< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Розірвання шлюбу за національним правом

У багатьох державах існує принцип свободи розлучення. Однак у тих, де на формування права вплинула католицька церква, розірвання шлюбу заборонено. Так, Конституція Ірландії забороняє приймати законодавство, яким дозволялося б розлучення. Воно не передбачене сімейним законодавством Аргентини, Колумбії. Порівняно недавно можливість розірвання шлюбу було надано в Італії (1970 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1981 р.).

Розірвання шлюбу означає припинення статусу, що був утворений шлюбом: сторони можуть вступати у новий шлюб; вони отримують право вибору самостійного місця проживання; жінка може обрати дошлюбне прізвище. Відбувається ліквідація правового режиму майна, встановленого шлюбом. Особа, що потребує матеріальної допомоги та на користь якої винесено відповідне рішення суду, має право на отримання такої допомоги. Окремим правовим системам відомі ще й нетрадиційні наслідки розірвання шлюбу, скажімо відшкодування майнової чи моральної шкоди на підставі деліктної відповідальності (ст. 234 Цивільного кодексу Франції).

Правові системи, які допускають розірвання шлюбу, можна поділити на дві групи, залежно від вирішення ними питання рівності чоловіка й дружини щодо ініціативи розірвання шлюбу. Так, в одних державах обоє з подружжя знаходяться в рівному становищі (більшість держав "сім'ї континентального права", в т. ч. й Україна), в інших - чоловік перебуває в привілейованому положенні (зокрема, держави із санкціонованою мусульманською релігією - Алжир, Йорданія, Сирія).

Розірвання шлюбу є одним зі способів його припинення (як і в разі смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим). Тривалий час розлучення трактувалось як санкція за винну поведінку одного з подружжя (приміром, у статтях 229-232 Цивільного кодексу Франції до 1975 р.). Однак з прийняттям нових законів про розлучення (у Великобританії, Франції, ФРН, деяких штатах США) розірвання шлюбу вважається наслідком розпаду шлюбу й сім'ї.

Часте застосування розлучення у правових системах викликало детальну регламентацію підстав для цього. Законодавство держави може передбачати єдину підставу розірвання шлюбу або декілька.

Підставою для розлучення, передбаченою у багатьох державах, є воля одного чи обох із подружжя. Так, у Швеції розлучення проводиться за наявності односторонньої заяви після 6 місяців - терміну, необхідного для зваження потреби в розлученні. Цей строк надається лише в тих випадках, коли у подружжя від шлюбу є неповнолітні діти (віком до 16 років). Але вказаний термін не застосовується навіть за наявності неповнолітніх дітей, якщо протягом двох років подружжя проживало окремо.

Фактичний розпад шлюбу є підставою для його розірвання у більшості держав. Часто його називають "непоправним" розпадом (ФРН, Великобританія, 11 штатів США, Австралія). До того ж в окремих державах це єдина підстава розірвання шлюбу. Свідченням розпаду шлюбу в правових системах можуть бути: тривале роздільне проживання подружжя; вагомі розбіжності в поглядах на життя між подружжям; зрада одного з них, після чого сумісне життя для іншої особи стає неможливим; жорстока поведінка одного з подружжя; зловживання алкоголем; залишення одним із подружжя сім'ї на тривалий час. Наприклад, у ФРН шлюб вважається таким, що розпався, якщо подружжя живе окремо протягом трьох років. Якщо ж обоє з подружжя дають згоду на розлучення, то шлюб вважається таким, що розпався, коли подружжя проживало окремо протягом одного року (статті 1565, 1566 Цивільного зводу Німеччини).

У Франції, крім розпаду сім'ї, шлюб може бути розірвано також унаслідок припинення спільного проживання: коли подружжя не проживає спільно протягом останніх шести років або коли один із подружжя протягом цього часу є психічно хворим і відновлення сімейного життя малоймовірне (статті 237-241 Цивільного кодексу Франції).

У державах "сім'ї загального права" підставами розірвання шлюбу вважаються: подружня зрада; залишення одного з подружжя на певний строк; жорстоке поводження чи аморальність; алкоголізм; душевна хвороба; тюремне ув'язнення на певний термін тощо. Особливістю англійської правової системи стосовно розірвання шлюбу є те, що заява про розлучення не може бути подана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло трьох років. Тільки у випадках, коли вимога про розлучення ґрунтується на виключній жорстокості та аморальності відповідача, суд може прийняти до розгляду позов про розлучення і до спливу трирічного терміну.

Спеціальним випадком припинення шлюбу у Великобританії є винесення рішення про це з огляду на презумпцію смерті одного з подружжя. Як зазначалося, англійському праву не відомий інститут оголошення особи померлою, безвісно відсутньою. Проте кожна особа, яка проживає у Великобританії, перебуває у шлюбі та має вагомі підстави вважати одного з подружжя померлим, може звернутися до суду з позовом про визнання його смерті й розірвання шлюбу. Презумпція смерті відсутнього одного з подружжя діє доти, доки не доведено інше, якщо минуло не менше семи років від початку відсутності одного з подружжя та якщо заявник не має підстав вважати його живим.

Особливістю отримання розлучення у США є встановлення законами штатів різного строку проживання на території штату, який є необхідним для отримання права на заявлення позову про розірвання шлюбу (від шести тижнів до двох років). Така розбіжність у строках, установлених законодавством різних штатів, привела до того, що особи, які прагнуть якнайшвидше розірвати шлюб, переселяються з одного штату в інший ("розлучення способом переселення").

У державах із мусульманською правовою системою розлучення проводиться за рішенням суду переважно з ініціативи чоловіка (повнолітнього, повністю дієздатного), і тільки іноді за взаємною згодою подружжя. Хоч останнім часом у Єгипті, Лівані, державах Південно-Східної Азії, де проживають мусульманські громади, право звертатися до суду за розлученням надано тільки дружині.

Підставами для звернення до суду в мусульманських державах є: хвороба чи фізичні вади подружжя; тривала (1-2 роки) відсутність чоловіка без достатніх підстав, що заподіює моральну шкоду дружині; конфлікт між подружжям чи заподіяння одним з них моральної шкоди іншому. Специфічними підставами для звернення до суду з вимогою про розлучення в окремих державах із мусульманською правовою системою може бути: укладення чоловіком нового шлюбу без дозволу суду; нездатність чоловіка належно утримувати всіх дружин (Ємен).

Особливістю припинення шлюбу за ініціативою чоловіка є його право тричі давати розлучення дружині. Причому перші два розлучення можуть не припиняти шлюбних відносин, якщо протягом певного терміну чоловік повертає дружину. Але якщо навіть за перших двох розлучень сплив цей строк і шлюб припинено, подружжя має право знов узяти шлюб між собою, не поновлюючи шлюбного договору. Третє розлучення остаточно припиняє шлюб у його правовому розумінні.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою осіб у мусульманських правових системах може відбуватись у договірній формі. Суттєвою умовою такого договору є матеріальне відшкодування дружиною чоловікові грошової суми, яка еквівалентна вартості шлюбного подарунка чоловіка.

Правовим системам сучасності відомим є інститут сепарації, тобто окремого (роздільного) проживання подружжя, запозичений з католицького церковного права. Він застосовувався у тих випадках, коли чоловік чи дружина не хотіли остаточно розривати подружні відносини. Нині інститут сепарації порівняно рідко використовується як у державах "сім'ї континентального права" (статті 296-305 Цивільного кодексу Франції), так і в країнах "сім'ї загального права". Найчастіше це - проміжна ланка для розлучення. Для встановлення окремого проживання подружжя суд бере за основу підстави, що передбачені правовою системою для розлучення.

Правовими наслідками встановлення окремого проживання є: по-перше, збереження деяких обов'язків, що випливають із шлюбу, зокрема обов'язку взаємної матеріальної підтримки (навіть на користь винної сторони) та обов'язку подружньої вірності. Водночас подружжя отримує право окремого проживання. Відбувається поділ майна. Чоловік зобов'язаний повернути дружині її власність. По-друге, після спливу встановленого строку окремого проживання подружжя суд повинен, за заявою одного з них, розпочати процес про розлучення.

Окреме проживання подружжя може бути встановлено угодою сторін. Укладення таких угод притаманне правовим системам "сім'ї загального права". У такій угоді подружжя може передбачити: умови поділу майна; обов'язок одного з батьків утримувати й виховувати дітей.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. запроваджує в Україні інститут сепарації. Режим окремого проживання може встановлюватися рішенням суду за заявою подружжя або позовом одного з них у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно (ч. 1 ст. 119). Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ч. 2 ст. 119). Встановлення режиму окремого проживання подружжя не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлено Сімейному кодексі України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлено шлюбним договором (ч. 1 ст. 120). Норми Кодексу встановлюють, що у разі застосування до осіб інституту сепарації: 1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її (ч. 2 ст. 120).

Із вказаного випливає висновок: якщо "буква" і "дух" законодавства іноземних держав свідчать про встановлення інституту сепарації з метою подальшого розірвання шлюбу, то цього аж ніяк не можна стверджувати стосовно наведених норм законодавства України. Адже вимоги ч. 1 ст. 120 явно суперечать нормам, викладеним у п. 2 ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу України. Навряд чи сприятиме збереженню сім'ї саме припущення законодавця стосовно народження дитини дружиною, батьком якої не є чоловік цієї жінки, після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання. Зрештою, інститут сепарації передбачено переважно законодавством економічно високорозвинених держав. Саме в цих державах можна досягти реального проживання осіб окремо. В Україні, де житлову проблему не вирішено, встановлення режиму окремого проживання часто є нереальним.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >