< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Стародавній Єгипет

Шість тисячоліть тому в родючій долині Нілу виникли державні утворення, об'єднані у IV — на початку ІІІ тис. до н. е. в єдину державу. На характер буття і культуру Єгипту вплинули природна територіальна замкненість (оточеність морем, порогами Нілу, Аравійською та Лівійською пустелями): в культурі протягом тисячоліть панує незмінний канон і релігійна традиція.

Ще з родоплемінного культу предків розвинулося вшанування померлих, духи яких нібито охороняють своїх близьких. Культ тварин і птахів пояснюється стійкістю традицій тотемізму в умовах сільської общини. Тварин певного виду (наприклад кішок) вважали втіленням божеств, тримали їх у храмах і поклонялися їм. Поступово божества місцевих общин об'єднувались у "сім'ї" і різні пантеони. У П тис. до н. е. "царем богів" став Амон-Ра — бог міста Фів, візиром богів — Тот, боа міста Шатуна. Фараон вважався сином бога, а у ставленні до нього залишилося чимало рис культу племінного вождя, царя, якого вважали магічним уособленням сил природи та їх розпорядником. Отже, добробут і життєва сила всіх єгиптян залежали від стану здоров'я і благополуччя царя. Велике значення мало жрецтво. Храми, що володіли великими багатствами (землі, раби, худоба та ін.), стали могутньою політичною та економічною силою, центром розвитку релігійно-філософських учень, науки, освіти. Класичними взірцями релігійно філософської думки є вчення Аменхотепа IV (Ехнатона) й особливо вчення міста Мемфіса, згідно з яким світ був створений богом Пта "словом і думкою", що відіграло падалі значну роль у розвитку вчення давніх греків про логос як усезагальну розумну основу світу, вічну божественну силу, творче й організаційне начало.

У давньоєгипетській міфології та релігії посмертна доля людських душ вирішується на суді бота Осіріса, де вони мають довести свою непричетність до скоєння 42 гріхів (у тому числі повстання проти царя). На суді нібито на одній шальці терезів зважувалося серце небіжчика, а на другій знаходилося зображення Істини. Засуджені душі поглинало чудовисько, а виправдані йшли па лани блаженства. Культ Осіріса як бога сил природи, що вмирають і воскресають, і царя загробного світу був вельми поширений в Єгипті, однак ідеї про загробну відплату чи винагороду не набули такого значення, як у світових релігіях. Незважаючи на глибоку релігійність давніх єгиптян, уже в "Пісні арфіста" (XXII ст. до н. е.) виражається сумнів щодо потойбічного світу: адже ніхто но приходить звідти, щоб розповісти про перебування там. У греко-римський період культи єгипетських богів (особливо Ісіди — дружини Осіріса) поширилися й в інші країни. Давньоєгипетська міфологія та релігія мали вплив на формування християнської іконографії (канон фаюмського портрета), обрядовості (наприклад, у пасхальних обрядах).

Уже на III тис. до н. е. єгипетська культура не тільки набула неповторного образу, а й надзвичайно підвелася з-поміж рідних їй культур сусідніх африканських народів. Вирішальну роль у її формуванні відіграли міфологічно-релігійні уявлення, заупокійний культ і обожнення фараона. Свою цивілізацію єгиптяни із самого початку вважали створеною богами. Існування держави вони не уявляли без Маат — божественного порядку та істини. Боги-творці знищили первісний хаос, і в створеному ними людському суспільстві стали гарантами всезагальної гармонії. Подібно до богів цар мав прагнути "утвердити;мМаат на місці безладдя" ("Тексти пірамід"). За у покійний культ був зумовлений роздумами над кінечністю людського життя, яка не властива природі, що вмирає та воскресає щорічно. Цей культ відобразив жагуче бажання зупинити, перемогти смерть, заперечити Ті торжество, що й стало чи не головною темою мистецтва. На папірусах Середнього і Нового царств записані легенди і перекази про царів, гімни богам і обожненим царям, а також релігійні збірники: "Тексти пірамід" (тексти заупокійних царських ритуалів, вирізьблені на внутрішніх стінах пірамід в XXVI—XIII ст. до н. е.); "Тексти саркофагів" епохи Середнього царства (XXI—XVIII ст. до н. е.) та "Книга мертвих". Було створено низку поетичних творів: "Пісня арфіста", "Бесіда розчарованого зі своєю душею" та ін. Єгипет як батьківщина дидактики і месіанських творів, колиска байки, казки, любовної лірики живив літературу сусідніх народів. Європа зобов'язана Єгипту алфавітним письмом, яке через фінікійське (вини-, кло під впливом єгипетського письма) визначило європейську письмову систему.

Архітектура давньоєгипетської піраміди за основу брала архетип "світової гори". Ще в епоху Давнього царства були створені гробниці — споруди, пов'язані із; заупокійним культом, а також з ідеєю сильної непохитної влади та мізерності, нікчемності людини в холодному, жорстокому світі. Вони були різних типів: прямокутні (мастаба) та піраміди, спочатку ступінчасті, а п<Я тім класичної форми. Відомим пірамідам у Гізі (Хеопса, Хефрена, Мікеріна) властиві величність, монументальність, лаконізм, геометричність. З ними пов'язані колони рослинної та інших форм, обеліск, сфінкс. Особливого розмаху набуло спорудження храмів-пірамід (в основі яких лежить трикутник — фігура, що уособлює непохитну, жорстоку і сильну владу фараона) у період Нового царства: храми в Карнаці та Луксорі з колонними залами та монументальними статуями Рамсеса II. Обабіч шляху ставили фігури сфінксів, левів з обличчям фараона, між лапами яких розміщували фігурку людини. Гіпостильний (колонний) зал храму з його папірусо- або лотосоподібними колонами створював образ фантастичного кам'яного лісу, священного гаю. Світ небесний відтворювала декорована золотими зорями на синьому тлі стеля. Серед велетенських колон гіпостильного залу людина відчувала себе загубленою у грандіозному просторі суворої та холодної світобудови.

Заупокійний культ вплинув також на вибір тем, образів і художньої мови скульптури та живопису. Людина в давньоєгипетському портреті звільнена від усього скороминущого, нетривалого, миттєвого — від часу. Оскільки ритуальні статуї були двійниками померлого (щоб мати змогу повернутися), скульптори намагалися передати схожість з оригіналом. Твір мистецтва був безпосереднім продовженням життя, він дарував безсмертя, вічність. У жодній з інших культур протест проти смерті не мав такого пристрасного і яскравого вираження. Художні погляди втілились у суворі канони умовного розпластування фігури на площині: голова та ноги — в профіль, плечі та очі (око) — в анфас.

Тільки релігійні реформи фараона Ехнатона (близько 1400 р. до н. е.) повернули мистецтво до "внутрішньої" людини, її земних почуттів, тривог, роздумів, земної краси (портрети Ехнатона та Нефертіті, вишукані рельєфи — "Плакальщики"', розписи "Музиканти" та "Елегантна дама"). Невимушені пози та ракурси, витончено-примхливий малюнок не відповідали канону, тому могутня сила єгипетської традиції швидко повернула мистецтво до нього. Єгипет мав і витончене прикладне мистецтво. Значення музичної' культури в Давньому Єгипті засвідчене зображенням співаків і музик ще на барельєфах Ш тис. до н. е. Серед єгипетських музичних інструментів були дугоподібні арфи, ліри, лютні, барабан тощо.

У IV ст. до н. е. мистецтво Єгипту увійшло як складова до елліністичного. З VII ст. в Єгипті, що став арабською країною, почала формуватися нова культура.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >