< Попер   ЗМІСТ   Наст >

УДОСКОНАЛЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ СВІТОВИХ ФІНАНСІВ

Економічні передумови та наслідки зростання нестабільності міжнародних фінансів

Глобалізація економіки, що набирає силу з 70-х років, у наш час стала характерною рисою сучасності.

Глобалізація — це якісно новий стан інтернаціоналізації, який відрізняється від перших післявоєнних десятиліть надзвичайною інтенсифікацією і масштабністю зарубіжної діяльності ТНК, інституціональних інвесторів і кредиторів, формуванням автономних євроринків. Найбільш характерний цей процес для світових валютно-фінансових потоків.

Хоча міжнародна торгівля продовжує випереджати зростання світового ВВП (у 1960 р. — у 1,5 раза, у 1987—1998 рр. — у 1,8—1,9 раза), все ж сьогодні вона поступилася лідерством у загальному процесі глобалізації на користь світових валютно-кредитних і фінансових зв'язків.

Якщо зіставити обсяги світового валютного ринку з обсягами міжнародної торгівлі та переміщенням боргів, то можна зробити висновок, що ринок іноземної валюти не залежить прямо від них. Якщо відобразити десятки мільярдів доларів щоденних операцій у конкретних торговельних угодах, то одержимо в 10 разів більше, ніж цього вимагають реальні умови торгівлі й інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну угоду припадає дев'ять спекулятивних.

Денний оборот на трьох найбільших ринках (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становив 20—30 млрд. дол. США в 1973 р., 60 млрд. — у 1983р., 1,3 трлн — у 1995 р. і 1,5 трлн дол. США — у 1998 р.

За останні 15 років у світі сформувалися грандіозні потоки "гарячих грошей", які є виявом потреб виробництва, торгівлі, інвестування чи споживання. Головним їх гаслом є "торгівля грошима". Ці "світові гроші" вже не виконують економічних функцій господарювання, атому не підлягають дії об'єктивних економічних законів. Вони перестали бути мірилом вартості, засобом обміну чи втіленням багатства.

Спекуляція на світовому валютному ринку, тобто ризикований обмін валют заради зиску, є найбільш характерною рисою сьогодення.

Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 р. і призвели до переростання заборгованості окремих країн, головним чином, країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості.

Перший нафтовий шок 1970 р. викликав різке збільшення дефіцитів поточних платіжних балансів усіх країн — імпортерів нафти. А це, у свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів.

Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції.

Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 р. ще більше ускладнив ситуацію. За 1974—1981 рр. сукупне негативне сальдо за поточними рахунками промислово розвинутих країн досягло 154,2 млрд. дол.; країн, що розвиваються, — 330 млрд. Водночас сукупне позитивне сальдо країн ОПЕК становило 393 млрд. дол. США.

Третім, вирішальним, поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи стала світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала і сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості.

За цих умов навіть країни — члени ОПЕК мали дефіцит за поточними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 р.

Першим симптомом сучасної глобальної валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала криза в Мексиці у 1995 р., яка практично звела нанівець шість років важкої праці мексиканського народу. Мексика стояла перед загрозою колапсу всієї економіки, що мало б руйнівний вплив на весь Американський континент. Треба було вживати термінових заходів. І президент США прийняв рішення на власний розсуд, оскільки для підтримки Конгресу потрібен був певний час, а зволікати не можна було. Мексиці було надано 20 млрд. дол. США з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд. — зі спеціального пулу для підтримки американського долара, 18 млрд. від МВФ, 10 млрд. виділили центральні банки індустріальних країн через Банк міжнародних розрахунків у Базелі й 3 млрд. надійшло від комерційних банків, разом — 76 млрд. дол. США. Мексику вдалося втримати на поверхні.

Щодо наслідків банківських криз, які охопили інші країни Латинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала втрат у зв'язку з банківською кризою, враховуючи всі непрямі витрати, які перевищили 30 % ВВП, під час банківської кризи у Венесуелі подібні втрати становили понад 20 % ВВП.

Проте такий колосальний валютно-фінансовий обвал, як завжди, нікого нічому не навчив. Серед політиків, учених, практиків аж до 1997 р. панували спокій, самовдоволеність і самовпевненість.

Криза спочатку вразила Японію, однак ця могутня країна, хоч і з певними втратами (падіння ВВП у 1998 р. становило більш як 2 %), все-таки змогла витримати її удар.

Однак у лютому 1998 р. стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це незважаючи на те, що економіка цих країн впродовж останніх 30 років зростала темпами у п'ять і більше відсотків ВВП на одного жителя. В Індонезії, наприклад, норма бідності зменшилася з 64% у 1975 р. до 11 % у 1995 р.

Економіки країн Південно-Східної Азії не встояли перед бурею песимізму, паніки, втрати довіри і відчаю, хоч інфляція тут безпосередньо напередодні кризи, як і раніше, була незначною. Сталося небувале розладнання приватного сектору, незважаючи на відносну міць державних фінансів більшості країн Південно-Східної Азії.

Показники фондових ринків у названих країнах порівняно з 1996—1997 рр. впали більш ніж на 50 %, а в деяких випадках — на 75 %. Валюти країн Південно-Східної Азії знецінились щодо американського долара на 40—72 % залежно від країни, істотних втрат зазнала реальна економіка цих країн, особливо постраждав приватний сектор.

Падіння ВВП на душу населення у 1998 р. порівняно з 1996 р. (коли цей показник сягнув максимального рівня) становило: в Індонезії — майже 73 %, Таїланді — 40, Південній Кореї — 43, Малайзії — 30 %. Остання відмовилася від допомоги МВФ, звинувативши у всіх бідах світових фінансових спекулянтів і обмеживши їх доступ на малайзійський ринок.

За прогнозами, економіки країн Південно-Східної Азії можуть досягти докризового рівня у кращому разі лише у першому десятиріччі XXI ст.

Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме виключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, в серпні 1998 р., вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД. За даними тодішнього голови Правління Національного банку України Віктора Ющенка, російські банки втратили внаслідок кризи 10 млрд. нових рублів, українські — 650 млн. дол. США.

Наприкінці 1998 р. криза знайшла відгук у тій країні Латиноамериканського континенту, про яку ще на початку 70-х років тодішній президент США Річард Ніксон сказав: "Куди піде Бразилія, туди прямуватиме й уся Латинська Америка".

Першою реакцією валютного ринку Бразилії було здешевлення реала на 27 %. Однак, щоб запобігти подальшим, більш руйнівним наслідкам валютно-фінансової кризи, глава держави Фернанду Енріке Кардозу, колишній міністр фінансів Бразилії, запропонував Центральному банку суттєво збільшити процентні ставки. Проте, як підтверджує світова практика, такої тактики можна дотримуватися дуже недовго, після чого, як правило, має настати серйозний спад в економіці.

Крім того, уряд Бразилії тримав ціни під контролем, а також знизив тарифи на імпорт деяких товарів, щоб не допустити їх подорожчання. Сенат, у свою чергу, схвалив конституційну поправку, згідно з якою натри роки продовжувався й одночасно збільшувався податок на фінансові операції, заробітні плати і пенсії. Завдяки цьому вже на початку XXI ст. було заплановано досягти перевищення прибутків державного бюджету над видатками.

Однак, на думку бразильських підприємців, дрібні фірми (і не лише дрібні) просто не готові до такого підвищення податків і в майбутньому вони або істотно скоротять, свій штат та обсяг фінансових операцій, або змушені будуть оголосити себе банкрутами.

Після проголошення планової девальвації бразильського реала на 9 % масовий відплив капіталу, що розпочався восени 1998 р., перетворився на неконтрольований. У деякі дні втеча інвесторів сягала 1 млрд. дол. США щоденно.

І хоча сьогодні руйнівні наслідки світової валютно-фінансової кризи ще не до кінця усвідомлені, а глобалізований характер міжнародних фінансів як унікальне явище ще недостатньо вивчений, все ж можна зробити певні висновки.

По-перше, як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів.

Саме Азія до певного часу була наочним прикладом переваг глобалізації. Тільки в 1996 р., наприклад, приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою досяг рекордно високого рівня — 235 млрд. дол. США, причому майже половина цієї суми припадала на Азію.

Однак подальші події засвідчили, що частина цих коштів була інвестована непродумано.

По-друге, за аналогією з Великою депресією 1929—1933 рр. світова фінансова криза пов'язана з надвиробництвом.

Диспропорція, що сформувалася впродовж двох останніх десятиліть між можливостями нарощування виробництва, що постійно зростають, і невідповідною йому базою споживання, обернулася неймовірним збільшенням обсягів "гарячих грошей".

Саме завдяки цьому нові індустріальні країни Південно-Східної Азії, створивши найбільш динамічний виробничий потенціал, могли впродовж тривалого часу абсорбувати у свої економіки стільки грошей, скільки це було необхідно з погляду потреб інвестиційного розвитку.

Це дало можливість цим країнам завантажити світові ринки дешевою товарною масою, яка за обсягами істотно перевищувала масштаби світового платоспроможного попиту.

І, по-третє, на нашу думку, найсуттєвіше полягає в тому, що світова фінансова криза з якихось причин вдарила насамперед по основних конкурентах США (мається на увазі Японія).

Наслідком кризи стало те, що й необхідно було очікувати: світ повернувся обличчям до Америки, куди почали стікатися зростаючі потоки світових фінансів.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >