< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Витрати виробництва і прибуток

  • 12.1. Витрати виробництва, їхня суть і види. Собівартість продукції, її структура і шляхи зниження.
  • 12.2. Прибуток як економічна категорія. Маса і норма прибутку.
  • 12.3. Аналіз фінансових результатів діяльності підприємств України.

Витрати виробництва, їхня суть і види. Собівартість продукції, її структура і шляхи зниження

У процесі господарської і фінансової діяльності власники авансованого капіталу здійснюють виробництво з метою отримання прибутку, величина якого залежить від величини витрат виробництва.

В умовах капіталістичного (підприємницького) товарного виробництв, витрати виробництва визначаються як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками і можуть по-різному розподілятися між суб'єктами економічних відносин. Тому в сучасній економічній науці немає і єдиного підходу до методів визначення витрат і результатів виробництв.

За Марксовою методологією, витрати виробництв (сукупні витрати живої та уречевленої праці) складаються з витрат суспільства і витрат підприємства.

Витрати суспільства - це сукупність матеріальних витрат уречевленої та живої праці, яка відображає вартість виробництва того чи іншого продукту для суспільства (рис. 12.1).

Суспільні витрати утворюють вартість товару. Структурними елементами вартості виробленого на основі найманої праці товару (да) є вартість спожитого постійного капіталу (С), вартість необхідного та додаткового продукту, які набувають форму відповідно змінного капіталу (V) та додаткової вартості (т). Звідси 1У=С+У+ т. Вартість товару показує, що дійсними (повними) витратами цього виробництва для суспільства є витрати праці.

Однак те, у що обходиться виробництво товару для суспільства, не тотожне тому, чого коштує його виробництво підприємцю-капіталісту.

Для нього виробництво товару визначається не витратами праці, а витратами капіталу - грошовими витратами на придбання засобів виробництва і робочої сили, які в процесі виробництва функціонують як постійний та змінний капітал. Якщо позначити капіталістичні витрати виробництва через К, то K=C+V, тобто вони дорівнюють сумі вартості постійного і змінного капіталу, витраченого на виробництво товару.

Отже, капіталістичні витрати виробництва менші за дійсні на величину додаткової вартості, яку створює додаткова праця найманих працівників і яку безкоштовно привласнює підприємець-капіталіст. У практиці господарювання країн СНД в період переходу до ринкової економіки витрати виробництва підприємств, виражені у вартісній формі, мають назву собівартості продукції.

Залежно від функціонального призначення собівартість у господарській практиці поділяється на: розрахункову, фактичну, виробничу і комерційну (рис. 12.2).

Розрахункова собівартість відображає затрати, що очікуються у періоді, на який розробляється виробнича програма.

Фактична собівартість відображає дійсний рівень затрат, що склався за підсумковий період.

Виробнича собівартість складається із затрат на виготовлення товару і затрат на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів тощо.

Комерційна собівартість включає виробничу собівартість і затрати, пов'язані з реалізацією.

Перелічені види собівартості на різних підприємствах, які виготовляють однотипний товар, неоднакові. У цьому зв'язку виділяють собівартість індивідуальну та суспільну.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати на виготовлення продукції, що склались у кожного конкретного товаровиробника.

Суспільна собівартість - це узагальнена середньозважена індивідуальна собівартість для певного виробу на різних підприємствах, яка визнана споживачами. На основі суспільної собівартості встановлюють ціни на товари однієї галузі. Наприклад, якщо собівартість індивідуальна дорівнюватиме собівартості суспільній, то підприємство матиме прибуток, а якщо менше, то отримає додатковий прибуток.

Приклад. Ц опт. = с/в + р; 100 = 80 с + 20 р; 100 = 70 інд + 20р + 10 А р.

Враховуючи визначені обставини, товаровиробник завжди спрямовує свої зусилля на зниження собівартості.

Основні шляхи зниження собівартості:

  • - підвищення продуктивності праці на основі механізації і автоматизації виробництва;
  • - застосування прогресивних технологій;
  • - спеціалізація і кооперація виробництва;
  • - удосконалення структури і управління виробництвом;
  • - раціональне розміщення виробництва;
  • - підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування;
  • - зниження витрат на сировину, матеріали, паливо та електроенергію.

Пошук і виявлення цих та інших шляхів зниження собівартості дає змогу здійснити структура собівартості. На практиці структуру собівартості розглядують у двох площинах:

  • 1) за елементами затрат;
  • 2) за статтями калькуляції.

Структура собівартості за елементами затрат характеризує загальний економічний стан підприємства, висвітлює джерела перевитрат або економії, а також виявляє загальні потреби підприємства в матеріальних, трудових і фінансових ресурсах. Вона визначається у розрахунку на повний обсяг виробництва. Витрати, що становлять собівартість продукції (робіт, послуг), групуються відповідно до їх економічного складу за такими показниками і в середньому становлять (%):

  • o витрати на сировину. матеріали, паливо, енергію - 70-75;
  • o витрати на оплату праці - 10-15;
  • o відрахування на соціальні потреби - 2-3;
  • o витрати на амортизацію основних фондів - 6-8;
  • o інші витрати - 3-4.

Вони постійно змінюються і в різних галузях економіки будуть різними, виходячи зі специфіки виробництва.

За допомогою собівартості за статтями калькуляції обчислюється собівартість одиниці продукції. Калькуляція потрібна для обґрунтування цін на вироби; обчислення рентабельності виробництва; аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах; визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів.

У кінцевому підсумку калькуляція є документом, у якому представлені всі витрати на виробництво і реалізацію одиниці конкретного виду продукції у вигляді витратних статей. (Наприклад, стаття калькуляційних витрат сировини і матеріалів містить: витрати на сировину; витрати на основні матеріали; витрати на допоміжні матеріали; плата за транспортування; плата за вантажно-розвантажувальні роботи тощо.)

Поняття витрат у неокласичній економічній теорії грунтується на загальній ідеї обмеженості ресурсів і можливості альтернативного їх використання.

У зв'язку з цим представники концепції альтернативної вартості дійсні витрати поділяють на зовнішні та внутрішні (див. рис. 12.1).

Зовнішні (явні) витрати - витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання трудових та транспортних послуг тощо). Зовнішні витрати іноді ще називають бухгалтерськими.

Внутрішні (неявні) витрати - витрати фірми на використання власних (неопла-чуваних) ресурсів.

Неявні витрати включають недоотримані підприємством доходи при найвигідні-шому альтернативному застосуванні власних ресурсів.

Усі чинники виробництва, незалежно від того, купуються вони на ринку чи є власністю підприємств, належать до економічних витрат виробництва.

Економісти розрізняють також постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні витрати.

Постійні витрати - витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати тоді, коли вона нічого не виготовляє (витрати на експлуатацію будівель, споруд, обладнання, орендна плата, відсотки за кредит, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону об'єктів тощо).

Змінні витрати - витрати, величина яких змінюються залежно від зміни обсягів виробництва (заробітна плата робітників, витрати на придбання сировини, матеріалів, електроенергії для виробничих цілей).

Валові (загальні) витрати - витрати є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.

Розмежування постійних і змінних витрат передбачає виділення коротко- та довгострокового періодів виробничого циклів.

Короткостроковий період - проміжок часу, протягом якого фірма не в змозі радикально змінити свою виробничу програму й обсяг випуску вимірюється лише за рахунок коливання змінних витрат при незмінному стані постійних.

Довгостроковий період - проміжок часу, протягом якого фірма має змогу перебудовувати виробництво і впливати на величину випуску, змінюючи не тільки перемінні, а й постійні витрати. Отже, існує досить стала залежність між витратами фірми й отриманими результатами (обсягами випуску), що проявляється по-різному для різних періодів.

У короткостроковому періоді зміна якого-небудь елемента змінних витрат має своїм наслідком відповідну зміну в тому самому напрямі загального фізичного обсягу випуску продукту. Якщо при виробництві велосипедів фірма збільшуватиме кількість зайнятих робітників, то внаслідок цього підвищаться денні норми випуску продуктів.

У разі відсутності робітників випуск дорівнюватиме нулю. Один працівник також не зможе забезпечити протягом дня випуску хоча б одного велосипеда, але двоє зможуть це зробити. Збільшення кількості робітників до трьох створить можливість випускати три велосипеди, а залучення четвертого збільшить випуск до 7 одиниць на день. Залучення п'ятого, шостого і сьомого робітників доводить випуск до максимуму - 13 штук на день, після чого подальше зростання стає неможливим через вичерпання можливостей устаткування, і восьмий робітник уже не додає до обсягу випуску нічого (табл. 12.1).


Таблиця 12.1

Результати виробництва з одним змінним фактором

Витрати, кількість

робітників

Загальний випуск фізичних одиниць на день (велосипеди)

Граничний

продукт

0

0

-

1

0

0

2

1

1

3

3

2

4

7

4

5

10

3

6

12

2

7

13

1

8

13

0

Як можна переконатися з наведених даних, зростання перелічених витрат збільшує обсяг випуску, але темп такого збільшення не постійний. Залучення кожного додаткового робітника дає різну віддачу у вигляді зростання продуктивності. Перехід від використання одного робітника до двох дає збільшення продуктивності на одиницю, а від трьох до чотирьох - на чотири одиниці, після чого залучення кожного наступного робітника призводить до зменшення віддачі. Такий процес відбиває динаміку граничного продукту, що показує зміну випуску залежно від залучення кожної додаткової одиниці.

Динаміка показника граничного продукту свідчить про те, що існує певна межа, за якою віддача від збільшення якого-небудь певного елемента витрат починає зменшуватися. У цьому проявляє відображення закон спадної віддачі (закон граничної продуктивності).

У зв'язку з цим виникає досить впевнений висновок: підприємцю важливо правильно оцінювати межі ефективного розширення виробництва. Вибір його реальних масштабів як у короткостроковому, так і в довгостроковому періоді визначається можливостями мінімізувати витрати і максимізувати економічний прибуток.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >