявлення про те, що світ перебуває у злі. Гостре переживання цього неспівпадіння викликало до життя прагнення привести оточуюче життя у відповідність з досконалістю Бога, з нормами, що Він їх дає людям аби якнайбільше наблизитися до Нього. Найчастіше це прагнення виступало у вигляді бажання врятувати недосконалий світ, що занурений у зло і пороки. Тому релігії, що виникають в цей час позиціонують себе як "релігії спасіння". Для них типовим є різке протиставлення сакрального і світського порядків буття, сферою абсолютних цінностей і конкретним повсякденним життям.