< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ

В язичницький період у наших предків було по декілька дружин і наложниць. В "Іпатіївському літопису" надана характеристика шлюбних стосунків Великого князя Київського Володимира Святославича (980-1054): "І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він такий жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жінок і наложниць триста... У Володимира наложниць було триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті - на Берестовим". Крім наложниць, великий князь мав ще сім дружин.

Жінки добувалися різними способами: насильним викраденням, викраденням зі згоди викраденої, покупкою нареченої. Прийняття християнства внесло суттєві зміни в шлюбно-сімейні відносини в порівнянні з часами язичництва.

Викрадання дівчат почало переслідуватись і законом, і церквою. За церковним статутом Ярослава Мудрого "...а ті, хто вкраде дівку, по гривні срібла єпископу".

Статут Ярослава карає дружину, яка б'є свого чоловіка, але вчинки чоловіка по відношенню до дружини обходять мовчанкою. На батьків покладалася відповідальність - цнотливість доньки.

З хрещенням Русі 988 р. почали складатися норми шлюбного права, які включали в себе і певні весільні ритуали.

Заручини. За звичаєм, заручини проходили з пригощанням, їли пиріг-коровай, кашу, сир. Розрізання сиру закріплювало заручини, а відмова нареченого від нареченої після цієї процедури вважалася образою честі жінки, і каралася штрафом "..,за сир - гривну, а сором - три гривні".

Шлюбний зговір. Батьки домовлялися про розміри посагу і дня весілля. В XIII ст. згода сторін на шлюб стала фіксуватися в шлюбному договорі або ряді, складанням якого після зговору займалися свати або родичі.

Церковні заручини. Вони закріпляли зобов'язання одружуватися на дівчині. Навіть якщо заручену "некто прельстит и осквернит"), одружуватися з нею закон наказує зарученому жениху. Заручини підтверджувалися грамотою.

Церковне вінчання. Вінчання відбувалося зазвичай між Різдвом і Хрещенням. Вінчати міг будь-який священнослужитель не монах. Після надівання обручок (золотої - чоловікам, залізної - жінкам) священик благословляв шлюб. Кількість шлюбів обмежувалася двома, у виключних випадках (смерть другого чоловіка, відсутність дітей від першого і другого шлюбу) дозволявся третій шлюб. Заборонявся шлюб між близькими родичами до шостого "коліна".

На Русі нареченій відвіку надягали обручку на праву руку, а вдови носили її на лівій.

Збереження цнотливості до шлюбу не розглядалося як умова для його заключения. Цнотливості (незайманості) церковний закон вимагав тільки від майбутніх дружин священиків і дяків, а з інших предписував брати штраф в тому випадку, якщо "заміж пішла нечиста". Церква формувала уяву про мораль і порядність в подружньому житті. Засуджувалися сексуальні зв'язки поза шлюбом і збочення традиційної сексуальності. Спілкування жінки поза домом з чоловіками, які не були її родичами або членами родини, також засуджувалося церквою.

Головним приводом для розірвання шлюбу вважалося прелюбодіяння. Але воно по-різному визначалося для кожного із подружжя. Чоловік визнавався зробившим прелюбодіяння лише в тому випадку, якщо мав на стороні не тільки коханку, але й дітей від неї (позашлюбні діти було досить частим явищем). Жінка вважалася такою, що вчинила прелюбодіяння, вже тоді, коли вступала в зв'язок зі стороннім чоловіком (насилля зрадою не вважалося). Дозволялось і наказания за прелюбодіяння.

Жінки спочатку не мали права на розлучення з причини зради чоловіка. Винний чоловік наказувався роком єпитимії (церковне покарання) і грошовим штрафом. Чоловік, дізнавшись про зраду, не тільки міг, але і зобов'язаний був розірвати шлюб. В протилежному випадку він повинен був нести особливе покарання, а якщо це був священнослужитель, то він позбавлявся сану. Правами на розлучення з фізіологічних причин (якщо немає дітей) володіли рівною мірою обоє.

Існували й особливі причини для розлучення (прийняття чернецтва чоловіком або дружиною зі згоди обох; під приводом "порчі дружини", бездоказанного звинувачення в "злому ділі", якщо "чоловік не лазить на дружину" (імпотенція), жінка пропавшого на війні чоловіка могла знову вийти заміж через три роки.

За самовільне залишення дружини з чоловіка брався штраф на користь церкви і ще один - на користь дружини як компенсація за "сором" (моральний збиток).

Згідно з православною концепцією, найбільшим благом для родини були діти. Ідеалом заміжньої жінки були багатодітна мати.

Суворі покарання застосовувалися за дітовбивство, спроби оминути вагітності або перервати її.

Покарання, прирівнюване до кари за дітовбивство, чекало й не чоловіка "аце он риняся пьян на свою жену, вередит в ней дете".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >