< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства як середньовічний тип культури

Характерні риси культури Київської Русі

Київська Русь, могутній центр державності, об'єднала Київські, Володимиро-Суздальські, Новгородські, Псковські, Галицько-Волинські, Рязанські, Смоленські, Полоцько-Мінські, Переяславські та інші землі. Розвиток культури Київської Русі забезпечили як сприятливі географічні та кліматичні умови, так і розвинені міжнародні відносини з іншими державами, торговельні зв'язки тощо.

Перша спроба прилучення Русі до християнського світу відбулася у другій половині IX ст. в період тяжіння братів Аскольда і Діра. Це був час інтенсивної місіонерської діяльності християнської Церкви серед слов'янських народів, яку ініціював Константинопольський патріарх Фотій і Папа Римський Микола І. Проте великого успіху в хрещенні Русі Аскольду досягти не вдалося. 882 р. антихристиянська опозиція запросила новгородського князя Олега на княжіння і за його допомогою вчинила кривавий державний переворот: князь Аскольд і його брат Дір були вбиті, а всі плоди хрещення - знищено. Це на ціле століття затримало входження нашого народу в коло європейської цивілізації. Тим часом інші слов'янські народи, прийнявши християнство, вже активно залучалися до загальних духовних процесів Європи. Наприклад, між 818-825 рр. охрестився моравський князь Моймир; 831 р. - масове хрещення частини населення Моравії; 865 р. - охрещення болгар; 880-ті рр. - охрещення сербів і хорватів; 880 р. - охрещення чехів. Могутня ж Русь залишалась осторонь і шукала свій, особливий шлях.

Християнство набуло поширення в Київській Русі за часів князя Ігоря та княгині Ольги через систему взаємин з греками. Від греків перейняли християнство варяги, а за ними й русини. У дружинах Ігоря було багато християн, і сама ж Ольга прийняла християнство. Болгарія була вже християнською країною, і через відносини з нею за часів Святослава ще дужче поширилися християнські впливи, адже саме болгари переклали на свою мову Святе письмо і багато іншої духовної літератури.

Хрестити Русь випало Володимирові - онукові Ольги. 988/?. Великий князь київський Володимир Червоне Сонечко, його діти, дружина, тисячі мешканців столиці Давньоруської держави-міста Києва були хрещені у водах Дніпра візантійським митрополитом. Ця дата, відмічена в давньоруському літописі "Повісті временних літ", вважається роком прийняття Руссю християнства.

З Києва нова релігія - мирно або примусово - впродовж багатьох десятиріч і навіть століть розповсюджувалася на всій території давньоруської держави. Офіційне проголошення християнства панівною ідеологією знаменувало тільки початок його поширення в давньоруській державі. Населення віддалених від київського центру територій ще надто довго і хворобливо реагувало на нові ідеологічні віяння. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Київ став центром Руської митрополії, яка підкорялася Константинопольському патріарху, засновувалися церковні округи - єпископства, будувалися церкви, створювалися монастирі. Княжа влада дістала нову релігію, яка проповідувала її церкві надійну опору - духовну і політичну Держава могутнішала, а разом з нею переборювалися міжплемінні відмінності. Єдина віра давала підлеглим держави нові відчуття єдності і спільності. Поступово складалася загальноруська самосвідомість - важливий елемент єдності давньоруської народності. Християнство зі своєю вірою в єдиного Бога, визнанням Бога джерелом влади та порядку в суспільстві зробило значний внесок у закріплення феодальних відносин на території Київської Русі Хрещення Русі перебудувало її в рівного партнера середньовічних християнських держав і тим самим збільшило зовнішньополітичне становище в тодішньому світі.

Причинами кардинальних змін релігійного світогляду на Русі у 980-988 рр. стало не тільки те, що старі язичницькі вірування та ідеї, сформовані за часів панування первіснообщинних відносин, вже не відповідали новим державним структурам. Формування феодальних суспільних відносин та прагнення князя об'єднати слов'ян, необхідність уніфікувати владу потребували створення нового релігійного світогляду. Саме для освячення експлуатації широких народних мас молодим класом феодалів і був необхідний новий Бог. Із цією метою, прийшовши 980 р. до влади, київський князь Володимир Великий ініціював складання політеїстичного слов'янського пантеону, верхівку якого посідав бог-громовержець - Перун. Культ Перуна, однак, не відповідав новим суспільним відносинам і не виправдовував багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала сили. Крім цього, політеїстичні погляди не сприяли активізації процесів державотворення, що були спрямовані на об'єднання слов'янських племен і ускладнювали розвиток зв'язків із християнською Європою та Візантією. Тому життєво необхідним для слов'янської спільноти стало запровадження монотеїстичної релігії.

Унаслідок усебічного оцінювання різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства обрала християнство за православною обрядовістю як найвигіднішу ідеологічну доктрину. Князю та його оточенню імпонувала ідея божественної влади візантійських василевсів та богообраності християнської імперії. Намаганню Володимира Великого створити централізовану державу, скріплену єдністю світської влади та релігійного світогляду, відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії (на відміну від західноєвропейських країн) духовна, релігійна та світська влади взаємодоповнювали одна одну відповідно до "ідеї симфонії". Значущими чинниками орієнтації на візантійський варіант християнства були як дозвіл богослужіння народними мовами, зрозумілими спільнотам, так і близькість його настанов емоційно-чуттєвому світу слов'янства, притаманному йому культу краси.

Прийняття християнства значно інтенсифікувало подальше державотворення Київської Русі. Передусім нова віра спричинила остаточний розпад родового ладу і формування та зміцнення нових феодальних відносин у східних слов'ян, згуртувала навколо Києва слов'янські спільноти та сприяла подоланню породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв племінної замкненості і відокремленості. Як релігія класового суспільства вона освятила владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас вона рішуче утверджувала рівність усіх перед Богом, чим закладала принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабкоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокняжої дружини. Прийняття християнства було прогресивним для Русі, оскільки вона, як і деякі інші європейські країни, минаючи стадію рабовласницького ладу, прийшла до феодалізму.

Із прийняттям християнства 988 р. Київська Русь увійшла до "кола" середньовічних культур. Християнізацією Русь остаточно визначила своє входження в загальний європейський історичний культурний ландшафт, розширивши економічні, політичні і культурні зв'язки із своїми сусідами - християнськими державами Європи. Виявившись найбільш адекватним відображенням буття людини в епоху феодалізму, християнство справило значний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяло єднанню всіх давньоруських земель. Значний вплив, крім проповіді загальної ідеї єдності народів, добра, справедливості, мало звернення руської православної церкви до виконання миротворчої, судової, культурно-просвітницької місії серед різних верств давньоруської держави. Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обґрунтувало право князя-імператора на владу.

Акт хрещення сприяв зростанню міжнародного авторитету держави, відкрив їй шлях до визнання християнською спільнотою як її повноцінного суб'єкта, дозволив налагодити та розширити дипломатичні відносини, які ґрунтувалися на принципі рівноправності суб'єктів. Хрещення Русі та одруження із сестрою візантійського імператора ввели Володимира в коло християнської сім'ї європейських правителів, а давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. Із того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними; на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство тощо. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, які ґрунтуються на принципі рівноправності з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж із Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом Х-ХПІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій - лише 12.

Центром духовного життя Київської Русі з прийняттям християнства стала церква, яка визначала настанови світосприйняття, уявлення про час і простір. Язичницьке обожнення природи змінилося теоцентризмом, уявлення про одвічний природний круговорот - есхатологічністю - осмисленням історії Всесвіту як вектора, що бере свій початок в акті творіння Богом світу та спрямований до Страшного Суду.

Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі - Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та ін., служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості Усе це зумовлювало поширення християнства окраїнами Русі. Слід наголосити і на тому, що в місцевого духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності. Християнство було здатне впливати на велику кількість людей, воно несло нові цінності, нові переконання та сподівання. Все це знаходило глибоку підтримку серед обездолених і зневірених людей. Пробуджувалася віра в Заступника, здатного приборкати земну владу, примножувалася віра в Бога, який через любов до людей пожертвував своїм Сином, аби спокутувати гріхи смертних.

Структура давньоруської церкви на чолі з київським митрополитом досить чітко відповідала світській організації суспільства на чолі з князем, а її внутрішня еволюція також співвідносилася з етапами історичного розвитку східного слов'янства. Спочатку на Русі існувала єдина загальнодержавна митрополія з невеликою кількістю єпископів, що відповідало єдиновладній формі правління і недостатній розвиненості суспільно-політичного життя на місцях. Затвердження константинопольською патріархією Київської митрополії відразу після офіційного введення християнства в державі і будівництва кафедрального собору означали її внутрішню церковно-адміністративну самостійність та право на створення єпископських кафедр. Наприкінці Х-ХІ ст. тільки на території південноруських земель з'явилися кафедри в Білгороді Київському, Чернігові, Переяславі, Володимирі Волинському, Тмутаракані, Турові, Юр'єві. Пізніше, у XII-XIII ст., у цьому самому регіоні Русі виникли єпископства в найважливіших адміністративних центрах держави - Галичі, Перемишлі, Угровську, Каневі.

Усього ж на початку II тис. н. е. на території Східної Європи було створено півтора десятка єпископських кафедр, з'явилося багато монастирів, безліч храмів і каплиць (за деякими даними, близько 10 тис. церков). Монастирі на Русі почали утворюватися разом з утвердженням нової віри-перші з них також з'явилися в Києві, а потім в інших містах. Крім чоловічих монастирів, засновувалися й жіночі. Зокрема, 1086 р. Всеволод Ярославич побудував у Києві Андріївський монастир, де прийняла постриг його донька Янка. Крім пожертвувань великих князів, монастирям відписували значні багатства члени різних князівських родин, що поступово створювало міцну матеріальну базу. Пожертвували монастирям й інші верстви населення. Керували цим господарством ігумени (архімандрити), економи та келарі. Особливо значущими в духовному житті Київської Русі були Михайлівський монастир та Києво-Печерський монастир, який був і школою для вищого духовенства. Для наступної релігійної діяльності було підготовлено близько 50 єпископів, а також багато інших церковнослужителів. Серед них - Антоній, Феодосії, Никон Великий, Стефан, Нестор Літописець, Симон.

Значну роль у житті київської спільноти відіграла й Києво-Печерська лавра. Монастир був 1051 р. заснований в печерах над Дніпром, а назву "лавра" отримав уже у XII ст. Таку назву мали великі монастирі в Палестині та Греції ще в IV-VI ст. (слово "лавра" означає "міська вулиця, квартал".) Культурно-просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, побудований у другій половині XI ст. князем Всеволодом Ярославичем. До цих осередків освіти з усіх країв прямували люди, аби отримати знання. З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Численні релігійні общини на Русі очолювали церковники, які ще з часів Володимира Святославича готувалися переважно із представників місцевого населення. Серед вищого духовенства перебувало й чимало вихідців з інших країн Європи. Насамперед це стосується корпусу митрополитів, які призначалися патріаршим синодом у Константинополі, а сам акт інтронізації відбувався в Києві за погодженням з великим князем. Переважно це були греки, крім Іларіона та Климента Смолятича. Серед ченців були греки, скандинави та деякі інші іноземці (вихідці з Вірменії, Угорщини, Сирії, кочівницького світу), але клір переважно був автохтонним.

З прийняттям християнства в культурі Київської Русі змінилося уявлення про сенс життя людини, який сьогодні осмислюється як спрямування до духовного самовдосконалення. Майбутнє людини залежало від її власного вибору моделі буття. Дотримання християнських чеснот було запорукою прилучення до світу вищих, релігійних цінностей у сакральному світі. Порушення ж релігійних норм буття тягло за собою розплату в потойбічному світі. Розрив між тілесним і духовним началами долався за допомогою аскетизму, концентрованим утіленням якого стало чернецтво.

Християнська церква, впроваджуючи сталі, незмінні основи життя, канонізувала норми релігійного світобачення та буття людини. З метою їх канонізації та уніфікації норм у давньоруських храмах і монастирях створювалися майстерні з переписування книг і бібліотеки - у Софійському соборі (за часів Ярослава Мудрого), Києво-Печерському монастирі тощо. Водночас особлива значущість емоційно-почуттєвих начал, культурного "минулого" слов'янства детермінувала специфічне для християнської церкви Київської Русі піднесення культу Богородиці.

Особливо важливою була роль нової релігії і Церкви у створенні нових духовних цінностей - людяності, добра, жертовності. Християнство принесло на наші землі Мудрість, Віру, Надію, Любов - християнські цінності, які знайшли відгук у серці народу, а також ідею моральної відповідальності людини перед Богом та всіма людьми. Водночас християнство не "відмінило" важливості родинного оточення, наявності роду, родинності, що вилилися згодом в українську філософію серця, яка є визначальною рисою українського менталітету.

Докорінних змін зазнало й осмислення картини світу, яка набула дуалістичності, розділившись на два світи: небесний та земний. Своєрідним ланцюгом зв'язку між ними була анонімна людина.

Культурі Київської Русі була притаманна відкритість, обумовлена традицією активного культурного діалогу з різними народами, що спричиняло поліфонізм культурних спрямувань. Християнська віра, що дала світові нове релігійне віровчення і духовну практику, спиралася на значний попередній духовний досвід, століттями нагромаджений людством. Київська Русь розвивала свою культуру на грунті багатовікових надбань попереднього історичного розвитку східного слов'янства. Архітектурні дані свідчать про те, що наші предки мали свою писемність, багатий фольклор, своєрідне образотворче мистецтво.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книгозбирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Водночас сталість, міцність політеїстичних настанов, первинного пантеїзму слов'ян зумовили їх органічне поєднання з новою християнською вірою, їх асиміляцію, що позначилася в мові, святково-обрядових діях, побуті тощо.

У культурі слов'янських племен тривалий час панівним був усний тип культури. Прийняття Київською Руссю християнства відіграло важливу роль у поступовому переході до письмового типу культури. Підвалини цього процесу було закладено завдяки діяльності братів-священиків Кирила та Мефодія, яких у 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян з метою поширення християнства. Розпочинаючи цю місіонерську діяльність, брати, зокрема Кирило, впорядкували слов'янський алфавіт і розробили кирилицю - фонетичну систему, що дозволило не тільки проповідувати у слов'янських землях старослов'янською мовою, а й перекласти церковнослов'янською (староболгарською) мовою Євангеліє. Розвиток писемності надав можливості опанування великого масиву сакральної літератури та водночас активізував державотворчі процеси, сприяв зміцненню міжнародних відносин.

Культура Київської Русі була відзначена мовним плюралізмом, обумовленим наявністю слов'янських діалектів та диглосією - існуванням давньоруської та церковнослов'янської літературно-писемної мов. Ці два варіанти мов не існували відокремлено один від одного, однак мали різні сфери функціонування. Давньоруська була мовою усного побутового спілкування, ділового листування, юридичних актів ("Руська правда"), літописів та пам'яток світської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Церковнослов'янська мова використовувалася в сакральній літературі.

Запровадження християнства та письмового типу культури сприяло формуванню освіти, визнаної важливою сферою загальнодержавної та церковної політики.

Після прийняття християнства київська князівська влада стала надавати особливого значення освіті, "книжній" вченості, що було зумовлено не тільки особистими вподобаннями окремих князів, а й потребами київського суспільства в знаннях. Після хрещення князь Володимир увів обов'язкову шкільну освіту для дітей вищого стану та заснував школи, куди набирали дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Імовірно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків.

Розвиток освіти в Київській Русі будувався на власних традиціях Ь використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства в його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму, богослужіння в православному храмі проводилося рідною мовою.

Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стала частиною загальнодержавної та церковної політики. На цей час вже сформувалися деякі ознаки системності освіти, про що свідчить наявність різних шкіл. Цього часу в Київській державі утворюються три типи шкіл: навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу; приватна школа домашнього навчання; навчальний заклад, у якому готували священиків - школа "книжного вчення".

У давньоруських школах обов'язковим було навчання основам письма, читання та лічби. Оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів - складові середньовічної системи "семи вільних мистецтв". Поширенню грамотності сприяла меценатська діяльність київських князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха.

Справу Володимира Святославича у створенні шкіл продовжив Ярослав Мудрий. Ганна (Янка) Всеволодівна (дочка Всеволода Ярославича), будучи черницею Андріївського монастиря в Києві, зібрала молодих дівчат і навчала їх письма, ремесла, співу, шиття та інших корисних для них знань.

Осередками освіченості в Києві та інших культурних центрах були монастирі та єпископські кафедри. Ченці Софійського собору, Києво-Печерської лаври переписували і перекладали слов'янською мовою богослужебні книги, створювали оригінальні Літургії. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека в Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого в Софійському соборі (1037 р.), згодом з'явилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини. Рукописні книги оздоблювалися високомистецькими інкрустаціями, орнаментами. Невід'ємною складовою освіти був церковний спів.

Слід зазначити, що Володимир Великий приділяв суттєву увагу навчанню християнського церковного обряду. При новозбудованій Десятинній церкві діяли відповідна школа і великий хор. Уже за княжої доби в Києво-Печерському та інших монастирях з'явилися відомі церковні співаки - доместик Стефан, творець канонів Григорій. Києво-Печерський монастир як головний монастир Київської держави, звичайно, став джерелом розвитку церковного співу не тільки на Русі. Його вихованці і творча спадщина були відомі далеко за межами рідної землі і розвивали церковний спів на Балканах, у Молдово-Волощині, приносили зразки співу до грецьких обителей, зокрема на Афон.

Характерною рисою культури Київської Русі була її демократичність, що позначилося на поширенні освіти, зокрема в охопленні нею фактично всіх верств суспільства. Особливою просвітницькою і культурною атмосферою відрізнявся двір Ярослава Мудрого. Просвітницька діяльність князя і членів його родини залишила помітний слід в історії вітчизняної культури. Київська Русь не поступалася в освіченості тогочасним країнам Європи. При дворі київського князя виховувалися і здобували освіту діти багатьох королів європейських держав. Своєю освіченістю славився син Ярослава Мудрого Всеволод, який знав п'ять іноземних мов і був обізнаний у багатьох галузях знань. Саме Всеволод Ярославович був засновником Видубицького монастиря. Інший син Ярослава - Святослав був фундатором Успенського собору Києво-Печерського монастиря і замовником "Ізборників" 1073 і 1076 рр. Відомою постаттю в історії Європи стала Анна Ярославна, яка здобула при дворі освіту і стала дружиною французького короля Генріха. Донька Всеволода Ярославовича-Ганна (Янка) відкрила 1086 р. при Андріївському монастирі школу для дівчаток.

В XI ст. набула розвитку педагогічна думка. Тоді вона ще не набула статусу самостійної галузі знань, однак була важливою в ідеологічних орієнтирах давньоруського суспільства через свою орієнтацію на суспільно корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності руської землі, морального вдосконалення особистості просякали освіту в київських землях.

Стрімкий розвиток культури Київської Русі мав основою не тільки прилучення до середньовічного типу культури, а й здатність її до збереження давніх слов'янських духовних здобутків, творчого переосмислення та інтерпретації культурного доробку Візантії та Західної Європи, що стало підґрунтям самобутності давньоруської культури.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >