Джерела формування цілей, засад та засобів зовнішньої політики України

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, повинна була творити самостійну зовнішню політику. Втілення її у життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку. Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала вагомим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-культурного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально.

У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна - рівноправний учасник міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах.

У цьому історичному документі Україну проголошено суб'єктом міжнародного права та рівноправним учасником міжнародного спілкування, вперше заявлено про намір брати безпосередню участь у міжнародних справах, загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Розвиваючи положення цього документа, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України, остаточно утвердивши принцип зовнішньополітичної самостійності.

Отже, Декларація проголосила невід'ємне право української нації на економічну самостійність, екологічну безпеку тощо.

Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для заснування незалежної Української держави, а відтак - і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р.

Передусім було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсінського Заключного акта і Паризької хартії та підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу, членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань.

Одним із важливих завдань зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства із роззброєння. У виступі Л. Кравчук наголошував: позиція українського керівництва полягає в тому, що процес зниження рівня військових потенціалів повинен стати всеосяжним, тобто охоплювати всі види зброї, всі регіони, всі країни світу. Україна виявила бажання стати безпосереднім учасником переговорного процесу про роззброєння. На особливу увагу, безумовно, заслуговує проблема ліквідації ядерної зброї. Взявши на себе 1990 р. зобов'язання дотримуватися трьох неядерних принципів (не приймати, не виготовляти і не набувати ядерної зброї), Україна висловила намір приєднатися до Договору про її нерозповсюдження як без'ядерна держава. Це прагнення цілком відповідало міжнародним зусиллям, спрямованим на обмеження та ліквідацію ядерної зброї у світі. Водночас практичні кроки щодо його реалізації сприяли зміцненню довіри між державами і позитивно впливали на всю міжнародну атмосферу.

У виступі глави української делегації було звернено увагу членів ООН на необхідність об'єднати зусилля для розв'язання регіональних конфліктів і заявлено про прагнення України взяти активну участь у пошуках шляхів їхнього мирного врегулювання.

Вагоме значення для формування зовнішньополітичної концепції мала також підтримка Україною, висловлена на сесії, принципу деідеологізації міжнародних відносин та ідеї стосовно закріплення універсального уявлення про права людини і вироблення механізмів їх забезпечення. Загалом діяльність делегації України засвідчила зрілість її зовнішньополітичних позицій і стала гідним внеском у розвиток міжнародної співпраці.

Основні принципи української зовнішньої політики отримали підтвердження у Зверненні "До парламентів і народів світу", прийнятому Верховною Радою 5 грудня 1991 р. У ньому зазначалося: Україна спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України ґрунтуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Подальший розвиток і конкретизація зовнішньоекономічної концепції України були тісно пов'язані зі ситуацією, яка склалася після розпаду СРСР, і необхідністю вироблення нових взаємовідносин з колишніми союзними республіками. Величезного значення набули проблеми розподілу колишньої загальносоюзної власності, стабільності державних кордонів, питання ядерної зброї, пошуку нових форм організації економічної, політичної та культурної співпраці та ін.

З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України, особливо велике значення мав документ "Про Основні напрями зовнішньої політики України", схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р. Він визначив головні національні інтереси України, завдання і принципові засади її зовнішньополітичної діяльності. У прийнятому Верховною Радою документі зазначено, що з огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна має всі можливості стати впливовою світовою державою, виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі. Україна спрямовує зовнішньополітичну діяльність на співробітництво, зокрема для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри й поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. У цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.

В "Основних напрямах зовнішньої політики України" акцентовано на тому, що, зважаючи на особливості історичного розвитку і специфіку геополітичного та геоекономічного положення України, домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські. Вони визначені в документі як зв'язки "особливого партнерства", оскільки від їхнього спрямування значно залежатиме прогресивний демократичний розвиток і України, і Російської Федерації, стабільність у всьому світі.

За документом, розбудова зв'язків із західноєвропейськими державами створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних контактів України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, здійснення ринкових реформ і оздоровлення національної економіки. Така співпраця стане надійним підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах, майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають відносини зі Сполученими Штатами Америки.

Близькі географічно, держави разом із деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європи. У документі зауважено, що Україна розвиватиме з ними повномасштабні дружні відносини. Така співпраця розширюватиме смугу стабільності й миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків із Центральною, Північно-Східною і Південно-Східною Європою. Розгалужені та стабільні зв'язки України з географічно близькими державами становлять необхідну умову повноцінного інтегрування України до сім'ї європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві.

Україна розвиватиме також двосторонні відносини з азійськими, латиноамериканськими державами, країнами Азійсько-Тихо-океанського регіону. Окреслюючи основні напрями регіонального співробітництва України в Європі, документ перелічує такі пріоритети у цій галузі: діяльність у межах НБСЄ, участь у Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів із Радою Європи й іншими європейськими структурами.

Україна розвиватиме зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямах, зокрема у Чорноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме широкі контакти на Середземноморському напрямі, дотримуватиметься курсу на співробітництво в межах центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підтримувати тісні контакти з Вишеградською групою, Північною радою і Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво в межах Карпатського єврорегіону.

Україна як одна зі засновниць СНД розвиває співпрацю з її державами-учасницями відповідно до положень Угоди про СНД із застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України. Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяти розв'язанню проблем, котрі постали після розпаду Союзу PCP.

Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності й взаємовигоди. Вона відстоюватиме позицію збалансованої господарської діяльності в межах СНД як необхідного етапу на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в межах СНД, Україна зважає на те, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які сприяли б якнайшвидшому входженню України й інших зацікавлених країн СНД до європейської та світової економічної системи.

Було також визначено основні сфери діяльності України в ООН і універсальних міжнародних організаціях. Йшлося про необхідність підвищення ефективності, рентабельності участі України в ООН та інших міжнародних організаціях, спрямування зусиль на активізацію діяльності в структурах, здатних забезпечити мир і порядок у світі, реально сприяти розв'язанню соціально-економічних проблем України. Першочергове значення Україна надавала миротворчій діяльності органів ООН, спрямованій на відвернення й урегулювання конфліктів.

Пріоритетними функціями зовнішньої політики України документ визначав: гарантування національної безпеки; створення умов для функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні та розвиток її національної культури й освіти; участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності; контакти з українською діаспорою; інформаційну функцію.

В "Основних напрямах зовнішньої політики України" значна увага приділена власне механізмові здійснення зовнішньої політики. Чітко зазначено: держава повинна мати механізм правового, фінансового та кадрового забезпечення для здійснення зовнішньої політики. Щоби реалізовувати зовнішньополітичну діяльність, створювалася внутрішньодержавна правова база. У1992 р. затверджено Положення "Про дипломатичне представництво за кордоном", розроблено правові кредити, за котрими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України.

Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, що повинні були найефективніше забезпечити національні інтереси України, стало відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед у п'яти державах "великої сімки", в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі Міністерства закордонних справ України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ.

Визначальним документом і джерелом формування та розвитку зовнішньополітичної діяльності України є Конституція, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Основний Закон закріпив головні параметри суверенної, незалежної, демократичної України, територія якої є цілісною і недоторканною, чинність міжнародних договорів України, єдине громадянство і державність української мови. У Конституції України йдеться також про основні завдання зовнішньої політики держави, покликаної забезпечити національні інтереси і безпеку через мирне і взаємовигідне співробітництво з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами міжнародного права.

З-поміж документів державної ваги, котрі визначають засади національної безпеки України у зовнішньополітичному вимірі, - Закон України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 р., який окреслює основні пріоритети зовнішньої політики: захист прав і свобод особи та громадянина Української держави; запобігання втручанню у внутрішні справи України й відвернення посягань на її суверенітет і територіальну цілісність інших держав; створення сприятливих умов для прогресивного економічного та соціального розвитку України; захист національних інтересів України за межами України; інтеграція України до європейського політичного, економічного, правового простору і до євроатлантичного безпекового простору.

Для реалізації завдань національної безпеки виокремлюються конкретні зовнішньополітичні цілі: оновлення зовнішньої політики та політики у галузі безпеки з метою відображення мети України щодо повної євроатлантичної інтеграції; реформування державних органів у сфері національної безпеки й оборони, яке відображало б євроатлантичну політику України; забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки; набуття членства у ЄС й Організації Північноатлантичного договору за збереження добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами СНД, а також іншими державами; адаптація законодавства України до законодавства ЄС; продовження і розширення участі у відповідних операціях з підтримання миру; утвердження України як ключового донора регіональної стабільності та безпеки, у тому числі збільшення внеску України до міжнародного співробітництва з урегулювання конфліктів та підтримання миру; сприяння усуненню конфліктів, насамперед у регіонах, котрі межують з Україною; участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки; участь у заходах, спрямованих на боротьбу з міжнародними організованими злочинними угрупованнями та міжнародним тероризмом; протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового ураження і засобів її доставки; повне дотримання міжнародних зобов'язань з контролю над озброєннями; подальший розвиток цивільно-військових відносин і под.

Верховна Рада України прийняла 29 червня 2004 р. новий Закон України "Про міжнародні договори України". У преамбулі документа йдеться про те, що Закон установлює порядок укладання, виконання й денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики, закріплених у Конституції України.

У червні 2010 р. Комітет з економічних реформ при Президентові України представив Програму економічних реформ на 2010- 2014 рр., яка, зокрема, визначає напрями зовнішньоекономічної політики країни. У ній чітко окреслені проблеми, що заважають успішній інтеграції України у світовий економічний простір. Серед головних - відсутність цілісної зовнішньоекономічної державної політики, побудованої на основі стратегічних пріоритетів розвитку економіки, недосконалість механізмів координування зовнішньоекономічного співробітництва. Водночас намічені цілі, завдання й етапи здійснення реформ, спрямовані на вироблення цілісної та збалансованої зовнішньоекономічної політики. На жаль, ця Програма створює ризики закріплення України на низькотехнологічних ринках. Так, серед напрямів торговельно-економічного співробітництва визначені загалом традиційні для України партнери - ЄС, країни СНД і РФ, але акцентується на двох останніх. Унаслідок цього може залишитися на другому плані розвиток економічного співробітництва зі світовими та регіональними лідерами для забезпечення імпорту інноваційних технологій, припливу інвестицій, модернізації національної економіки (Індія, Китай, Південна Корея, Японія, Бразилія та ін.).

Верховна Рада 1 червня 2010 р. ухвалила Закон "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про дипломатичну службу", котрі мають комплексний характер і відкривають можливості вдосконалення діяльності дипломатичного відомства. Визначені статус та завдання посольств за кордоном і представництв МЗС на території України, внесені доповнення щодо спеціальних дипломатичних місій. Закон чітко встановлює статус і порядок присвоєння дипломатичних рангів, порядок проходження дипломатичної служби, порядок призначення Надзвичайних і Повноважних Послів. Ще 8 квітня цього ж року підписано Указ Президента "Про деякі питання представництва економічних інтересів України за кордоном". Указ передбачає ліквідацію торговельно-економічних місій (ТЕМ) і доручив МЗС забезпечити утворення у складі дипломатичних представництв України за кордоном відділів з економічних питань у межах визначеної в установленому порядку граничної чисельності працівників. Такий крок зумовлювався тим, що система ТЕМ не була ефективною: зберігалися певні "рудименти" радянської дипломатії, кадрові призначення часто мали кон'юнктурний, непрозорий характер, недостатнім був фаховий рівень співробітників, діяльність ТЕМ не повністю сприяла економізації зовнішньої політики держави, ефективному просуванню інтересів українських товаровиробників на світові ринки. Ускладнювало діяльність ТЕМ подвійне підпорядкування - МЗС і Міністерству економіки. Однак Указ спрямований не на комплексне реформування зовнішньоекономічної діяльності, а радше на механічне перепідпорядкування економічних структур, що, по суті, консервує ситуацію.

Президент України 1 липня 2010 р. підписав Закон "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України". Згідно з основними пунктами документа, Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співпрацювати з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур.

Основні засади зовнішньої політики відповідно до цього документа такі:

• - гарантування національних інтересів і безпеки України через підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
• - забезпечення дипломатичними й іншими засобами та методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету, територіальної цілісності й непорушності Державного кордону України, її політичних, економічних, енергетичних і інших інтересів;
• - використання міжнародного потенціалу для утвердження та розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, її сталого економічного розвитку;
• - формування сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців, а також етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України всіх національностей;
• - утвердження провідного місця України в системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави;
• - сприяння міжнародному миру та безпеці у світі, участь у всеосяжному політичному діалозі для підвищення взаємної довіри держав, подолання традиційних і нових загроз безпеці;
• - дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть нашої держави у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору й іншими військово-політичними блоками з усіх питань, котрі становлять взаємний інтерес;
• - підтримка зміцнення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах, забезпечення додержання та виконання чинних, вироблення нових принципів і норм міжнародного права;
• - запобігання конфліктам у регіонах, які межують з Україною, та врегулювання наявних конфліктів;
• - гарантування захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
• - створення вигідних умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, котрі проживають за межами України, підтримання з ними сталих зв'язків;
• - забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС;
• - підтримка розвитку торговельно-економічної, науково-технічної та інвестиційної співпраці України з іноземними державами на засадах взаємної вигоди;
• - забезпечення з метою повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу інтеграції економіки України у світову економічну систему;
• - розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку;
• - підтримка інтеграції України у світовий інформаційний простір.

Отже, охарактеризовані документи та закони, які формують основні засади зовнішньополітичної діяльності України, засвідчують, що у сучасному світі міць і безпека держави визначається не кількістю зброї, а показниками економічного розвитку, життєвого рівня громадян, здатністю країни створити їм найсприятливіші умови для реалізації своїх можливостей, рівнем освіти й досягненнями в галузі науки та культури.